Освіта на українських землях у XVI - на початку XVIIст

Міністерство освіти, науки, молоді та спорту України

Львівський національний університет імені Івана Франка

Філологічний факультет

Кафедра української мови

Реферат на тему:

«Освіта на українських землях у XVI - на початку XVIIст.»

Виконала

студентка ІІІ курсу

групи ФЛУ-38

Довганич Наталія

Львів – 2012

Хоча українські землі знаходилися під владою іноземних держав, у XVI- на початку XVIІст. в Україні склалися умови, які спричинили до національно-культурного відродження. У складі Великого князівства Литовського, яке успадкувало надбання культури Київської Русі, умови для розвитку культури були сприятливими. Проте після Кревської унії (1385р.) на українських землях почався наступ католицької церкви. Перед українцями в умовах іноземної експансії постала проблема збереження культури і національної ідентичності. Водночас на Україну проникали ідеї Відродження, Реформації і Контрреформації, набувала поширення західноєвропейська система освіти. Українці знайшли в собі сили, долучившись до здобутків західної культури, зберегти і реформувати церкву, створити сучасну систему освіти. Піднесення національної свідомості в Україні було тісно пов’язане з широким функціонування української мови.

Після Триденського собору в Європі набуває поширення Контрреформація, ударною силою якої став орден єзуїтів. У 60-х роках єзуїти з’являються в польських землях, а в 70-х роках розпочинають діяльність в Україні, чому сприяла Люблінська унія. У 1571 році було відкрито єзуїтську колегію в Ярославі (Галичина), а незабаром їхні школи з’явилися у Львові, Кам’янці,Луцьку, Перемишлі, Острозі, Новгород-Сіверському, Києві. Їх діяльність не можна оцінити однозначно. З одного боку, єзуїти сприяли поширенню освіти, прилучали українців до досягнень європейської науки і культури. Серед їх вихованців були такі відомі діячі, як Петро Сагайдачний та Богдан Хмельницький. З іншого боку, українцям в умовах відсутності власної державності особливого вибору, де навчатися, не було. Платою за навчання не рідко було зречення батьківської віри, а відтак, за тих умов і національності. Після Берестейської унії (1596) , яка засвідчила об’єднання  православної і католицької церкви в уніатську (греко-католицьку), діяльність єзуїтів була спрямована проти православної церкви.

Вплив Реформації на українських землях виявився не стільки у поширенні нових віровчень(кальвінізм), скільки у застосуванні реформаційних ідей для оновлення православної церкви. Такі ідеї, як демократизація церкви, наближення її до народу, переклад Біблії та богослужбових книг живою української мови, заснування шкіл, друкарень, знайшли широкий розголос в Україні, особливо в діяльності братств.

Історія виникнення релігійних братств веде свій початок від християнського Сходу (Єрусалим, Єгипет), де ще в IVcт. вони виникали для взаємної допомоги у здійсненні релігійних обрядів. Деякі історики пов’язують братства з  колегіями та іншими "братерськими" об’єднаннями Стародавнього Риму. У православних країнах братства виникли тільки в Україні та Білорусії, оскільки після Берестейської унії православна церква втратила свою ієрархію, і українське та білоруське населення, залишаючись їй відданим, було змушене докласти всіх зусиль до її відновлення.

Перетворення братств на силу, здатну боротися за православну віру, відбувалося поступово, протягом XVIст. Перші надійні документи про легально оформлені православні братства датуються серединою XVI ст. Серед цих документів — статут 1538 р. братства кушнірів у Вільні, статути 1542 р. братства Благовіщенської парафії на передмісті Львова і 1544 р. братства церкви при парафії Миколая на львівському Підзамчі. З 1544 р. є згадка про організацію парафіян при Успенській церкві на Руській вулиці, пізніше — про "руських старшин", які діють від імені "співбратів і сусідів" — патронів церкви, з 1573 р. — про "старшин братства Богородиці". 

Ті братства, які виникають уже у 80-х роках XVI ст.,  стають національно-релігійними громадськими організаціями, діяльність яких спрямовується в сферу освітнього розвитку населення та його виховання на релігійних засадах.

Нові риси у розвитку освіти найяскравіше втілилися в діяльності Острозького культурного осередку, складовими частинами якого стали гурток вчених богословів та філологів і при ньому друкарня, а також школа.  Його було створено 1576р. з ініціативи князя Василя-Констянтина Острозького. Головну мету діяльності він убачав у відродженні української культури на засадах православ’я. З цією метою не пізніше 1578р. в Острозі було створено школу. В ній ґрунтовно вивчали мови – церковнослов’янську, грецьку, латину. Викладалися і сім вільних наук – граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, астрономія, музика. Шкільна програма, за якою здійснювалося навчання в Острозькій школі, передбачала початкову і середню освіту з елементами вищої. Власне, тому сучасники називали Острозьку школу і школою, і колегіумом, і академією. То була слов’яно-греко-латинська школа – перша вища школа в Україні та на східнослов’янських землях. Першим ректором Острозької академії був Герасим Смотрицький – знавець літератури, поет, письменник. На запрошення Костянтина Острозького він прибув до Острога то очолив гурток вчених, які готували до друку Острозьку Біблію.

Авторитет Острогу принесли  українці-самоуки, визнані православні публіцисти Герасим Смотрицький, Іван Вишенський, Василь Малюшицький (Суразький), Клірик Острозький, протопоп Ігнатій, літератор Дем’ян Наливайко, друкарі, книжники. З другої половини 90-х рр. XVI ст. Острог об’єднав блискучі інтелектуальні сили України та з-поза її меж.

Освітянській виховні ідеї Острозької академії були підхоплені братствами. Необхідність протидіяти наступові католицької культури спричинила появу братських шкіл. Перша така школа з’явилася в Львові 1585р., створена Львівським Успенським (Ставропігійським) братством, а незабаром їх почали створювати по всій Україні. Однак існують свідчення про поширення українських шкіл ще від середини XVIст. Зокрема, це були школи у Львові на Галицькому передмісті, Красноставі, Володимирі, Тисмениці та інших містах. На початку XVIIст. братських шкіл налічувалося близько 30. Утримувалися вони коштом братств. Головне призначення братських шкіл – давати добру освіту й виховувати відданість давнім традиціям та батьківській вірі.

Ініціаторами заснування Львівської братської школи були українські міщани, які доклали великих зусиль, щоб запровадити в ній вивчення грецької та слов’янської мов. Важливу роль у її становленні відіграли «вчитель руський» Стефан Зизаній і вчитель грецької мови Арсен Еласонський, який разом зі своїми студентами на базі грецьких граматик написав грецько-словянську граматику, відому під назвою «Адельфотес» (з грец. – братство).

 Найхарактернішою особливістю братської школи з перших днів існування був її демократичний, всестановий характер. Вона включала навчання на початковому рівні, а також студії вищого рівня. Крім хлопців, що здобували початкову освіту, при братстві були і учні вищого ступеня, яких називали спудеями, або студентами. Освітній рівень студентів був настільки високий, що деяких з них запрошували на вчителів слов’янської, грецької та латинської мов до інших міст, призначали братськими проповідниками. На прохання братств Львівська Ставропігія надсилала вчителів для шкіл в Перемишлі, Бересті, Рогатині та інших містах. 

Засноване в 1617р. Луцьке братство незабаром також створило школу вищого типу, а в 1620р. спорудило для неї мурований будинок. Високий рівень  викладання в Луцькій братській школі засвідчують складені її учнями та вчителями вірші тодішньою українською мовою. У збірнику «Лямент», виданому у 1628 році у зв’язку з смертю священика братської церкви Івана Василевича, вміщені вірші Григорія Соминовича, шкільного «пенітарха», Івана Карповича та Степана Полумерковича, які були діячами братської школи. Луцька школа зазнавала утисків від католицьких шляхтичів, а також вчителів та учнів єзуїтської колегії. В 1627р. єзуїтські вихованці, увірвавшись до школи, били дітей, виривали у них  з рук підручники і нищили. Вчителями Луцької школи були ченці братського монастиря — Єлисей Ільковський (керівник школи в 1627 р., відомий як композитор), Павло Босинський (вчитель в 1634 р.), ігумен Августин Славинський (викладач риторики, філософії і математики в середині XVII ст.), можливо, також Зосим Согникевич, художник Йов Кондзелевич.

Система навчання у Луцькій братській школі мала багато спільного з Львівською. У 1609 р. у братській друкарні вийшов збірник "О воспитанії чад" ("Про виховання дітей"), основна частина якого – церковнослов’янський переклад повчань отців церкви, насамперед Іоанна Златоуста. Його упорядником вважають учителя  школи Івана Борецького. У написаній тогочасною українською книжною мовою віршованій передмові підкреслено, що з науки, немов з джерела, "все доброе походить", а занедбання шкільної освіти викликає "безладдя і все зло". Саме таких поглядів дотримувалися вчителі братської школи, намагаючись досягнути зразкового рівня навчання.

У школах викладалися  вільні мистецтва — це науки "тривіуму" (граматика, риторика, діалектика) і "квадривіуму" (арифметика, геометрія, музика, астрономія), які входили в число предметів у середньовічній середній школі. В передмові до Октоїха, виданого братством 1630 р., як і деяких грамотах, братська школа має назву гімназії ("гімнасіон"). Важливим  було те, що учні вивчали філософію, граматику, діалектику та риторику, що давало можливість братській школі вийти за рамки середньої і бути уже перехідним етапом до закладу вищого рівня.  Викладання грецької мови робило її важливим освітнім центром для всіх країн, де панувала православна церква і культивувалася грецька мова. Школа мала статус греко-слов’янської навіть після того, як в ній було запроваджено вивчення латинської мови. У братських школах працювали видатні вчені-просвітителі та педагоги: Стефан і Лаврентій Зизанії, Памво Беринда, Єлисей Плетенецький, Захарія Копистенський, Касіян Сакович, Мелетій Смотрицький, який в 1619 році створив навчальний посібник «Граматику словенську», за яким навчалися майже 150 років.

Найважливішою пам’яткою української педагогічної думки є славнозвісний «Порядок шкільний», який регламентував характер і структуру  Львівської і Луцької шкіл. У рукописному збірнику Луцької школи він датований 1624 р. разом із ще одним документом – «Права школи греко-слов’янської Луцької артикули". Цей статут школи був розроблений львівським братством і передбачав тісне співробітництво школи з сім’єю. Батьки були змушені ознайомитися з статутом та погодитися на навчання їхніх дітей у такий спосіб.

Обидва названі документи діяли одночасно, анітрохи не суперечачи один одному. "Порядок шкільний" був основним документом про організацію школи, а "Артикули прав" (статті законів) — це щось на зразок правил для учнів."Артикули" зосереджують увагу на підтриманні дисципліни серед учнів. Перед прийняттям до школи встановлюється триденний іспитовий термін. У зв’язку з тим, що в школі вивчались різні предмети і мови, напрям студій окремих студентів визначався керівником школи з врахуванням віку учня, його нахилів і здібностей.

У братських школах не лише вивчалися твори античних авторів і окремих письменників-гуманістів, а й обмежувалися тілесні покарання, передбачалося тісне співробітництво сім’ї і школи у виховному процесі, ставилося перед школою завдання готувати учнів до суспільної діяльності.

Одним з найцікавіших феноменів української освіти стала школа, яку сучасники називали колегіумом (колегією), або — на пошану її фундатора — Києво-Могилянським колегіумом, згодом Києво-Могилянською академією (1701р.). Безпосереднім попередником цього вищого навчального закладу була Київська братська школа, яка могла розвиватися вільніше, ніж братські школи у Львові та Луцьку, оскільки перебувала під захистом козаків. Першими ректорами братської школи були Іван Борецький (пізніший митрополит Йов), Мелетій Смотрицький, а в 1620 — 1624 рр. Касіян Сакович. Пізніше ректором був, ймовірно, білорус з Могилева Спиридон Соболь, а в 1628 — 1631 рр.  –  Хома  Ієвлевич, теж з Могилева. Матеріальною підставою для функціонування школи був подарунок Галшки (Єлизавети) Гулевичівни Лозчини, дружини мозирського маршалка Стефана Лозки, 14 жовтня 1615 р. земельної ділянки Богоявленському братству. Слід гадати, що свою фундацію меценатка вирішила зробити під впливом справжнього ініціатора заснування школи і братства в Києві І. Борецького, колишнього вчителя і ректора Львівської братської школи. Тим самим братство і школа при ньому, очевидно, функціонували з кінця 1615 — початку 1616 р. Школу до "наук елліно-славенського і латино-польського письма" було затверджено грамотою єрусалимського патріарха Феофана 1620 р., в якій йшлося про надання Київському Богоявленському братству прав ставропігії. Те, що засновник і фактичний керівник школи Іван Борецький став тоді ж київським православним митрополитом, дуже сприяло авторитетові братського навчального закладу. Цінні дані про Київське братство і братську школу містять відомі вірші Касіяна Саковича, які декламувалися школярами 1622 р. на похороні гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного і того ж року були опубліковані в лаврській друкарні. У них підкреслено, що до братства записався сам гетьман з усім Військом Запорозьким. Такий акт мав на меті охорону братства від репресій польсько-шляхетської влади.

1627 р. архімандритом Києво-Печерської лаври став Петро Могила. Він задумав влаштувати школу при лаврі, причому більшою мірою, ніж братство, наслідував західноєвропейські зразки. Незабаром школа в Києво-Печерській лаврі відкрилась, і Ісая Трофимович-Козловський став у ній ректором і професором філософії, а Сильвестр Косов — префектом. Пам’яткою діяльності нової школи є панегірик "Евхаристеріон албо вдячность", вручений учнями Петру Могилі з нагоди Великодня 1632 р. У панегірику оспівуються всі сім "визволених" наук, у тому числі граматика, риторика, діалектика, арифметика, астрономія, геометрія. Це — ясна вказівка про намір орієнтуватися на західні взірці.

Незабаром Лаврську школу було об’єднано з Київською братською. Об’єднана школа почала діяти у вересні 1632р. Братство визнало Петра Могилу фундатором школи і погодилося підпорядковуватися йому як старшому братові і покровителеві, образно називало його "Могилянським Атенеєм". На відміну від колишньої  братської школи, у Могилянській колегії вчителями були не світські люди, а ченці братського Богоявленського монастиря. До речі, й сам монастир нерідко називали духовним братством, або й просто братством, хоч, ясна річ, це не було братство в традиційному для української науки значенні слова. Ректором колегіуму став архімандрит Богоявленського монастиря, — і цей порядок зберігся надалі.

Університетський рівень Київської школи відзначали також західноєвропейські автори    XVII — XVIII ст. Відомий французький інженер і картограф Ґійом Левассер де Боплан, який перебував у Києві в 30-х рр. XVII ст., зазначав у своєму "Описі України", що у Києві на Подолі в братській церкві міститься "університет або академія, яку вони називають "Братською церквою". Зокрема, філією Київської колегії були засновані в 1634 р. школи при Вознесенському монастирі у Вінниці і при Богоявленському монастирі у Крем’янці.

Помираючи, Петро Могила заповів колегії великі кошти й найбільшу свою цінність - бібліотеку (2131 книг), а також - будинки й дворові місця на Подолі, половину худоби й інвентаря зі свого хутора Непологи, хутір Позняківщину, села Гнідин, Проців і Рівне, більше 80 тис. золотих (готівкою і під закладом), срібний родинний посуд, свій митрополичий одяг, митру і хрест, прикрашений сімейним дорогоцінним камінням і навіть тканини - адамаск і камку - на одяг студентам тощо, і наостанок Могила просив берегти колегію, як "єдине його надбання".

На чолі колегіуму стояли ректор і префект, які водночас були професорами вищих курсів. Першим ректором став колишній ректор лаврської школи, вихованець Замойської академії, Ісая Трофимович-Козловський (від 1632 до 1638 р.). Його наступниками на цій посаді були Софронія Почаський (1638 — 1640), Ігнатій Оксенович Старушич, Йосиф Кононович Горбацький (1640 — 1642), Інокентій Гізель (1648 — 1650). Першим префектом і професором риторики став Сильвестр Косов, викладачем поетики був Антон Пацевський, пізніше (до 1651 р.) цю посаду займав Феодосій Баєвський. Як бачимо, все це були провідні освітні й церковні діячі, знавці наук філологічно-філософського циклу та богословії.

У стінах академії було вироблено чітку систему організації навчання, розраховану на 12 років, яка не поступалася за змістом навчальному процесові тодішніх європейських університетів. Однак студенти мали право навчатися в ній стільки, скільки бажали: після закінчення академії можна було знову розпочати навчання для кращого засвоєння знань. У перших чотирьох класах академії вивчали мови: українську, церковно-слов’янську, грецьку, латинську й польську. Велике значення надавалося вивченню риторики. Щодо її значення приймалися концепції античних і ренесансних авторів про необхідність риторики для виховання особистості — людини, що вміє відстоювати свої переконання, прагне брати активну участь у громадському житті. Важливість риторики візантійські богослови обґрунтовували тим, що слово для слуху є тим самим, що зображення для зору.

Найстаршим збереженим посібником з риторики Києво-Могилянської академії є запис курсу лекцій Йосифа Кононовича-Горбацького "Могилянський оратор" (Orator Mohileanus), прочитаний у 1635 — 1636 рр. Серед згаданих ним джерел були твори Еразма Роттердамського і Станіслава Оріховського. На думку київського професора, метою риторики є служіння інтересам суспільства, красномовство залежить не тільки від таланту, а й від набутих знань.

З риторикою була тісно пов’язана поетика, яка мала на меті дати учням основи знань про мистецтво поезії в найширшому розумінні цього слова. Поетика поділялася на загальну, де йшлося про правила складання поетичних творів, і так звану часткову, де аналізувалися окремі жанри — особливо епічна, драматична, лірична та епіграматична поезія. Як авторитети для наслідування називалися передусім античні автори (Гомер, Арістотель, Вергілій, Горацій, Овідій та ін.), а також твори ренесансних письменників. Завдання поетичної науки висвітлювалися головно за Арістотелем і Горацієм. Слідом за ними називалися дві мети поетичних творів — повчальна і розважальна. Попри певний формалізм правил поетики, пристосованих до шкільного вжитку і значною мірою відірваних від практики української літератури, ці курси поетики цікаві як доказ поширення в Україні тогочасної західної класицистичної теорії вірша. Як риторика, так і поетика мала на меті дати вихованцям навички, потрібні для громадської діяльності, оскільки знання поезії і навіть вміння складати поетичні твори вважалися тоді ознакою освіченої людини.

Одне з центральних місць займала філософія. Професори, як це видно із записів курсів лекцій Йосифа Кононовича-Горбацького 1639 — 1640 рр. та Інокентія Гізеля 1645 — 1647 рр., по-своєму розповідали студентам про проблеми логіки, психології та інших галузей знання. Курс логіки був вступною частиною трирічного філософського курсу, другою і третьою частинами його були лекції з фізики та метафізики. Поряд з чисто філософською та богословською тематикою в курсах філософії розглядалися проблеми природознавства, в тому числі фізики. Інокентій Гізель підкреслював необхідність в самій природі шукати причини властивих їй процесів і явищ.

Києво-Могилянська академія була провідним осередком музичної культури, де навчання музиці і співу вважалося обов’язковим предметом. Ще в 50-х рр. XVII ст. тодішній ректор академії Лазар Баранович організував спеціальну музично-хорову школу.

Помітне місце серед жанрів літературної мови другої половини ХVIIст. ,  ораторська проза релігійно-публічистичного характеру. Прикладом таких творів є казання Лазара Барановича, зібрані в книгах «Меч духовний»(1666) і «Труби словес проповідних» (1674); «Ключ розуміння» (1659) і доданий до нього трактат « Наука і спосіб зложення казання», а також зьірник релігійних оповідань «Небо новое» (1654, 1667, 1699) Іоаникія Галятовського; «Огородок…» (1676) та інші твори Антонія Радивиловського.

Як відомо, ці діячі були викладачами Києво-Могилянської колегії, де ораторське мистецтво і в теоретично-навчальному, і в практичному плані стояло дуже високо. Розрізнялися різні типи ( вищий, середній і нижчий) ораторських творів, залежно від предмета промови; ораторське мистецтво мало диференційовані стилі, або слоги, напр.: квітучий (барвистий), лаконічний, азіатський, плініанський, сенекіанський, дотепний, алегоричний, учений, історичний, ораторський, дивуючий та ін. Не дивно, що в творах згаданих авторів ми спостерігаємо складну словесну будову, вишукану орнаментацію, хитромудрі алегорії, широкі порівняння, метавори, анафори, градації, складну символіку. Однак нерідко в це плетиво включаються розповідні елементи – історичні випадки і анекдоти, побутові сценки, які мають більш реалістичне мовне оформлення, особливо в лексиці і фразеології.

Вихованцями Києво-Могилянської академії були майбутні гетьмани: Юрій Хмельницький, Іван Виговський, Петро Дорошенко, Павло Тетеря, Іван Брюховецький, Михайло Ханенко, Іван Самойлович, Іван Мазепа, Пилип Орлик, Данило Апостол, Іван Скоропадський, наказний гетьман Павло Полуботок. В академії формувалась генерація козацьких старшин, писарі, обозні, судді, осавули, полковники, сотники, військові канцеляристи, бунчукові товариші, а також - правники, дипломати, перекладачі тощо.

Щодо міжнародних зв’язків Києво- Могилянської академії, то простежую­ться два основні напрямки: в од­ному вона виступає переважно як сторо­на, що вивчає, переосмислює і сприй­має, а в другому – як сторона, що випро­мінює культурні впливи і сприяє розвит­ку духовного життя інших народів. Пер­ший напрям стосується переважно зв’язків Ки­єво-Могилянської академії з навчальними установа­ми і культурними діячами Західної Європи, другий — східних та південних сло­в’ян, деяких інших православних наро­дів.

Міжнародні зв’язки Києво-Могилян­ської академії виявлялись у різноманіт­них формах. Це було і навчання її вихо­ванців у іноземних університетах, ко­легіях, академіях, і студіювання пред­ставників інших народів у Києві. В лек­ційних курсах, творах професорів і ви­хованців Києво-Могилянської академії використовувалися праці, теорії та ідеї світових вчених, письменників, мит­ців, так само як і лекційні курси та тво­ри киян ставали відомими за кордоном. Києво-Могилянська академія мала добрі зв’язки з навчальними закладами багатьох країн Західної Європи, де її кращі вихованці продовжували навчан­ня, готуючись до професорської діяль­ності. Цю практику започаткував ще Петро Могила, її продовжували і його наступники.

Вихідці з України в XIV-XVIIIcт. навчалися майже у всіх університетах Європи. Найпопулярнішими серед них був Болонський університет, Падуанський, Краківський та Ягелонський, Стасбурзький , Лейденський та інші університети. Нерідко українським студентам доводилося зрікатися своєї віри і приймати католицтво. Та після повернення на батьківщину вони знову переходили до батьківської віри.  Багато українців здобували освіту у двох, а то і трьох університах. Так, Ієромонах Кипріян бував в аудиторіях Падуї та  Венеції, автор першої української граматики І. Ужевич навчався у Кракові та Парижі, О.Сидорович з Конотопа удосконалював свої знання в Лейдені, Стасбурзі та Парижі, М.Смотрицький – у Лейпцігу, Віттенберзі та Нюрнберзі. Українці привозили на батьківщину не тільки багаж знань, а й ідей щодо вдосконалення її освітньої системи. Так у Києво-Могилянській колегії співпрацювало багато вихованців європейських університетів. Хоча мовою науки у середньовічній Європі була латинська, але українці мали змогу розвивати науку і рідною, «руською мовою». Влучно сказав польський поет початку XVIIст.: «Польща квітне латиною, Литва квітне русиною».

Розвиткові культури і мови в XVI- на початку XVIIст. значною мірою сприяло книгодрукування.  Засновниками його стали Ш. Фіоль, І. Федоров, П.Мстиславець. Перші в Україні друкарні пов’язані з культуро-освітніми осередками: Острог, Львів та Київ.1561 року в маєтку магната Г. Ходкевича І.Федоров та П. Мстиславець створили першу друкарню й надрукували «Учительне Євангеліє», «Псалтир», «Часослов». Згодом був виданий «Апостол» (1573р.) та «Буквар» (1574р.) у Львові. На запрошення князя К. Острозького, Іван Федоров здійснює перше повне видання Біблії церковнослов’янською мовою. За прикладом І. Федорова були створені друкарні в Києві, Чернігові, Луцьку, Новгорі-Сіверському, Снятині, Рогатині та ер.

До початку друкування в Острозі Біблії або під час роботи над нею вийшли друком Буквар («Азбука») 1578 р., Книга Нового завіту 1580 р., предметний покажчик до Нового завіту — «Книжка собраніе ерей нужнійших». У кожній з цих книг були вміщені герб видавця К.Острозького і сиґнет друкаря Івана Федорова.

Чи не найбільшою серед друкарень була друкарня Києво-Печерської лаври, заснована архімандритом Є.Плетенецьким. Тут на початку XVIIст. вийшла друком ціла низка граматик, словників, букварів, різноманітної полемічної літератури. Побачили світ «Часослов», а пізніше – «Лексикон слов’яноруський».

Велика кількість створених з ініціативи братств масових народних шкіл сприяла збільшенню попиту на навчальну літературу. Якщо львівський буквар 1662р. мав тираж 600 примірників, а буквар 1692р. – 1987 примірників, то букварі 1698-1722рр. мали тиражі 5900-7000 примірників. Книгодрукування сприяло поширенню освіти, зміцнювало мовну єдність українського народу.

Отже, особлива увага до шкільної освіти підвищувала загальний культурний рівень українського населення. У другій половині XVIIcт. Сучасники відзначали, що всі українці, навіть жінки та діти, уміли читати. У козацькій Україні не дивиною було зустріти людей, що вільно володіли кількома іноземними мовами.  Братські школи були важливим чинником у розвитку початкової та середньої освіти, їхня діяльність була спрямована не тільки на навчання українського населення, а й на його виховання на релігійних засадах. Важливим здобутком української освіти стали два вищі навчальні заклади: Острозька та Києво-Могилянська академії, які були своєрідними кузнями кадрів. Тут сформувалися центри філософської думки, літературної та мистецької творчості. Їх просвітницько-культурна діяльність має визначальне значення для становлення та розвитку української культури, освіти та науки.

Список  використаної літератури

1.     Білодід. І.Вибрані праці: У трьох томах. Т.2. – К., 1986.

2.     Ісаєвич Я.Д. Братства та їх роль в розвитку української культури ХVІ - ХVІІ ст. – К.,1966.

3.     Історія української культури: У п’яти томах. Т. 3. – К., 2003.

4.     Нудьга Г. Перші магістри і доктори //  Нудьга Г. Не бійся смерті. – К.,1991.

5.     Попович М. В. Нарис історії культури України. — К., 1998.

6.     Українська культура: Лекції за редакцією Дмитра Антоновича. – К., 1993.

7.     Хижняк З., Маньківський В. К. Історія Києво-Могилянської академії. − К., 2003.