Суспільний та державний лад Спарти і Афін

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ  УКРАЇНИ

КІРОВОГРАДСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ВОЛОДИМИРА ВИННИЧЕНКА

ФАКУЛЬТЕТ ІСТОРІЇ ТА ПРАВА

КАФЕДРА ПРАВОЗНАВСТВО

КУРСОВА РОБОТА

з історії держави і права зарубіжних країн

на тему: «Суспільний та державний лад Спарти і Афін»

Студента  1 курсу 12 групи

Тішкуса Артем Віталійовича

Керівник:

Чернік Світлана Дмитрівна, кандидат історичних наук, старший викладач

м. Кіровоград  - 2016 рік

ЗМIСТ

ВСТУП………………………………………………………………….2

РОЗДІЛ I. ВИНИКНЕННЯ І РОЗВИТОК ДЕРЖАВИ АФІН І СПАРТА

РОЗДІЛ II. СУПІЛЬНИЙ ЛАД СТАРОДАВНІХ АФІН І СПАРТИ

2.1. Про статус окремих груп населення в стародавніх Афінах

2.2. Соціальна структура населення стародавньої Спарти

РОЗДІЛ III. ДЕРЖАВНИЙ ЛАД СТАРОДВНІХ АФІН І СПАРТИ

3.1. Структура органів влади та їх повноваження в стародавніх Афінах

3.2. Особливості державної організації в стародавній Спарті

ВИСНОВКИ    

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ   

ВСТУП

         В історії стародавньої Греції особливе місце відігравали дві держави : Афіни і Спарта . В історії Афін і в історії Спарти можна спостерігати риси , типові для історичного розвитку і багатьох інших рабовласницьких полісів античної Греції . Саме тому вони виявляються в центрі даної роботи.

Актуальність обраної теми полягає у тому, що протягом усього свого існування Стародавня Греція не знала єдиної централізованої влади, хоча спроби встановити її були. Відносно стійкі і великі об"єднання полісів виникли під час воєн з Персією. Їх очолили два наймогутніших поліса - Афіни і Спарта, що утворили два центри давньогрецької цивілізації, причому кожен з них розвивався особливим шляхом. Історія Афін - це перш за все історія становлення та перемоги античної демократії, в той час як Спарту прийнято вважати мілітаристським, навіть «поліцейським», вкрай консервативною державою. Суперництво цих двох полісів призвело до багаторічних громадянських воєн.

Метою курсової роботи є визначити спільне та відмінне в становленні давньогрецької державності .

У курсовій роботі ставляться наступні завдання:

-  Характеристика суспільного ладу Спарти і Афін

-  Характеристика державного ладу Спарти і Афін

-  Характеристика різних шляхів розвитку Спарти і Афін

Об"єктом курсової роботи є Афіни і Спарта - два найбільших давньогрецьких поліса.

Предметом курсової роботи є особливості державного ладу, а також особливості суспільного ладу Спарти і Афін.

Методами дослідження є історичний – для вірного тлумачення історичних подій; гносеологічний – для пізнання окремих явищ державного ладу; порівняльний – для зіставлення різних античних полісів.

Хронологічні межі курсової роботи охоплюють історичний проміжок часу Х століття до н. е. – V століття до н. е.

Географічні межі курсової роботи охоплюють територію стародавньої Греції та її міста – держави.

Теоретичною основою курсової роботи є наукова та навчальна література, у якій вивчалися, розглядалися та досліджувалися особливості розвитку та функціонування античних полісів Спарти і Афін. Відзначимо наступних авторів, чиї праці використовувались при написанні курсової роботи: Л. М. Маймескулов, Д. А. Тихоненков, В. В. Россіхін, С. І. Власенко.

Структура курсової роботи складається зі вступу,  розділів, додатків, висновків, та списку використаних джерел.

РОЗДІЛ I.

ВИНИКНЕННЯ І РОЗВИТОК ДЕРЖАВИ АФІН І СПАРТА

Територію Аттики (область Греції, де згодом виникла Афінська держава) населяло в кінці 2 тис. до н.е. чотири групи племен, кожне з яких мало свої народні збори, раду старійшин і виборного вождя – базилевса. Перехід до виробляючої економіки з індивідуалізацією праці призвів до розділу общинної землі на ділянки із спадковим сімейним володінням, до розвитку майнової диференціації, поступово виділення родової верхівки і зубожіння маси вільних общинників, багато з яких перетворювалися у фетів – батраків, які за борги потрапляли в рабство. Ці процеси прискорювалися завдяки розвитку ремесла і торгівлі, чому сприяло приморське положення Афін. [1,с. 74 – 79 Бостан Л. М., Ботан С. К. Історія держави і права зарубіжних країн. 2 – е вид. перероб. й доп. : Навч. посібник. – К. : Центр учбової літератури, 2008 – 730с. ].

Родоплемінна організація влади починала пристосовуватися до забезпечення інтересів соціальної верхівки. У народних зборах зростав вплив знатних родів, з їх представників формувалася рада старійшин і обирався базилевс. Первісне суспільство перетворювалося в політичне суспільство, часто зване військовою демократією. Але і воно, зберігаючи традиції родоплемінної організації влади, не було у змозі вирішити, або хоча б стримати, розвинені в суспільстві антагонізми між класом рабів, що склалися, і вільних, між рядовими общинниками і родоплемінною верхівкою. Важливу роль відігравали і зовнішні чинники його існування.

Передумови для об’єднання племен Аттики під єдиною владою стали:

·     Географічне положення, що вимагало пристосування господарювання до умов навколишнього середовища;

·     Виснаження локальних природних ресурсів, що посилилося з переходом до виробляючої економіки;

·     Розвиток обміну, пов’язана з ним інтенсифікація міжплемінних контактів і, як наслідок, ослаблення кровнородинних зв’язків і асиміляція родів і племен;

·     Необхідність врегулювання і усунення виникаючих конфліктів, що виходило за племінні рамки.

Наслідком цього, і водночас важливим етапом у тривалому процесі утворення держави в Афінах, були реформи, що пов’язуються, за традицією, з ім’ям легендарного героя Тезея. Вони розглядаються як результат поступових змін, що відбувалися протягом ряду століть. Однією з таких реформ був сінойкізм – об’єднання племен, що населяли Аттику, в єдиний афінський народ. У результаті сінойкізму в Афінах була створена Рада, що керувала справами всіх чотирьох племен.

Афінський поліс стає територіальною формою політичної організації суспільства, яка наполегливо вимагала одноманітного (незалежно від племінних відмінностей) і, отже, централізованого управління суспільними справами, активнішого регулювання соціальних відносин, що розвивалися. До цього досить монолітне родоплемінне суспільство опинилося в складному становищі. Ще зберігалися міжродові і міжплемінні зв’язки, але вже виникали нові гострі конфлікти у зв’язку з майновою диференціацією, що посилилося в Аттиці. Ці конфлікти, які найбільш виразно виявилися в суперечностях, що поглиблювалися між вільними афінянами і різними групами неповноправного і залежного населення (фети, іноземці, раби і т.д.) створювали основу для формування нових механізмів влади.

СПАРТА

Іншим полісом, що значно вплинув на історію Греції, була Спарта. В основі виникнення держави в Спарті, яке відносять до 8-7 ст. до н.е., лежали загальні закономірності розкладу первіснообщиного ладу. Але якщо в Афінах ці закономірності привели практично до майже повного відмирання родоплемінних відносин, то в Спарті процес виникнення держави відрізнявся суттєвими особливостями і супроводжувався збереженням значних залишків родової організації. Слід зазначити, що головним конкурентом для Спарти були Афіни.

Головною особливістю історичного розвитку Спарти було втручання в становлення класового суспільства зовнішнього чинника насильницького характеру. Міграція племен на Балканському півострові, що почалася в 12 ст. до н. е, супроводжувалася військовими зіткненнями між ними. Об’єднання завойовників – дорійських племен з місцевими ахейськими в долині Лаконії призвело до утворення спартанської общини і дозволило їй у 8 – 7 ст. до н. е. розширити межі своїх володінь, поневолити населення завойованої сусідньої області Мессенії і поставити в залежність населення, що жило на периферії завойованої території.

Завоювання сприяло виникненню спільної власності завойовників на землю – основного в тих умовах засобу виробництва – і на рабів. Разом з нею відбулася і чітка класова диференціація – спартіати перетворилися на пануючий клас рабовласників,  а підкорені жителі – в рабів або неповноправних громадян.

Монолітна соціальна структура пануючого класу, що перетворився в могутню військову організацію, сприяла швидкому піднесенню Спарти серед грецьких держав. До 5 ст. до н. е. вона встановила свою гегемонію майже над всім Пелопоннесом. Застій в соціально – економічному житті, духовне зубожіння зробили Спарту центром реакції в Греції. У цьому була її сила і в той же час її слабкість. У 4ст. до н. е. в спартанському суспільстві почалися незворотні процеси: відбулася майнова диференціація, розвивалися товарно – грошові відносини,колишній аскетичний спартанський спосіб життя залишався в минулому. Масове розорення рядових спартіатів призвело до втрати ними земельних наділів і пов’язаних з ними повних прав. Єдність спартанської общини була зруйнована, її військова міць значно зменшилася – число повноправних спартіатів скоротилося, з’явилися найманці. Втрата в 4 ст. до н. е. Мессенії, внаслідок Македонського завоювання  Греції, підірвала економічну основу Спартанської держави.

В 3 ст. до н. е. на вимогу спартіатів, що розорилися, робилися спроби відновити старі порядки, але вони зазнали краху. Остаточно ослаблена Спарта, що роздиралася внутрішньою боротьбою, як і всі грецькі держави, в середині 2 ст. до н. е. підпала під владу Рима. [2, про історію Спарти [Електронний ресурс ]. – режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki].

Історична доба Спарти:

·     Доісторична доба;

·     Архаїчна доба;

·     Класична доба ;

·     Елліністична і римська доба.

Спадок Спарти:

Найбільший спадок Спарта залишила у військовій справі. Дисципліна – необхідний елемент будь – якої сучасної армії. Бойовий стрій  спартанців – попередник фаланги армії Александра Македонського, а також далекий родич сучасного розгорнутого ланцюга піхоти.

Значний вплив Спарта спричинила і на гуманітарні сфери людського життя. Спартанська держава – прообраз ідеальної держави, описаного у діалогах Платона. Відвага трьохсот спартанців у битві при Фермопілах була темою для багатьох літературних творів, сучасних кінострічок.

РОЗДІЛ II. СУПІЛЬНИЙ ЛАД СТАРОДАВНІХ АФІН І СПАРТИ

2.1. Про статус окремих груп населення в стародавніх Афінах

У 6 столітті в Афінах сталася політична революція, тому що поглибилися протиріччя між заможною родовою аристократією та народом (демосом). Більшість геоморів перетворилися в батраків, які обробляли землі евпатридів за 1/6 частину врожаю; якщо вони не сплачували орендну плату – їх та їхні сім’ї продавали в боргове рабство за кордон. До них приєдналася вже численна верства торгового люду, матроси могутнього афінського флоту. Під час революції архонт Солон здійснив соціальну реформу,внаслідок якої була встановлена рабовласницька демократія, тобто держава в її незавершеній, початковій формі. Так,  маючи надзвичайні повноваження, серед яких були і законодавчі, Солон здійснив сисахфію – скасував всі поземельні борги; тих, кого було продано в боргове рабство звільняли, а проданих за кордон – викупляли за рахунок держави. З часом, джерелами рабства стала тільки купівля на світовому рабовласницькому торжищі та військовий полон. Сісахфія була поступкою демосу – Солон встановив максимальний розмір земельного володіння, але дозволив вільну купівлю – продаж землі. Родові володіння, подібно селянським наділам по волі спадкодавця переходили до нащадків. Солон також здійснив цензову реформу внаслідок якої спадкові привілеї знаті замінили привілеї багатства. Громадяни Афін розподілялись на чотири розряду по майновому принципу. Кожний розряд мав певні політичні права: суспільні посади могли займати тільки громадяни перших трьох розрядів (посаду архонта громадяни першого розряду). Найбідніші – фети  зараховувалися до четвертого розряду і мали тільки право приймати участь у Народному зібранні, але зібрання вже почало приймати закони; обирати посадових осіб, які перед ним звітували про свою діяльність; саме воно, згідно з конституцією Солона, було вищим органом влади в Афінах. [1,с. 351 – 353 Матвєєва Т. О. Державний лад і право Афін / Т. О. Матвєєва // Форум права. – 2014.  – № 1. – С. 350 – 361 [Електронний ресурс ]. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/jpdf/FP_index.htm_2014_1_62.pdf ]

Одночасною поступкою,  як бідним, так і евпатридам було створення суду присяжних засідателів – Геліеї, членом якої міг стати будь-який афінський громадянин незалежно від його майнового положення. Геліея грала важливу роль в законодавчій процедурі, стримувала вплив Народного зібрання і обмежувала владу ареопагу – тобто  була законодавчим та судовим органом одночасно. В інтересах евпатридів була утворена Рада чотирьохсот, виборами до неї розпоряджалася родова аристократія (до неї обиралися громадяни перших трьох розрядів). [2,с. 98 – 100 Бостан Л. М., Ботан С. К. Історія держави і права зарубіжних країн. 2 – е вид. перероб. й доп. : Навч. посібник. – К. : Центр учбової літератури, 2008 – 730с.]

За своєю суттю Афінська демократія була політичною організацією вільних, повноправних громадян в декількох разів більшою масою безправних рабів, які не мали ні політичних,ні майнових, ні сімейних прав – не  вважалися суб’єктами права. З розквітом демократії на зміну патріархального рабоволодіння прийшло античне рабоволодіння. Хоча закон забороняв господарю вбивство раба, але не карав його за це. Раб міг свідчити в суді тільки під час катування. Вільновідпущений підпадав під подвійний догляд держави та колишнього господаря, якому він ніс деякі повинності. Протиріччя існували і між афінськими громадянами і метками (іноземцями, що оселилися в Афінах). Їх чисельність досягала половини чисельності афінян і вони були повністю позбавлені політичних прав та значно обмежені в майнових правах. Не дивлячись на це, закон вважав їх фізичними особами. Повністю право і дієздатними (по закону Перікла) вважалися лише особи чоловічої статі, народжені від батьків – повноправних  і природних громадян Афін. Громадянство надавалося з досягненням 18 віку, з 20 років приймали участь у Народному зібранні. Поміж громадянами існувала майнова нерівність: вільні поділялися на три групи невелику купку багатих рабовласників (землевласники, торговці, лихварі); дрібних землевласників, ремісників, моряків і позбавлених власних засобів існування люмпенів, які існували за рахунок подачок держави та багатіїв. Фізична праця, за виключенням землеробської, вважалася принизливою для громадянина «ганебними» професіями займалися іноземці метки, відпущені на волю раби.

Жінка в суспільстві не була право і дієздатною, тобто не мала політичних і громадянських прав. Чоловіки вихвалялися, що дружини так добре виховані, що виходили на вулицю тільки у супроводі служниці і те тільки в свята до храму. Соромлива дружина повинна були жити тільки на своїй половині будинку. Розлучення для чоловіка було простим – треба було тільки призвати свідків; чоловіку дозволялося мати коханок, наложниць – рабинь, відвідувати гетер (жінок легкої поведінки). За перелюбство дружину без повернення приданого виганяли з дому; закон більше не захищав її – вона не тільки не могла вже відвідувати храми та навіть прикрашати себе, будь-яка особа на вулиці мала права розірвати на ній одежу та побити її. Ці характерні риси суспільства періоду афінської демократії відобразилися на її державному устрої.

2.2. Соціальна структура населення стародавньої Спарти

Корінне населення, яке проживало в плодючих долинах, було обернене у безправних ілотів. Сама назва “ілоти” до цих пір неясна. Є думка, що вона утворена від грецького міста Гелос, що захопили дорійці. Згідно з іншою гіпотезою, слово “ілот” утворене від грецького дієслова “потрапляти у полон”, “бути полоненим”. Самі завойовники –дорійці – почали себе називати за ім’ям свого головного міста – Спарти, спартіатами. Племена, що жили в гірських місцевостях, які добровільно підпорядковувалися дорійцям, стали називатися періеками (сусідами). Це населення було неповноправним, але й не закабаленим. Так виникли основні класи – стани спартанського населення – спартіати, періеки та ілоти.[1, с. 35 – 41 Колісніченко А.І. Історія держави і політико-правових вчень Стародавньої Греції та Риму: Навчальний посібник. – Миколаїв: Вид-во МФ НаУКМА, 2002. – 274 с.]

Побут та виховання спартіатів . Привілейований клас спартіатів складав так звану “громаду рівних”. Це був пережиток військової демократії, що був характерний для періоду переходу суспільства від родового ладу до класового. Але “громада рівних” в умовах спартанської рабовласницької держави була воєнізованим об’єднанням пануючого класу для підпорядкування ілотів та періеків. Спартіати займалися військовою справою. Тільки вона була гідним заняттям для спартіата. Для того, щоб виховати сильних і міцних воїнів, у Спарті існувала спеціальна система виховання. Кожного щойно народженого несли у вищий орган Спарти – Герусію, тобто раду старійшин, після чого в спеціальній комісії вирішували, залишити немовля жити чи вбити його. Якщо дитина народжувалася слабкою та хворобливою, її скидали зі скелі. Здорову і сильну дитину залишали жити, і вона виховувалася у матері до семи років. Потім вона йшла у загальну школу, де перебувала до 18 років. Розпорядок денний був дуже суворим. Хлопчики спали на твердому ліжку. Єдиною їхньою одежею був плащ (гімантій). Ходили і взимку, і влітку без взуття та з непокритою головою. Вони повинні були однаково переносити і спеку, і холод. Для того, щоб виховати у хлопців витривалість, їх привчали до голоду й спраги. Привчали їх і до перенесення фізичного болю. З цією метою при переході з молодшої групи в середню юних спартіатів сікли у святковій обстановці. Це відбувалося біля храму Артеміди. Керувала обрядом жриця, яка тримала в руках статую Артеміди. Коли жриця підіймала маленьку статую доверху, то удари ставали слабкішими, а коли донизу – посилювалися. При цьому ні один з хлопчиків не повинен був кричати чи стогнати, тому що це вважалося ганьбою. У школі хлопчики займалися фізичними та військовими справами. Метою виховання було виростити сильного міцного воїна. Вони вчилися читати, писати, рахувати, співати та танцювати, читати вірші на патріотичну тему. Займатися філософією та красномовством заборонялося. Хлопців навчали говорити якомога коротше – “лаконічно” (від назви країни – Лаконія). Прикладом такого лаконізму можуть бути слова матері, яка супроводить сина на війну. Вона дає йому щит і промовляє: “З ним або на ньому”. У Спарті – єдиній країні Греції – приділялося багато уваги вихованню жінок, які користувалися всезагальною пошаною. Спартанці вважали, що здорові діти можуть бути тільки у здорової матері. Тому дівчата не займалися домашнім господарством. Все робили ілотки. Спартанки ж з дитинства займалися гімнастикою та спортом, вони вміли читати, писати, як хлопчики. В Спарті були змагання з гімнастики та легкої атлетики. Спочатку змагалися хлопці, потім – дівчата. Коли спартіати досягали 18 років, вони вже мали право одружуватися, але усе їхнє життя носило чисто військовий характер. Цілий день з ранку до ночі вони знаходились у військовому загоні з тими ж, з ким навчалися в школі. Вони разом займалися військовими справами та разом їли. Вони обідали військовими підрозділами. Ці сумісні обіди називалися фідітіями, а в інших містах – сісітіями. Члени фідітіїв складали “общину рівних” і мали усі політичні права. Для того, щоб бути членом фідітіїв, треба було зробити певний натуральний внесок для загальних обідів. Якщо спартіат збіднів і не міг більше нічого вносити, він вибував з “общини рівних”. Він втрачав політичні права. Уся направленість життя спартіатів та їхнього виховання мала на меті зміцнення військової могутності країни. Насамперед, спартіат повинен бути воїном. І це була необхідність, викликана не близькістю зовнішнього ворога, а постійним сумісним життям з пригнобленим населенням – ілотами.

Ілоти. Уся діяльність спартанської держави була направлена на те, щоб зберігати ілотів у підпорядкуванні. Ілот був безправним. Кожен спартіат міг убити ілота. Більш того, раз на рік відбувалися так звані “криптії” (криптія – таємна війна). Юні спартіати збиралися вночі разом, надягали маски та довгі одежі, щоб їх ніхто не впізнав, та йшли в поселення ілотів. Якщо вони зустрічали ілотів, вони на них накидалися та вбивали. Спартіати намагалися вбити наймолодшого і найсильнішого ілота. Щоб різнитися від інших жителів Спарти, ілоти носили особливий одяг, а на головах у них були шапки з собачого хутра. В армії ілоти виконували допоміжні функції. Одного разу, коли 2000 ілотів виявили особливу відвагу, спартіати, обіцяючи їм повну свободу, наділи на них святкові вінки й почали водити їх від одного храму до іншого під виглядом молитви богам. Через деякий час ілоти безслідно зникли, і ніхто не міг сказати, що з ними сталося. На таке нелюдське ставлення ілоти відповідали повстаннями. Значним було повстання 464-455 рр. до н.е. Це було виявом тієї жорстокої класової боротьби в Давній Греції. Повстання ілотів – перші повстання рабів у Греції. А оскільки ілоти жили разом цілими поселеннями, у їх стихійних повстаннях з’являлися елементи організації. Питання про соціальне становище та класову приналежність ілотів не раз поставало у науковій літературі. Деякі вчені вважають ілотів не рабами, а кріпаками. Але не треба забувати про економічну нерозвиненість спартанського рабовласницького суспільства, архаїчність його господарства, общинного землеволодіння. Ілоти знаходилися в рабській залежності. Особливо яскраво це зображує псевдо-Ксенофонт. Життя ілотів було нічого не вартим, а під час криптій їх навіть вбивали. Різниця між рабами інших грецьких держав та ілотами полягала головним чином у тому, що ілоти належали не окремим господарям, а всій спартанській громаді, тому що під час завоювання Лаконії ще не були знищені первісні відносини, ілотизм з’явився як результат завоювання дорійськими племенами Пелопоннесу. У Фесалії та на Криті, що були теж завойовані дорійцями, місцеве населення теж було обернене в рабство, схоже на рабство ілотів. Тримати ілотів у покорі було важко, тому що їх було у декілька разів більше, ніж спартіатів. Відповідно спартанська держава могла триматися тільки за рахунок військової могутності. Законодавство в Спарті приписується Лікургу. До нашого часу неясно, чи він був міфічною особистістю, чи існував у дійсності, як описує Плутарх, згадує Фукідід та інші античні автори. Але спартанські звичаї та закони виникли не за волею Лікурга, а склалися з необхідності спартанського ладу. У спартанській державі ми зустрічаємо багато пережитків первісного ладу. Існували Народні збори (апелла), куди входили чоловіки-спартіати віком від 30 років. Ці збори вирішували питання про війну та мир, але голосування там не проводилося. Все вирішувалося криком. При цьому засідання тільки тоді вважалося відкритим, коли був присутній хтось із старійшин. У реальності спартанські народні збори не мали фактичної сили та не вирішували важливих державних питань. Вони іноді збиралися просто за звичаєм. У Спарті було два царя одночасно. Один виходив з дорійського роду Евріпонтідів, інший – з ахейського роду Агіадів. Можливо, цей дуалізм відображав спогади про об’єднання аристократичної верхівки, що боролися одне проти одного – ахейських та дорійських племен у період дорійського завоювання Лаконії. Царі називалися басиліями, або архатегами. Вони мали жрецькі функції і вважалися священними. Під час війни царі очолювали військо. Вони входили до складу герусії – вищого аристократичного органу спартанської держави. Реальної влади царі не мали. Більш того, царя могли викликати для тієї чи іншої розмови ефори, тобто вищі посадові особи, які контролювали всі спартанські заклади. Якщо цар не приходив до ефора, його приводили силоміць. Ефорів було п’ять. Їх обирали на народних зборах на один рік. Найбільш сильним і фактично керуючим органом була герусія (“геронт” – старий) – зібрання старійшин – представників найбільш впливових родів та сімей. У герусію входило 28 людей шістдесятирічного віку та два царя, які досягли 30-річного віку. Якщо царі були молодшими, то у зібранні їх представляли опікуни з числа царських родичів. Геронти засідали в герусії усе життя. Після смерті одного з геронтів відбувалися вибори на цю посаду з числа спартіатів, які досягли 60-річного віку та які запропонували свою кандидатуру на Народних зборах (апеллі). Комісія з апелли перебувала в закритому приміщенні, біля якого проходили кандидати в геронти. Комісія не бачила кандидатів і на слух визначала, хто з кандидатів кричить голосніше за всіх. Подібним “дитячим” способом, як зазначав Аристотель, обирали й ефорів. Кожен член герусії мав один голос, тому царі фактичного значення в герусії не мали. Спарта була олігархічною державою, де головну роль відігравали герусія та ефори. Спарта як найсильніша держава Пелопоннесу захопила ще в VI ст. до н.е. після двох жорстоких воєн сусідню плодючу країну на заході – Месенію та перетворила її жителів у ілотів. Щодо інших держав на півдні Греції, то хоча завоювати їх Спарта не змогла, але вони поступово були змушені підпорядкуватися їй – вони склали Пелопоннеський союз. До нього не ввійшли тільки Аргос та Ахайя, що залишилися самостійними. Але в Пелопоннеський союз входили Мегари, розташовані в середній Греції. Спарта відігравала головну роль у Пелопоннеському союзі.

Спартанські жінки і дівчата. Відомий французький історик Поль Про у своїй книзі «Приватне і суспільне життя греків» пише: «У Спарті жінки користувалися великою повагою, більшою, ніж у Греції. Їх виховання більше зближало їх з чоловіками, вони з дитинства звикли усвідомлювати себе громадянами і приймати близько до серця суспільні інтереси. По відношенню до мужності, патріотизму і самозреченості вони ні в чому не поступалися чоловікам: звідси і витікала та повага, якою їх оточували. Похвалам чи доганам жінок надавалося в Спарті велике значення; їх думка приймалася до уваги навіть у питаннях, що виходили за межі їх компетенції. Їхній вплив був такий великий, що в іншій Греції робили вигляд, що вважають спартанський уряд правлінням жінок». Плутарх говорить: “Вважаючи виховання більшою та кращою задачею, Лікург приступив до здійснення своїх планів здалеку і перш за все звернув увагу на шлюб та народження дітей. Лікург виявив достатню увагу жіночій статі. Дівчата повинні були для укріплення тіла бігати, боротись, кидати диск, спис, щоб їх майбутні діти були сильними тілом у самому череві їх здорової матері, щоб їх розвиток був правильним і щоб самі матері могли народжувати дитину вдало і легко завдяки силі свого тіла. Він забороняв їм балувати себе, сидіти вдома і вести легкий спосіб життя. Дівчатка, як і хлопчики, повинні бути під час святкових процесій без одягу і танцювати і співати на деяких святах у присутності юнаків. Вони мали право сміятися над ким завгодно, вдало користуючись його помилкою, з іншого боку, прославляти в піснях тих, хто того заслуговував, і збуджувати в молоді честолюбство і змагальність.

РОЗДІЛ III. ДЕРЖАВНИЙ ЛАД СТАРОДВНІХ АФІН І СПАРТИ

3.1. Структура органів влади та їх повноваження в стародавніх Афінах

Основними принципами функціонування держави в Афінах були народоправство, виборність, колегіальність і підзвітність влади; суд присяжних. Державними органами влади були Народне зібрання, Рада п’ятисот, Геліея. Верховний орган влади Народне зібрання збиралося чотири рази на місяць. Кворум (не менше 6 тисяч громадян) вимагався тільки при вирішення надзвичайних питань (остракізм). Розклад дня об’являвся заздалегідь і для прийняття рішення достатня було двох – трьох тисяч громадян. В компетенцію Народного зібрання входило прийняття законів, воно видавало постанови по приватним питання (псефізми), призначало посадових осіб та перевіряло їх діяльність, об’являло війну та заключало мирні договори, відало питання оборони та продовольчого постачання Афін, заслуховувало справи про державні злочини. Приймати участь у народному зібранні мали тільки повноправні афінські громадяни з 20річного віку, жінки та метеки не допускалися; з 4 ст. до н.е. за відвідування зібрання платили гроші. Формально кожний громадянин Афін мав право подати свій законопроект до Народного зібрання, але фактично ця ініціатива обмежувалася тим, що автор законопроекту ніс кримінальну відповідальність (навіть карали смертю), якщо його закон порушував закони демократичної рабовласницької республіки. Перед тим, як законопроект обговорювався на Народному зібранні – його спочатку повинна була розглянути Рада п’ятисот і дати відносно нього свій висновок (голосування по законопроекту проходило простим підняттям рук). Остаточне рішення по законопроекту належало Геліеї, яка за своєю компетенцією нагадувала другу палату парламенту. Обговорення в Геліеї проходило у формі судового процесу: автор законопроекту звинувачував старі закони, Народне зібрання їх захищало. Остаточне рішення приймалося більшістю голосів присяжних за допомогою таємного голосування. Така система прийняття законів не допускала реакційного перегляду афінської конституції демократичної республіки. Засідання Народного зібрання проходили бурно.

Другим по значенню державним органом влади була Геліея – суд присяжних. Вона надавала фізичним особам афінське громадянство, спостерігала за законністю заміщення державних посад, затверджувала міжнародні договори, але найголовніше – здійснювала законотворчість та виносила судові вироки по політичним та релігійним справам. Саме Геліея тлумачила конституцію та мала право перегляду (у порядку апеляції) вироків, винесених посадовими особами. До складу Геліеї шляхом жеребкування обирали 6 тисяч осіб, які заздалегідь не знали про це, щоб уникнути хабарів. [1, с. 353 – 354 Матвєєва Т. О. Державний лад і право Афін / Т. О. Матвєєва // Форум права. – 2014.  – № 1. – С. 350 – 361 [Електронний ресурс ]. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/jpdf/FP_index.htm_2014_1_62.pdf]

До компетенції Ради п’ятисот належали справи безпосереднього управління, фінанси, зовнішні зносини. Посадові особи мали право виступати на Раді і пропонувати свої пропозиції. Важливою функцією Ради було попередньо обговорення проекту закону, який розглядало Народне зібрання. Це дозволяло Раді впливати на діяльність парламенту. Діяла Рада не в повному складі, а через пританії та секції, по числу територіальних філ пританій було десять. Кожна з них керувала одну десяту частину року. По закінченню строку служби члени Ради звітували про свою діяльність і у разі необхідності підлягали кримінальній відповідальності. Так відобразився на державному ладі демократичних Афін принцип стримання та противаг. Афінські громадяни не надали Раді п’ятисот всю повноту виконавчої влади – її розподілили з нею ще дві колегії (стратегів та архонтів).

Таким чином, законодавчий процес в Афінах складався з того, що 1)кожний повноправний громадянин мав право здійснити свою законодавчу ініціативу – внести законопроект в Народне зібрання; 2) з попереднього розгляду законопроекту Радою п’ятисот і надання висновку для Народного зібрання; 3) безпосередньо прийняття Народним зібранням закону; 4) на який Геліея могла накладати вето.

Виконавча влада в Давній Греції належала посадовим особам. Обиралися вони строком на один рік без права переобрання (за виключенням колегії стратегів). Всі, хто бажали бути обраними на державну посаду мали право виставити свої кандидатури. Вибори посадових осіб здійснювалися кожний рік або відкритим голосуванням, або шляхом жеребкування. Обрані особи піддавалися особливій перевірці – докімасії, під час неї з’ясовували їх особисту відповідність посаді – наявність політичної благонадійності і необхідні особисті якості (з’ясовували, ким були батьки кандидата, а іноді і його далекі родичі; чи вклоняється богам Афін; виконує свої громадянські обов’язки). За здійснення функції чиновника платили, за виключенням стратегів. Наприкінці року всі посадові особи звітували про свою діяльність перед Геліеєю та Радою п’ятисот, до того ж раз на місяць збиралося Народне зібрання на якому безпосереднє проводилася перевірка діяльності виконавчої влади. Деякий час здійснення посадових функцій чиновниками було колегіальним.

Виключно відкритим голосуванням в Народному зібранні обиралися головні посадові особи – стратеги та архонти. Колегія стратегів складалася з десяти членів, які обов’язково повинні були бути одружені і мати нерухомість стратеги між собою були рівними, керувати ними обирали одного з стратегів на Народному зібранні; хоча їх переобирали кожний рік, знаменитий Перікл керував ними 15 років. Стратеги мали право скликати позачергові засідання Ради п’ятисот або Народного зібрання; вони збирали гроші на утримання армії і флоту, керували доставкою продовольства в Афінах (громадяни не платили постійних податків, вони збиралися тільки з метеків); укладали мирні угоди з іншими державами та приймали капітуляції переможених; здійснювали досудове слідство та очолювали суди в справах по військовим злочинам. З середи стратегів виділявся автократом, який керував армією, а в надзвичайних умовах і державою.

З ростом повноважень стратегів падало політичне значення архонтів, по суті в їх руках зосереджувалися питання культу, юстиції та «прокурорський нагляд». Після реформи Солона дев’ять архонтів обиралися жеребом з кандидатів запропонованих територіальними фіaлами. Єдиною колегією вони діяли тільки при вирішенні Народним зібранням питання про остракізм та під час перевірки діяльності посадових осіб. Три перших архонта приймали скарги громадян по тяжким кримінальним злочинам, сімейним справам, релігійним питанням, справи про спадок та здійснювали нагляд за іноземцями (ксенами). Архонти – фесмофети готували для розгляду справи в суді присяжних, здійснювали жеребкування судів, очолювали колегії. В обов’язок фесмофетів вмінялося кожний рік сповіщати Народному зібранню про протиріччя та білі плями в законах. Фесмофети приймали заяви про зловживання посадових осіб, в наслідок чого вони порушували питання про звільнення порушниками державних посад.

Проте в Афінах, як і в будь – якій іншій державі, ідеал державного правління дещо розходився з реальністю, наповненою суперечностями і незгодами. [2, с. 23 Кабанець О. С. Історичні передумови виникнення та становлення демократії  / О.С. Кабанець // Держава і право. – 2010. – №48. – С. 21 – 26. – Бібліогр.: 22 назв. – укр. ]

Участь громадян у суспільних справах була високою, важко з впевненістю стверджувати про ступінь суспільної зацікавленості та участі у народних зборах різних суспільних прошарків. Неоднаковим був їхній вплив на прийняття рішень.

Політика була жорстокою грою, у якій верх досить часто брали особисті амбіції, родинні і товариські інтереси. Саме тому всі неугодні дії, які були певними злочинами, підлягали остракізму. Остракізм – це позбавлення прав проживати в полісі. Остракізм у ряді давньогрецьких полісів, зокрема у Стародавніх Афінах означав вигнання громадянина з держави за допомогою голосування черепками.

Є підстави стверджувати, що збори відвідувала лише меншість громадян, а бідняки не мали на них істотного впливу. Зокрема, саме громадянство було дуже обмеженим. Навіть за часів найвищого розквіту демократії правами участі у народних зборах користувалися щонайбільше 40 – 50 тис. мешканців. Жінки, раби і чужоземці були позбавлені права участі у суспільних справах. Проте, це був перший досвід інституціонального, заснованого на законі, демократичного правління. 

3.2. Особливості державної організації в стародавній Спарті

В античній історії Спарта фігурує то як «община рівних», то як олігархічний чи аристократичний поліс. І те, й інше вірно. Все залежить від того, про який час і який етап розвитку Спарти йде мова. Далі мова піде про Спарту часів Лікурга. Плутарх щодо державного устрою Спарти писав: «З численних перетворень, введених Лікургом, першим і найважливішим було запровадження ним Ради старійшин (герусії), яка утримувала в певних межах царську владу і користувалася однаковою кількістю голосів при рішенні важливих питань. Вона складалася з двадцяти восьми членів не молодше 60 років, які були незмінні... Між Кнакіоном (ріка) і Бабикою (міст) відбувалися у Спарті Народні збори... В Народних зборах ніхто не мав права висловлювати свої думки, народ міг тільки приймати чи відкидати пропозиції геронтів і царів». [1,с. 41-44 Колісніченко А.І. Історія держави і політико-правових вчень Стародавньої Греції та Риму: Навчальний посібник. – Миколаїв: Вид-во МФ НаУКМА, 2002. – 274 с]

«Народні збори скликались таким чином, що не було ні портика, ні іншої будівлі, з метою не відволікати народ від поставленої теми. Геронтів (старійшин) вибирали так. У сусідньому приміщенні закривалася особлива комісія, яка могла все чути зі зборів, але не могла бачити. Кожний кандидат проходив по площі за чергою, що визначалася жеребом; при його проході народ вітав його тим чи іншим чином. Комісія слідкувала за силою вигуків і визначала вибраним того, кого зустрічали найбільш радісними криками» .

«На Народні збори допускалися лише ті громадяни, які досягли тридцятирічного віку... Вони збиралися лише один раз на місяць. На зборах присутні стояли, що доводить, що обговорення не були досить довгими... Голосували шляхом викриків». Входження до герусії визнавалося, у крайньому разі – в теорії, вищою нагородою за гідне життя, присвячене суспільному благу. Але Аристотель дає зрозуміти, що геронти часто бували доступні підкупу: «Особи, що виконують посаду і обов’язки геронтів, бувають доступні підкупу і часто державні справи приносять в жертву своїм особистим вигодам. Тому краще було б, якби геронти не були такими безвідповідальними, якими вони є на даний час».

У Спарті було два царя; їх влада передавалася спадково в двох різноманітних сімействах, що завжди ворогували між собою. Спартанці, наскільки могли, намагалися зменшити владу своїх царів, до яких ставилися з особливою недовірою. Про це те ж саме говорить і Аристотель: «Лікург не вірив у те, що царів можна зробити досконалими людьми, тому разом з царями, коли вони залишали країну, посилали супроводжуючими особами їх особистих ворогів і вважали спасінням для держави, коли між царями відбувалися суперечки» . Древніх приголомшувала та зовнішня пошана, якою їх оточували. Якщо робилося жертвоприношення, вони займали особисті місця за святковою вечерею, їм першим подавали їсти. Під час ігор їм належить почесне місце. Після їхньої смерті розсилаються гонці по всій країні. На похорони приходили з різних місць. Якщо хто – небудь з царів помирав на війні, його статуя виставлялася на ліжку, прикрашеному багатими покривалами, протягом 10 днів перестають діяти суди, збори і все навкруги охоплене трауром. Всі ці звичаї пояснюються релігійним характером царської влади в Спарті. Політична влада царів була не дуже великою, і з плином часу вона все більше зменшувалась. Лікург надавав державному управлінню змішаний характер, але послідовники його, бачачи, що олігархія все ще досить сильна, обмежували її владою ефорів – блюстителів. Створення посади ефорів послужило не ослабленню, а укріпленню держави: «Воно лише на перший погляд було поступкою народу, а насправді – посилило аристократію. Відмовившись від великої влади, спартанські царі разом з тим позбавились ненависті, заздрощів». У Народних зборах вони виголошували промови, але не головували, вони засідали також у герусії, але мали кожний лише по одному голосу. Їм належало право командувати армією, але спартанці приєднували до них двох ефорів, які, не маючи права робити їм зауваження, слідкували за всіма вчинками. Після Пелопоннеської війни поряд з ними встановили військову раду, думки яких вони повинні були враховувати. Через кожні дев’ять років ефори могли під приводом якого-небудь небесного осуду усунути царя від його обов’язків, але до тих пір, доки Дельфійський чи Олімпійський оракул не оголошував, чи гідний він виконувати їх. Царі повинні були звітувати про всю свою діяльність.

Аристотель зазначає: «Влада ефорів надзвичайно велика і подібна владі тиранів... У руках ефорів... знаходиться влада виносити свої рішення з важливих судових процесів; але ефорами можуть бути перші зустрічні, тому було б правильніше, якби вони виносили свої вироки не за власними переконаннями, а згідно з буквою закону...».

Свободолюбство спартанців краще всього усвідомлювали їх царі. Один з них, Антигон, помітивши у своєму сині гордість та зневагу до підданих, сказав йому: "Залиши свої замашки. Чи ти не знаєш, що наша з тобою влада – почесне рабство?»  Ефорів було п’ять; вони призначалися щорічно невідомим нам способом. Вони не повинні були вибиратися неодмінно з найбагатших та найблагородніших сімейств.

 Іншим з перетворень Лікурга і найсміливішим з них був розподіл земель. Нерівність багатств була жахливою: величезна маса бідних загрожувала державі. Приводячи свій план у виконання, він розподілив Лаконію на тридцять тисяч земельних ділянок для жителів околиць Спарти і на 9 тисяч – округ самої Спарти... Лікург вилучив з обігу всю срібну та золоту монету, наказавши використовувати одну залізну, яка була настільки незручною, що зменшилися злочини. Залізні гроші не ходили за межами Спарти, тому не можна було купити іноземних товарів, з тієї ж причини до Спарти не ходили іноземні кораблі. Таким чином, розкіш зникла сама собою.

З метою ще більше притіснити розкіш та знищити почуття корисності Лікург встановив спільні трапези – сиситії – для того, щоб громадяни сходилися за один стіл. Вони не мали права обідати вдома. Заборонено було приходити на сиситії ситими, пообідавши вдома. Сиситії називаються на Криті «андриями», у спартанців – «фідітіями». За стіл сідали усякий раз чоловік 15, іноді більше, іноді менше. Кожний з сиситів приносив щомісячно ячмінь, 8 кружок вина (26 л), 5 лін сиру (2 кг), дві з половиною ліни винних ягід і потім трохи грошей для купівлі інших продуктів харчування. Мисливці присилали частини здобичі. Хто запізнювався через жертвоприношення, міг обідати вдома, всі інші повинні бути. На сиситії часто ходили діти. Їх водили туди як в школу для розвитку розуму».

Отже, з наведеного вище можна зробити висновок, що хоча в запровадженнях Лікурга було якесь демократичне зерно, але демократія в Спарті не розвинулася. Та зрівнялівка, яка передбачалася його законами, навпаки, обернулася різкою диференціацією суспільства на пасивну масу і неконтрольовану верхівку.