теорія походження людини

                                   Міністерство освіти і науки України

Черкаський національний університет ім. Богдана Хмельницького

         Навчально-науковий інститут історії і філософії

Кафедра архівознавства новітньої історії та спеціальних історичних дисциплін

                   Курсова робота ОКФ бакалавр

На тему: теорія походження людини

                                                        Виконала: студентка 1-Б курсу

                                                        Спеціальність 6.02.03.02 історія

                                                        Янкова Мальвіна Вікторівна

Науковий керівник кандидат історичних наук, доцент

                                                        Лисиця Л. Г

                                      Черкаси 2016     

1.       Релігійна теорія

Релігійне і наукове пояснення походження людини мають свої особливості й відрізняються одне від одного. Релігійна інтерпретація виходить з того, що людина створена Богом за своїм «образом і подобою», тобто спирається на ідею креаціонізму. Наукове пояснення включає ідеї еволюції, теорії антропогенезу, тобто поява людини обумовлена тривалим процесом розвитку органічного світу, становлення і функціонування суспільства.

Історія поглядів на походження та сутність людини має безліч варіантів. Первісні уявлення містяться у міфологічній свідомості. Людина розглядається як прямий нащадок тварин тих чи інших видів, які є її безпосередніми пращурами. Такі погляди відповідно орієнтували систему релігійних вірувань, обрядові дії і поведінку людей, їх світосприймання в цілому. Одним із варіантів пояснення людського походження є давні грецькі міфи. Пантеон богів, їх життя і воля передують появі людей. Існування богів і людей здійснюється у двох паралельних світах, які пов"язані між собою. Цей зв"язок між ними, за міфами, відбувається через шлюбні угоди та дітонародження. Людина походить від Бога, але природне її походження залишається таємницею.

В історії світоглядної думки тисячоліттями панував погляд про органічну належність людини до природного світу, про її природне існування. Вона розглядалася як частка природи, яка підвладна природним закономірностям. У первісних філософських системах домінував погляд, що людина існує у всесвітньому Логосі, є його невід"ємною складовою часткою і залежить від циклів його розвитку.

Проблема походження людини в найбільш категоричній формі чи не вперше була поставлена в релігійній свідомості. В релігійних і філософських джерелах різних народів зафіксовані уявлення про походження людини, її місце та призначення у світі, про сутність людини і співвідношення в ній тілесного й духовного. Спільною у різноманітних поглядах є теза, що людина — істота розумна.

Згодом склалася специфічна галузь знань про людину, яка дістала назву релігійна антропологія.

Для неї характерним є розгляд проблем людини через призму існування надприродної сили та її визначального впливу на долю людини. В іудаїзмі, християнстві, ісламі надприродна сила (Бог) має здатність творити світ і людину з нічого за власною волею. Подібні уявлення властиві й багатьом східним релігіям, в яких інтерпретація походження людини різниться деталями, проте в головному вона збігається. Людина — наслідок творіння. Класична релігійна модель появи людини представлена у священних книгах різних релігій. Так, християнська Біблія подає опис процесу творіння Богом людини: «І сотворив Господь Бог людину із пороху земного, — сказано у Старому завіті, — і дихання життя вдихнув у ніздрі її, і стала людина живою душею» (Буття, 2:7). Далі розповідається, що Бог поселив першу людину по імені Адам в едемському раю, щоб порала та доглядала його (Буття, 2 : 8, 15). Був Адам в раю самотнім, бо серед створених Богом живих істот не мав помічників. Тоді Господь вирішив створити жінку, щоб усунути самотність Адама. Біблія про це розповідає так: «І вчинив Господь Бог, що на Адама спав міцний сон, — і заснув він. І він узяв одно із ребер його, і тілом закрив його місце. І перетворив Господь Бог те ребро, що взяв із Адама, на жінку і привів її до Адама» (Буття, 2 : 21— 22). В цих найдавніших релігійних текстах (IX—VIII ст. до н. є.) зроблена спроба осмислити не лише проблему походження людини, а й її сутність. Складові елементи людської природи, а саме тіло, душа і дух, християнська теологія розглядає як різні складові, що створені різним способом у процесі творіння. Християнство та іудаїзм твердять, що людина завдячує своїм життям не лише сотворінню Богом її тіла з праху земного, а й особливому творчому акту Всевишнього, який чудесним способом наділив людину життям. Цим самим підкреслюється наявність у людині надприродного аспекту, а саме духовності і моральності. В релігійній свідомості людина роздвоюється на матеріальне земне і духовне надприродне начала.

З релігійної точки зору духовне начало — дух, душа, атман — має надприродне походження і є вищим началом. Воно має сок-ральні функції і відображає зв"язок людини з Богом. Теза про те, що Бог дав життя людині через своє дихання, наголошує, на думку богословів, що людина розумна істота і є втіленням Бога. Згідно з християнською антропологією людина є доказом буття Бога, оскільки він наділив її життям і безсмертною душею. Іоан Да-маскін писав, що людина володіє задатками богопізнання, оскільки знання про буття Бога сам Господь заклав у природу людини.

Матеріальне начало в багатьох релігіях розцінюється як недосконале і гріховне, що є джерелом зла. В розвинених релігіях, зокрема у християнстві, іудаїзмі та ісламі, підкреслюється значення тілесного існування людини, наголошується на її цілісності, прославляється й обожнюється тілесна людина, формується концепція воскресіння плоті. Це вчення досягло кульмінаційної точки в християнських догматах про боговтілення і олюднення («вочеловечения»). Зрештою теологія адресує Богові базові засади в розумінні походження та існування людини. Намагаючись вирішити проблему співвідношення в людині біологічного та соціального, теологія стикається з багатьма труднощами, зокрема в інтерпретації матеріального й духовного. З точки зору релігії, людина походить з праху земного, її тіло смертне, воно розкладається і перетворюється в земний прах, тобто в недосконале матеріальне начало. Отже, людина не може бути образом і подобою Бога. Намагаючись подолати цю суперечність, богослови вдаються до модернізації, вважаючи, що біблійний вираз «земний прах» є досить туманним. У Біблії не вказано, яку матерію Бог використав у процесі творіння людини — глину чи якісь прості тіла. Це питання, на думку богословів, виходить за межі релігії і є прерогативою наукового пізнання. ЦДодо духовного начала людини, то, на думку богословів, — це життєвий принцип, символ душі — вона як Бог невидима. За Біблією душа створена Богом, вона є його відображенням і подобою. У теологічній інтерпретації божественна подібність душі — це розум, здатність пізнавати та розкривати таємниці світу, свобода вибору, дотримання принципів моралі і норм соціальної поведінки. Всі ці якості людини, як відомо, соціально й історично обумовлені, вони змінюються. Якщо вони встановлені Богом, тоді ці якості повинні мати характер абсолютних істин.

Шукаючи вихід із суперечливої ситуації, богослови вдаються до символічного розуміння Біблії, посилаючись на авторитет отців християнства. Вже в IV ст., наголошують вони, Августин Блаженний радив християнам не сприймати буквально біблійну розповідь про створення світу, яка багата алегоричними образами і символами: «Я розумію, що було б наївно уязляти, що Бог займався виліплюванням людського тіла. Бог — чистий дух, він не має ані пальців, ані рота». До того ж у період творення нікого не існувало, хто б зміг зафіксувати дії Бога. Ми маємо справу, підкреслюють богослови, з образною мовою, притчами, алегоричними порівняннями, які відображають спрощену уяву давніх народів про походження та структуру людини. Це стосується й біблійної розповіді про створення жінки з ребра Адама. Доведено, що в чоловіка і жінки однакова кількість ребер. Біблійний образ «ребра» — це своєрідний символ, що вказує на взаємне притяжіння людської статі. Чоловік і жінка створені для того, щоб доповнювати один одного в їх повсякденному житті. За християнством природа чоловіка та жінки однакова, жінка також є особистістю, її гідність рівна з чоловічою.

У католицькій теології модернізації піддається догмат, що Адам і Єва є прародичами сучасного людства. Так, відомий антрополог і богослов Тейяр де Шарден висловив думку, що людина нашого часу не може серйозно сприймати біблійну тезу, а саме — сучасне людство бере свій початок від однієї пари людей. Поняття Адам і Євa — це алегоричний образ, яким автори Біблії позначили множину людей, що передувала сучасній людській цивілізації.

Сучасна наука попри всі розбіжності та суперечності існуючих наукових уявлень про виникнення людини на основі фактичних даних подає таку картину поетапного походження людства:

стадія австралопітеків — мавполюдей, здатних до діяльності за допомогою знарядь. Вони жили 5—2,5 млн років до н.е.

стадія пітекантропів і синантропів, здатних до використання мови як регулятора початкових виробничих відносин. Вони жили 1,5 млн років до н.е.

стадія неандертальців, яким властиві розвиток мови як засобу обміну інформацією, здатність формування логіко-понятійної форми відображення дійсності. Вони жили від 200 — 40 тис. років до н.е.

стадія кроманьйонців, як прообраз сучасної людини, в них розвивались предметна свідомість, родова спільність, власне господарювання. Ця схема задовольняє певною мірою наукову допитливість, хоча, безсумнівно, потребує подальших уточнень.

У священних книгах людина розглядається як вінець Божого творіння, його образ і подоба. Вона дістала від Бога настанову панувати над усією землею, тваринами і рослинним світом, покликана турбуватись про них, обробляти землю і нести відповідальність за життя на ній (Буття, 1 : 26—28, 2 : 15; 8 : 7—9). Для християнської антропології зразковим вважається визначення людини, дане Василем Кесаріііським (330—379). «Людина, — писав він, — є розумне творіння Бога, створене за образом його Творця, тварь, що дістала вказівку стати Богом». У цьому визначенні зроблена одна з перших спроб усвідомити волю людини, її совість і відповідальність, прагнення до вищих духовних цінностей. Аналогічна уява характерна для інших релігій. В Корані, наприклад, людина осмислена як «намісник» Бога на Землі (Аят 2 : 8), вона обдарована розумом і вищими знаннями (Аят, 2 : 29).

У буддизмі людина посідає найвище місце в ієрархії інших живих істот. Лише їй належить здатність розірвати окови сан-сари і досягти нірвани, тобто злитися з Буддою. В християнській, буддистській, мусульманських релігіях у сакральній формі описується стан людини в суспільстві, визначаються її роль і міра відповідальності, висловлюються ідеї щодо єдності людського роду.

У різних релігійних вченнях робиться спроба зняти суперечність між сутністю та існуванням людини. В християнстві, наприклад, людина виступає суб"єктом гріхопадіння та об"єктом спасіння. Соціальне відчуження особи інтерпретується як порушення єдності людини з Богом, виводиться на основі її відходу від божественної першооснови. Порушення зв"язку людини з сакральним сприймається релігійною свідомістю як моральна деградація особи, її абсолютна духовна спустошеність. Людина, яка відійшла від Бога і втратила з ним спілкування, на думку богословів, позбавлена божої благодаті і спасіння, перебуває у постійній гріховності. В неї порушена гармонія внутрішніх сил і плоть бунтує проти душі, емоції протестують проти розуму. Все це призводить до тяжких наслідків у житті людства — хвороб, ворожнечі, вбивства, воєн, тяжкої праці, зрештою до смерті. Відновлення сакральної єдності з надприродним стає ідеалом людського вдосконалення, усвідомлюється в релігії як призначення людини. Примирення з Богом, здобуття милості і спасіння, завоювання божої любові стають покликанням і сенсом людського існування. Соціальне витісняється релігійним і суспільна діяльність людини відходить на задній план. Досягнення такого ідеалу в різних релігіях різне. У буддизмі, наприклад, він подається через образ Будди і бодхисаттви, в християнстві — через образ Ісуса Христа, який терпить і страждає, вказуючи віруючим шлях до спасіння. Християнство вважає Ісуса Христа досконалою людиною, другим Адамом. Через нього, на думку богословів, люди вступають у патерналістичні відносини з Богом і прилучаються до сакрального.

Наріжним каменем релігійної антропології є вчення про душу, сенс і цінність життя. Згідно з релігійними уявленнями душа розглядається як нематеріальна надприродна сила, що тимчасово перебуває в тілі людини і є джерелом її життя. Вона має надприродні властивості, зокрема безсмертя, і дарується людині Богом. З вченням про душу пов"язані релігійні погляди про безсмертя, загробну відплату і блаженство в царстві небесному. Релігійна концепція душі роздвоює природу людини, поділяючи її на грішне тіло і праведну душу. Це вчення не зовсім узгоджується з науковою концепцією онтогенезу людини як цілісної особистості. Деякі теологи-модерністи намагаються усунути цю суперечність, розглядаючи людину як цілісну істоту, не роздвоєну особистість. Так, німецький богослов К. Ранер трактує онтогенез особистості як природний процес, в якому творча воля Бога проявляється через вторинні причини, тобто діє опосередковано. Родичі, на його думку, є первинною причиною цілісної особистості, включаючи і її душу. Однак це не безпосереднє породження або передача дитині душі. Відтворення душі у тілі дитини відбувається з допомогою сили Божої ще в утробі матері, і цей процес обумовлений впливом біологічних, психологічних і соціокультурних чинників.

У теології існують різні погляди на природу душі. В переважній більшості релігій душа вважається безсмертною, але це не виключає інших поглядів. Так, богослов раннього християнства Арнобій вважав, що душа має невизначену природу: якщо людина не знає Бога, то її душа смертна, якщо вона звертається до божого милосердя — її душа безсмертна. Деякі християнські богослови вважали, що душа вмирає разом з тілом. Так, античний богослов Титіан (II ст. н. є.) твердив, що душа має земне походження. В ній немає нічого світлого, за своєю природою вона темна і здатна до руйнування. Аналогічної точки зору дотримувався один з перших християнських святих Іреней Ліонський (кінець II — початок III ст.), вважаючи, що душа вмирає.

У сучасному християнстві також не існує єдиної точки зору на природу душі. Якщо католицькі та православні богослови вважають душу безсмертною, то деякі протестанські богослови твердять, що душа вмирає разом з тілом. Так, єговістський теолог Руттер-форд наголошує, що ідея про безсмертя душі зародилась у диявола. Якби справді людина мала безсмертну душу, то вона не змогла б померти. «Тоді Бог, — пише Руттерфорд, — не зміг би привести у виконання свій вирок, винесений грішникам, і божа справедливість зазнала б невдачі». Погляди про смертність душі формально поділяють адвентисти сьомого дня. На їх думку, душа вмирає разом з тілом і перебуває в могилі до страшного суду, коли вирішиться остаточно її доля.

Людина, як вважають християнські богослови, завжди балансує на грані двох світів — матеріального і духовного. Тому вона втрачає внутрішню рівновагу і перебуває у стані постійного роздвоєння, тривожних переживань за свою майбутню долю. 7ише віра у безсмертя і здобуття Божої благодаті робить людину внутрішньо гармонійною та цілісною.

Безсмертя душі у релігійній свідомості пов"язується з концепцією гріха. Гріх — це провина людей перед Богом, невиконання його настанов і вимог. На перших сторінках Біблії сказано, що Бог сотворив людину за своїм образом і подобою, внаслідок чого вона стала в певному розумінні співучасником божественного життя і жила вільно в едемському саду, перебувала у тісному спілкуванні з Богом. Всевишній наказав першій людині користуватися всіма благами, але заборонив споживати плоди з дерева добра і зла. «Не їж від нього, бо в день їди твоєї від нього ти помреш» (Буття, 2 : 17). Отже, за порушення людиною вимог Божих належить жорстока кара — смерть.

Перші люди допустили зловживання свободою, дарованою їм Богом. Вони скуштували забороненого плода з дерева добра і зла, порушивши гармонійні відносини з Творцем, почала противитись його волі. Сутність первородного гріха в трактовці християнської теології полягає в тому, що людина сама визначає свою долю, домагається життєвих успіхів без допомоги будь-яких надприродних сил. Окрім того, вона сама здатна вирішувати, що є добро і зло. Ось як описується людське гріхопадіння в Душ-пастирській конституції про церкву в сучасному світі, прийнятій Другим Ватиканським собором: «...одначе людина, створена Богом у праведності, за намовою лихого, вже з самого початку історії зловживала своєю свободою, поставши проти Бога й забажавши досягти своєї цілі поза Богом». Прагнення людини досягти успіхів у пізнанні, освоєнні та перетворенні навколишнього світу власними зусиллями без надії на божественне провидіння складає сутність первородного гріха і обтяжує життя людини. Основним джерелом усіх бід людства, вважають богослови, є гординя, бунтівний дух і нездоланний гріх, що існують до цього часу. При переході від покоління до покоління гріховність людей, на думку богословів, не слабне, а, навпаки, зростає разом з розвитком соціального і науково-технічного прогресу, з прагненням людини розширити межі пізнання об"єктивного світу. Постійне покаяння у гріхах, вимолювання прощення і милості Божої становить мету і сенс життя людини, оскільки це, з точки зору релігії, запорука спасіння, здобуття блаженства і вічного життя в царстві Божому.

Проблема смерті і безсмертя багатовимірна. Вона має біологічні, соціально-культурні й світоглядні виміри. Біологічно смерть трактується як природний кінець будь-якої живої істоти, припинення життєдіяльності організму. Проте біологічна смерть не є абсолютним запереченням життя. Існування і розвиток кожного живого організму відбуваються як безперервний процес народження, розквіту та індивідуальної смерті. Смертний індивід відтворюється у своєму потомстві, продовжує життя в людському роді. Соціально-культурні виміри життя і смерті не збігаються з біологічними. Людина як соціальний індивід формується в процесі праці й спілкування з іншими людьми, освоєння матеріальної та духовної культури, створення нових цінностей. Найдовше людина продовжує жити в тому, що вона зробила для інших людей, у творіннях своїх рук, свого розуму. І чим більше людина встигне зробити за життя, тим безсмертнішою буде пам"ять про неї. Давньокитайський філософ Лао-Цзи писав: «Хто вмер, але не забутий, той безсмертний». Світоглядний аспект розуміння життя і смерті є найбільш актуальним. Усвідомлення скінченності земного життя окремої людини є світоглядною основою для особистого самовизначення, тобто осмислення власних потреб, цінностей буття, цілей і сенсу життя. Це фундаментальні засади орієнтації особистості на соціальні цінності земного світу або цінності надприродного, потойбічного світу.

Релігійне та наукове витлумачення людини, сенсу і цінності її життя знаходиться в різних площинах. Людина безсмертна в соціальному плані, її внеском у розвиток матеріальної та духовної культури. В родовому аспекті всі люди — діти своїх предків. У природі ні вид, ні рід не старіють, вони відтворюються і продовжують жити.




                                2. Космічна теорія

Серед   релігійної (креаціонізм)  та  наукової  (еволюціонізм)  сучасна  наука  виділяє  космічну  теорію. Намагатимемося  розібратися, що собою  вона  являє і чим  відрізняється  від інших.  Для початку   слід  зрозуміти  яке відношення  має теорія  до людини.

Космічною  теорією  походження людини  вважається та гіпотеза, згідно якої  усі форми життя   мають здатність   виживати  у космічних  умовах або  ж   могли  потрапили  в площину   пилу,  будучи викинені   у простір   внаслідок зіткнення  двох планет, на яких могло  зародитися  життя.  Відповідно  науковці  назвали  цей процес  панспермією. Вони  зробили  припущення  щодо  існування  позаземних  розвинутих   цивілізацій, які    здатні  долати   космічний простір  та час.  У свою чергу  цивілізаціями  були залишені  їхні  представники,  які  перетворилися   у  землян, досягнувши   цивілізаційного  рівня  розвитку. Проте  такі підтвердження  власне і залишаються гіпотезою,  оскільки  вони  не мають  прямого відношення  до походження  людини.

Панспермія  не  може  дати  відповідь  на  питання:  як  почалося  життя на Землі,  в тім  вона  пояснює   у який  спосіб  це   відбувається.  Допущена  думка,  що  життя  виникло  один раз, а якщо  це так, то  й  воно  може   поширюватися   у  ріні сфери перебування.  Панспермія  може бути двояка:  міжзіркова   та  міжпланетна.   Транспортувальний  механізм  містить  радіаційний  тиск  з літопанспермією  (йдеться  про  мікроорганізми, які переміщуються у твердих тілах, зокрема таких як метеорити).  Крім того   може   існувати    така  панспермія, що передається  із  космосу  на Землю  або  із неї  (Землі)  у зіркову  систему.

Міжпланетні  переміщення  є досить чітко задокументовані,  було  підтверджено   знайдення    на Землі  метеорита  із походженням  життя марсіанського  типу.   Подібним  транспортним механізмом  можуть виступати  космічні  зонди,  що використовуються  для  міжпланетного  опилення.  Наприклад,  місією американських  астронавтів  «Аполлон 12»   було знайдено  живі земні  мікроорганізми  на  одному  із  зондів  Сервеєр -3, тому  для  уникнення  міжпланетного опилення, космічною агенцією проводиться  ретельна стерилізація.  Доки  обстежується   галактика  щодо  наявності  хоча б якихось ознак  життя,  іншопланетної цивілізації,  в гіпотезу  панспермії  важко повірити.

Знайдені   записи  копалин  докембрійського  періоду  стверджують, що  життя   могло  з’явитися  ще до  утворення  планети – Земля.    Тобто  це свідчить про те,  що життя могло зародитися   близько  сотень  мільйонів   років  до нашої ери,  у зв’язку  з сприятливими  умовами  на  Землі.  За дослідженнями науковців, вік Землі  становить  близько  чотири тисячі  п’ятсот  п’ятдесят  років  до нашої ери. Найдавніші  осадові  породи  датуються  три тисячі  вісімсот п’ятдесятим  роком до нашої ери.

Науковців  також цікавило питання:  чи існує  життя на Марсі?  Чи  планета  є придатною  для  існування  на ній  людини?   Наукові  дослідження  ще раз переконують нас  в існуванні форм життя  на нашій планеті,  а от  чи  насправді  воно  було занесене  космічним пилом  на Землю  якимись  іншими  позаземними силами, для науки  це залишається  таємницею.  Спроба  дослідити   правильність космічної теорії була  зроблена  індійським дослідником  Чандрою  Вікрамасінгхом та його   командою  у 2001 році.   Науковець   підтверджує  наявне існування  живих клітин  у  повітрі, які  знаходяться  вище,   тоді  як  космічне  агентство  НАСА висловилося  скептично   щодо  цього  твердження: земне життя  не може  перебувати  на  висоті.

Досвідчений  дослідник  у в космічній сфері  діяльності  Макс Бернстайн  стверджував, що   такі результати   слід  інтерпретувати  обережно, оскільки  легше  б   було  переконати людину   у  тому, що  земні організми перебувають  вгорі, ніж  позаземні, що впали  згори  донизу.  Науковець  Бенстайн   є більш близьким  до істини  на відміну  скептика  з НАСА.   В тім  космічна теорія  надалі  залишатиметься  не розв’язаною  до кінця  проблемою  таємниці Всесвіту.

3. Альтернативні теоріі

У наукових колах існує ряд концепцій антропогенезу, не визнаних офіційною наукою, однак мають певне число послідовників.

До числа останніх необхідно в першу чергу зарахувати концепцію П. Тейяра де Шардена, чию позицію з питань походження життя і видів ми розглядали в попередньому розділі. Тепер розглянемо його гіпотезу походження людини в рамках розробленої ним філософської концепції теистического еволюціонізму. Тейяр де Шарден доходить висновку, що еволюція - це, перш за все, психічна трансформація. Інстинкти різні. «Психіка комахи не є (і не може бути) психікою хребетного. З цієї точки зору можна було б сказати, що всяка форма інстинкту по-своєму прагне стати «розумом», але тільки на людській лінії (за зовнішніми та внутрішніми причинами) операція вдалася до кінця ». Щодо фізичного і духовного розвитку людини Тейяр де Шарден дотримується своєї загальної теорії, ко-торую він назвав теорією «філ і мутовок». З колотівки вищих приматів виділилася одна філа (монофілетізм), яка виявилася найбільш життєздатною і центральною в пучку. Вона вела до людині розумній через предгомініди і неандертальців. Він зробив висновок, що людина занадто безшумно увійшов у світ, щоб простежити його коріння, його витоки. Що стосується духовного становлення людини, то воно також пов"язане з фізичним удосконаленням. Мозок зміг збільшитися завдяки прямій ході, звільнилася руці; завдяки їй же очі наблизилися один до одного за рахунок зменшення лицьової частини, стали дивитися в одну точку і фіксувати те, що брали руки. Тейяр де Шарден намагається розкрити природу ступенів рефлексії, тобто зосередження на собі самому. У який момент це сталося, зараз, на його думку, дати відповідь неможливо. «Крупинка думки утворилася так само як крупинка матерії, крупинка життя. Виникає «я», яке зберігається, лише стаючи все більш самим собою, у міру того, як воно робить собою все інше. Але, кажучи про первинному виникненні рефлексії, «абсолютно неможливо втекти від проблеми переривчастості. Якщо перехід до рефлексії є критична трансформація, мутація від нуля до всього, то неможливо уявити собі на цьому точному рівні проміжного індивіда. Треба зважитися допустити, що її поява відбулося між двома індивідами. Не намагаючись уявити неймовірне, запам"ятаємо тільки, що виникнення думки являє собою поріг, який має бути перейдено одним кроком »294. Зрештою Тейяр де Шарден пише про «планетізаціі» людства, що веде до стадії наджиття, на якій воно з"єднується з Божественною повнотою, «точкою Омега». Він зазначає, що «для віруючого християнина кінцевий успіх гоминизации позитивно гарантований« воскреси-котельної благодаттю »Бога, втіленого у Своєму творінні. Бо якщо в кінцевому рахунку мислячі центри світу дійсно утворюють «єдине з Богом», то цей стан досягається не шляхом ототожнення (Бог стає всім), а шляхом диференціюючого і прилучає дії любові (Бог весь у всьому), що абсолютно ортодоксально з християнської точки зору »295. Таким чином, ми стикаємося в особі Тейяра де Шардена з внутрішнім конфліктом між вірою і розумом. З одного боку, о. Тейяр глибоко віруюча людина, про що свідчать ряд його праць в галузі теології. З іншого - свою головну працю «Феномен людини» він закликає розглядати як би у відриві від Бога, «виключно як наукову роботу». У його вченні чітко простежуються елементи пантеїзму і деїзму, що в цілому характерно для багатьох мислителів ХХ в., Зокрема для А. Бергсона.

Філософська позиція А. Бергсона зробила великий вплив на погляди Тейяра де Шардена. Згідно Бергсону, життєвий порив має форму пучка, з якого по окремих лініях виникають різні види живих істот: рослини, тварини, людина. Людина є «метою» еволюції. Бергсон писав: «Життя в цілому є як би величезною хвилею, яка поширюється від центру і майже по всьому колу зупиняється і перетворюється на коливання на місці: лише в одній точці перешкоду було переможене, імпульс пройшов вільно. Цією свободою і відзначена людська форма. Всюди, за винятком людини, свідомість виявилася загнаною в глухий кут: тільки з людиною воно продовжило свій шлях. Організований світ в цілому є як би живильним грунтом, на якій мав произрасти або людина, або істота, яка духовно скидалося на нього. Тварини, як би не були вони віддалені від нашого виду, навіть ворожі йому, все ж були корисними супутниками, на яких свідомість звалила все те громіздке, що воно тягло, і яке дозволило йому піднятися - з людиною - до таких висот, звідки відкрився перед ним безмежний горизонт »1.

Таким чином, у філософських поглядах А. Бергсона чітко простежується телеологизм. Концепція «життєвого пориву» дає онтологічне обгрунтування властивостей живого: у рослин - почуттів итель-ність, у тварин - інстинкт, у людини - інтуїція та інтелект.

Простеживши динаміку розвитку різних концепцій АНТРОПОС-ціогенеза, можна виявити ряд закономірностей. Важливе значення у становленні розумового розвитку людини мав перехід до м"ясної їжі. Свідомість людини, що виникло природним шляхом в ході еволюції у вигляді пучка або життєвого пориву, простежується в концепціях Тейяра де Шардена і А. Бергсона. Гіпотеза Б.Ф. Поршнева висуває на перше місце логічний взаємозв"язок людини з навколишнім його тваринним світом, що лежить в основі рефлексії. Переведено акцент з трудовою гіпотези Ф. Енгельса на біосоціаль-

1 Бергсон А. Творча еволюція. - М.: Канон-Пресс-Ц, 2001. - С. 258.

131

ную природу людини, причому в соціальній природі одні вчені виділяють в якості двигуна антропогенезу альтруїзм, інші - агресивність. Запропоновано когнітивні механізми передачі культурної інформації в процесі геннокультурной коеволюції з покоління в покоління, що могло сприяти соціалізації людини.

У гносеології відомі три джерела пізнання - це чуттєве, раціональне, інтуїтивне. Два перших досліджувалися наукою, раціональної традицією в цілому, а інтуїтивне як самостійне початок пізнання освоювалося в різних релігійно-містичних поглядах, зокрема в концепціях філософії Сходу. В даний час цей напрям має чимале число прихильників-дилетантів і представляється в численних модних «неофіційних» публікаціях під інтригуючою назвою «енергоінформаційний обмін».

Теософська концепція в сукупності з деякими сучасними науковими розробками є однією з подібного роду концепцій, що поєднує в собі риси християнства, індуїзму, буддизму, йоги та ряду інших східних навчань. Основоположник теософського напрямки - Є.П. Блаватська з"явилася автором праці «Таємна доктрина», що представляє собою синтез окультних наук, релігії та філософії. Подібно геккелевской релігії монізму, теософія, претендуючи на звання універсальної теорії пізнання, не визнається ні класичною наукою (через відсутність емпіричних даних), ні християнським богослов"ям (через єретичних позицій і висловлювань). Відповідно до даної концепції, життя на нашій планеті і у Всесвіті представлена ??безперервної еволюцією різних форм. Немає поняття «зберігати свої позиції».

Тому є одна лінія поліпшуються форм, населених випереджаючими розвивається життя, і інша лінія дегенерують форм, відкинутих випереджаючими, але одушевлених відсталими. Коли відсталих більше не залишається, цей вид поступово вимирає. Ці форми кристалізувалися, ліквідуючи можливості поліпшення, тому вони повертаються в мінеральне царство і додаються до різних верств земної кори. Людина, що йде в авангарді прогресу, будував свої тіла, починаючи від схожості з амебою до людської форми дикунів і потім через різні стадії, до самих високоорганізованих тіл на Землі. Затвердження матеріалістичної науки, що людина пройшла через різні види рослин і тварин до антро-Поиде і від нього розвинувся в людини, на думку теософії, не зовсім вірно. Людина ніколи не населяв форми, ідентичні сучасним тваринам або сучасним людиноподібним видам. Він населяв форми подібні, але більш високоразвітие296.

Прихильники теософській концепції вважають, що сучасні людиноподібні мавпи деградували в певний період розвитку з людської форми. Це ж стосується і передбачуваних «відсутніх ланок» або вже виявлених, про які йшлося вище. У зв"язку з визнанням існування як би двох зустрічних хвиль - прогресу і регресу, вважається, що антропоїди можуть стати людськими істотами. У певний період (теософи-сти називають його періодом Венери) нинішні рослини будуть людством, а в період Вулкана наші мінерали досягнутий людської стадіі297. Тут доречно знову згадати знамениту фразу оксфордського єпископа Вільберфорса, виголошену в суперечці з Томасом Гекслі. Кілька перефразовуючи її, згідно космогонічними уявленнями, виходить, що не тільки «кожна ріпа прагне стати людиною», а й кожна людина прагне зробитися ріпою, а то і каменем. Оскільки, знову ж таки згідно даної концепції, мінеральне царство - це кінцева мета форм усіх царств, коли вони досягнуть кульмінаційної точки у своїй деградації. Підтвердженням цьому, на їх думку, служать відкладення різних видів кам"яного вугілля, які були раніше рослинними формами. Є.П. Блаватська у своїй праці «Таємна доктрина» писала: «Природа (в людині) повинна стати з"єднанням Духа і Матерії, перш ніж він стане тим, що він є, і Дух, прихований у Матерії, повинен поступово прокинутись до життя і свідомості. Монада повинна пройти через свої мінеральні, рослинні і тваринні форми, перш ніж Світло Логосу прокинеться у тваринному людині »298. Що ж, як писав православний ієромонах Серафим Роуз, «кожна єресь має свою власну" духовність "» 299.

Прихильники теософській космогонії вважають, що езотеричне вчення про еволюцію підтверджується ембріологією - биогенетическим законом Е. Геккеля, про який вони говорять як про «велике і безстрашного вченій» 300. Однак в гол. 2 ми посилалися на думку сучасних авторитетних учених, які не вважають цієї «закон» законом.

Таким чином, космогонічна концепція походження людини є абсолютно особливою, відмінною від матеріалістичної і креаційної. Слід, однак, зауважити, що рівень аргументації цієї концепції і у Є.П. Блаватської, і у матеріаліста Ф. Енгельса приблизно однаковий: і те й інше - умоглядні конструкції.

На креаціонізм, як одному з філософсько-релігійних напрямків сучасного природознавства, ми вже зупинялися досить докладно. Прихильники фундаментального креаціонізму вважають, що людина (Homo sapiens) був створений Богом в шостий день і є незмінним від моменту створення до наших днів. Що стосується схожості людини і людиноподібних мавп, то окремі представники фундаментального креаціонізму як би не помічають цієї схожості або думають, що такого в людини з мавпами не більш, ніж з іншими представниками тваринного міра301. Інші ж, навпаки, вважають, що людина має так багато схожості з людиноподібними мавпами, що це може бути пояснено лише з позицій спеціального задуму Творця, в рамках якого мавпі відведена роль нашого пародійного двійника.

Все палеонтологічні знахідки, про які ми згадували раніше, є, на думку креаціоністів, або некоректної інтерпретацією даних завдяки незначності викопних останків (рамапитек, пітекантроп, синантроп, гейдельбергська чоловік), або вимерлими мавпами (австралопітеки) , або цілком звичайними людьми (різні види Homo erectus, неандерталець), хоча і з деякими анатомічними особливостями. Наприклад, зустрічаються такі міркування: «Так як ніхто не бачив сьогодні живих австралопітеків, а сухі кістки не говорять, ми повинні задовольнятися припущеннями і спірними висновками, але при всьому цьому навряд чи можна засумніватися в мавпоподібних статусі австралопітеків» 302.

Ми в свою чергу готові погодитися з тим, що багато палеонтологічні знахідки дуже поспішно були включені в ланцюг антропогенезу в якості «відсутніх ланок». Уламка щелепи або стегнової кістки буває явно недостатньо, щоб повною мірою ідентифікувати людиноподібного предка в окремо взятих випадках. Однак не можна ігнорувати і факти виявлення при розкопках цілком цілих черепів і навіть скелетів, про що ми згадували вище. З нашої точки зору, заперечувати їх реальне існування в минулому так само безглуздо, як і стверджувати, ніби всі примірники Homo erectus і Homo neanderthalensis - всього лише обособившаяся раса звичайних людей, що деградували в тяжких умовах після Всесвітнього потопу і вавилонського столпотворенія303.

 Уявлення креационистов про неандертальців дуже суперечливі. З одного боку, вони переконані, що дані представники роду Homo володіли нормальною здатністю до мови, займалися мистецтвом і мали релігійні почуття, а також у тому, що неандертальцям було властиво високе почуття морального обов"язку і високий ступінь соціальної організації. З іншого - представники креаційного напрямку стверджують, що всі викопні останки вищезазначених істот свідчать, на їх погляд, про перенесені захворювання кістково-суглобового характеру: рахіту, артриту, карієсу, а також туберкульозу та сифілісу, що нібито і послужило причиною їх виміранія304. Звідси - вельми невтішна характеристика неандертальців, що нагадує бюлетень з профілактики венеричних захворювань: «У Європі існувала вироджується форма Homo sapiens - неандерталець. Він страждав від неправильного харчування і рахіту, мав безладні статеві зв"язки, через які сифіліс був поширеним явищем »305. Дана ідея вельми вдало перегукується з теософській концепцією про те, що мавпа - це деградований чоловік. Однак науці невідомі випадки зникнення будь-яких видів тварин з лиця Землі з причини поширення ня захворюваності, оскільки в популяції завжди знаходяться види, резистентні до збудників інфекційних та інвазійних захворювань, і ця частина обумовлює існування межепізоотіческій періодів і забезпечує виживання виду. Крім того, існують дані, що відмінності нуклеотиднихпослідовностей неандертальців від мітохондріальної ДНК людини виходять за межі внутрішньовидової розмаїтості Homo sapiens. Це говорить про те, що неандертальці представляють окремий, хоча й близькоспоріднений людині, від306. Фундаментальними креаціоністами оскаржується також і вік викопних знахідок, який як і вік Землі, не перевищує декількох тисяч років.

 Свідченням цьому, на їх думку, служить те, що в більшості випадків поруч з викопними останками людиноподібних предків удосталь зустрічаються кістки сучасних людей. 

 Нами викладено основні науково-філософські позиції, що стосуються питання походження людини. Як можна укласти з усього вищесказаного, жодна з них не дає вичерпної відповіді на це вельми важливий і основоположний питання. Вдається чітко простежити дві крайні позиції: еволюційно-матеріалістичну і креационно-ідеалістичну. Між ними стоїть християнський еволюціонізм Тейяра де Шардена, а також теософська точка зору. Джерелом теософських знань є окультизм. Поняття експерименту у прихильників даного напрямку відрізняється від того, про який писали ще Ф. Бекон і Р. Декарт, які запропонували нову етику наукового дослідження. Вони намагаються провести і пояснити ряд експериментів, а також наукових фактів зі своїх суб"єктивістських позицій, пропонують візіонерські підходи й аргументацію, в основному відторгається сучасною наукою. 

 Відносно крайніх креационистов можна відзначити, що, незважаючи на благі наміри відстояти біблійну концепцію, суб"єктивної інтерпретації не уникли і вони. Як вже було зазначено, вони значною мірою ігнорують очевидність палеонтологічних знахідок. «Занадто велика спокуса списати все на спритних шут- ників або незручних Датирувальники »307. Згідно з найбільш поширеною нині, так званої «стадиальной» теорії антропогенезу, людина розвинувся еволюційним шляхом, поступово, через ряд послідовних стадій від мавпи до людини розумної, що живе в наші дні. При цьому вже протягом цілого століття переважає схема, в небагатьох варіантах повторювана будь-яким підручником на будь-якому континенті. Схема ця, на думку деяких вчених-біологів, нагадує п"єсу. «П"єса раптом виявляється захоплюючим детективом, і головний її персонаж - людина розумна, оточений консиліумом гідних професорів, впевнених, що пацієнт - онук африканського людини вмілого і синок людини прямоходячего, - запідозрений у бродяжництві та приховуванні предків» 308. 

 Тим часом далеко не всі матеріалісти приймають стадиальную теорію беззастережно. Б.М. Медников писав: «Все нові і нові факти переконують, що« стадиальная »теорія в основному своєму принципі не права. Стадії архантропов і палеоантропов НЕ змінювали один одного. Вони тривалий час могли співіснувати, і співіснування це часом не було мирним. Одна «стадія», більш прогресивна, або поглинала, розчиняла в собі попередню, або ж попросту винищувала фізично (згадаймо вищевикладену теософську концепцію про існування випереджальних і дегенерують форм - прим. Авторів). Одночасно жили різні людиноподібні. Потрібно пам"ятати, що в природі немає «стадій», їх для зручності вивчення встановлюємо ми самі »309. Історія палеонтологічних знахідок свідчить, що стадія розвитку деяких копалин гомінідів далеко не завжди відповідає їхньому віку. Так, череп Homo rudolfensis, знайдений Р. Лики в 1972 р. і отримав номер 1470, справив фурор. Він мав вік 3 млн років і обсяг мозкової порожнини 800 см, що перевершує дані габіліс, який жив 1 млн років потому, а по відсутності надочноямкового валика він більш Человекоподобіе, ніж неандертальці. У відкладеннях річки Соло на Яві були одночасно знайдені останки, близькі до архантропу, і поряд з ними - кістяні знаряддя кроманьйонців (згадаймо вищеописаний приклад знахідки синантропа). Те ж саме Б.М. Медников говорить про Родезійська людина, що мав вельми примітивний череп, але жив одночасно з людиною сучасного тіпа310. 

 Дуейн Гиш, спираючись на дослідження Луїса Лики, пише: «Якщо австралопітек, Homo habilis і Homo erectus жили одночасно, як може хтось з них бути предком інших? І як можуть ці істоти бути предками людини, якщо прямо під ними, на більш низькому стратиграфическом рівні знайдені людські артефакти - тобто за часом вони старіше своїх передбачуваних предків? ». Крім цього деякі вчені вважають, що «австралопітеки унікальні. Ці кістки явно відрізняються і від людських, і від мавпячих набагато більше, ніж перші і другі один від одного »311. Оскільки еволюціоністи цілком віддають собі звіт в тому, що багато фактів свідчать не на їх користь, вони намагаються витлумачити походження людини в модифікованих варіантах. Так, М.М. Йорданський у своїй книзі «Еволюція життя» представляє деякі такі теорії. Одна з них - теорія пресапіенса, висунута ще в 50-і рр.. Г. Хеберером, А. Валуа та іншими дослідниками, згідно з якою архантропи і палеоантропи були предками неоантропов. Предком неоантропов був «пресапіенса», що відрізнявся більш «витонченим» анатомічною будовою. В якості пресапіенса пропонувалися викопні останки різних гомінідів, в тому числі і горезвісний «Пілтдаунскій людина». Однак подальший аналіз можливих кандідітов не підтвердив їх приналежності до пресапі-енсу312. Значно більш правдоподібно, на думку М.М. Йорданського, виглядають теорії моно-і полицентризма. Згідно з першою, кожен новий вид роду Homo, що відповідав нової стадії антропогенезу, формувався в межах якоїсь певної частини ареалу предкового виду і потім розселявся з цього центру, поступово витісняючи предковую форму і частково гібрідізіруясь з нею. Прихильники полицентризма пояснюють перекривання стадій різних антропоїдів незалежної паралельної еволюцією різних фі-летіческіх ліній гомінідів, кожна з яких могла проходити послідовні стадії своїми темпамі313. Сам автор зазначає, що з точки зору теорії моноцентризму складно пояснити возникнове- ня різних людських рас, а вагомим аргументом проти теорії полицентризма є біологічну єдність сучасного людства. 

 З нашої точки зору, жодна з вищеперелічених теорій не може вважатися спроможною, оскільки в наявності - явна розбіжність фактів. 

 Для того щоб побудувати теорію, по-можливості максимально наближену до істини, необхідно чітко диференціювати наявні факти. А вони говорять наступне: 1.

 В даний час існує єдиний вид людини - Homo sapiens. 2.

 В даний час існує група тварин - людиноподібних мавп, мають багато спільних з людиною чорт зовнішньої та внутрішньої будови. 3.

 Періодично виявляються копалини останки істот різного ступеня старовини - від декількох десятків тис. років до 35 млн років, що мають у своїй будові ознаки як людини, так і людиноподібних мавп; ці останки в ряді випадків виявляють разом з останками людини сучасного типу. 

 Таким чином, відповідно до теорії Е. Фромма в судженнях про власну природі, як і в інших судженнях, людина реалізує ідею своєї свободи, яку він вважає «справжнім завоюванням людської особистості». Дана ідея полягає у здатності вільно вибирати і здібності вивільнитися з полону ірраціональних страстей1. Всі вищезазначені концепції використовують однакову емпіричну базу, спираються на одні й ті ж факти, але при цьому роблять різні висновки, виходячи зі своїх філософських, методологічних і світоглядних позицій. 

4. Античні міфи

Про походження людини існує величезна кількість легенд і оповідей. У Стародавній Греції вірили, що прабатьками людей були Девкаліон і Пірра, які з волі богів пережили потоп і створили нову расу з кам"яних статуй.

Античні китайці вважали, що перший чоловік був безформним і вийшов з глиняного кома. Творцем людей є богиня Нюйва. Вона була людиною і драконом в одній особі.

По турецькому переказами, люди вийшли з Чорної гори. В її печері була яма, яка нагадувала вигляд тіла людини. Струмені дощу змивали в неї глину. Коли форма наповнилася і зігрілася сонцем, з неї вийшов перший чоловік. Ім"я йому Ай-Атам.

Міфи про походження людини індіанців сіу свідчать, що людей створив Кролик-всесвіт. Божественне створення знайшло згусток крові і початок з ним гратися. Незабаром той став накочуватися про землю і перетворився на кишки. Потім на згустку крові з"явилося серце та інші органи. У підсумку кролик накатав повноцінного хлопчика - предка сіу.

На думку античних мексиканців, бог створив образ людини з гончарної глини. Але через те, що він перетримав заготовку в печі, людина вийшов підгорілим, тобто чорним. Наступні спроби раз за разом ставали все краще, а люди виходили все біліше.

Монгольське переказ один в один схоже з турецьким. Людина з"явилася з глиняної форми. Єдиною відмінністю є те, що яму викопав сам бог.

2. Теорія Чарльза Дарвіна

2.1. Історія створення еволюційної теорії Ч. Дарвіна

До середини XIX ст. був зроблений ряд найважливіших узагальнень і відкриттів, які суперечили креаціоністських поглядам і сприяли зміцненню та подальшому розвитку еволюції, склавши наукові перед-посилки створення еволюційної теорії Ч. Дарвіна. 
Перша пролом у метафізичному світогляді була пробита філософію фом Е. Кантом (1724-1804), який у своїй знаменитій праці «Загальна природна історія і теорія неба» відкинув міф про першого поштовху і прийшов до висновку, що вся Земля і Сонячна система є щось , що виникло в часі. Завдяки роботам Е. Канта, П. Лапласа і В. Гертеля Земля і вся Сонячна система стали розглядатися як розвиваються в часі. 
У 1830 р. англійський натураліст Ч. Лайєль (1797-1875) обгрунтував ідею про змінності поверхні Землі під впливом різних природних причин і законів: клімату, води, вулканічних сил, органічних чинників. Лайєль висловив думку, що органічний світ поступово змінюється, що було підтверджено результатами Палеонтол-гічних досліджень французького зоолога Ж. Кюв"є (1769-1832). 
У першій половині ХIX століття розвивається ідея про єдність всієї природи. Шведський хімік І. Берцеліус (1779-1848) довів, що всі тварини і рослини складаються з тих самих елементів, які зустрічаються в неживій природі, а німецький хімік Ф. Велер (1800-1882) вперше в 1824 р. в лабораторії хімічним шляхом синтезував щавлеву кислоту, в 1828 р. - сечовину, показавши таким чином, що освіта органічних речовин здійснюється без участі якоїсь «життєвої сили». 
У ХVIII-XIX століттях в результаті колонізації величезних територій та дослідження їх європейці значно розширили свої уявлення про різноманіття органічного світу, про закономірності його розподілу по континентах земної кулі. Інтенсивно розвивається систематика: все різноманіття органічного світу зажадало своїй класифікації та приведення у певну систему, що мало важливе значення для розвитку ідеї про спорідненість живих істот, а потім і про єдність їх походження. 
У першій половині ХІХ століття починається детальне вивчення географічного поширення організмів; починають розвиватися біогеографія і екологія, перші узагальнення яких мали важливе значення для обгрунтування ідея еволюції. Так, в 1807 р. німецький натураліст А. Гумбольдт (1769-1859) висловив думку про залежність географічного поширення організмів від умовіснування. Російський учений К. Ф. Рулье (1814-1858) намагається трактувати історична зміна лику Землі і умов життя на ній і вплив цих змін на зміну тварин і рослин. Його учень М. А. Северцов (1827-1885) висловлював ідеї про взаємозв"язок організмів з навколишнім середовищем, про освіту нових видів як пристосувальний (адаптивному) процесі. 
У цей же час розвивається порівняльна морфологія та анатомія. Її успіхи сприяли з"ясуванню не тільки подібності будови різних видів тварин, але і такого подібності в їх організації, яке наводило на думку про глибокий зв"язок між ними, про їх єдність. Починає складатися порівняльна ембріологія. У 1817-1818 рр.. І.Х. Пандера відкриті зародкові листки і універсальність їх закладки в ембріогенезі многоклеточник тварин. Німецький дослідник М. Ратке застосував теорію зародкових листків до безхребетних (1829). 
В кінці 20-х років ХІХ століття російський ембріолог К. М. Бер (1792-1870) встановив основні типи ембріонального розвитку і довів, що всі позво-нічні тварини розвиваються за єдиним планом (згодом узагальнення Бера були названі Ч. Дарвіна «законом зародкового подібності »та використовувались ним для доказу еволюції). Чудовим ознакою зародкової схожості є, наприклад, наявність зябрових щілин у зародків всіх хребетних, включаючи людину. 
У 1839 р. Т. Шванном була створена клітинна теорія, яка обгрунтувала спільність мікроструктури і розвитку тварин і рослин. Таким чином, інтенсивний розвиток науки, накопичення в різних областях природознавства великої кількості фактів, несумісних з креаціоністських уявленнями, підготували основу, на якій успішно розвивалося вчення Дарвіна. 
Цьому сприяли і соціально-економічні умови першої половини ХІХ століття. Затвердження капіталістичного способу виробництва разом з розширенням британської колоніальної імперії супроводжувалося інтенсивною перебудовою сільськогогосподарства, яка сприяла розвитку селекції. Досягнення селекціонерів свідчили про те, що людина може змінювати породи і сорти, пристосовувати їх до своїх потреб шляхом штучного відбору. Селекціонери першої половини ХІХ століття не тільки практично довели могутність штучного відбору, але й намагалися теоретично обгрунтувати його. Це суттєво вплинуло на формування у Дарвіна ідеї еволюції, а головне, спираючись на результати селекційної практики як на своєрідну модель, він зміг перейти до аналізу процесу видоутворення у природі. 
Формуванню ідей Ч. Дарвіна сприяли і деякі політико-економічні ідеї, насамперед погляди А. Сміта і Т. Мальтуса. А. Сміт (1723-1790) виходив з зміцнилася тоді ідеї про природні закони і створив вчення про «вільної конкуренції». Він вважав, що двигуном вільної конкуренції є «природне своєкорисливість або« природний егоїзм »людини, і це служить джерелом національного багатства. Непристосовані в процесі вільної конкуренції усуваються. Ідея про конкурентних відносинах вплинула і на формування уявлень про розвиток живої природи. Ці ідеї, цілком ймовірно, наштовхнули Дарвіна на думку про існування в природі деяких аналогій і сприяли створенню еволюційної теорії. 
Досягнуті до середини ХІХ ст. великі успіхи в розвитку різних напрямків у природознавстві, а також суспільстві умови, що стимулювали розвиток селекції та створили можливості для висунення ідей конкуренції та відбору, і з"явилися тими передумовами, які підготували грунт для формулювання наукової концепції біологічної еволюції. 

2.2 Еволюційні дослідження Ч. Дарвіна. 

З 1837 по 1839 роки Дарвін створив серію записних книжок, у яких накидав у стислому і уривчастому вигляді думки про еволюцію на основі своїх досліджень в зоології. У 1842 і 1844 рр.. він у два прийоми виклав у короткому вигляді начерк і нарисза походженням видів. У цих роботах вже присутні багато ідей, які пізніше були ним опубліковані в 1859р. 
У 1854-1855 рр.. Дарвін впритул приступає до роботи над еволюційним твором, збирає матеріали по мінливості, спадковості та еволюції диких видів тварин і рослин, а також дані щодо методів селекції домашніх тварин і культурних рослин, зіставляючи результати дії штучного і природного відбору. Він почав писати працю, обсяг якого він оцінював у 3-4 томи. До літа 1858 року він написав десять глав цього твору. Ця праця так і не був завершений і вперше був опублікований у Великобританії в 1975 році. Зупинка в роботі була викликана отриманням рукописи А. Уоллеса, в якій незалежно від Дарвіна були викладені основи теорії природного добору, і його ролі в еволюції на матеріалі власних досліджень Уоллеса флори і фауни Малайського архіпелагу. Дарвін почав писати короткий витяг і з не властивою йому поспішністю завершив роботу за 8 місяців. 24 листопада 1859 було видано «Походження видів шляхом природного відбору, або збереження обраних порід в боротьбі за життя». 
Історична заслуга Дарвіна полягає в тому, що він спільно з Уоллесом розкрив рушійний фактор еволюції - природний відбір і тим самим виявив причини протікання біологічної еволюції. 
У всьому світі вирували пристрасті, йшла боротьба за Дарвіна, за дарвінізм, з одного боку, проти дарвінізму - з іншого. Гули аудиторії, хвилювалися вчені і публіцисти, одні таврували Дарвіна, інші ним захоплювалися. 
Дарвін написав ще три книги з питань еволюції. У 1868 р. виходить велика праця Дарвіна з теорії штучного відбору «Зміна домашніх тварин і культурних рослин». У цій книзі, не без впливу критики, Дарвін задався питанням про те, яким чином можуть фіксуватися сприятливі ухилення в потомство, і висунув «тимчасову гіпотезу пангенезіса». Гіпотеза передбачала передачу за допомогою гіпотетичних частинок - «геммул» - набутих властивостей від органів тіла до статевих клітин і була даниною ламаркізм. Дарвін і його сучасники не знали, що у 1865 році австро-чеський природодослідник абат Грегор Мендель відкрив закони спадковості. Гіпотеза пангенезіса вже широко не потребувала створення. 
У 1871 р., коли дарвінізм був уже прийнятий як природничо-концепції, виходить книга Дарвіна "Походження людини і статевий відбір», в якій показано не тільки безперечна схожість, а й спорідненість людини і приматів. Дарвін стверджував, що предок людини може бути знайдений по сучасній класифікації, серед форм, які можуть бути навіть нижче, ніж людиноподібні мавпи.Людина і мавпи піддаються подібним психологічним та фізіологічним процесам в догляді, відтворенні, народжуваності і турботі про потомство. Російський переклад цієї книги з"явився в тому ж році. У наступному році виходить книга Дарвіна «Вираження емоцій у людини і тварин», в якій на основі вивчення лицьових м"язів і засобів вираження емоцій у людини і тварин ще на одному прикладі доводиться їх спорідненість. 

2.3 . Основні положення еволюційного вчення Ч. Дарвіна

Еволюційна теорія Дарвіна є цілісне вчення про історичний розвиток органічного світу. Вона охоплює широке коло проблем, найважливішими з яких є докази еволюції, виявлення рушійних сил еволюції, визначення шляхів і закономірностей еволюційного процесу та ін 
Сутність еволюційного вчення полягає в наступних основних положеннях: 
1. Усі види живих істот, що населяють Землю, ніколи не були кимось створені. 
2. Виникнувши природним шляхом, органічні форми повільно і поступово перетворювалися й удосконалювалися відповідно до навколишніх умов. 
3. В основі перетворення видів у природі лежать такі властивості організмів, як мінливість і спадковість, а також постійно відбувається в природі природний відбір. Природний відбір здійснюється через складну взаємодію організмів один з одним і з чинниками неживої природи; ці взаємини Дарвін назвав боротьбою за існування. 
4. Результатом еволюції є пристосованість організмів до умов їх проживання і різноманіття видів у природі.

2.4 Передумови і рушійні сили еволюції за Ч. Дарвіном

У еволюційної теорії Дарвіна передумовою еволюції є спадкова мінливість, а рушійними силами еволюції - боротьба за існування і природний добір. При створенні еволюційної теорії Ч. Дарвін багаторазово звертається до результатів селекційної практики. Він намагається з"ясувати походження порід домашніх тварин і сортів рослин, розкрити причини різноманіття порід та сортів і виявити методи, за допомогою яких вони були отримані. Дарвін виходив з того, що культурні рослини і домашні тварини по ряду ознак подібні з певними дикими видами, а це неможливо пояснити з позиції теорії творіння. Звідси витікала гіпотеза, згідно з якою культурні форми походять від диких видів. З іншого боку, введені в культуру рослини і приручені тварини не залишилися незмінними: людина не тільки вибрав з дикої флори і фауни цікавлять його види, але й істотно змінив їх у потрібному напрямку, створивши при цьому з небагатьох диких видів велику кількість сортів рослин та порід тварин. Дарвін показав, що основою різноманіття сортів і порід є мінливість - процес виникнення відмінностей у нащадків у порівнянні з предками, які обумовлюють різноманіття особин в межах сорту, породи. Дарвін вважає, що причинами мінливості є вплив на організми факторів зовнішнього середовища (пряме і непряме, через «відтворювальну систему»), а також природа самих організмів (так як кожен з них специфічно реагує на вплив зовнішнього середовища). Визначивши для себе ставлення до питання про причини ізмеічівості, Дарвін аналізує форми мінливості і виділяє серед них три: певну, невизначену і корелятивну. 
Певна, або групова, мінливість - це мінливість, яка виникає під впливом якого-небудь фактора середовища, чинного однаково на всі особини сорту або породи і змінюється в певному напрямку. Прикладами такої мінливості можуть бути збільшення маси тіла у всіх особин тварин при хорошому годуванні зміна волосяного покриву під впливом клімату і т.д. Певна мінливість є масовою, охоплює всі покоління і виражається у кожної особини подібним чином. Вона неспадкова, тобто у нащадків зміненої групи при приміщенні їх в інші умови середовища придбані батьками ознаки не успадковуються. 
Невизначена, або індивідуальна, мінливість проявляється специфічно у кожної особини, тобто, одинична, індивідуальна за своїм характером. При невизначеної мінливості з"являються різноманітні відмінності у особин одного і того ж сорту, породи, якими в подібних умовах одна особина відрізняється від інших. Дана форма мінливості невизначена, тобто ознака в одних і тих же умовах може змінюватися в різних напрямах. Наприклад, в одного сорту рослин з"являються екземпляри з різним забарвленням квіток, різною інтенсивністю забарвлення пелюсток і т.п. Причина такого явища Дарвіну була невідома. Невизначена, або індивідуальна, мінливість має спадковий характер, тобто стійко передається нащадкам. У цьому полягає її важливе значення для еволюції. 
При корелятивної, або співвідносної мінливості зміна в будь-якому одному органі є причиною змін в інших органах. Наприклад, у собак з погано розвиненим шерстним покривом зазвичай недорозвинені зуби, голуби з оперенням ногами мають перетинки між пальцями, у голубів з довгим дзьобом звичайно довгі ноги, білі кішки з блакитними очима зазвичай глухі і т.д. З факторів корелятивної мінливості Дарвін робить важливий висновок: людина, відбираючи яку-небудь особливість будови, майже «напевно буде ненавмисно змінювати і інші частини організму на підставі таємничих законів кореляції». 
Визначивши форму мінливості, Дарвін приходить до висновку, що для еволюційного процесу важливі лише спадкові зміни, тому що тільки вони можуть накопичуватися з покоління в покоління. Згідно з Дарвіном, основні фактори еволюції культурних форм - це спадкова мінливість і добір, вироблений людиною (такий відбір Дарвін назвав штучним). 
Які ж рушійні сили еволюції видів у природі? Пояснення історичної змінності видів Дарвін вважав можливим тільки через розкриття причин пристосовності до певних умов. Дарвін прийшов до висновку, що пристосованість природних видів, так само як і культурних форм, - результат відбору, але він проводився не людиною, а умовами середовища. 
До факторів, що обмежують чисельність видів (це означає, що викликає боротьбу за існування), Дарвін відносить кількість їжі, наявність хижаків, різні захворювання і несприятливі кліматичні умови. Ці фактори можуть впливати на чисельність видів безпосередньо й опосередковано, через мету складних взаємин. Дуже велику роль в обмеженні чисельності видів грають взаємні суперечності між організмами. Наприклад, пророслі насіння гинуть частіше всією від того, що проросло на грунті, вже густо зарослої іншими рослинами. Ці протиріччя приймають особливо гострий характер у тих випадках, коли питання йде про взаємини між організмами, що володіють подібними потребами і близькою організацією. Тому боротьба за існування між видами одного роду жорсткіше, ніж між видами різних родів. Ще напруженіше протиріччя між особинами одного і того ж виду (внутрішньовидова боротьба). 
У виникнення боротьби за існування, крім перенаселення, Дарвін бачив і інші причини. Найзагальнішою її причиною слід вважати той факт, що будь-який організм тільки щодо пристосований до навколишнього її середовища, яка так чи інакше не цілком відповідає його вимогам. Пояснюється це тим, що фізико-хімічні і тим більше біотичні умови середовища завжди коливаються або змінюються в якомусь певному напрямку. Це коливання температури, кількості вологи, сонячного світла, складу і концентрації соляного розчину у водоймі, коливання кількості їжі, чисельності та активності ворогів, швидкостірозмноження паразитів і т. д. 
Природним результатом протиріч між організмами та зовнішнім середовищем є винищення частини особин видів. Якщо частина особин кожного виду гине в боротьбі за існування, то інші виявляються здатними подолати несприятливі умови. 
Виживання найбільш пристосованих особин Дарвін називав природним відбором. Під ним не слід розуміти якийсь вибір, тому що тут ми маємо лише природний наслідок загибелі менш пристосованих. Природний відбір реалізується через дію природних факторів середовища (температура, вологість, світло, паразити, конкуренти, вороги, труднощі добування їжі і т.п.). Природний відбір діє через збереження і накопичення дрібних спадкових змін. 
Відбір відбувається безперервно на протягу нескінченної низки зійшовши один за одним поколінь і зберігає головним чином ті форми, які більшою мірою відповідають даним умовам. Природний відбір і елімінація частини особливої ​​виду нерозривно пов"язані між собою і є необхідною умовою еволюції видів у природі. 
Схема дії природного відбору в системі виду, за Дарвіном, зводиться до наступного: 
1. Мінливість властива будь-якій групі тварин і рослин, і організми відрізняються один від одного в багатьох різних відносинах. 
2. Число організмів кожного виду, які народжуються на світ, більше того числа, яке може знайти їжу і вижити. Тим не менш, оскільки чисельність кожного виду в природних умовах постійна, слід припускати, що велика частина потомства гине. Якщо б всі нащадки якого-небудь виду виживали і розмножувалися, то дуже скоро вони витіснили б всі інші види на земній кулі. 
3. Оскільки народжується більше особин, ніж може вижити, відбувається боротьба за існування, конкуренція за їжу та місце проживання. Це може бути активна боротьба не на життя, а на смерть або менш явна, але не менш дієва конкуренція, як, наприклад, при переживанні рослинами посухи чи холоду. 
4. Серед безлічі змін, що спостерігаються у живих істот, одні полегшують виживання в боротьбі за існування, інші ж приводять до того, що їх власники гинуть. Концепція «виживання найбільш пристосованих» являє собою ядро ​​теорії природного відбору. 
5. Виживають особини дають початок наступному поколінню, і таким чином «вдалі» зміни передаються наступним поколінням. У результаті кожне наступне покоління виявляється все більш пристосованим до середовища проживання; по мірі зміни середовища виникають подальші пристосування. Якщо природний відбір діє протягом багатьох років, то останні нащадки можуть виявитися настільки несхожими зі своїми предками, що їх можна буде виділити в самостійний вид. 
Може також статися, що деякі члени даної групи особин придбають одні зміни і виявляться пристосованими до навколишнього середовища одним способом, тоді як інші її члени, що володіють іншим комплексом змін, виявляться пристосовані інакше; таїмо шляхом від одного предкового виду за умови ізоляції подібних груп може виникнути два і більше видів.

2.5 Основні результати еволюції (за Ч. Дарвіном)

Головним результатом еволюції є вдосконалення пристосованості організмів до умов існування, що тягне за собою вдосконалення їх організації. У результаті дії природного відбору зберігаються особини з корисними для їх процвітання ознаками. Дарвін наводить безліч доказів підвищення пристосованості організмів, зумовленої природним відбором. Це, наприклад, широке розповсюдження серед тварин покривної забарвлення (під колір місцевості, в якій мешкають тварини, або під колір окремих предметів. Багато тварин, що мають спеціальні захисні пристосування від поїдання їх іншими тваринами, мають, крім того, що попереджає забарвлення (наприклад, отруйні або неїстівні тварини). У деяких тварин поширена загрозлива забарвлення у вигляді яскравих відлякують плям. Багато тварин, що не мають спеціальних засобів захисту, за формою тіла й забарвленням наслідують захищеним (мімікрія). У багатьох з тварин є голки, колючки, хітиновий покрив, панцир , раковина, луска і т. п. Всі ці пристосування могли з"явитися лише в результаті природного відбору, забезпечуючи існування виду в певних умовах. Серед рослин широко поширені найрізноманітніші пристосування до перехресного запилення, поширення плодів і насіння. У тварин велику роль як пристосувань відіграють різного роду інстинкти (інстинкт турботи про потомство, інстинкти, пов"язані з добуванням їжі, і т. д.). 
Разом з тим Дарвін відзначає, що пристосованість організмів до середовища проживання (їх доцільність), поряд з досконалістю, носить відносний характер. При різкій зміні умов корисні ознаки можуть виявитися даремними або навіть шкідливими. Наприклад, у водних рослин, що поглинають воду і розчинені в ній речовини, всією поверхнею тіла, слабко розвинена коренева система, але добре розвинені поверхню втечі і повітроносних тканина - аеренхіма, утворена системою міжклітинниками, які пронизують все тіло рослини. Це збільшує поверхню зіткнення з навколишнім середовищем, забезпечуючи кращий газообмін, і дозволяє рослинам повніше використовувати світло і поглинати вуглекислий газ. Але при пересиханні водойми такі рослини дуже швидко загинуть. Всі їх пристосувальні ознаки, що забезпечують їх процвітання у водному середовищі, виявляються марними поза нею. 
Інший важливий результат еволюції - наростання різноманіття видів природних груп, тобто систематична диференціювання видів. Загальне наростання різноманіття органічних форм дуже ускладнює ті взаємини, які виникають між організмами в природі. Тому в ході історичного розвитку найбільшу перевагу отримують, як правило, найбільш високоорганізовані форми. Тим самим здійснюється поступальний розвиток органічного світу на Землі від нижчих до вищих. Разом з тим, констатуючи факт прогресивної еволюції, Дарвін не заперечує морфофізіологічного регресу (тобто еволюції форм, пристосування яких до умов середовища йдуть через спрощення організації), а також такого напрямку еволюції, яке не призводить ні до ускладнення, ні до спрощення організації живих форм. Поєднання різних напрямків еволюції призводить до одночасного існування форм, що розрізняються за рівнем організації. 

Висновок до розділу 2

Рушійними силами еволюції, за Дарвіном, є спадкова мінливість і природний добір. Мінливість служить основою утворення нових ознак у будові і функціях організмів, а спадковість закріплює ці ознаки. У результаті боротьби за існування відбувається переважно виживання і участь в розмноженні найбільш пристосованих особин, тобто природний відбір, наслідком якого є виникнення нових видів. При цьому істотно, що пристосованість організмів до навколишнього середовища носить відносний характер. 
Незалежно від Дарвіна до близьких висновків прийшов А. Уоллес. Істотний внесок у пропаганду і розвиток дарвінізму внесли Т. Гекслі (в 1860 запропонував термін «Дарвінізм»), Ф. Мюллер і Е. Геккель, А.О. і В.О. Ковалевські, Н.А. та А. Н. Северцова, І.І. Мечников, К.А. Тімірязєв, І.І. Шмальгаузен та ін У 20-30-і рр.. ХХ ст. сформувалася так звана синтетична теорія еволюції, що об"єднала класичний дарвінізм і досягнення генетики. 
Як цілісне матеріалістичне вчення Дарвінізм здійснив переворот в біології, підірвав позиції креаціонізму і віталізму, надав у 2-й пол. XIX ст. величезний вплив на природничі та суспільні науки, культуру в цілому. Проте ще за життя Дарвіна, разом з широким визнанням його теорії, в біології виникли різні течії антидарвінізмі, заперечували або різко обмежували роль природного відбору в еволюції і висували як головні сил, що призводять до появи нового виду, інші фактори. Полеміка щодо основних проблем еволюції вчення продовжується і в сучасній науці. 

1. Виникнення та формування людини розумної

1.1 характеристика людини як біологічного виду

Людство – загальносвітова популяція біологічного виду, невід’ємна складова частина екосистеми Землі. Будучи одним з 3 млн відомих нині біологічних видів, людина отримала своє місце в системі тваринного царства: клас ссавців, загін приматів, сімейство гомінід, рід – людина. Як біологічному виду людині властивий обмін речовин з навколишнім середовищем, яка визначає умови життєдіяльності будь-якої істоти. Організм людини багато в чому пов’язаний з іншими живими компонентами біосфери: рослинами, комахами, мікроорганізмами і т. д. Людина входить в біотичний компонент біосфери, де він пов’язаний харчовими ланцюгами з продуцентами, є консументами першого і другого (іноді третього) порядку, гетеротрофи, користується готовим органічною речовиною і біогенними елементами, включений в кругообіг речовин біосфери. Функціонування організму людини можливе тільки в більш-менш визначених, нешироких межах змін складу і тиску атмосферного повітря, температури, харчування та інших безпосередньо впливають на людину екологічних факторів. Так, ширина зони температурного благополуччя не перевищує 14 ° C (від +20 ° C до +34 ° C). Можливо існування і в більш широкому діапазоні температур навколишнього середовища (50-70 ° C). Але життя за межами екологічного оптимуму можлива лише протягом короткого часу. У процесі еволюції людської популяції на Землі під впливом різних екологічних факторів на континентах сформувалися певні екотипи людини. Екотипи виду homo sapiens (людини розумної) поділяються на п’ять великих рас, які поділяються на етноси (різновиди екотипів всередині рас). Види рас: європеоїдна (євразійська); монголоїдна; американська; австралоидная; негроїдної. Раси, або екотипи, в їх різноманітті з’явилися в результаті розселення і географічної ізоляції популяцій неоантропов, що жили в різних природно-кліматичних умовах. З формуванням соціальних взаємин і ослабленням дії біологічних факторів темпи еволюції людини як виду різко знизилися, і жодна з рас не досягла видового відокремлення. Відмінності між екотипами (або расами і етносами) полягають у морфологічних особливостях: колір шкіри, волосся, очей, форма носа, губ і т.д. Ці відмінності пов’язані з адаптацією до умов навколишнього середовища. Наприклад, темна шкіра негроїдів охороняла організм від яскравих сонячних променів, в «шапці» кучерявого волосся створюються повітряні прошарки, що захищають від спеки. Згідно з дослідженнями вчених, отримані свідчення того, що людина зруйнував майже всі запущені природою механізми гомеостазу стосовно власної популяції. Так, на її чисельності практично не позначаються абіотичні (модифікують), а також біотичні фактори (хижаки, паразити, хвороби). Хвороби цивілізації (серцево-судинні, онкологічні, СНІД тощо) на тлі темпів збільшення народонаселення (85-90 млн чоловік щорічно) не впливають на зростання чисельності виду. Людина як біологічний вид Людина, будучи біосоціальним істотою, в той же самий час є представником біологічного виду «Людина розумна» (Homo sapiens), що належить до царства тварин, типу хордових, класу ссавців, підкласу плацентарних, ряду приматів, сімейству гомінідів. Інші сімейства, що входять в загін приматів це сімейство понгид, великих людиноподібних мавп (орангутангів, шимпанзе, горил), і сімейство хілобатід – малих людиноподібних мавп (гібонів). Поява людини в біосфері було зумовлено близько 4 млн років тому, коли відбулося відділення еволюційної гілки предків людини. Це, мабуть, сталося в Африці. Людина ж, подібний до сучасного, так званий «кроманьонскійлюдина» з’явився в біосфері всього 40 тис. Років тому. Якщо уявити всю історію життя на Землі в масштабі доби, то можна сказати, що в природі людина з’явилася всього за кілька секунд до півночі. За цей короткий термін його біологічні властивості не змінилися, тоді як його бурхлива соціальна еволюція змінила образ Землі, в результаті поставивши природу під загрозу знищення. Характерною рисою людини, що відрізняє його від тварин, є, перш за все, мова, здатність до якої визначається розвитком мозку, а також розвитком артикуляційного апарату. Йдеться, у свою чергу, є засобом комунікації, планування спільних дій і, що дуже важливо, концептуального мислення. Друге найважливіша відмінність, пов’язане з першим, це наявність великого, складного, добре розвиненого мозку, в якому збільшено (порівняно з тваринами) не тільки кількість нейронів, але, головним чином, кількість міжнейронних зв’язків, тобто ускладнена організація всього мозку, і перш всього кори його великих півкуль. Розвиток мозку і руки дало можливість застосовувати знаряддя праці. У свою чергу, всі ці зміни пов’язані зі здатністю до прямоходіння і відповідної зміни скелета і пропорцій тіла людини. Людину відрізняє від тварин абстрактне мислення, тому його іноді називають “твариною, що створює символи”. Слово для нас є не сигналом, як для тварин, а поняттям. Люди здатні до планування своїх дій, словесної передачі досвіду, до усвідомлення таких понять, як совість, віра, краса. Крім того, людині, на відміну від інших видів тварин, характерні інші темпи онтогенезу, а саме: подовжені періоди ембріогенезу і дитинства, періоди навчання та економічної і фізіологічної залежності від дорослих. Незважаючи на свої унікальні властивості (розум, членороздільна мова, трудова діяльність, соціальність поведінки та багато іншого), людина не позбувся своєї біологічної сутності і всі закони екології для нього справедливі повністю, як і для будь-якого іншого живого організму. Перші люди існували під владою природи і в її складі. Екологічна ніша цього виду визначалася, насамперед, його положенням в трофічних ланцюгах. За своїм становищем в них людина є консументами (як і всяке тварина, він – гетеротрофи, а за типом свого харчування він поліфаг, тобто здатний харчуватися їжею різного роду). Багато сучасних дослідників і лікарі вважають, що природою людина більш за все призначений і пристосований до споживання рослинної їжі – зернових і плодів. Чисельність перших людей була дуже невелика і контролювалася різними природними факторами відповідно природного екологічній ніші, а саме, з одного боку, хижаками, паразитами, а з іншого – конкуруючими видами людиноподібних, внутрішньовидової боротьбою. Крім того, з часом чисельність людини регулювалася виснаженням кормових ресурсів. За можливостями географічного поширення Homo sapiens є панойкуменно видом, тобто він здатний мешкати в різних ділянках і кліматичних зонах планети. Як біологічний вид людина може жити тільки в межах суші екваторіального поясу (в тропіках і субтропіках) до висоти 3-3,5 км над рівнем моря. Сучасна людина розширив межі свого місцеперебування: розселився у всіх широтах, освоїв глибини океану і космічний простір. Однак за межами свого первісного ареалу він може вижити не завдяки адаптації, а за допомогою спеціальних захисних пристроїв і пристосувань (опалювані житла, одяг, кисневі прилади і т.д.). Вони імітують середовище проживання людини подібно до того, як це робиться для екзотичних тварин і рослин в зоопарках, ботанічних садах, Океанарію. Тим не менш, в окремих випадках всі екологічні фактори відтворити не вдається, як, наприклад, гравітацію в космічному польоті, після якого космонавтам потрібно реадаптация. Вихід людини з-під контролю середовища почався приблизно 10 тис. Років тому, коли вперше з’явилися ознаки сільського господарства. Саме тоді людина перестала прямо залежати від ресурсної кормової бази і почалося поступове зростання його чисельності, більший, ніж передбачено законами біосфери. У XIX – XX століттях проявилися ознаки нового світового демографічного переходу – демографічного вибуху. У 1960-1965 рр. людство нараховувало 3,5 млрд чоловік, а до кінця століття ця цифра майже подвоїлася, досягнувши 6-мільярдного рубежу. За прогнозами в 2007 році нашої ери населення планети буде нараховувати 7 млрд людей. Очевидно, що біосфера як єдина біологічна система володіє певною ємністю, і при своїх природних ресурсах здатна прогодувати лише обмежена кількість людей. При цьому чисельність народонаселення, яке біосфера може прогодувати, залежить і від рівня споживання людей. Зазвичай вважають, що рівень життя людини визначається чисельністю населення країни, валовим національним продуктом (економічним розвитком країни), а також екологічною свідомістю, вихованням і культурою, т. Е. Характером потреб людини. Тому впливати на майбутнє нашого виду в біосфері можливо, не тільки впливаючи на чисельність народонаселення, а й змінюючи свідомість людства і кожної людини окремо, так щоб люди не прагнули перевищити деякий розумний рівень споживання ресурсів біосфери, і насамперед енергетичних ресурсів.

1.2. Основні етапи еволюції

За даними палеонтологічних знахідок (викопних решток), близько 30 млн. років тому на Землі з’явилися стародавні примати парапітек, що жили на відкритих просторах і на деревах. Їх щелепи і зуби були подібні щелеп та зубів людиноподібних мавп. Парапітек дали початок сучасним гібонам і орангутангам, а також вимерлої гілки дріопітеков. Останні в своєму розвитку розділилися на три лінії: одна з них призвела до сучасної горилі, інша – до шимпанзе, а третя – до австралопитеку, а від нього – до людини. Спорідненість Дріопітек з людиною встановлено на основі вивчення будови його щелепи і зубів, виявлених в 1856 р. у Франції. Найважливішим етапом на шляху перетворення мавпоподібних тварин у найдавніших людей була поява прямоходіння. У зв’язку із зміною клімату і изреживание лісів настав перехід від деревного до наземного способу життя; щоб краще оглядати місцевість, де у предків людини було багато ворогів, їм доводилося вставати на задні кінцівки. Надалі природний відбір розвинув і закріпив прямоходіння, і, як наслідок цього, руки звільнилися від функцій опори і пересування. Так виникли австралопітеки – рід, до якого відносяться гомініди (сімейство людей). Австралопітеки Австралопітеки – високорозвинені двоногі примати, що використали предмети природного походження в якості знарядь (отже, австралопітеків ще не можна вважати людьми). Кісткові залишки австралопітеків вперше виявлені в 1924 р. в Південній Африці. Вони були зростанням з шимпанзе і масою близько 50 кг, об’єм мозку досягав 500 см3 – за цією ознакою австралопітек стоїть ближче до людини, ніж будь-яка з викопних і сучасних мавп. Будова тазових кісток і положення голови було схоже з такими людини, що свідчить про випростаному положенні тіла. Вони жили близько 9 млн. років тому у відкритих степах і харчувалися рослинною і тваринною їжею. Знаряддями їх праці були камені, кістки, палиці, щелепи без слідів штучної обробки. Людина уміла Не володіючи вузькою спеціалізацією загальної будови, австралопітеки дали початок більш прогресивної формі, що отримала назву Homo habilis – людина уміла. Кісткові залишки його були виявлені в 1959 р. в Танзанії. Вік їх визначений приблизно в 2 млн. років. Зростання цієї істоти досягав 150 см. обсяг головного мозку був на 100 см3 більше, ніж у австралопітеків, зуби людського типу, фаланги пальців як у людини, сплющені. Хоча в ньому поєднувалися ознаки, як мавп, так і людини, перехід цієї істоти до виготовлення галькових знарядь (добре вироблених кам’яних) свідчить про появу у нього трудової діяльності. Вони могли ловити тварин, кидати камені і здійснювати інші дії. Купи кісток, що знаходяться разом з викопними залишками людини вмілого, свідченням ють про те, що м’ясо стало постійною частиною їх дієти. Ці гомініди користувалися грубими кам’яними знаряддями праці. Людина прямоходяча Homo erectus – людина прямоходяча. вид, від якого, як вважають, відбулася сучасна людина. Його вік 1,5 млн. років. Його щелепи, зуби і надбрівні дуги все ще залишалися масивними, але об’єм головного мозку у деяких індивідуумів був таким же, як у сучасної людини. Деякі кістки Homo erectus знайдені в печерах, що дозволяє припускати про його постійне житло. Окрім кісток тварин і досить добре вироблених кам’яних знарядь, в деяких печерах виявлені купи деревного вугілля і обгорілі кістки, так що, мабуть, в цей час австралопітеки вже навчилися видобувати вогонь. Ця стадія еволюції гомінідів співпадає з заселенням вихідцями з Африки інших холодніших областей. Витримати холодні зими, що не виробивши складних видів поведінки або технічних навичок, було б неможливо. Вчені припускають, що дочеловеческих мозок Homo erectus був здатний знаходити соціальні і технічні рішення (вогонь, одяг, запас злиденні та спільне проживання в печерах) проблем, пов’язаних з необхідністю вижити в зимову холоднечу. Таким чином, всі копалини гомініди, особливо австралопітеки, розглядаються як попередники людини. Еволюція фізичних особливостей перших людей, включаючи сучасної людини, охоплює три етапи: найдавніші люди, або архантропи; древні люди, або палеоантропи; сучасні люди, або неоантропи. Архантропи Перший представник архантропов – пітекантроп (японський чоловік) – мавполюдина, прямоходяча. Його кістки виявлені на о. Ява (Індонезія) в 1891 р. Спочатку його вік визначали рівним 1 млн. років, але, згідно з більш точної сучасній оцінці, йому трохи більше 400 тис. років. Зростання пітекантропа становив близько 170 см, об’єм черепної коробки – 900 см3. Дещо пізніше існував синантроп (китайська чоловік). Численні його залишки знайдені в періоді 1927 по 1963 рр.. в печері поблизу Пекіна. Ця істота використовувало вогонь і виготовляло кам’яні знаряддя. До цієї групи найдавніших людей відносять ще й Гейдельберзького людини. Палеоантропи Палеоантропи – неандертальці з’явилися на зміну архантропу. 250-100 тис. років тому вони були широко розселені на території Європи. Африки. Передній і Південній Азії. Неандертальці виготовляли різноманітні кам’яні знаряддя: ручні рубила, скребла, гострокінечники; користувалися вогнем, грубої одягом. Обсяг їх мозку виросло 1400 см3. Особливості будови нижньої щелепи показують, що у них була зародкова мова. Вони жили групами по 50-100 особин і під час наступу льодовиків використовували печери, виганяючи з них диких звірів. Неоантропи і людина розумна Неандертальців змінили люди сучасного типу – кроманьйонці – або неоантропи. Вони з’явилися близько 50 тис. років тому (кісткові залишки їх знайдені в 1868 р. у Франції). Кроманьйонці утворюють єдиний рід н вид Homo Sapiens – людина розумна. У них повністю згладилися мавпячі риси, на нижній щелепі мався характерний виступ підборіддя, який вказує на їх здатність до членороздільної мови, а з мистецтва виготовлення різноманітних знарядь з каменю, кістки та рогу кроманьйонці пішли далеко вперед у порівнянні з неандертальцями. Вони приручили тварин і почали освоювати землеробство, що дозволило позбутися голоду і добувати різноманітну їжу. На відміну від попередників еволюція кроманьйонців проходила під великим впливом соціальних факторів (згуртування колективу, взаємна підтримка, вдосконалення трудової діяльності, більш високий рівень мислення). Виникнення кроманьйонців – завершальний етап формування людини сучасного типу. На зміну первісному людському стаду прийшов перший родовий лад, який завершив становлення людського суспільства, подальший прогрес якого став визначатися соціально-економічними законами.