Корекція заїкання у дітей дошкільного віку

Текст:

Міністерство освіти і науки України

Львівський національний університет імені Івана Франка

Факультет педагогічної освіти

Кафедра корекційної педагогіки та інклюзії

КУРСОВА РОБОТА

з логопедії

на тему: «Корекція заїкання у дітей дошкільного віку»

Студентки 3 курсу групи ФПЛ-32

спеціальності «Корекційна освіта»

Мудрик Олеся Тарасівна

Керівник: Митурак Марта Тарасівна

Асистент кафедри корекційної педагогіки та

інклюзії

Національна шкала __________________

Члени комісії _______ ________________

(підпис) (прізвище та ініціали)

_______ ________________

(підпис) (прізвище та ініціали)

Львів-2016

ЗМІСТ

ВСТУП…………………………………………………………………………….......

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ЗАЇКАННЯ…………………………….......

1.1. Історія виникнення заїкання як мовленнєвого порушення та його дослідження…....................................................................
.......................................

1.2. Сутність поняття заїкання, етіологія та патогенез …………………..

1.3. Класифікація форм заїкання………………………………………….

РОЗДІЛ 2. КОМПЛЕКСНИЙ ПІДХІД ДО ПОДОЛАННЯ ЗАЇКАННЯ...................

2.1. Логопедична робота при заїканні у дітей дошкільного віку…………

2.2. Лікувально-оздоровча робота та профілактика заїкання……............

ВИСНОВКИ…………………………………………………………………...……....

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………………..……....

ВСТУП

Заїкання – це одне з найрозповсюдженіших мовленнєвих захворювань у дітей раннього віку. Воно виникає в період найактивнішого формування мовлення та особистості. Але заїкання є не тільки мовленнєвим порушенням, воно впливає на стан фізичного здоров’я в цілому, емоційний стан, загальну моторику та психологічні особливості дитини, її спілкування з оточуючими. Заїкання є одним із досить складних і стійких мовленнєвих розладів. Незважаючи на те, що багато аспектів цієї проблеми розробляються давно, вона і на сьогодні залишається досить актуальною.

Детальне вивчення цього мовленнєвого розладу, а також виявлення причин, знаходження ефективних методів та способів попередження, комплексного подолання та профілактики заїкання є досить актуальним питанням на даний час. Цим порушенням цікавляться не лише логопеди, воно є актуальним для науковців, працівників-практиків медицини, дефектології та психології. Це мовленнєве порушення стало досить частим і поширених явищем.

При заїканні порушується не тільки мовленнєвий, а й руховий аналізатор у цілому: спостерігається порушення координації рухів кінцівок, синкінезії, моторна недосконалість, скованість та нестримність рухів, насильницькі рухи в м’язах обличчя. Однак заїкання цим не обмежується. У подальшому в дітей формуються певні психічні особливості, які надзвичайно негативно впливають на подальший розвиток дитини як особистості, її контактів з оточуючими, патологічне формування її психічних процесів, створюється дискомфорт у спілкуванні з людьми, внаслідок чого прогресує обмеженість мовлення – логофобія, або ж навпаки, мовлення набуває нав’язливого характеру, а поведінка дитини агресивною. Затинання стає джерелом психічної травматизації дитини. Тому своєчасна, ефективна та комплексна корекційна робота може уберегти дитину від можливих вторинних нашарувань у психіці дитини, та сприяє своєчасному нормальному та повноцінному розвитку особистості дитини та її успішному подальшому навчанню.

Об’єкт дослідження: заїкання як мовленнєве порушення.

Предмет дослідження: механізми, причини виникнення, особливості перебігу процесу заїкання, методи його подолання та профілактики.

Мета дослідження: проаналізувати причини виникнення заїкання, процес перебігу та відшукати оптимальні методи подолання заїкання у дітей дошкільного віку.

Завдання:

1. Проаналізувати історію виникнення заїкання;

2. З’ясувати причини появи цього мовленнєвого порушення;

3. Охарактеризувати симптоматику та основні прояви заїкання;

4. Розглянути прийоми, методи та засоби подолання заїкання;

5. Описати основні профілактичні заходи заїкання;

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ЗАЇКАННЯ

1.1. Історія виникнення заїкання як мовленнєвого порушення та його дослідження

Заїкання відоме людству стільки, скільки існує людське мовлення. Згадки про це мовленнєве порушення доходять до нас з якнайдавніших часів. Історія вивчення заїкання налічує понад дві тисячі років. Відомо, що заїканням страждали єгипетські фараони, одним з яких був Хозарсиф. Його прозвали "мовчальником", бо він дуже рідко говорив. Розмовляючи, він часто заїкався, як би підшукуючи слова і ніби боячись висловити свою думку. Він здавався сором"язливим, але від часу до часу, подібно до спалаху блискавки, велика ідея виривалася у нього, залишаючи після себе блискучі сліди. [7].

Відомо також і про порушення мовлення в Мойсея. Те, що великий пророк був заїкою факт. Він сам сказав про себе: "Я важко кажу і недорікуватий" (Вихід, IV, 10). У Корані є історія про те, як Мойсей кликав до господа, щоб той визволив його від дефекту мовлення. Мойсей народиться в неспокійний час, тоді повести за собою маси було важким завданням, особливо для людини з розладом мови.

Ще одним відомим філософом та оратором, який страждав заїканням був Демосфен. Цей видатний грецький державний діяч, філософ і оратор в дитинстві був недорікуватим, з невиразним мовленням та затинанням.. Коли Демосфен вперше звернувся до народу, то був висміяний за свій дивний і грубуватий стиль.

Потерпав від заїканням також імайбутній римський імператор Клавдій, який затинався з самого народження. До того ж він народився недоношеним, а в дитинстві переніс малярію і кір, внаслідок чого чого оглух на одне вухо. Дитячий параліч прирік Клавдія на кульгавість. Весь цей букет хвороб не дав хлопчикові можливості відвідувати школу, де багато часу приділялося гімнастики. Незабаром наставником юнака став Афінодор, який став боротися з заїкання за методом Діогена. Це означало - покласти в рот морські камінці і намагатися декламувати. З набитим ротом про заїкання не думаєш - як би не проковтнути камені! В результаті каменів потрібно все менше і менше, а декламація всі поліпшувалася і поліпшувалася. Так Афінодор навчив Клавдія декламувати без заїкання, ось тільки в звичайній розмові збої в мовленні все ж поверталися. Сам імператор говорив: "Спотикаюся від хвилювання про власну мову". Однак свої фізичні недоліки Клавдій зміг компенсувати розумовими, ставши імператором Рима в 41 році н.е. Відомо ще багато людей, які страждали від цього порушення: римський поет Вергілій, Король Георг VI та інші.

Перший опис симптомів заїкання (без вказування терміна), належить Гіппократу (460 337 рр. до н.е.), який вбачав причину розладів мовлення в ураженні мозку, як джерела мовленнєвих імпульсів. Свого часу Гіппократ зазначав, що заїкання - це хвороба, пов"язана з накопиченням вологості в головному мозку. Давньогрецький вчений Аристотель (384-322 рр. до н.е.) пояснював виникнення заїкання виходячи з анатомічної будови мовних органів, тому це порушення мовлення пов"язував з патологією периферичного мовленнєвого апарату. [7]

У Авіцени вперше зустрічаємо визначення заїкання, як хвороби, яка характеризується тим, що один склад багаторазово повторюється перш ніж слово буде виголошено сповна. У своєму каноні Авіцена присвячує особливі глави розм"якшення (тобто паралічу) язика, спазму, вкорочення вуздечки і нарешті каже про центральні ураженнях мови і голосу.

У Європейській середньовічної літературі також зустрічаються спомини про заїкання.

Італійський професор Меркуріаліс (1534-1606 рр.) склав свій трактат (1583р.), який представляє перший в науці ґрунтовний і докладний клінічний виклад вчення про заїкання. Він систематизував власні набуті знання, критично розібрав думки стародавньої медицини і зіставив вчення Гіппократа, Галена та пізніших науковців.

У 1817 р. Ітар, лікар глухонімих в Парижі, написав невелику, але дуже ґрунтовну статтю спеціально про заїкання. Він був першим, хто виділив заїкання з інших патологій мовлення, особливо від дизартрії, з яким його постійно змішували.

Вагоме наукове значення має трактат, який з`являється в період 30-х р. ХІХ ст. Його автором є доктор медицини Рудольф Шультесс. Він став першим, хто зробив серйозне наукове розмежування між заїканням і недорікуватістю. Недорікуватість, за словами Шультесс, полягає в тому, що окремі звуки або зовсім не можуть бути вимовлені або виговорюються правильно; заїкання ж складається у раптовій неможливості вимовити слово, або склад. [8]

В ХІХ ст.. Христофор Лагузен у своїй роботі «Про заїкання» (1838 р.) вказував, до причин заїкання відносятья афекти, сором, переляк, гнів, страх, сильні удари голови, важкі хвороби, наслідування неправильної мови батька і матері. Психіатр І. А. Сікорський (1889 р.) першим підкреслив, що заїкання властиво дитячому віку, коли розвиток мовлення ще не закінчився. Вирішальну роль він відводив спадковості, вважаючи інші психологічні і біологічні причини (переляк, забій, інфекційні хвороби, наслідування) лише поштовхами, порушують рівновагу нестійких у дітей мовних механізмів. Характеризуючи заїкуватих дітей, він ділить їх на дві групи. До першої групи (таких заїкуватих більшість) він відносить дітей, які почали заїкатися «раптово і бурхливо» в результаті гострої психотравми. Для цієї ж групи дітей характерні передчасне розвиток мови, великий, не відповідає віку запас слів, правильне синтаксичне оформлення висловлюваної думки. До другої групи він відніс дітей, що почали заїкатися внаслідок травми черепа, інфекційних захворювань. Вони відрізняються пізнім розвитком мовлення і уповільненим поступовим початком заїкання.

Г. Д. Неткачев (1909 р.) причину заїкання шукав в неправильних методах виховання дитини в сім"ї і вважав шкідливим як суворе, так і занадто добре виховання.

Такі зарубіжні дослідники як А Шервен, А. Гутцман, Т. Гепшнер, Е. Фрешельс стверджували, що причинами виникнення заїкання можуть бути неправильне виховання дітей, астенізація організму внаслідок інфекційних захворювань, недорікуватість, наслідування, інфекції, падіння, переляк, ліворукість при перенавчанні.

Також на початку ХХ століття були розроблені спеціальні методики, що допомагають позбутися від заїкання і інших порушень мовлення. Крім того, було засновано новий напрям в медицині - «Логопедія» (наука про порушення мовлення).

Починаючи з середини 60-х років, затверджується погляд на заїкання як на порушення комунікативної функції мови (Р. Є. Левіна, І. Ю. Абелева, Н. А. Чевелева, С. А. Миронова, А. В. Ястребова). Прояв заїкання вивчаються в тісному зв"язку з особливостями комунікативної ситуації та реакції на неї дитину, які визначають його мовленнєва поведінка.

Н. А. Власова, Є. Ф. Рау, Н. А. Чевелева виділяють форми або умови мовленнєвого спілкування, в яких мовлення заїкуватих протікає по-різному, в залежності від ступеня складності мовного висловлювання.

Л. І. Бєлякова, Є. А. Дьякова, І. О. Калачова характеризують заїкуватих дітей в залежності від форми мовленнєвої патології.
В останні роки особливо підкреслюється важливість психолого-педагогічного вивчення заїкуватих дітей (В. І. Селіверстов, Г. А. Волкова, Є. Ю. Рау та ін.).

З початку 60-х років ХХ ст. проблема заїкання набула найактивнішого розвитку у логопедії НДІ дефектології АПН СРСР. Заїкання розглядали як порушення мовлення з переважним ураженням його комунікативної функції (Р.Левіна, С. Миронова, Н. Чевельова, А. Ястребова та ін.).

Сучасними вченими заїкуватість розуміється як порушення темпу, ритму і плавності мовлення, обумовлене судомним станом м"язів мовленнєвого апарату. Початок цього мовленнєвого розладу припадає зазвичай на період інтенсивного формування мовленнєвої функції – 2-5 років. Порушення функціонування нервової системи дитини можуть викликати патологію мовлення - заїкуватість.

1.2. Сутність поняття заїкання, етіологія та патогенез

Заїкання – це порушення темпу, ритму та плавності усного мовлення, обумовлене судомним станом м’язів артикуляційного апарату (Л. Білякова). Це функціональний розлад, який утруднює мовленнєвий ритм. Мовлення переривається затримками й повтореннями окремих звуків, складів і слів. Розлад мовленнєвої діяльності обумовлюється судомним станом мовленнєвої мускулатури. У більшості випадків заїкання виникає у дитячому віці від 2 до 5 років, коли дитина починає розмовляти цілими фразами. Серед хлопчиків заїкання зустрічається приблизно у 4 рази частіше, ніж серед дівчаток.

На сьогодні немає одного і точного погляду на питання етіології заїкання.

Причини виникнення залишаються предметом дискусій й на теперішній час. Однак за даними досліджень відомо, що на появу заїкання впливають такі чинники:

1. Вік дитини.

2. Стан ЦНС.

3. Індивідуальні особливості перебігу мовленнєвого онтогенезу.

4. Особливості формування функціональної асиметрії мозку.

5. Наявність психічної травматизації.

6. Генетичний фактор.

7. Стать дитини.

8. Статевий диморфізм.

Більшість дослідників заїкання відзначають складний системний характер

цього захворювання, виникнення якого пов’язано як з біологічними, так і з психологічними та соціальними причинами. [6]

На сьогоднішній день виділяють дві групи чинників, що викликають заїкання:

- чинники, які сприяють («ґрунт»);

- вихідні («поштовх»).

До причин, які сприяють виникненню заїкання («ґрунт»),належать такі:

- невротична обтяженість батьків (нервові, інфекційні та соматичні захворювання, що послаблюють або дезорганізують функції ЦНС);

- невротичні особливості заїкуватого (нічні страхи, енурез емоційна напруженість);

- конституційна схильність (захворювання вегетативної нервової системи, підвищена збудливість вищої нервової діяльності та її чутливість до психічних травм);

- спадкова обтяженість (заїкання розвивається на ґрунті природженої слабкості мовленнєвого апарату, яка може передаватись спадково як рецисивна ознака);

- ураження головного мозку у різні періоди розвитку під впливом багатьох шкідливих чинників; внутрішньоутробних та пологових травм, асфіксій; постнатальних-інфекційні, травматичні впливи за різних дитячих захворювань.

Серед вихідних («поштовхів»)виділяють анатомо-фізіологічні, психічні та соціальні причини.

Анатомо-фізіологічні причини: фізичні захворювання з енцефалітними наслідками; внутрішньоутробні та пологові травми, струси мозку; виснаження або перевтома нервової системи внаслідок інтоксикації та різних соматичних захворювань, які послаблюють центральні апарати мовлення: рахіт, коклюш, хвороби обміну, отоларингологічні хвороби.

Психічні та соціальні причини: «нервовість» самої дитини; одночасна психічна травма; тривала психічна травма, або неправильне виховання в сім’ї; розбещеність, виховання «зразкової» дитини, нерівномірне виховання; постійні конфлікти, переживання у вигляді тривалих емоційних напружень; обмаль позитивних емоційних контактів батьків з дитиною; гостра, тяжка психічна травма, соціальні раптові потрясіння, які спричинюють гостру афективну реакцію; неправильне формування мовлення в дитинстві: мовлення на вдиху, порушення звуковимови, швидкий темп мовлення батьків; перевантаження дітей молодшого дошкільного віку мовленнєвим матеріалом, невідповідне до віку ускладнення мовленнєвого матеріалу та мислення (складна конституція фрази, абстрактні поняття), поліглосія; наслідування заїкуватих: пасивне – дитина заїкається мимовільно, коли чує неправильне мовлення, активне - копіює неправильне мовлення. [3]

Симптоматика при заїканні досить різноманітна та багатоаспектна. На сьогодні при заїканні виділяють дві групи симптомів, які перебувають у взаємовідношенні та взаємобумовленості:

-біологічні (фізіологічні): порушення центральної нервової системи та фізичного здоров’я, загальної мовленнєвої моторики;

- соціальні (психологічні): мовленнєві спотикання та інші порушення експресивного мовлення, феномен фіксованості на дефекті, логофобії, виверти та інші психологічні особливості.

При заїканні має місце порушення дихання, голосу, соматичні порушення, наявність судом та порушення психіки.[4]

Однією із зовнішніх ознак заїкання є порушення мовленнєвого дихання. Дихання, як правило, у заїкуватих поверхневе, ритм неспокійний, воно легко порушується при емоційному напруженні. Порушення мовленнєвого дихання у них дуже різко виражене. Укорочений видих спостерігається не тільки під час вимови, але і в спокої.[5]

Спроба почати говорити при заїканні супроводжується судомним змиканням голосової щілини, що перешкоджає виникнення звуку. В одних випадках спостерігається захлинаючий голос, інколи різкий, крикливий при сильному видиху. Спостерігається пом"якшення симптоматики заїкання при співі і шепоті аж до повної нормалізації мови.

Окрім вищевказаних порушень в осіб з заїканням часто зустрічаються патологічні координація рухів в поєднанні з синкінезіями, моторною недосконалістю та супутніми рухами. Насильницькі рухи частіше спостерігаються в області м’язів обличчя.

Супутні руху – це рухи, що супроводжують мовлення при заїканні. Вони не є присутніми у всіх заїк, але в деяких осіб, вони здійснювані ним, як свідомий рух. Під час нападу заїкання пацієнти можуть відкидати голову назад, нахиляти її, закривати очі, стискати кулак, потискати плечима, тупати ногою, переступати з ноги на ногу, постукувати, смикати головою чи часто закривати очі.

Із розвитком заїкання неминучі психічні розлади. Зустрічаються труднощі в запам’ятовуванні і виконанні серії послідовних картинок. Найбільш часто зустрічається страх перед деяким літерами, складами і словами та їх вимовою. У своєму мовленні пацієнти, які страждають заїканням, навмисно уникають таких букв і слів, та по можливості підшукують їм заміну. При загостреннях може виникнути абсолютна німота. Вони гірше виконують ту діяльність, яка вимагає високого рівня автоматизації, але відмінності в продуктивності між заїками і здоровими зникають, як тільки діяльність може виконуватися на довільному рівні. Виняток становить психомоторна діяльність: якщо у здорових дітей психомоторні акти відбуваються значною мірою автоматично і не вимагають довільній регуляції, то для заїкуватих регуляція представляє складне завдання, що вимагає довільного контролю. Заїки відрізняються більшою інертністю психічних процесів, ніж нормально говорять, їм властиві явища персеверації, що з рухливістю нервової системи. Думки про неможливість нормального спілкування можуть доводить до свідомості неповноцінності і у відношення всього «я».[1]

У дітей із заїканням наявний таке явище як судоми мовленнєвого апарату. Вони мають різну локалізацію, тип і ступінь виразності. Виділяють два основні види: тонічні та клонічні.

Ці судоми можуть виникати в усіх відділах мовленнєвого апарату: дихальному, артикуляційному та голосовому, їх відповідно так і називають. Однак найчастіше зустрічаються комплексні судоми: дихально-артикуляційні, дихально-голосові та артикуляційно-голосові.

Тонічні мовленнєві судоми – це складні довготривалі спазми, які заважають вимовити слово та проявляються у вигляді напруженої паузи у мовленні або у вигляді напруженої, протяжної вокалізації. Весь мовлене вий апарат заїкуватого ніби скований, рот часто напіввідкритий, або навпаки, губи щільно зімкнені, все обличчя різко напружене і відображає фізичні зусилля, які виконує заїкуватий, щоб вимовити звук. В мовленні спостерігаються довготривалі зупинки на початку або всередині слова.

Клонічні мовленнєві судоми характеризуються мимовільним багаторазовим ритмічним скороченням м‘язів мовленнєвого апарату. Заїкуватий повторює окремі звуки або склади. Часто і тонічні, і клонічні судоми бувають у одного заїкуватого одночасно, тоді тип цих судом є змішаний – клінічно-тонічний або тоно-клонічний, в залежності який тип судом переважає).

Судомне скорочення м‘язів в процесі спілкування може проявлятися в будь-якому відділі периферичного мовленнєвого апарату. Виділяють артикуляційні, голосові і дихальні судоми. Зазвичай зустрічаються змішані судоми: дихально-артикуляційні, дихально-голосові, артикуляційно-голосові.
Судоми дихального апарату:
- інспіраторні судоми характеризуються раптовим різким видихом, що виникає на різних етапах мовленнєвого спілкування і призводить до необґрунтованої паузи. Вони порушуються фонацію та мовленнєву артикуляцію.
- експіраторні судоми характеризуються раптовим різким видихом в процесі мовленнєвого висловлювання. Цим судомам притаманні сильні скорочення мускулатури черевного пресу. Під час цих судом мовлення припиняється взагалі.
Судоми голосового апарату:
- зімкнена голосова судома виникає в разі спроби почати мовлення або посеред мовленнєвого висловлювання раптово припиняючи голосоподачу. Голосові зв’язки в момент судоми різко змикаються, перешкоджаючи проходженню повітря. Людина завмирає, її обличчя стає амімічним, присутнє напруження в ділянці гортані, грудей та черевних м’язів;
- вокальна судома виникає у вигляді підвищеного тонусу голосових м’язів
у процесі мовлення на голосних звуках. Спостерігається незвичайна протяжність голосного звука;

- тремтячий або поштовхоподібний гортанний спазм виникає при вимові голосних звуків. В цей момент мовлення припиняється, виникає тремтячий або переривчастий звук, що супроводжується повною відсутністю артикуляції. Судома характеризується наявністю відкритої ротової порожнини, і можу супроводжуватись ритмічним відкиданням або опусканням голови.

Судоми артикуляційного апарату:
1) лицьові:
- зімкнена судома губ проявляється у вигляді спазму колового м’язу рота, внаслідок чого губи сильно змикаються, при цьому інші м’язи обличчя можуть не брати участі в судомі. При спробі вимовити звук щоки можуть надуватися під тиском повітря, що заповнює ротову порожнину. Порушується вимова твердих і м’яких губних звуків;
- верхньогубна судома виявляється спазмом м’язів, які піднімають верхню губу. Виникає частіше гемісудома обличчя, при цьому ротова щілина викривляється. Найчастіше буває клонічною. В разі виникнення її вимова всіх губних звуків є практично неможливою. Обличчя стає асиметричним, спотвореним;
- нижньогубна судома - аналогічна верхньогубній. Вражає один або обидва м’язи, які опускають кут рота. Ізольовано спостерігається рідко;
- судома кута рота характеризується різким відтягненням кута рота справа або зліва разом з підняттям його вгору. Ротова щілина перекошується в бік судомно скорочених м’язів. Вона може охоплювати м’язи носа, повік, чола. Судома кута рота порушує роботу кругового м’яза рота. Хворий під час судоми не в змозі зімкнути губи, від чого порушується вимова відповідних приголосних. Вона буває як тонічною, так і клонічною;
- судома розкриття ротової порожнини може відбуватися у двох варіантах:

1. Рот розкривається широко з одночасним опусканням нижньої щелепи;

2. У разі зімкнення щелеп різко оголюються зуби. Контури рота набувають квадратної форми. Всі м’язи артикуляційного апарату напружені;
- складна судома обличчя є одним із проявів різних судом обличчя, виражених у тяжкому ступені, що охоплюють судоми м’язів чола, кругового м’яза повік, вушних м’язів. Вона супроводжує судому колового м’яза рота.
2) язикові судоми:
- судома кінчика язика кінчик язика з напруженням впирається в тверде піднебіння, внаслідок чого артикуляція, а також видих(і відповідно – фонація) у цей момент призупиняються, виникає необґрунтована пауза;
- судомне підняття кореня язика виявляється у мимовільному піднятті кінчика язика вгору та відтягнення його назад. Під час судоми відбувається змикання кореня язика х піднебінням, повністю блокується проходження повітряного струменя через ротовий отвір. Порушується вимова задньоязичних та глоткових звуків[г],[к],[г],[х];
- судома виштовхування язика характеризується виштовхуванням язика в простір між зубами, може бути тонічною і клонічною. В разі тонічної судоми язик висувається із порожнини рота, клонічної – періодично висувається вперед, а потім із силою, втягується всередину. Під час судоми вимова звуків стає неможливою, дихання порушується;
- під‘язикова судома характеризується опусканням нижньої щелепи і відкриванням ротової порожнини. Ця судома охоплює м’язи, пов’язані з під’язиковою кісткою, поєднується із судомами іншої локалізації. Часто спостерігається повторення складів та вимова з придихом.
3) судома м‘якого піднебіння ізольовано трапляється зрідка. Під час судоми м’яке піднебіння або піднімається, або опускається, внаслідок чого вхід у носову порожнину або відкривається, або закривається, що надає звукам назального відтінку. Зовні судома виявляється в раптовій зупинці мовлення і повторення звуків, подібних до [пм-пм], [тн-тн], [кн-кн]. [9]

Розрізняють три ступеня заїкання: тяжку, середню, легку. Заїкання вважають легким, якщо воно ледь помітне і не мішає мовленнєвому спілкуванню дитини. Важким вважається заїкання, при якому в результаті довготривалих судом мовленнєве спілкування стає практично неможливим. При легкому ступені спостерігаються запинки в спонтанному зв‘язному мовленні; при середньому – запинки в монологічному або діалогічному мовленні; при важкій – запинки у всіх формах мовлення. Ступінь важкості заїкання залежить від багатьох причин і може бути непостійним у однієї і тієї ж людини. Крім цього, при важкому ступені спостерігаються також супутні рухи.

Клініко-педагогічні спостереження зі дітьми, які мають затинання дозволяють розподілити їх на три підгрупи:

До першої підгрупи входять діти, у яких мовлення зненацька переривається повторами різних звуків. За спостереженнями батьків, ці діти заїкаються лише тоді, коли хвилюються. У них порушені моторні механізми мовлення і на заїкання, які виникають під час мовлення, вони не звертають уваги. Мовленнєве порушення найчастіше виявляється під час емоційних реакцій, зумовлених ситуацією.

До другої підгрупи належать діти, які реагують на свою ваду у мовленні. До виникнення заїкання ці діти спокійні, врівноважені, проте з появою заїкання у них з"являються зміни у емоційно-вольовій сфері. Вони стають плаксивими, замкненими, намагаються менше говорити, наявні супутні рухи голови, рук, тулуба, ніг, виражені у легкому ступені. Виникає страх перед мовленням.

До третьої підгрупи входять діти, фізично ослаблені, занадто хворобливі, вразливі, вони бояться темряви, моторно неспокійні, тривожні. З"являється логофобія. Під час мовлення вони дуже хвилюються і частота судом збільшується. Спостерігаються судоми м"язів обличчя, шиї. кінцівок.

У дітей із заїканням часто розвивається логофобія - страх розмови з нав"язливим бажанням виникнення мовленнєвих невдач. Тобто утворюється замкнуте коло: судомні заїкання у мовленні призводять до виникнення негативних емоцій, а вони, в свою чергу, - до посилення заїкання. Труднощі мовленнєвого спілкування для заїкуватих - джерело постійної психічної травматизації, у них з´являються неправильні форми поведінки, в ряді випадків логофобія має нав´язливий характер і виникає навіть від думки про необхідність мовленнєвого спілкування чи від спогадів про мовленнєві невдачі. Виникає сильна вегетативна реакція: посилюється серцебиття, підвищується кров´яний тиск, людина вкривається холодним потом тощо. У стані очікування мовленнєвої невдачі заїкуваті часто говорять не те, що мали на меті сказати, і це їх додатково травмує.

В осіб із заїкання існує явище, яке має назву «феномен фіксованості на дефекті». Зміст цього явища різноманітний: особлива властивість уваги (стійке, застряє, нав"язливе, концентроване), усвідомлення дефекту, уявлення про нього, різний емоційне ставлення до нього (переживання, тривожність, боязкість, страх).

Вивчення феномена фіксованості заїкуватих на своєму дефекті дозволило встановити:

1. Фіксованість є одним з основних факторів, що ускладнюють структуру дефекту і перешкоджають ефективності його подолання.

2. Є пряма залежність заїкання від віку дітей, що пояснюється наявністю несприятливих факторів навколишнього середовища, удосконаленням і ускладненням психічної діяльності в зв"язку з формуванням особистості дітей, появою зрушень в нервовій і ендокринній системах.

3. Відзначається зв"язок з ускладнюючим характером моторних порушень, характер яких у заїк зазвичай пов"язаний з емоційним ставленням дитини до дефекту.

4. Ефективність логопедичної роботи з дітьми, що заїкаються залежить від різного рівня їх фіксованості на дефекті: чим більше фіксованість, тим нижче результати логопедичної роботи.[2]

Виділяють три ступені фіксації на дефекті:

Нульовий ступінь характеризує байдуже ставлення заїкуватого до свого порушення в поєднанні з відсутністю вольових зусиль в боротьбі з ним. ЦІ діти охоче вступають у контакт із знайомиться і незнайомими. У них немає елементів сором"язлівості, вразливості за своє неправильне мовлення.

Помірній ступінь характеризується помірно стриманим ставленням до свого порушення в поєднанні з наявністю вольових зусиль в боротьбі з ним. При цьому спостерігаються неприємні переживання, пов"язані із заїкуватістю, вона приховується, компенсується завдяки мовленнєвим вивертам. Проти, усвідомлення свого недоліку и переживання не перехідного у постійне тяжке Відчуття власної неповноцінності.

Виражений ступінь. В осіб спостерігається безнадійне ставлення до свого порушення і наявністю вольових зусиль в боротьбі з ним, які переростають у навіювані дії та стани. Заїкуваті постійно зосереджуються на своїх мовленнєвих невдача, глибока і важко переживаючи їх. Всю свою діяльність заїкуваті із вираженим ступенем прояву фіксації на дефекті ставлять у залежність від мовленнєвих невдач. Для них характерним є занурювання у хворобу, Самознищення, навіювані думки і виражений страх перед мовлення.

Із часом у дітей, що заїкаються ступінь фіксованості на дефекті має тенденцію до ускладнення.

1.3. Класифікація форм заїкання

На сьогодні виділяють дві клінічні форми заїкання – неврозоподібну та невротичну. Вони мають різну причину появи, зумовлені різними патогенетичними механізмами й протіканням.

Неврозоподібна форма заїкання. Спостерігається у дітей матері яких переносили важкий токсикоз, в яких була загроза викидня, асфіксія або травма під час пологів і т.д. Тобто є органічне ураження голови, струс головного мозку, менінгоенцефаліти.. Для неврозоподібної форми заїкання прояв дефекту мовлення не залежать від зовнішніх чинників (наприклад, емоційної напруги). Він подібний до неврозу і розглядаються як психогенно-реактивні функціональні захворювання, що виникають під впливом стресових факторів різної сили і тривалості. Розрізняють гостру і хронічну психічні травми. Під гострою психічною травмою розуміють сильний, раптовий, як правило, одноразовий психічний шок, що викликає сильну емоційну реакцію. Найчастіше така травма викликає переляк, почуття страху. Причини гострої психічної травми можуть бути різноманітні. Може бути різка зміна звичної обстановки (наприклад, при визначенні в дитячий сад дитини без достатньої підготовки).
Під хронічною психічною травмою розуміють тривалі негативні емоції, з"являються внаслідок емоційних невирішених, постійно закріплених конфліктних ситуацій. Такі стани у дітей можуть розвиватися в сім"ї з напруженим психологічним кліматом.

Практично у всіх, хто переносив подібне ураження виникає церебростенічний синдром, який проявляється в негативному перенесенні спеки, перебуванні у транспорті. Такі діти швидко втомлюються і виснажуються при фізичному або інтелектуальної навантаженні.

Виділяють п’ять основних клінічних варіантів церебрастенічного синдрому:

- гіпердинамічний варіант: людина втомлюється, стає метушливою, розсіяною, гіперрухливою;

- динамічний варіант:хворий бажає спокою, спостерігається гіподинамія;

- апатичний варіант: хворий нічого не хоче робити;

- дистонічний варіант: хворий роздратований, плаксивий, нудний, його не потрібно втішати, йому потрібен відпочинок;

- змішаний варіант:в його проявах с різні симптоми, що впливають, і цим приховують прояви хвороби.

Іншою ознакою раннього органічного враження ЦНС є синдром рухового розгальмування (гіпердинамічний синдром). Він виявляється у надмірній метушливості, хаотичній рухливості, нездатності бути цілеспрямованим, дисциплінованим. Пацієнти запальні, роздратовані.

У перші роки життя такі дітки крикливі, погано сплять, неспокійні, метушливі. Їх фізичний розвиток дещо відстає від однолітків. У них незграбні рухи і погана координація, вони розгальмовані і легко збуджуються, дратівливі і запальні.

Неврозоподібна форма починається поступово у дітей в 3-4 роки без будь-яких психотравмуючих причин збільшуючись поступово. У перші півроку захворювання періоди «з запинками» поступово стають довшими і з"являються частіше, а «світлі» проміжки (коли дитина не заїкається) не спостерігаються. У початковому періоді заїкання, який продовжується від 1 до 6 місяців, заїкання протікає як би хвилеподібно, проте періодів, вільних від судомних запинок мовлення, зазвичай не спостерігається. За відсутності логопедичної допомоги мовленнєве порушення поступово ускладнюється. Тобто захворювання протікає на «одній ноті». Заїкання починає супроводжуватись супутніми рухами, емболофразіями, при цьому сам темп мови або прискорений, або уповільнений. Як правило, присутній різке порушення дихання під час вимови: вимовляються слова в момент вдиху або в кінці повного видиху. Судомні запинки посилюються в разі фізичної або психічної втоми.

Неврозоподібна форма характеризується тим, що мовленнєві запинки спостерігаються в різних ситуація – як наодинці, так і в колективі. Залучення уваги заїк до власного мовлення полегшує мовлення, воно стає кращим.

При логопедичному обстеженні виявляється зазвичай нормальна будова мовленнєвого апарату. Все рухи органів артикуляції характеризуються деякою обмеженістю, нерідко спостерігається малорухливість нижньої щелепи, спостерігається недостатня рухливість язика і губ, погана координація артикуляційних рухів, утруднений пошук артикуляційних поз. Нерідко є порушення тонусу м"язів язика, його «рухливість», недиференційований кінчик. Часто у дітей з неврозоподібною формою заїкання реєструється підвищена салівація не лише в процесі мовлення, але і у спокої.[2]

Невротична форма заїкання. Загострюється у віці від 2 до 6 років, коли фразове мовлення вже є сформоване. Переважає психогенний початок мовленнєвої патології (психічна гостра або хронічна травматизація).

У дітей із невротичною формою заїкання відсутня патологія внутрішньоутробного розвитку та під час пологів. Ранній психофізіологічний розвиток відбувається без відхилень. Тобто захворювання носить функціональний характер, а мозкові структури не уражаються. Тому ця форма заїкання краще піддається лікуванню.

Такі діти боязкі, вразливі, тривожні, образливі, дратівливі, плаксиві, бояться темряви, не залишаються в кімнаті без дорослих, важко звикають до нової обстановки, погано сплять. Також у них швидко змінюється настрій, причому частіше - в бік зниження.[10]

Психічне, фізичне і руховий розвиток у дітей відповідає віку. Однак становлення мовлення у них відбувається дещо раніше: перші слова з"являються до 10 місяців життя, фразова мова - до 16-18 місяців. Через 2-3 місяці після початку фразового мовлення діти вже будують складні пропозиції і мовні конструкції.

Темп мовлення прискорений: діти «захлинаються», що не договорюють закінчення слів, пропускають приводи і слова. Окрім того, мовлення іноді змазана. Спостерігається велика кількість ітерацій — повторення складів, слів, словосполучень, отже, артикуляційні механізми мовлення в них несформовані, але лексико-граматичний аспект випереджає норму.

При обстеженні виявляється нормальний розвиток загальної моторики. Вони добре переключаються з одного руху, ритму на інший. Дрібна моторика розвивається у межах норми.

Відразу після психічної травми, яка стає «останньою краплею», дитина перестає говорити на якийсь час (мутизм). При цьому у нього на обличчі «написано» вираз страху. Потім, коли дитина починає знову говорити, то вже заїкається. Малюк стає дратівливим і плаксивим, погано спить, боїться розмовляти.

Заїкання у дитини посилюється при впливі будь-якого стресу, емоційної напруги або появі тривоги. Тобто перебіг захворювання хвилеподібний: періоди заїкання чергуються зі світлими проміжками, коли дитина розмовляє без запинок. Тоді як якщо малюк хворіє (у нього підвищується температура тіла, він кашляє і так далі), то заїкання у нього не погіршується.[10]

Невротична форма захворювання протікає як сприятливо, так і не сприятливо. У першому випадку настає одужання, а в другому захворювання переходить в хронічну форму.

При хронічному перебігу захворювання з часом заїкання стає все більш важким. Уже до 6-7 років діти неохоче розмовляють з новими людьми. А в 11-12 років у дітей різко змінюється поведінка: вони замикаються в собі. Оскільки прекрасно усвідомлюють свій дефект і бояться зробити несприятливе враження на співрозмовника. У дітей формується логофобія, що може поєднатись із невротичними тіками та синкінезіями.

Характерною особливістю цієї форми є те, що у спокійному стані, відволікаючи увагу від процесу мовлення, наодинці з собою мовлення чітке та плавне.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Мальчевська Л. Що треба знати про заїкання? Освіта. 2000 - № 40. ст. 7

2. Кондратенко В. О. Науково-теоретичні основи дослідження проблеми заїкання//Науковий часопис НПУ ім. Михайла Драгоманова. Серія 19. Корекційна педагогіка та психологія. 2006. Ст 32-42 Випуск 5

3. Дмитрішена Н. Заїкуватість як страх мовлення// Психолог дошкілля

2010 3 6. Ст 22

4. До проблеми подолання заїкання//Початкова освіта. 2010 №18 ст.14-16. Робота зі скоромовками

5. Новикова Н.В. Способность регулировать сиду //Науковий часопис НПУ ім. Михайла Драгоманова. Серія 19. Корекційна педагогіка та психологія 2006 Випуск 6. ст 32-36.

6. Брагинская, К. Досадные запинки // Здоровье детей. - 2000, Янв. (№1 - 2).

7. ВЕЛИКИЕ ПОСВЯЩЕННЫЕ ОЧЕРК ЭЗОТЕРИЗМА РЕЛИГИЙ Перевод Е.Писаревой ВТОРОЕ ИСПРАВЛЕННОЕ ИЗДАНИЕ Калуга: Типография Губернской Земской Управы, 1914

8. Хрестоматія з логопедії ДРЕВНЕЙШИЕ МЕДИЦИНСКИЕ ПИСАТЕЛИ О БОЛЕЗНЯХ РЕЧИ Сикорский И.А.

9. Шеремет . Логопедія

10. Белякова Л.И. , Дьякова Е.А. Заикание. Учебное пособие для студентов педагогических институтов по специальности “Логопедия” — М.: В. Секачев, 1998