Салічна правда, її поява, структура, загальна характеристика

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ

Львівський національний університет імені Івана Франка

                                      Юридичний факультет

                                                             кафедра історії держави, права та

політико-правових учень

                                  Курсова робота на тему:

«Салічна правда, її поява, структура, загальна характеристика»

Виконав: студент І курсу

група ЮРД-1Дс

Гук Владислав

Науковий керівник:

______________________________

Львів – 2016

План

Вступ

1. Формування феодального суспільства і держави франків.

2. Основні риси феодального права та історія створення "Салічної правди".

3. Злочини і покарання за Салічною правдою, особливості судового процесу.

4. Родові, майнові, господарські та шлюбно-сімейні відносини.

Висновки

Перелік використаної літератури

Вступ

Аналіз літературних видань з історії держави і права зарубіжних країн та суспільно-політичний стан сучасних країн свідчить про необхідність обізнаності у історичних питаннях минулого та, як наслідок, великий інтерес сучасної правової науки до питання походження Салічної правди та правовідносин, які були врегульовані нею, що й зумовлює актуальність даної теми. Розгляд питання носить не лише теоретичний характер, а й дещо практичний наслідок застосування набутих знань.

Серед науковців, що займалися даною проблематикою слід виділити М.Л. Абрамсона, А.Н. Бадака, Л.М. Бостана, О.А. Жидкова, Г.Р. Корсунського, Р. Гюнтер.

Метою роботи є дослідити питання походження Салічної правди, з’ясувати джерела права та саме право Франкської держави, з"ясувати поняття та роль «Салічної правди» як правової пам"ятки франкського суспільства, провести аналіз «Салічної правди».

Завданням моєї курсової роботи було проаналізувати процес формування феодального суспільства і держави франків, охарактеризувати основні риси розвитку франкського суспільства, проаналізувати «Салічну правду» як основну правову пам"ятку франків, розглянути злочини і покарання за Салічною правдою, дослідити судовий процес за Салічною правдою, розглянути родові та господарські відносини за Салічною правдою, проаналізувати майнові та шлюбно-сімейні відносини.

Об’єктом дослідження в роботі є феодальне суспільство, як зародок створення «Салічної правди» та її місце в історії.

Предметом дослідження є певне коло питань щодо формування феодального суспільства та держави франків, а також питання що стосуються характеристики «Салічної правди» як основного джерела права франків.

Джерелами курсової роботи є навчальна та наукова література у сфері історії держави і права зарубіжних країн, статті та автореферати вітчизняних науковців.

Структура курсової роботи зумовлюється метою та завданням та складається із вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаної літератури.

«Салічна правда» укладалася в час остаточного розпаду родового ладу у германських племен і появи приватної власності на землю, формування державності. Для охорони приватної власності було необхідно зафіксувати ті судові покарання, які мали застосовуватися до осіб, що порушили це право. Потребували фіксації і такі нові форми суспільних відносин, як територіальні, сусідські, зв’язки селян – общинників, відносини влади та покори між королем та його підданими.

1. Формування феодального суспільства і держави франків.

Завойовницькі війни франків прискорили процес створення Франкської держави. Глибинні ж причини становлення франкської державності коренилися в розкладанні франкської вільної громади, у її класовому розшаруванні, що почалося ще в перших століттях нової ери.

Держава франків за своєю формою було ранньофеодальною монархією. Вона виникла в перехідному від общинного до феодального суспільстві, яке минуло в своєму розвитку стадію рабовласництва. Це суспільство характеризується багатосторонністю (поєднанням рабовласницьких, родоплемінних, общинних, феодальних відносин), незавершеністю процесу створення основних класів феодального суспільства. Через це ранньофеодальна держава несе на собі значний відбиток старої общинної організації, установ племінної демократії.

Держава франків пройшла в своєму розвитку два основних періоди (з кінця V до VII ст. і з VIII по середину IX ст.). Рубіж, що розділяє ці періоди, характеризується не тільки зміною правлячих династій (на зміну Меровінгам прийшли Каролінги). Він став початком нового етапу глибокої соціально-економічної та політичної перебудови франкського суспільства, в ході якої поступово складалася власне феодальна держава у формі сеньйоріальної монархії[1].

У другому періоді в основному завершується створення великої феодальної земельної власності, двох основних класів феодального суспільства: замкнутого, ієрархічно співпідпорядкованого, пов"язаного васально-племінними вузами класу феодалів, з одного боку, і експлуатованого залежного селянства - з іншого. На зміну відносної централізації ранньофеодальної держави приходить феодальна роздробленість.

В V-VI ст. у франків збереглись ще загальні, родові зв’язки, відносини експлуатації серед самих франків не були розвинуті, не багато чисельною була і фракійська службова знать, яка сформувалася в правлячу верхівку в ході військових походів Хлодвіга.

Найбільш яскраво соціально-класові відмінності в ранньокласовому суспільстві франків, як свідчить Салічна правда, правовий пам"ятник франків, що відноситься до V ст., проявлялися в положенні рабів. Рабська праця, проте, не отримала широкого розповсюдження. Раб на відміну від вільного общинника-франка вважався річчю. Його крадіжка прирівнювалася до крадіжки тварини. Шлюб раба із вільним тягнув за собою втрату останнім волі.

Салічна правда вказує також на наявність у франків інших соціальних груп: служива знать, вільні франки (общинники) і напіввільні літи. Відмінності між ними були не стільки економічними, скільки соціально-правовими. Вони були пов"язані головним чином з походженням та правовим статусом особи або тієї соціальної групи, до якої ця особа належала. Важливим фактором, що впливає на правові відмінності франків, стала належність до королівської служби, королівської дружини, до складу державного апарату. Ці відмінності найбільш яскраво виражалися в системі грошових відшкодувань, які служили для охорони життя, майнових та інших прав окремих осіб.

Поряд з рабами існувала особлива категорія осіб - напіввільні літи, життя яких оцінювалося половиною вергельда вільного, в 100 солідів. Літ був неповноправним жителем общини франків, що знаходиться в особистій і матеріальній залежності від свого пана. Літи могли вступати у договірні відносини, відстоювати свої інтереси в суді, брати участь у військових походах разом зі своїм паном. Літ, як і раб, міг бути звільнений своїм паном, у якого, однак, залишалося його майно. За злочин літу належало, як правило, те ж покарання, що й рабу, наприклад смертна кара за викрадення вільної людини[2].

Право франків свідчить і про початок майнового розшарування франкського суспільства. У Салічній правді йдеться про панську челядь або дворових слуг-рабів (виноградарів, конюхів, свинопаса і навіть золотих справ майстра), що обслуговують панське господарство.

Разом з тим Салічна правда свідчить про достатню міцність общинних порядків, про общинну власність на поля, луки, ліси, пустки, про рівні права общинників-селян на общинний земельний наділ. Саме поняття приватної власності на землю в Салічній правді відсутнє. Вона лише фіксує зародження аллода, передбачаючи право передачі наділу у спадок по чоловічій лінії. Подальше поглиблення соціально-класових відмінностей у франків і було безпосередньо пов"язане з перетворенням аллода в первісну форму приватної феодальної земельної власності. Аллод - відчужуване, яке переходить у спадщину землеволодіння вільних франків - склався в процесі розкладання общинної власності на землю. Він лежав в основі виникнення, з одного боку, вотчинного землеволодіння феодалів, а з іншого - земельного тримання залежних від них селян.

Процеси феодалізації у франків отримують потужний імпульс у ході завойовницьких війн VI-VII ст., коли до рук франкських королів, служилої аристократії, королівських дружинників переходить значна частина галло-римських маєтків у Північній Галлії. Служива знать, пов"язана в тій чи іншій мірі васальною залежністю від короля, який захопив право розпорядження завойованою землею, стає великим власником земель, худоби, рабів, колонів. Вона поповнюється частиною галло-римської аристократії, яка переходить на службу до франкських королів.

Зіткнення общинних порядків франків і пізньо-римських приватновласницьких порядків галло-римлян, співіснування та взаємодія настільки різних за характером суспільних укладів і прискорило створення нових феодальних відносин. Вже в середині VII в. в Північній Галлії починає складатися феодальна вотчина з характерним для неї поділом землі на панську (домен) і селянську (тримання). Розшарування "рядових вільних" в період завоювання Галлії відбувалося і в силу перетворення общинної верхівки в дрібних вотчинників за рахунок присвоєння общинної землі.

Процеси феодалізації в VI-VII ст. на півдні Галлії не одержали настільки бурхливого розвитку, як на півночі. У цей час розміри франкської колонізації тут були незначні, зберігалися великі маєтки галло-римської знаті, продовжувала широко використовуватися праця рабів і колонів, але глибокі соціальні зміни відбувалися і тут, головним чином за рахунок повсюдного зростання великого церковного землеволодіння.

V-VI ст. в Західній Європі були відзначені початком потужного ідеологічного наступу християнської церкви. Виникали монастирі, служителі храмів виступали з проповідями про людське братерство, про допомогу бідним і стражденним, про інші моральні цінності.

Населення Галлії під духовним впливом священнослужителів, очолюваних єпископами, стало все більше сприймати християнські догмати, ідею спокути, покладаючись на заступництво святих батьків заради здобуття вибачення при переході в інший світ. В епоху нескінченних воєн, руйнувань, повсюдного насильства, хвороб, в умовах домінування релігійної свідомості увага людей природно концентрувалося на таких питаннях, як смерть, посмертний суд, відплата, рай. Страх перед чистилищем і пеклом церква стала використовувати в своїх корисливих інтересах, збираючи і накопичуючи за рахунок і правителів, і простих людей численні пожертвування, у тому числі і земельні. Зростання церковного землеволодіння почалося з земельних відмов церкви від Хлодвіга.

Зростаюча ідеологічна та економічна роль церкви не могла рано чи пізно не проявитися в її владних домаганнях. Проте церква в цей час не була ще політичним утворенням, не мала єдиної організації, представляючи собою якесь духовне співтовариство людей, кероване єпископами, з яких за традицією найважливішим вважався єпископ Рима, що отримав згодом звання папи римського.

У діяльність церкви як «хрестові намісники на землі» все більше вторгалися і королі, які з метою зміцнення своєї вкрай нестабільної влади призначали єпископів зі свого оточення, скликали церковні собори, головували на них, виступаючи іноді і з проблем богослов"я. У 511 році на скликаному Хлодвігом Орлеанським церковному соборі було прийнято рішення, що жоден мирянин не може бути введений в церковний сан без королівського дозволу. Наступним рішенням Орлеанського церковного собору в 549 році було остаточно закріплено право королів контролювати призначення єпископів[3].

Це був час все більш тісного переплетення світської і релігійної влади, коли єпископи та інші релігійні діячі засідали в урядових органах, а цивільна адміністрація на місцях здійснювалася єпархіальними управліннями.

При Дагоберті I на початку VII ст. відправлення церковних функцій стало невід’ємною частиною шляху до пошани, пройшовши який наближені короля ставали місцевими правителями - графами і єпископами одночасно; непоодинокими були випадки, коли єпископи управляли містами та їх сільськими поселеннями, чеканили гроші, збирали податі з земель, що підлягають оподаткуванню, контролювали ринкову торгівлю.

Самі ж єпископи, володіючи великими церковними господарствами, стали займати все більш високе місце в феодальній ієрархії, чому сприяли і незаборонені шлюби священиків з мирянами, представниками феодальної верхівки.

Бурхливим зростанням феодальних відносин характеризуються VII-IX ст. У цей час у франкському суспільстві відбувається аграрний переворот, що привів до повсюдного утвердженням великої феодальної земельної власності, до втрати общинником землі і свободи, до зростання приватної влади феодальних магнатів. Цьому сприяла дія низки історичних факторів. Зростання великого землеволодіння, що супроводжувалося чварами землевласників, виявило всю неміцність королівства Меровінгів, в якому то тут, то там виникали внутрішні суперечки в результаті виходу з покори місцевої знаті або опору населення стягуванню податків. До того ж до кінця VII ст. франки втратили ряд земель і реально займали територію між Луарою і Рейном.

Однією зі спроб вирішити проблему зміцнення державної єдності в умовах повсюдної непокори центральній владі став церковний собор "прелатів і знатних людей", що пройшов у Парижі в 614 році. Едикт, прийнятий собором, закликав до "припинення заколотів і нахабних вилазок зловмисників", погрожував покаранням за "розкрадання і зловживання владою чиновникам, податківцям на торгових місцях", але одночасно обмежував і право цивільних суддів і збирачів податків на церковних землях, закладаючи таким чином законодавчу основу їх імунітету. Єпископи до того ж за рішенням собору повинні були надалі обиратися "духовенством і народом" при збереженні за королем лише права схвалювати результати виборів.

До ослаблення влади франкських королів призвело насамперед виснаження їх земельних ресурсів. Тільки на основі нових пожалувань, надання нових прав землевласникам, встановлення нових сеньйоріально-васальних зв"язків могло відбутися в цей час посилення королівської влади і відновлення єдності франкської держави. Таку політику і стали проводити Каролінги, які фактично правили країною ще до переходу до них королівської корони в 751 році.

Отже, на початку IX століття Франкська держава перебувала в зеніті своєї могутності. Охоплюючи територію майже всієї Західної Європи і не маючи на своїх кордонах супротивника, рівного йому силою, воно здавалося незламним і непорушним. Проте вже тоді вона мала в собі елементи наближення занепаду та розпаду. Створене шляхом завоювань, воно являло собою конгломерат народностей, не пов"язаних нічим крім військової сили. Зламавши на певний час масовий опір поневоленого селянства, франкські феодали втратили колишню зацікавленість у єдиній державі. У цей час економіка франкського суспільства носила натуральний характер. Відповідно не було міцних стабільних господарських зв"язків між окремими районами. Були відсутні і будь-які інші чинники, здатні стримати роздроблення країни. Франкська держава завершувала свій шлях розвитку від ранньофеодальної монархії до державності періоду феодальної роздробленості.

2. Основні риси феодального права та історія створення "Салічної правди"

Феодальне право, виступаючи як засіб регулювання феодальних відносин, являє собою крок вперед за своїм внутрішнім змістом, але по своїй зовнішній формі, юридичній техніці, розробленості інститутів значно поступається вищим зразкам права стародавнього світу. Для нього характерний уповільнений хід розвитку як результат консервації правових звичаїв, які випливають з варварської епохи, правовий формалізм і примітивність юридичних процедур. Феодальне право було для стану феодалів правом привілеєм, а для решти населення - правом примусу. Характерно для права був і зв’язок з релігією, яка як єдина форма світогляду і панівна ідеологія не може не впливати на право і яка сама творить своє право - канонічне. Ще одна риса - партикуляризм, роздробленість права не тільки в межах Європи, а й в окремих регіонах і місцевостях однієї держави. Причина - панування правових звичаїв як провідних джерел права. Наступна риса - рецепція римського права, його пристосування до феодального суспільства. Причина - відсутність норм, що регулюють належною мірою розвиток товарно-грошових відносин[4].

В умовах ранньофеодальної монархії діяло звичаєве право, яке фіксувалося в так званих "варварських правдах", найбільш відома з яких "Салічна правда" франків.

Розвиток феодальних відносин призвів до того, що вирішальна роль перейшла до місцевого звичаєвого права. Наприклад, у Франції ці звичаї носили назву кутюми, які мали спільну основу, але дуже відрізнялися в окремих положеннях і деталях, характерних для кожної місцевості. Тому право Франції відрізнялося в епоху Середньовіччя надзвичайною строкатістю. На Півночі діяло звичаєве право, на Півдні, який раніше входив до складу Римської імперії, продовжувало діяти римське право - писане, але поряд з ним діяло безліч кутюмів. Аналогічна система склалася і в Німеччині[5].

З посиленням королівської влади зростаюче значення стали набувати королівські ордонанси - укази королів, що діяли на всій території держави.

Особливе значення у розглянутий період отримало міське право. З ростом і розвитком міст з’являються міські суди, які поступово охопили своєю юрисдикцією все населення міста і витіснили застосування ленного і дворового права в містах. Особливою популярністю користувалося право Любека, Магдебурга та ще кількох міст.

До XVI ст. розпад феодальних відносин і зростаюча міць буржуазії надали особливого значення регулюванню зобов’язальних, договірних відносин. Це призвело до підвищення інтересу до римського права і активного запозичення його положень; починається його вивчення в університетах, видаються підручники, довідники, словники[6].

З усіх «варварських правд» особливу цінність для науки становить Салічна Правда, оскільки її зміст відображає соціально-економічні й політичні процеси ранніх етапів розвитку класового суспільства, держави і права. Салічна Правда кін. V- поч. VІ ст. одна з найдавніших «Варварських правд»[7].  

Впродовж тривалого часу більшість європейського населення в середні віки ще жила за старими римськими законами. Кельти, слов’яни, германці зберігали на території колишньої Римської імперії традиційне звичаєве право, яке в них змінювалось вкрай поволі.

Але поява у них держав, а також тісні контакти з романізованим населенням, яке вже мало писані закони, посприяли писемній фіксації норм звичаєвого права і в них. Так наприкінці V – на початку ІХ ст. з’явилися їхні судебники або записи звичаєвого права, які в медієвістиці називаються «правдами». Із усіх варварських «правд» (Leges barbarorum) одним з найцінніших джерел як для історико-правової науки так і для вивчення господарського життя і суспільного ладу франків доби Меровінгів, і частково Каролінгів є «Салічна правда» (Lex Salica).

«Салічна правда» укладалася в час остаточного розпаду родового ладу у германських племен і появи приватної власності на землю, формування державності. Для охорони приватної власності було необхідно зафіксувати ті судові покарання, які мали застосовуватися до осіб, що порушили це право. Потребували фіксації і такі нові форми суспільних відносин, як територіальні, сусідські, зв’язки селян – общинників, відносини влади та покори між королем та його підданими тощо[8].

Салічна правда – це не звід законів і не кодекс, а фіксований перелік правових звичаїв. Здебільшого її статті присвячені злочинам проти особи і майна. Ці статті встановлюють покарання за крадіжку свиней, рогатої худоби, коней, собак, рабів, за підпал, ламання загорож. Салічна правда передбачала суворі покарання, великі штрафи (вергельди) за вбивство, тілесні ушкодження.

Найважливішим джерелом права до «Салічної правди» були інші варварські правди. Але в ній більш виразно ніж в інших «варварських правдах» відбилося давньогерманське право. Римський вплив відчувається тут мінімально — у мові судебника, складеного зіпсованою (так званою варварською або вульгарною) латиною, та у використанні римських грошових одиниць (солід, денарій)[9].

За своєю структурою «Салічна правда» досить складний документ, що зберігся у кількох редакціях, послідовність яких не така зрозуміла, як, наприклад, у вестготських законах. Текст «Салічної правди», на думку переважної кількості дослідників, був складений і записаний латинською мовою в останні роки правління франкського короля Хлодвіга, очевидно між 507 і 511 роками.

Первісний текст не дійшов до наших днів. Рукописи, що збереглися, частково є копіями (більш або менш видозміненими) зниклого оригіналу, частково — переробками, кампіляціями, іноді скороченими, іноді, навпаки, значно розширеними. Переважно ці рукописи належать до VIII або IX століття. Дослідники здійснили кілька спроб реконструювати втрачений оригінал, однак всі вони є спірними. Наявні варіанти тексту «Салічної правди», як правило, поділяють на п"ять основних груп, що мають різну кількість рукописів.

Перша група складається з чотирьох найдавніших списків, що дійшли до нас (Паризький рукопис із Національної бібліотеки, № 4404; Вольфенбюттельський рукопис; Мюнхенський рукопис; Паризький рукопис з Національної бібліотеки, № 9653), кожний з яких містить 65 титулів. Для них характерна варварська латина і примітки на салічному наріччі франкського діалекту (так звана мальберська глоса), іноді надзвичайно перекрученому переписувачами. Вважається, що найдавніший і найповніший список «Салічної правди» зберігся у рукописі Паризької Національної бібліотеки, № 4404.

Друга група представлена лише двома рукописами з Паризької Національної бібліотеки, № 18237 і № 4403, що належать до початку IX століття і також мають кожний по 65 титулів і мальберзьку глосу. Будучи в цілому кампіляціями першої групи, вони містять і деякі доповнення, що відображають, зокрема, поширення серед франків християнства (сліди деяких нових християнських обрядів і звичаїв).

Третю групу становлять дев"ять більш обширних рукописів, що є кампіляцією і доповненням до рукописів другої групи. Кількість титулів у них — до 100. Три рукописи, а саме: рукопис з університетської бібліотеки Монпельє 764 року; Паризький — із Національної бібліотеки, № 4627; Сент-галленський 793 року, — мають мальберзьку глосу, решта (шість) — не мають.

До четвертої групи належить лише один рукопис — Heroldina (за ім"ям німецького вченого XVI століття Герольда, який вперше опублікував його 1557 року в Базелі). Твір датовано IX століттям. Він близький до рукописів останньої — п"ятої групи.

П"ята група, так звана Емендата (Emendata), найбільш чисельна, створена за часів правління Карла Великого та його синів, — це буквально виправлені або покращені, тобто відредаговані рукописи. Їх збереглося найбільше — близько 50 примірників. Переважно вони складаються із 70 титулів, без мальберзької глоси. Текст Емендати значно очищений від германізмів і більш літературний, аніж інші варіанти рукописів, перекладений також на франкський діалект. У IX столітті тільки Еменданта мала силу закону.

Як уже зазаначалося, наймовірнішим часом виникнення «Салічної правди» (у її найдавнішій редакції) є 507–511 роки. Потім, як і до інших германських правд, до неї додалися шість нових законів (капітуляріїв), виданими меровінзькими королями, які частково є додатками, частково з поправками окремих статей. Капітулярій перший (§ 1-4) і шостий мають такий самий архаїчний характер, як і «Салічна правда». У них є і мальберзька глоса, і розрахунок вергельду у солідах-денаріях. Параграфи 5-8 першого капітулярія, які стосуються сімейного права, являють собою нейстрійський закон середини VI століття, де чітко відбивається вплив римських і вестготських законів. Другий і третій капітулярій належать до періоду правління синів Хлодвіга, так само, як і четвертий капітулярій під назвою «Договір про дотримання миру» королями Хільдебертом І (511–558 роки) і Хлотарем І (511–561 роки). П"ятий капітулярій становить едикт нейстрійського короля Хільперіка (561–584 роки). У ньому змінено (для території Нейстрії) один із важливих пунктів «Салічної правди» про право успадкування землі. Згідно з текстом «Салічної правди» (титул 59, § 5): «Земельна ж спадщина ні в якому разі не повинна дістатися жінці; вся земля нехай переходить чоловічій статі, тобто братам». Тоді як едикт Хільперіка забезпечує успадкування землі і за дочками, відміняючи право сусідів-общинників, що означало розклад попередніх відносин.

Як юридичне джерело «Салічна Правда» немає чітко окресленого плану, закони сформульовані дуже лаконічно і спрямовані головним чином проти крадіжок і насильства. Положення її не носять характеру загальних юридичних норм, а є фіксованим переліком конкретних правових звичаїв. Фактично, це судебник, що складається з конкретних судових випадків (казусів), які в результаті багаторазових повторів перетворилися на судовий звичай. Текст поділяється на титули (глави), а кожен титул в свою чергу на параграфи. Більшість титулів присвячена злочинам проти особи і майна.

Що ж до самих принципів законодавства, то в «Салічній правді» вони є суто германськими: тут постає давнє германське право, яке окремими своїми деталями нагадує риси побуту і звичаїв, що існували у германців в епоху, описану Тацитом у «Германії»[10].

Покарання диференціювались залежно від становища правопорушника. «Салічна Правда» свідчить про існування у франків пережитків кривавої помсти. Якщо злочинець не може сплатити викуп за вчинене вбивство, то «він має заплатити своїм життям». Проте кривава помста забороняється, якщо вбивство вчинене ненавмисно. Основним покаранням за вбивство був вергельд (ціна людини), який визначався в солідах і динаріях (1 солід = 40 ден.).

За вбивство напіввільного (лита) сплачувався половинний вергельд – 100 солідів, за вбивство раба призначався не вергельд, а штраф у 35 солідів, який сплачувався господареві вбитого раба. За вбивство вільного франка – 200, графа, королівського чиновника – 300 солідів.

Отже, феодальне право являло собою право панівного класу - феодалів. Його основне завдання полягало в юридичному оформленні та врегулюванні монопольного права власності на землю і неповній власності на залежних селян, у забезпеченні їх політичного і економічного панування в суспільстві. Основними рисами феодального права були норми, що регулюють поземельні відносини, право закріплювало нерівність різних станів. У феодальному праві відсутній звичний для нас поділ на галузі права, це було право сильного - "кулачне право", велика була роль церковного права.

3. Злочини і покарання за Салічною правдою. Особливості судового процесу.

Салічна Правда виділяє характерні риси злочинів і покарань. Як правило, кровна помста і вигнання з общини у вигляді основного засобу примусу при первіснообщинному ладі замінюється системою штрафів. Проте ще зберігаються пережитки первіснообщинного ладу[11]:

а) якщо вбивця не в змозі сплатити штраф за вбивство, то він розплачується своїм життям;

б) найближчі родичі беруть участь у сплаті “вергельду” (штрафу) і в його одержанні;

в) у випадку оголошення людини поза законом, вона підлягає вигнанню з общини із забороною кому-небудь приймати її.

Розмір штрафу встановлюється в залежності від соціального і правового становища злочинця і постраждалого, а також від статі і віку постраждалого.

Салічна Правда не встановлює загальних принципів для кваліфікації злочинів і призначення покарань. Проте аналіз її статей дозволяє виділити деякі принципи:

а) суб’єктами злочинів є не тільки вільні, але й залежні люди (мети) і раби;

б) відповідальність перед королем за порушення наступала з 12-річного віку;

в) покарання, як правило, не залежало від провини і призначалося лише за кінцевий результат дії, яка спричиняє шкоду особистості або майну.

Але в ряді випадків при призначенні покарання враховувався характер наміру і тяжкість заподіяної шкоди. Заподіяння “злого” наміру тягло за собою тяжке покарання. Наприклад, за крадіжку із закритого приміщення передбачався штраф утричі більший, ніж за крадіжку з відкритого приміщення.

Звертає на себе увагу надмірна тяжкість матеріального покарання.

Найнижчий штраф за крадіжку складав 3 соліди, а за вбивство – 200 солідів. Якщо мати на увазі те, що вартість бика становила 2 соліди, а корови – 3 соліди, то ці штрафи були надто обтяжливі.

Виникнувши при родовому ладі, штрафи в умовах переходу від колективної власності до приватної стають ефективним засобом захисту приватної власності багатих людей, знаті, яка феодалізувалася.

Аналіз Салічної Правди дозволяє виділити такі види злочинів і покарань[12].

Злочини проти особи.

До них відносяться вбивства, зґвалтування, нанесення каліцтв, обмова, образа, викрадення вільних людей, зазіхання на честь, гідність і свободу:

“ХV. Про вбивства або якщо хто вкраде чужу дружину

Якщо хто позбавить життя вільної людини або вкраде чужу жінку від живого чоловіка, присуджується до сплати 8000 динарів, що складає 200 солідів.

ХХІV. Про вбивства хлопчиків

Якщо хто позбавить життя хлопчика до 10 років включно та буде впійманий, присуджується до сплати 24000 динарів, що складає 600 солідів.

Якщо хто позбавить життя хлопчика з довгим волоссям, присуджується до сплати 600 солідів.

4.Якщо хто позбавить життя дитини в утробі матері раніше, ніж він отримає ім’я, і це буде доказано, присуджується до сплати 4000 динарів, що складає 100 солідів.

Якщо хто позбавить життя вільну жінку після того, як вона почала мати дітей, присуджується до сплати 24000 динарів, що складає 600 солідів.

7. Якщо хто позбавить життя вільну жінку після того, як вона вже не може більше мати дітей, присуджується до сплати 8000 динарів, що складає 200 солідів.

XXX. Про образу словами

1. Якщо хто назве іншого уродом, присуджується до сплати 3 соліди.

2. Якщо хто назве іншого грязним, присуджується до сплати 120 динарів, що складає 3 соліди.

3. Якщо хто — чоловік чи жінка — назве вільну жінку блудницею, і не доведе цього, присуджується до сплати 1800 динарів, що складає 45 солідів.

4. Якщо хто назве іншого вовком, присуджується до сплати 3 солідів.

5. Якщо хто назве іншого зайцем, присуджується до сплати 3 солідів.

6. Якщо хтось звинуватить іншого у тому, що він кинув (у бою) свій щит, і не зможе довести, присуджується до сплати 120 динарів, що складає 3 соліди.

7. Якщо хто назве іншого доносчиком чи брехуном, і не зможе довести, присуджується до сплати 600 динарів, що складає 15 солідів.

ХІІІ. Про викрадення вільних.

Якщо троє людей вкрадуть вільну дівчину, вони мусять сплатити по 30 солідів кожний.

Ті ж, хто більше трьох, мусять сплатити по 5 солідів кожний.

А ті, хто мав при собі стріли, платять утричі.

З крадіїв стягується 2500 динарів, що складає 63 соліди.

XVIII. Про те, якщо хто перед королем звинуватить безневинну людину.

Якщо хто звинуватить перед королем безневинну людину при відсутності останньої, присуджується до сплати 2500 динарів., що складає 63 соліди.

А якщо наведе на нього таку провину, за яку, у випадку підтвердження звинувачення, наступає смертна кара, обвинувачувач присуджується до сплати 8000 динарів, що складає 200 солідів…”

Перелік злочинів проти особи дуже різноманітний, безсистемний. Є випадки, коли кожна стаття навіть містить зовсім не зв’язані ані за змістом, ані за ступенем вини, ані за видом злочини. До злочинів проти особи, окрім декількох наведених прикладів також відносяться: про рани (ХVІІ), про порчу (ХІХ ), про те, хто схопить вільну жінку за кисть або за палець (ХХ ), про нанесення каліцтв (ХХІХ), про зв’язування вільних[13].

Карається підбурювання до покарання. Обставиною, що обтяжує покарання, є вбивство “юрбою”, тобто групове:

ХLI. Про людиновбивство юрбою.

1. Якщо хто позбавить життя вільного франка або варвара, що живе по Салічному закону, і буде впійманим, присуджується до сплати 8000 динарів, що складає 200 солідів.

2. Якщо ж труп його вкине в колодязь або у воду, або прикриє його гілками або чим іншим, присуджується до сплати 24000 динарів, що складає 600 солідів.

Якщо не приховає, присуджується до сплати 8000 динарів, що складає 200 солідів.

Злочини проти власності.

Серед них особлива увага приділяється крадіжці, пограбуванню, підпалу і заподіянню шкоди майну.

Особливим захистом користується майно, що знаходиться в будинку і на обгородженій ділянці. Крадіжка зі зломом або з обгородженої ділянки каралася підвищеним штрафом. При встановленні розміру штрафу враховується також вартість викраденого. Аналіз статей Салічної Правди дає змогу виділити деякі злочини проти власності та передбачені за це покарання: про крадіжку свиней (ІІ), про крадіжку рогатих тварин (ІІІ), про крадіжку вівць (ІV), кіз (V), собак (VІ), птахів (VІІ), про крадіжку бджіл (VІІІ), про шкоду, заподіяну ниві або якому-небудь огородженому місцю (ІХ), про підпали (ХVІ) та ін.[14]

Штрафи за злочини проти власності різноманітні, але достатньо високі, інколи у декілька разів перевищують заподіяну шкоду.

III. Про крадіжку рогатих тварин

1. Якщо хто вкраде молочне теля, і буде впійманим, присуджується до сплати 120 динарів, що складає 3 соліди.

2. Якщо хто вкраде однорічну або дворічну тварину, і буде впійманим присуджується до сплати 600 динарів, що складає 15 сол.

3. Якщо хто вкраде бика або корову з телям, присуджується до сплати 1400 динарів, що складає 35 солідів.

Якщо хто вкраде корову без теляти, присуджується до сплати 30 солідів, не рахуючи ціни вкраденого.

Злочини проти порядку відправлення правосуддя.

До цих злочинів належить: неявка в суд, лжесвідчення та ін.:

І. Про виклик на суд

1. Якщо кого буде викликано на суд (ad mallum) по законам короля, і той не явиться, присуджується до сплати 600 динарів, що складає 15 солідів.

2. Якщо ж хто, викликавши іншого на суд, сам не явиться, і якщо його не затримає яка-небудь законна перешкода, присуджується до сплати 15 солідів на користь того, кого він викликає на суд.

3. І той, хто визиває іншого на суд, у супроводі свідків повинен прийти до його будинку і, якщо останній опиниться у відсутності, мусить викликати дружину або кого-небудь з його домашніх з тим, щоб вони повідомили його про виклик на суд.

Якщо ж (відповідач) буде зайнятий виконанням королівської служби, він не може бути викликаним на суд.

Порушення приписів короля.

Порушення приписів короля каралося дуже жорстоко, воно прирівнювалося до такого злочину, як вбивство.

Отже, основним видом покарання, що застосовувався до вільних людей був штраф. Він ділився на дві частини: одна йшла потерпілому, або найближчим родичам, а друга, в розмірі третини штрафу, надходила на користь держави в особі короля[15].

У випадку покарання у вигляді оголошення поза законом передбачалася також конфіскація майна.

Судовий процес.

Процес за Салічною Правдою носив змагальний характер, основними рисами якого були[16]:

а) здійснення цивільного і кримінального процесу в однакових формах;

б) порушення справи лише з ініціативи позивача або постраждалого;

в) рівні права сторін і проведення процесу у вигляді змагання сторін;

г) суворе дотримання встановлених процесуальних форм (формалізм).

Процес починався з виклику в установленій формі і при свідках обвинувачувачем обвинувачуваного. Неявка будь-якої із сторін на процес каралася штрафом. Від штрафу звільнявся лише той, хто подавав поважну причину для неявки (королівська служба, хвороба, смерть когось із близьких).

Розгляд починався з вислуховування обвинувачувача, який повинен був висловлювати обвинувачення в суворо встановленій формі, що дозволяло обвинувачуваному відповідати тільки «так» або «ні». У випадку позитивної відповіді обвинувачуваного суд відразу виносив рішення. У протилежному випадку, суддя вирішував питання про порядок надання доказів.

Доказом факту вчинення злочину вільною людиною була затримка злочинця на місці вчинення злочину, його власне визнання і показання свідків. Для того, щоб зняти з обвинувачуваного обвинувачення Салічна Правда передбачала три види доказів: співприсяжність, показання свідків і ордалії («суд божий»), у формі випробування «казанком», нагадуючи при цьому «інші законні засоби» доказування.

Найбільш поширеним видом доказів була співприсяжність, що застосовувалася для підтвердження присяги (клятви) обвинувачуваного в тому, що він не чинив того, у чому його обвинувачують. Співприсяжники – це звичайно родичі, друзі або сусіди обвинувачуваного, які на відміну від свідків не були очевидцями факту, а лише «свідками доброї слави» обвинувачуваного. За Салічною Правдою таких співприсяжників повинно було бути дванадцять.

Своєю присягою, яка здійснювалася в суворо визначеній формі, порушення якої вело до програвання справи, вони підтверджували, що обвинувачуваний через властиві йому якості не міг вчинити приписуваних йому діянь, і що не може бути сумнівів у чесності і правдивості його присяги.

Неправдиві свідчення, а також як і відмова свідка з’явитися в суд, каралися штрафом у розмірі 15 солідів[17].

Поширеним видом доказу були ордалії (“суд божий”), при яких злочин установлюється за допомогою божественної сили – бога, який немов би вказував на злочинця (“бог шельму мітить”). Найчастіше для цього використовувалися вогонь, кип’ячена вода і залізо. Салічна Правда знає лише один вид ордалії – випробовування “казанком” – тобто за допомогою кип’яченої води. Випробування полягало в тому, що руку обвинувачуваного опускали в казанок із киплячою водою і потім зав’язували, приклавши до пов’язки печатку. Після трьох днів її розв’язували, і, якщо на руці не було опіку, то обвинувачуваний вважався таким, що не здійснював злочину, в якому його звинувачували.

Основним засобом одержання визнання при обвинуваченні рабів було катування.

Якщо обвинувачуваний погоджувався з вироком суду, йому давався пільговий термін для сплати штрафу, після закінчення якого у випадку несплати штрафу конфіскували його майно на суму штрафу. Якщо через деякі причини цього не сталося обвинувачувач міг викликати обвинувачуваного на суд короля. Виклик на суд короля мав також встановлену форму. У випадку неявки на суд короля або відмови виконати його рішення, король об’являв обвинувачуваного поза законом. Після цього і сам винний, і все його майно ставало власністю позивача[18].

Отже, аналіз статей Салічної Правди дозволяє виділити основні риси ранньофеодальної держави франків:

-    відображується класове розшарування суспільства;

-    закріплює сформовану нерівність;

-    дає поняття злочину;

- замінює кровну помсту і вигнання з общини, як пережиток первіснообщинного ладу, на систему штрафів;

-     поділяє злочини на злочини проти особи, злочини проти власності, проти порядку відправлення правосуддя, порушення приписів короля, що дозволяє розкрити процес розкладу первіснообщинної власності і виникнення приватної; зміцнення феодального ладу.

4. Родові, майнові, господарські та шлюбно-сімейні відносини.

Салічна правда цікава для нас не тільки як пам"ятник юридичний. Це перш за все історичне джерело в самому широкому розумінні даного слова, яке «проливає світло» на всі сторони життя германського суспільства того часу. Дана обставина надає Правді особливу цінність, як пам"ятник по історії стародавнього побуту германців. Звичайно, вже по самому своєму характеру Правда не може надати вичерпного матеріалу для вивчення життя германців того часу. Історичний матеріал, наданий Салічною Правдою, далеко не повний і не задовільний, так як Правда не є таким кодексом діючого права, який був би заданий ціллю точно регламентувати всі сторони життя варвара-франка. Являючись частиною, і навіть випадковим записом звичаєвого права германців, Салічна правда про багато випадків сторін життя варвара-франка промовчує, а про інші нагадує мимохідь. Єдина ціль Правди, визнана практичними потребами часу, - встановити точним чином форми судової процедури і перерахувати штрафи за злочини і правопорушення. Правда - це не що інше, як судебник. Однак і те небагато, що дає Правда як історичне джерело, здавна привертало до неї увагу вчених-дослідників. Вже починаючи з половини XVI століття Правда видавалася неодноразово[19].

Зобов"язання та шлюбно-сімейні відносини за «Салічною правдою»

Стародавні звичаї германців дозволяли укладання шлюбу через купівлю дружини, але ще більш стародавні не виключали її крадіжки. Через купівлю чоловік набував владу над жінкою. Після його смерті ця влада переходила до свекра, тому що викуп (плата) давався ним.

У час Салічної правди ці звичаї вже відмирали. Місце викупної плати зайняли речі або гроші, які чоловік приносив дружині у вигляді ранкового подарунку (у нагороду за невинність). Вони залишались у сім"ї. Дружина мала принести в дім чоловіка посаг. Розлучення спочатку дозволялись, але з укріпленням християнства капітулярієм від 744 р. були заборонені.

Влада батька не була широкою. Його опіка закінчувалася при досягненні синами 12-річного або 14-річного віку[20].

Наголосимо, що шлюбу і сім"ї в Салічній Правді присвячене значне число статей. Шлюбу передувала угода між сім"ями нареченого і нареченої. Обов"язково була потрібна згода батьків. Заборонялися шлюби з родом родичів і свояками. Такі шлюби об"являлися недійсними. Шлюби з рабами тягли за собою утрату свободи. Салічна Правда нічого не говорить про розлучення.

Общинно-родові традиції зберігали свою силу в сімейних відносинах. Шлюб складався з обов"язкової згоди батьків, зберігаючи риси древнього викупу нареченої у роду.

Викрадення нареченої, укладання шлюбу насильницьким шляхом зобов"язувало (за Саксонською правдою) повернути наречену й сплатити значний штраф сім"ї «за образу», практично рівний викупу за вбивство. Подібний за розміром штраф сплачувався й тоді, коли шлюб укладався без згоди родичів, але за згодою нареченої. Сім"я чоловіка зберігала символічне право на його вдову у випадку смерті чоловіка: стороння особа, що бажала укласти з нею новий шлюб, повинна було сплачувати особливий умовний викуп -  рейпус. У інших відношеннях у германських народів жінка знаходилася в більш вигідному положенні, ніж у романських: вона мала особисте майно, отримане перед весіллям, користувалася особливим заступництвом права в зв"язку з зазіханнями на її честь або безпеку[21].

Зобов"язальні відносини в Салічній правді висвітлюються досить слабо. Це пояснюється нерозвиненістю товарно-грошових відносин, приватної власності. Згадуються такі види угод, як купівля-продаж, позика, найм, міна, дарування. Передача права власності при цих операціях здійснювалася публічно шляхом простої передачі речі. Невиконання зобов"язання тягло за собою майнову відповідальність. Прострочення у виконанні зобов"язань тягла за собою додатковий штраф. Витребування боргу відбувалося за суворо встановленою формою. У Салічній правді йдеться про примус "наполегливого боржника", про опис майна "наполегливого боржника"[22].

За виключенням землі, всі інші речі могли бути предметом купівлі-продажу, обміну, дарування. Факт укладання таких угод досить часто фіксувався в документах[23].

Серед різних угод особливе місце належить позикам. Боргового рабства «Салічна правда» вже не знає. Але майнова відповідальність боржника стає дуже суворою. Після протермінування платежу кредитор тричі з"являвся до боржника (зі свідками), і з кожним разом сума боргу збільшувалась на три соліди. Конфіскація майна боржника здійснювалась графом[24].

Основою структури варварського суспільства була сім"я і інші родинні групи.

Сім"я у будь-якій формі, велика чи мала, представляла найважливішу реальну соціальну групу, у яку входив індивід. Але поруч із сім"єю зберігалися й інші групи, багато яких будувалися на спорідненій основі, у яких проходила життєдіяльність членів суспільства. Поруч із родинними колективами існували колективи, які мали територіальну основу. До їх числа слід зарахувати громаду. «Землеробна» громада, яка спиралася на колективне землеволодіння, трансформувалася на громаду сусідську, яка представляла собою сукупність окремих самостійних домогосподарств. Німецька громада була внутрішньо суперечливим колективом із яскраво вираженими відцентровими тенденціями і антогонізмами. Крім користування угіддями сусідів-общинників об"єднували загальні інтереси самозахисту й підтримки правопорядку[25].

Родові відносини франків.

Родові зв"язки у франків були дуже сильні. Рід в «Салічній правді» виступає не тільки як верховний власник общинних земель, але і як політична організація. Існували такі звичаї як сплата грошей за вбивство тієї чи іншої людини його родичами, успадкування майна (крім землі) по материнській лінії, сплата родичами за свого неспроможного родича частини викупу (вергельда) за вбивство. Вільний франк був членом роду, користувався його заступництвом і ніс відповідальність за своїх родичів. Обвинувачений відповідав за злочин не перед державою, а перед постраждалим та його родичами[26].

«Салічна правда» стверджувала і закріплювала можливість передачі майна не родичу. Добровільний вихід з родового союзу називався «відмовою від родини». Процедура «відмови від родини» докладно розглядалася «Салічною правдою» в титулі 60. Людина, яка бажала відмовитися від родини, повинна була з"явитися на засідання обраних народом суддів, зламати над головою три гілки заходом у лікоть, розкидати поламані гілки в чотири сторони і сказати про те, що він відмовляється від спадщини і від всяких рахунків зі своїми родичами. Людина, що відмовилась від родини, після цієї процедури не могла брати участі у спадкуванні, ні в отриманні вергельда. Його спадщина надходила в скарбницю.

Титул «Про жменю землі» повідомляє про відповідальність за вбивство.

Якщо хто позбавить життя людини, йдеться в цьому титулі, і, віддавши все майно, не буде в змозі сплатити, належної за законом, він повинен представити 12 родичів, які поклянуться в тому, що ні на землі, ні під землею він не має майна більше того, що їм вже віддано. Після цього вбивця повинен увійти в свій дім, набрати з його чотирьох кутів жменю землі, стати на порозі, повернувшись обличчям всередину будинку, і кидати цю землю лівою рукою через плече на батька і братів. Якщо батько і брати вже платили, тоді він повинен тією ж землею кидати на близьких родичів по матері і по батькові. «Потім у сорочці (однієї) без пояса, без взуття, з кодом в руці, він повинен стрибнути через тин, і ці троє родичів (по матері) повинні сплатити половину того, скільки не вистачає для сплати належної за законом віри. Те ж повинні зробити і три інші, які припадають родичами по батькові. Якщо ж хто з них виявиться занадто бідним, щоб заплатити падаючу на нього частку, він повинен у свою чергу кинути жменю землі на кого-небудь з більш заможних, щоб він сплатив все по закону».

Основну масу франкського населення становили в цей час вільні селяни. Вони жили сусідськими общинами, в яких зберігалися пережитки родового ладу. За вбивство вільного франкського селянина «Салічна правда» визначала високий вергельд, що дорівнював 200 солідів. Якщо людина гинула від удару або укусу домашньої тварини, то вергельд сплачувався власником тварини в половинному розмірі.

Життя священика охоронялася потрійним вергельдом (в 600 солідів), єпископа - 900 солідів. Високими штрафами каралися пограбування і спалення церков і каплиць.

Особливий шар у Франкському королівстві складали напіввільні літи і колишні раби, відпущені на волю. За вбивство напіввільного і вільновідпущеного сплачувався половинний вергельд 100 солідів, за вбивство раба визначався не вергельд, а штраф.

Франки славилися чистотою сімейних відносин. Жінка могла виходити заміж тільки за людину, рівного їй за народженням і стану. Якщо вона виходила за представника нижчого стану, закон був суворий до неї і її чоловіка. Виходячи за раба, вона сама ставала рабинею. У франків був символічний звичай, якщо жінка хотіла вийти за раба, її закликали на суд сімейства і клали перед нею меч і веретено. Вона могла взяти меч і вбити раба, обраного в женихи. Якщо ж брала веретено, це означало, що вона вступає в шлюб і стає рабинею.

Шлюб у германців відбувався купівлею: молодий чоловік вирушав до батька, брата чи опікунів нареченої і купував її. Ціни були значними: у алеманів платили, наприклад, від 300 до 400 шилінгів, а за один шилінг можна було купити однорічного бика; зрозуміло, були угоди набагато дешевше. Ця сума віддавалася дружині після смерті чоловіка. Втім, вона ніколи не була повновладною господинею, бо навіть після смерті чоловіка перебувала під владою синів.

Сам обряд шлюбу мав символічне значення: у нареченої обрізали довгу косу на знак надходження в рабство; наречений надягав їй на руку кільце - ланка того ланцюга, якою вона з ним пов"язувалася; на ногу він одягав їй черевик - знак, що вона повинна буде ходити по його стопах, Коли вона входила в будинок чоловіка, над нею тримали меч-символ охорони чоловіка і суворого покарання в разі проступку; на порозі будинку їй подавали зв"язку ключів - з цього моменту на ній лежали всі господарські турботи.

Аналіз господарських і суспільних відносин древніх франків за часів «Салічної правди»

Про господарське життя і суспільний лад франків за часів перших Меровінгів досить багатий матеріал містить «Салічна правда». На відміну від інших варварських правд, «Салічна правда» відображала порівняно архаїчні порядки, не піддані впливу римського права. Це дає можливість простежити ранню стадію розкладання первіснообщинних відносин і формування ранньофеодального ладу у франків. Пізніші доповнення до «Правди» дозволяють міркувати про подальший розвиток цих процесів в VI -VII ст.[27] Вивчаючи «Салічну правду», можна зробити висновок, що господарство франків стояло на більш високому рівні, ніж господарство германців (господарство германців було описано римським істориком Тацитом (58 - 117) у нарисі «Німеччина»).

Як робоча худоба використовувалися бики, коні, осли і мули. Крім колосових культур, сіяли бобові й волокнисті (льон); обробляли городи, сади і виноградники. Припинилися періодичні переділи орної землі. У землеробстві, мабуть вже всюди, панувало двопілля. Поряд із землеробством франки займалися скотарством: розводили велику рогату і невелику домашню худобу, а також різну птицю. Значну роль у господарстві франків продовжували відігравати: полювання, рибальство, бджільництво. Господарський прогрес у франків був прискорений в результаті впливу більш розвиненої економіки гало-римлян[28].

Підкреслимо, що досить важливу роль в господарстві франків в усі часи відігравало тваринництво. «Салічна правда» встановлювала, який штраф належить платити за крадіжку свині, за однорічне порося, за свиню, викрадену разом з поросям, за молочне порося окремо, за свиню із замкненого хліва і ін.

Досить докладно в «Салічній правді» розглядалися всі випадки крадіжки великих рогатих тварин, овець, кіз, випадки конокрадства.

Про розвиток птахівництва свідчили штрафи, встановлені за вкрадених домашніх птахів (курей, півнів, гусей).

У «Салічній правді» були титули, що встановлювали штрафи за крадіжку бджіл і вуликів з пасіки, за псування і крадіжки плодових дерев з саду (франки вміли робити щеплення плодовим деревам, шляхом живцювання), за крадіжку винограду з виноградника. Представляють інтерес титули, які визначають штрафи за крадіжку риболовних снастей, човнів, мисливських собак, птахів і звірів, приручених для полювання.

«Салічна правда» свідчить про те, що в господарстві франків були найрізноманітніші галузі - тваринництво, бджільництво, садівництво, виноградництво, а також полювання та рибальство. Однак основну роль у господарстві франків відігравало землеробство. Вони сіяли зернові культури, льон, мали городи, в яких росли боби, горох, капуста, ріпа. Франки були добре знайомі з плугом і бороною. Оранка проводилася на биках. Псування зораного поля каралася штрафом. Врожаї хліба були багатими. Врожаї з полів франки відвозили на возах, в які впрягали коней. При будинку кожного вільного франкського селянина були господарські споруди. Отриманий врожай складався в комори і клуні. У господарстві франки використовували водяні млини.

Соціально-економічний розвиток німецьких племен у найближчі століття (II-V ст.) після Тацита майже не залишив сліду в документах; лише археологічні розкопки свідчать, що у цю добу їхня матеріальна культура стала багатша і досягнуто неабиякі успіхи у обробці заліза, гончарному мистецтві (освоєння гончарного кола) тощо. Проте коли в процесі падіння Західної Римської імперії виникли варварські королівства, то почалася кодифікація звичаєвого права німецьких племен, прискорена їх зіткненнями з колишнім населенням римських провінцій і загострення соціальних протиріч серед самих завойовників. Внаслідок цього виникли так звані «правди» (вестготська, бургундська, салічна, рипуарська, баварська, саксонська), які були збірками звичаєвого права. Створені вони були дуже примітивно й уявляли собою простий перелік штрафів за різного роду злочини. Проте, вони яскраво малюють соціально-економічні відносини епохи.

Франки селилися на закинутій гало-римській території, серед великих лісових масивів, де дуже рідко траплялося місцеве населення.

Після розселення в завойованих провінціях Римської імперії рядові вільні німецькі одноплемінники стали перетворюватися на селян. Попри те що, на старих місцях проживання вони з давнини займалися осілим землеробством і скотарством, були безпосередніми виробниками, поглиненими господарством. Поруч із господарською діяльністю вони проводили життя воїнів, брали участь в управлінні»[29]. Як разючий контраст, проти того, що виступає в першому плані в найдавніших записах звичаєвого права германців - варварських Правдах. Головний зміст Судебників - охорона майна країни та особистої недоторканності господарів, їх садиб, будинків, худоби та інших.

Що ж до форм поселення франкських прибульців, то наші відомості про це недостатні. Г.Р. Корсунський у роботі так описує єдине відому меровінгське село у Франції: «Воно складається з 30 розкопаних землянок, з них лише чотири належать до часу незалежності до середини VI століття. Приблизно близько 700 р. поселення було покинуто. Поруч із деякими землянками знайшли ями для покидьків. Не всі будівлі були житловими, деякі служили ремісничими майстернями. Лише при землянці виявлено водостік; глибина минаючої у частині житла сягає 65 див. Серед знайденої кераміки є залишки, виготовленої на гончарному колі, також є ручні вироби. Найбільша землянка займала 17,4 кв. м., середній розмір землянок становить близько 7,45 кв. м. Середня глибина статі досягала 21 див. Усі землянки побудовано у напрямку зі сходу на захід. Дослідження кісток, знайдених в землянках і ямах для покидьків, показали наявність 96,1% кісток свійських тварин і 3,9% кісток тварин. Переважають свині (39,26%), потім ідуть велика рогата худоба, вівці, кури, коні Пржевальського й кози. Залишки зерна незнайдені»[30].

Судячи з того, що головний зміст «Салічної правди» - охорона майна країни та особистої недоторканності домогосподарств, їх садиб, будинків, худоби, можна дійти висновку, що осередком господарського та соціального життя франків була садиба та будинок.

Після завоювання франками території Галії у житті франкського суспільства велику роль почали виконувати римські порядки. Це випливає з аналізу «Салічної правди» і хронік. Потрапивши у нові, сприятливіші кліматичні і ґрунтові умови Галії, германці знайшли там кращі сільськогосподарські реманенти й фізичні методи обробки землі, нові сорти злаків і овочів, фруктів. Будували водяні млини, римські шляхи і водопроводи, різноманітні пристрої до роботи на виноградниках, преси для вина і олії. Вони засвоїли прогресивні методи обробки землі: багатократну оранку, прополку хлібів, обмолот ціпами. Вони поліпшили якість своєї худоби. Тваринництво піднялося на більш високий рівень[31].

Докладно економічний устрій франкського королівства в межах V-VI ст. чудово показує «Салічна правда», яка має значення надзвичайно цінного історичного документа, що демонструє господарське життя епохи.

«Салічна правда» дає досить чітке уявлення про общинну організацію франків V-VI століття, їхню господарську діяльність (землеробство, скотарство, полювання тощо). Разом з тим у «Салічній правді» міститься цінна інформація про майнове та соціальне розшарування у франкському суспільстві меровінзького періоду, основні етапи еволюції форм власності і землекористування, а також зародження у франків ранньофеодальної держави.

Висновки

Підводячи підсумок проведеного дослідження на тему: «Салічна правда, її поява, структура, загальна характеристика», варто зазначити його головні результати. Зокрема, було зроблено наступні висновки:

ü На початку IX століття Франкська держава перебувала в зеніті своєї могутності. Охоплюючи територію майже всієї Західної Європи і не маючи на своїх кордонах супротивника, рівного йому під силу, воно здавалося незламним і непорушним. Проте вже тоді вона несла в собі елементи наближення занепаду та розпаду.

ü Феодальне право являло собою право панівного класу - феодалів. Його основне завдання полягало в юридичному оформленні та врегулюванні монопольного права власності на землю і неповній власності на залежних селян, у забезпеченні їх політичного і економічного панування в суспільстві.

ü Аналіз статей Салічної Правди дозволяє виділити основні риси ранньофеодальної держави франків:

- відображає класове розшарування суспільства;

- закріплює сформовану нерівність;

- дає поняття злочину;

  - замінює кровну помсту і вигнання з общини, як пережиток первіснообщинного ладу, на систему штрафів;

- виділяє злочини на злочини проти особи, злочини проти власності, проти порядку відправлення правосуддя, порушення приписів короля, що дозволяє розкрити процес розкладу первіснообщинної власності і виникнення приватної; зміцнення феодального ладу.

ü У цілому основний текст «Салічної правди», а також доповнення до нього, зроблені франкськими королями у VI-IX століттях, дають змогу простежити еволюцію франкського суспільства від первіснообщинного ладу до феодалізму. «Салічна правда», що виникла одразу після завоювання франками Галлії у порівняно слабо романізованій області, зберегла германське звичаєве право майже у недоторканому вигляді. Найповніше відображені в ній архаїчні відносини, що існували у франків до завоювання Галлії (родоплемінний лад на останній стадії його розкладу).

Таким чином, з усіх варварських правд особливу цінність для історико - правової науки має «Салічна Правда», оскільки її зміст відображає соціально-економічні і політичні процеси ранніх етапів розвитку класового суспільства, держави і права. «Салічна Правда» змальовує дуже архаїчні відносини в середовищі франків, які стоять на порозі класового суспільства. Це джерело свідчить про сильну майнову диференціацію, про початок розпаду родових і общинних зв"зків.

Список використаної літератури

1. Історія держави і права зарубіжних країн. 2_е вид. перероб. й доп. : Навч. посібник.-- К.: Центр учбової літератури, 2008 – 730

2. Абрамсон М.Л. История средних веков: Учеб. для студентов ист. фак. пед. ин-тов / М. Л. Абрамсон, А. А. Кириллова, Н. Ф. Колесницкий и др.; Под ред. Н. Ф. Колесницкого. -- 2-е изд. испр. и доп.-М.: Просвещение, 1986. - 575 с.

3. Бадак А.Н. Світова історія: Раннє середньовіччя /А.Н.Бадак, И.Е. Войнич. Москва Мінськ, 2001

4. Батира К.І. Загальна історія держави і права / за ред. Батира К.І. - М., 1993

5. Батыр К. И. Всеобщая история государства и права: Учеб. для вузов по спец."Юриспруденция"/[Батыр К. И., Филиппова Т. П., Черниловский З. М.]; Под ред. К. И. Батыра.- М.: Былина, 1999.

6. Бостан Л. М., Бостан С. К. Історія держави і права зарубіжних країн. 2_е вид. перероб. й доп. : Навч. посібник. -- К.: Центр учбової літератури, 2008 -- 730

7. Грацианский Н.П. - Из социально-экономической истории западно-европейского средневековья: сборник статей. Изд. Академии наук СССР. - Москва, 1960 – 409

8. Гуревич А.Я. Проблеми генези феодалізму у Європі. М., 1970

9. Джужи О.М. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник/ Під заг. ред. д.ю.н., проф. Джужи О.М. – Київ: НАВСУ, «Правові джерела», 2000.

10. Жидков О. А. История государства и права зарубежных стран: [Учеб. для студентов юридических вузов и факультетов]/[О. А. Жидков, Н. А. Крашенинникова, В. А. Савельев и др.].- М.: НОРМА-ИНФРА. Ч. 1.- 1998.

11. Історія селянства у Європі. У 3-х тт. Т. 1, М., 1985

12. Корсунський Г.Р., Гюнтер Р. Занепад і смерть Західної римської імперії і німецьких королівств. М., 1984

13. Крижановська О.О., Крижановський О.П. Історія Середніх віків: Вступ до історії західноєвропейського Середньовічя. Курс лекцій. Навч. посібник. – К.: Либід, 2006. – 368 с.

14. Кудинов О.А. История государства и права зарубежных стран: Учебно-практическое пособие / Московский государственный университет экономики, статистики и информатики. - М.: МЭСИ, 2004. - 305 с.

15. Кучма В.В. Государство и право Древнего мира и Средних веков: В двух частях. — Волгоград: Издательство Волгоградского государственного университета, 2001. — 548 с.

16. Мудрак І. Д. Історія держави і права зарубіжних країн: Курс лекцій. - Ірпінь, 2001.

17. Рудь М. О. Історія західноєвропейського середньовіччя. Хрестоматія / Упорядник М. О. Рудь: Навч. посібник. — К. Либідь, 2005.

18. Сказкин С.Д. Вибрані праці з історії. М., 1973.;

19. Черниловский З. М. Загальна історія держави і права. - М., 1995

20. Черниловского З. М. Хрестоматия по всеобщей истории государства и права: Учеб.пособие/Под ред. З. М. Черниловского; Сост. В. Н. Садиков.- М.: Гардарика, 1996

---