Текст:

Національний університет біоресурсів і природокористування України

Кафедра теорії та історії держави і права

КУРСОВА РОБОТА

з теорії держави і права

на тему:

«Поняття, сутність та ознаки держави»

Студентки 1 курсу 1 групи

напряму підготовки – 6.030401 «Правознавство»

Калуги Я.В.

Керівник: завідувач кафедри теорії та історії держави і права, доцент, к.ю.н. Качур В.О.

Національна шкала ________________

Кількість балів: __________Оцінка: ECTS _____

Члени комісії: ___________________________

___________________________

м. Київ – 2016рік

ЗМІСТ

ВСТУП.. 3

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПОНЯТТЯ, СУТНОСТІ ТА ПРАВОВИХ ОЗНАК ДЕРЖАВИ.. 6

1.1. Поняття та сутність держави. 6

1.2. Характерні ознаки та функції держави. 9

1.3. Форми і методи здійснення функцій держави. 20

РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ СУВЕРЕНІТЕТУ ЯК НЕВІД’ЄМНОЇ ОЗНАКИ ДЕРЖАВИ 24

2.1. Суверенність України як невід’ємна ознака її державності 24

2.2. Особливості забезпечення суверенітету України на сучасному етапі 29

ВИСНОВКИ.. 33

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ.. 36

ВСТУП

Актуальність теми дослідження зумовлюється постійним науковим інтересом до питання визначення сутності та ознак держави. Питання визначення сутності та ознак держави належить скоріше до питання теорії, а вже потім знаходить своє практичне втілення.

Процес реформування української держави обумовлює необхідність поглибленого вивчення існуючих у сучасному світі державних реалій, які досі не отримали комплексної теоретико-правової оцінки. Актуальність визначення сутності держави та її ознак пояснюється об’єктивними соціально-економічними та політичними причинами. Реформування української держави неможливо без врахування досвіду розбудови зарубіжних держав. У сучасному світі, що перебуває у процесі глобалізації, відбувається розвиток держави як способу існування суспільства, як найбільш вагомої політичної організації. Це веде до необхідності визначення методологічних шляхів дослідження функціональної сутності сучасної держави для прогнозування шляхів її розвитку та подальшого становлення.

Держава залишається за своєю сутністю єдиною формою організації суспільних відносин, яка за тисячоліття свого існування довела свою спроможність організовувати діяльність із забезпечення інтересів як окремих осіб, так і всього соціуму в цілому. Чи модифікаційні та трансформаційні процеси, які постійно відбуваються у державі, змінюють її сутність? Безперечно, відбувається постійне переосмислення сутності держави, її функції, робляться спроби прогнозування її розвитку: це і ідеї розбудови світової федерації, і ідеї абсолютного заперечення формування світової держави і права в умовах глобалізації.

Отже, актуалізація цієї наукової проблематики пов’язана з тим, що сьогодні процеси глобалізації суттєво впливають на функції держави, на вибір пріоритетів її діяльності. У літературі досить обґрунтовано акцентується увага на тому, що під впливом процесів світової інтеграції змінюються характер і зміст державної діяльності [3, с. 130-131].

В умовах глобалізації в сучасній державі не тільки модернізуються існуючі, але й виникають нові функції. Глобалізація суттєво впливає на зміст і реалізацію зовнішніх функцій держави.

Питання про функції держави є одним із важливих питань не тільки теорії, але й практики державотворення. Функції держави виражають соціальну природу держави і конкретизують її суть. Так, А. Щербина справедливо підкреслював, що функції держави, які відображають її сутність, характеризують її діяльність, при цьому дана характеристика розкриває як політичну природу, так і предметний зміст її діяльності [29, с. 7-8]. На підтримку такої позиції Г.Федоренко зазначав, що поняття «основний напрямок діяльності» дозволяє виокремити функції із множини різних проявів державної діяльності як найбільш широкі і загальні за обсягом. Відповідно, функціями визнаються такі напрямки діяльності, які мають своїм об’єктом широке коло схожих суспільних відносин в окремих сферах суспільного життя (політика, економіка, соціальна сфера та ін.); є комплексними за своїм змістом і структурою; є одним з вирішальних напрямків впливу держави на суспільні відносини всередині країни або за її межами; здійснюються всіма або багатьма ланками державного апарату [5, с. 75-76].

Для теорії держави і права категорія «поняття, сутність та ознаки держави» є фундаментальною проблемою у загальній теорії держави і права, при цьому вона відрізняється складністю, оскільки пов’язані з нею питання традиційно характеризуються певною невизначеністю, що породжує жваві наукові дискусії. Серед науковців, які досліджували і розвивали ідею держави були вчені, зокрема, В.Годованець, О. Зайчук, Н. Оніщенко, В.Кравченко,
О. Скакун, А.Шульга, І. Щербина, Б. Кістяківський, М. Палієнко, відомі зарубіжні юристи-теоретики: В. Гессен, С. Котляревський, М.Коркунов,
Ф. Тарановський та інші.

На нашу думку, з’ясування сутності, ознак та основних концепцій держави є актуальним завданням дослідження засад функціонування правової державності та її основних механізмів.

Мета роботи - розглянути поняття і ознаки держави з точки зору сучасних істориків і правознавців, а також спробувати об"єктивно узагальнити отриманий матеріал.

Для досягнення мети ставимо наступні завдання:

- здійснити аналіз поняття та сутності держави;

- виявити характерні ознаки та функції держави;

- розглянути форми і методи здійснення функцій держави;

- розглянути суверенність України як невід’ємної ознаки її державності.

Об"єктом дослідження є держава, як особлива форма організації суспільства і властиві їй ознаки, що відрізняють її від інших утворень.

Предметом дослідження служить склад і сутнісні характеристики ознак держави.

Методологічна база роботи. Під час роботи використано метод порівняльного аналізу, пізнавальний, системно-структурний метод, логічно-історичний та догматичний методи.

Теоретичну основу дослідження становлять концептуальні положення загальної теорії права, праці вітчизняних і зарубіжних правознавців по історії і теорії держави і права, конституційного права, а також праці політологів, філософів, істориків вітчизняної та всесвітньої історії і т.д. У роботі використані також публікації з правових та інших спеціалізованих і універсальних періодичних видань, матеріали та рекомендації наукових досліджень, конференцій та семінарів, довідкові та інші дані.

В основу наукового аналізу покладені принципи об"єктивності, врахування історичних особливостей, реалізм.

Структуру роботи складають вступ, два розділи, відповідні підрозділи, висновки та список використаних джерел та літератури.

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПОНЯТТЯ, СУТНОСТІ ТА ПРАВОВИХ ОЗНАК ДЕРЖАВИ

1.1. Поняття та сутність держави

Щоб розкрити поняття держави, необхідно визначити її сутність. Сутність держави – це головна, основна властивість держави, що визначає її зміст, мету, функції, головне, що обумовлює об"єктивну необхідність існування держави, а також те, чиїм інтересам вона служить [20, с. 47]. Розглядаючи сутність держави, не можна не зазначити, що інститут держави пройшов великий історичний шлях розвитку (приблизно 5 тис. років). Природно, за цей період він змінювався, удосконалювався, його сутність зазнавала змін, відповідно до змін економічних, політичних, ідеологічних структур суспільства. По-перше, змінювалися класи, політичним знаряддям яких була держава, а зі зміною місця класу в історичному процесі змінювалася і сутність держави. Навіть поверховий аналіз рабовласницької і ранньобуржуазної держави демонструє суттєву різницю між ними у найбільш істотних характеристиках. У першому разі влада пануючого класу здійснювалася над безправним рабом, у другому - над вільним робітником. Не випадково саме у буржуазному суспільстві починаються процеси, які викликають серйозні зміни самої сутності держави. По-друге, змінилися соціальні умови існування класів, політичні відносини між ними. Поводитися з вільною людиною так, як можна було поводитися з рабом, неможливо у принципі. Держави, сутністю яких була диктатура одного класу (буржуазії), поступово перетворювалися у такі, сутністю яких стають соціальне партнерство, соціальний компроміс і соціальна злагода [6, с. 25].

Два аспекти сутності держави визначилися з моменту її виникнення [15, с. 41]:

– класовий аспект – захист інтересів економічно пануючого класу, здійснення організованого примусу;

– загальносоціальний аспект – захист інтересів усього суспільства, забезпечення громадського блага, підтримання порядку, виконання інших загальносоціальних справ. Загальносоціальний аспект сутності держави особливо яскраво проявляється в її зіставленні з громадянським суспільством.

Держава є складним соціальним явищем, тісно пов"язаним і багато у чому залежним від економічного, політичного і культурного розвитку суспільства. Держава, займаючи особливе місце, має характерні ознаки, що відрізняють її від інших політичних інститутів влади. Вона виникає на певному етапі розвитку людського суспільства і зберігається до цього часу. Держава на історичному шляху свого розвитку є особливою організацією і силою, яку жодна інша політична організація не здатна замінити.

Багато мислителів намагалися зрозуміти, що являє собою держава, чому вона виникає і необхідна людству, якою є природа держави, що відрізняє її від інших організацій, створених людьми. На ці питання існує багато різних відповідей. Деякі дещо збігалися, інші виглядали абсолютно незалежними, оскільки були принципово протилежними одна одній тощо. Різноманіття поглядів на державу обумовлене тим, що держава – це надзвичайно складне, історично мінливе явище [6, с. 42].

У спеціальній літературі розробляється чимало визначень поняття держави, котрі відбивають такі його аспекти [4, с. 121]: держава як організація політичної влади; держава як апарат влади; держава як політична організація всього суспільства. Отже, термін «держава» в юридичній та іншій науковій літературі тлумачать по-різному. Його розглядають в субстанціональному, атрибутивному, інституціональному і міжнародному значенні. Тому досить повне уявлення про нього може дати тільки ряд визначень. У цьому зв"язку в першу чергу варто розрізняти поняття держави в широкому й вузькому змісті слова. У широкому змісті держава - це всеосяжна, правова, суверенна, територіальна, політична організація цивільного суспільства, що розташовує спеціальним апаратом влади, що забезпечує існування суспільства як єдиного цілого, його внутрішню й зовнішню безпеку. Іншими словами, держава - це форма організації суспільства, що виникає на певному етапі його історичного розвитку. Слова «країна», « батьківщина», «суспільство», «держава» є синонімами, якщо в них мається на увазі поняття держави в широкому змісті (соціологічному) [23, с. 109-110]. У вузькому змісті держава – це механізм керування суспільством у вигляді спеціального апарата суверенної влади (публічної, політичної), що поширюється на все населення країни і її територію, що володіє на цій території монополією на видання нормативно-правових актів, застосування примуса, оподатковування. Інакше кажучи, держава - це механізм здійснення публічно-політичної влади в суспільстві, механізм керування суспільством. Таке трактування держави по суті ототожнюються з поняттям державного апарата, системи його органів, наділених владними повноваженнями. У той же час не слід забувати про існування в розвиненій демократичній державі системи органів місцевого самоврядування, діяльність яких не пов"язана з виконанням функцій органів державної влади [23, с. 110].

На нашу думку, кожний із зазначених аспектів заслуговує на увагу. Дійсно, розуміння держави як організації політичної влади підкреслює, що серед інших суб"єктів політичної системи вона виділяється особливими якостями, є офіційною формою організації влади, причому одноособовою організацією політичної влади, яка управляє усім суспільством. Водночас політична влада – одна із ознак держави. Тому недоцільно зводити до неї поняття держави.

Із зовнішнього боку держава виступає як механізм здійснення влади і управління суспільством, як апарат влади. Розгляд держави через безпосереднє втілення політичної влади в апараті, системі органів – також не розкриває повністю її поняття. У разі такого розгляду не враховується діяльність системи органів місцевого самоврядування та інших.

Держава є особливою політичною реальністю. Розкриваючи зміст поняття держави, слід підвести її під таке родове поняття, як політична організація. Якщо державу до середини XIX ст. можна визначати як політичну організацію панівного класу, то пізніша, й особливо сучасна, держава – це політична організація всього суспільства [2, с. 98].

Держава стає не просто владою, що спирається на примус, а цілісною організацією суспільства, яка виражає і охороняє індивідуальні, групові і суспільні інтереси, забезпечує організованість у країні на підґрунті економічних і духовних чинників, реалізує головне, що надає людям цивілізація, – народовладдя, економічну свободу, свободу автономної особи.

Отже, аналіз сутності та поняття держави виявив, що держава є суверенною політико-територіальною організацією суспільства, що володіє владою, яка здійснюється державним апаратом на основі юридичних норм, що забезпечують захист і узгодження суспільних, групових, індивідуальних інтересів зі спиранням, у разі потреби, на легальний примус.

1.2. Характерні ознаки та функції держави

Поняття «функція» дуже різноманітне і навіть суперечливе. Воно, як і багато інших наукових понять у суспільствознавстві, не є власне юридичним чи політичним, а було запозичене з інших наук. У юридичній літературі серед вчених немає єдності у поглядах на вчення про «функції держави». Розглянемо основні погляди науковців. Найбільш поширеним серед вчених є погляд на функції держави як на такі напрями її діяльності, у яких виявляється сутність і соціальне призначення, цілі і завдання держави з управління суспільством у властивих їй формах і методах [2, с. 7-8].

Протягом тривалого часу вчені-юристи інколи ототожнювали поняття «функція держави», «діяльність держави», «соціальне призначення держави» тощо. Але поняття «функція держави», вважає В.Ф. Погорілко, «має право на існування тільки у тому випадку, якщо буде мати тільки їй властивий смисл… функції держави як сторони і напряму її діяльності, є у той же час і сукупністю засобів вирішення завдань і досягнення цілей держави, практичного втілення в життя» [21, с. 34]. Тому, розкриваючи поняття «функція держави», потрібно відокремити цю категорію від суміжних понять та категорій. Окремі автори ототожнюють поняття «напрями діяльності держави» і саму діяльність.

Незважаючи на розмаїтість існуючих точок зору щодо дефініції поняття «функція держави», більшість правників вважають, що у функціях держави виявляється її сенс і соціальне призначення, які розкривають її соціальну сутність, а також її цілі та завдання.

Розглянемо основні функції та ознаки держави. Питання про функції держави є одним із важливих питань не тільки теорії, але і практики державного будівництва. Функції держави виражають соціальну природу держави і конкретизують її суть [5, с. 42]. Термін “функція” в перекладі з латинської означає “здійснити”, “виконати”. Функції держави дуже тісно пов"язані з завданнями, цілями і суттю держави, але не зводяться до них. Аналіз функцій держави повинен відповісти на питання: 1) що повинна робити держава на певному етапі свого розвитку і як? 2) на чому повинні бути сконцентровані зусилля їх органів і відомств? [30, с. 97].

Отже, функції держави – головні напрямки і види діяльності держави, обумовлені її завданнями і цілями і такі, що характеризують її сутність.

Функції держави не можна ототожнювати з функціями її окремих органів, які є частиною апарату держави і відбиваються у компетенції, у предметі ведення, у правах і обов"язках (повноваженнях), закріплених за ними.

Наведені нижче функції держави відбивають реалізацію загальносоціальних, або «спільних справ» (а не класових), що забезпечують об"єктивне існування людей. Можна класифікувати функції сучасної держави за різними критеріями: суб"єктами, об"єктами, способами, засобами та іншими елементами державної діяльності [27, с. 47].

За соціальним значенням – на основні та неосновні [3, с. 31]:

Основні функції – найзагальніші та найважливіші комплексні напрями діяльності держави щодо здійснення стратегічних завдань і цілей, що стоять перед нею у конкретний історичний період. До них відносять функції: оборони, підтримання зовнішніх відносин, охорони правопорядку, регулювання економіки, забезпечення екологічної безпеки, підтримання і розвиток культури, забезпечення освіти населення та ін.

Неосновні функції – напрями діяльності держави зі здійснення конкретних завдань у другорядних сферах суспільного життя. До них належать: управління персоналом, матеріально-технічне забезпечення та управління державним майном, правосуддя і юридичні функції, збирання і розповсюдження необхідної для управління інформації тощо.

Функції держави за засобами її діяльності [4, с. 128]: законодавча; виконавча (управлінська); судова; правоохоронна; інформаційна.

Функції цивілізованої держави за сферами (об"єктами) її діяльності можна поділити на внутрішні і зовнішні.

Внутрішні функції – забезпечують внутрішню політику держави: 1) політична; 2) економічна; 3) оподаткування і фінансового контролю; 4) соціальна; 5) екологічна; 6) культурна (духовна); 7) інформаційна; 8) правоохоронна [7, с. 82]. Внутрішні функції держави можна поділити ще на дві основні групи: регулятивні та правоохоронні.

Зовнішні функції – забезпечують зовнішню політику держави: 1) політична (дипломатична); 2) економічна; 3) екологічна; 4) культурна (гуманітарна); 5) інформаційна; 6) оборона держави; 7) підтримання світового правопорядку. У зовнішніх функціях держави можна виділити два основні напрямки: зовнішньополітична діяльність (тут особливе значення має функція оборони країни) і зовнішньоекономічна діяльність [2, с. 101].

За часом здійснення – постійні та тимчасові [3, с. 35]:

Постійні функції – напрямки діяльності держави, що здійснюються на всіх етапах її розвитку. Більшість здійснюваних державою функцій є постійними Тимчасові функції – напрямки діяльності держави, що обумовлені конкретним етапом історичного розвитку суспільства. Прикладом тимчасових можуть бути функції стабілізації економіки у перехідний період, подолання наслідків аварії на ЧАЕС чи повені у Закарпатті. Не можна ототожнювати функції держави з формами їх реалізації – правовими та організаційними, а також із методами їх реалізації (переконання, заохочення, державний примус, придушення).

Основні правові форми здійснення функцій держави: правотворча, правозастосовна, правоохоронна, установча, контрольно-наглядова. Конкретна функція держави являє собою єдність змісту, форм і методів здійснення державної влади у певній сфері діяльності держави; характеризується відомою самостійністю, однорідністю, повторюваністю. Зміст внутрішніх і зовнішніх функцій держави змінюється на різних етапах її розвитку. Наприклад, протягом періоду становлення буржуазної держави економічна функція була слабко розвинутою. З середини XIX ст., особливо у XX ст. з кінця 50-х років, у країнах Західної Європи і Північної Америки її роль значно зросла як за значущістю, так і за обсягом. Державно-правове регулювання соціально-економічної сфери суспільних відносин спрямоване на забезпечення політики «повної зайнятості» населення і запобігання економічним кризам [23, с. 111].

Західні країни вдаються до допомоги системи планування (у тому числі довгострокового), створення спеціальних відомств з прогнозування розвитку економіки і соціального розвитку. Зріс вплив на приватний сектор шляхом різних засобів регулювання і контролю – політики цін, податків, інвестицій, експорту, імпорту, державних замовлень, кредитної політики тощо. Але це не означає, що держава поглинає діяльність приватного сектора в економіці, не створює умов для його розвитку. У незалежній Україні з переходом до ринкових відносин зміст економічної функції держави істотно змінюється. Хоча сфера державного управління і не зводиться до державного сектора економіки, для втручання держави в приватний сектор економіки встановлюються межі [2, с. 102]. Із визначенням курсу на побудову соціальної правової держави розширюються зміст і значення політичної, правоохоронної та інших функцій. Особливого значення набуває соціальна функція – створення державою умов, що забезпечують гідне життя людини.

Отже, функції держави – це роль, яку вона виконує щодо суспільства, це основні напрями її діяльності. У функціях держави виражається її сутність та призначення. У здійсненні функцій держави так чи інакше беруть участь всі її органи, весь державний апарат. Функцію ж певного органу не може замінити чи підмінити ніякий інший. Але всі складові частини органу повинні через свої безпосередні обов’язки забезпечувати загальні функціональні завдання цього органу [23, с. 112].

Основними ознаками, які характеризують державу як єдину політичну організацію є [15, с. 40]:

– охоплює усе населення країни в просторових межах. Територія – матеріальна основа існування держави. Сама територія не породжує держави. Вона лише створює простір, у межах якого держава простирає свою владу на населення, що мешкає тут. Територіальна ознака породжує громадянство – юридичний зв"язок особи з даною державою, який виражається у взаємних правах і обов"язках. Громадянин держави набуває: а) обов"язок підкорятися державно-владним велінням; б) право на заступництво і захист держави. Політична влада держави, її суверенітет поширюється на всіх людей, що живуть на її території;

– має спеціальний апарат управління – систему державних органів, що складаються з особливого розряду осіб, професіоналів з управління;

– має у своєму розпорядженні апарат легального примусу: збройні сили, установи і заклади примусового характеру (армія, поліція, тюремні і виправно-трудові установи);

– в особі компетентних органів видає загальнообов"язкові юридичні норми, забезпечує їх реалізацію, тобто держава організує громадське життя на правових засадах, виступаючи, таким чином, як арбітр, що узгоджує індивідуальні, групові і суспільні інтереси. Вона забезпечує і захищає права своїх громадян, а також інших людей, що перебувають на її території. Без права, законодавства держава не в змозі ефективно керувати суспільством, забезпечувати здійснення прийнятих нею рішень;

– має єдину грошову систему;

– має офіційну систему оподаткування і фінансового контролю (держава збирає податки, що використовуються для утримання організацій державного механізму, які не виробляють товарів і не надають платних послуг);

– має суверенітет (суверенітет держави - це верховенство, самостійність, повнота, єдиність і неподільність влади в певній державі у межах її території, а також незалежність і рівноправність країни в зовнішніх відносинах);

– має формальні реквізити – офіційні символи: прапор, герб, гімн.

Слід зважити на те, що держава може бути світською і теократичною. Більшість держав світу – світські, тобто такі, в яких розмежовані сфери дії церкви і держави (церква відокремлена від держави). У теократичних державах влада належить церковній ієрархії (Монголія до 1921 p., сучасний Ватикан).

Отже, інститут держави пройшов великий історичний шлях розвитку. За цей період він змінювався, удосконалювався, його сутність зазнавала змін, відповідно до змін економічних, політичних, ідеологічних структур суспільства.

Держава це основний інститут політичної системи суспільства, який організовує, скеровує і контролює спільну діяльність і відносини людей, суспільних груп, класів, асоціацій. Держава є центральним інститутом влади у суспільстві і концентрованим здійсненням цією владою політики. Саме тому, і в теоретичному осмисленні, і в побутовій свідомості, і в дійсності всі три явища – держава, влада і політика – цілком природно ототожнюються [2, с. 124].

До основних ознак держави відносять: по-перше, держава – це унікальний апарат управління та примусу, який втілюється в чиновниках – професійних управлінцях. Такий апарат – сукупність органів держави – становить її матеріальне тіло і, загалом, може бути ототожнений з нею. Саме апарат управління та примусу є носієм публічної влади (влади, що здійснюється від імені народу) та може примусити суспільство беззаперечно виконувати свою волю, підкорятися.

По-друге, держава має чітко локалізовану територію, на яку поширюється влада, та населення, яке на ній проживає. Таке населення перетворюється в підданих чи громадян цієї держави. По-третє, держава володіє суверенітетом. Суверенітет є властивістю державної влади і полягає у її верховенстві та незалежності. Верховенство державної влади означає універсальність її владної сили, що поширюється на все населення, партії та громадські організації. Самостійність і незалежність полягає у її винятковому, монопольному праві вільно вирішувати усі справи в межах кордонів [2, с. 125].

Зрештою, держава нерозривно пов’язана з правом. Право, як сукупність правил поведінки, юридично оформляє державу та державну владу і тим самим робить їх легітимними, тобто законними. Вказані ознаки держави є основними, і, втративши хоча б одну з них, вона припиняє своє існування.

Таким чином, державу можна визначити як територіальну суверенну організацію публічної влади, що має спеціальний апарат управління та примусу. Слід зважити на те, що держава може бути світською і теократичною. Більшість держав світу – світські, тобто такі, в яких розмежовані сфери дії церкви і держави (церква відокремлена від держави). У теократичних державах влада належить церковній ієрархії (Монголія до 1921 p., сучасний Ватикан).

Основні теорії походження держав наведені у таблиці 1.1.

Таблиця 1.1

Основні теорії походження держав

Назва теорії	Представники	Теорія походження держави
Патріархальна теорія	Аристотель, Р. Філмер, Н.К. Михайловський, М.Н. Покровський	Відповідно до цієї теорії держава походить від патріархальної сім"ї, внаслідок її розростання: сім"я – сукупність сімей (селище) – сукупність селищ (держава). Аристотель називав людину політичною твариною, яка вступає у відносини з людьми з метою виживання. Відбувається утворення сімей. Розвиток цих сімей у результаті розмноження призводить до створення селищ, їх об"єднання утворюють державу. Отже, держава з"являється як результат сімейних взаємовідносин, а влада монарха трактується як продовження влади батька (патріарха) у сім"ї, яка є «батьківською» за характером. Натепер ця теорія не може бути сприйнята, однак її деякі елементи, насамперед роль сім"ї у становленні державності, повинні враховуватися.
Теологічна теорія	Фома Аквінський	Ґрунтується на ідеї божественного створення держави з метою реалізації загального блага. Вона обґрунтовує панування духовної влади над світською, церкви – над державою. Кожній людині наказується упокоритися перед волею Бога, який встановив державну владу, підкоритися тій владі, яка санкціонована церквою. Теологічна теорія пронизана ідеєю вічності держави, її непорушності. Звідси випливає твердження про необхідність збереження в незмінному вигляді всіх існуючих у суспільстві державно-правових інститутів. У теологічній теорії важко знайти елементи, прийнятні для сучасного світського трактування походження держави, її раціональним зерном можна вважати ідею про укріплення порядку як загального блага в державі. Правда, такий порядок, відповідно до цієї теорії, створюється за допомогою божественної сили, що виключає активність людини.
Договірна (природно-нравова) теорія	Г. Ґроцій, Б.Спіноза, Т.Гоббс, Дж.Локк, Ж.-Ж.Руссо, Я.Козельский, М.Радищев, І.Кант	Дана теорія ґрунтується на ідеї походження держави в результаті угоди (договору) як акта розумної волі людей. Об"єднання людей в єдиний державний союз розглядається як природна вимога збереження людського роду і забезпечення справедливості, свободи і порядку. В основу теорії природного права покладено тезу про те, що державі передував природний стан людей. Він уявлявся авторам теорії неоднозначним. Гоббс вважав, що в природному стані відбувається «війна всіх проти всіх». Руссо, навпаки, малював райдужну картину свободи і рівності. Проте усі вони розглядали державу як продукт людської діяльності і прагнення людей до виживання. Домовившись про створення держави, люди або передають правителю частину своїх природжених прав, щоб потім одержати їх з його рук (один варіант трактування походження держави), або домовляються про збереження своїх природних прав (інший варіант). У будь-якому разі передбачається забезпечення прав і свобод людини в рамках держави.
Органічна теорія	Г.Спенсер	Ототожнює процес виникнення і функціонування держави з біологічним організмом. Уявлення про державу як про своєрідну подобу людському організму сформульовані ще давньогрецькими мислителями. М. Спенсер у XIX ст. розвив цю думку, заявивши, що держава – це суспільний організм, який складається з окремих людей, подібно до того, як живий організм складається з клітин. Відповідно до його теорії держава, як й усяке живе тіло, Ґрунтується на диференціації та спеціалізації. Диференціація означає, що держава спочатку виникає як найпростіша політична реальність і в процесі свого становлення ускладнюється, розростається. Таке уявлення про державу здається, на перший погляд, наївним і ненауковим, проте й тут є раціональне зерно. Воно виявляється у визнанні зв"язків законів суспільного життя і законів природи, розумінні того, що людина стає істотою суспільною, будучи вже біологічно сформованим індивідом із волею і свідомістю. Іншими словами, людина спочатку є створінням природи, потім -- членом суспільства, а потім -- громадянином держави. Позитивним можна назвати обґрунтування диференціації (розподіл на класи) та інтеграції суспільного життя (об"єднання людей у державу).
Теорія насильства	Є. Дюринг, Л. Гумплович, К. Каутський	Пояснює виникнення держави як результат війн, насильницького підкорення одними людьми інших (у Є. Дюринга – частини суспільства іншою частиною, у Л. Гумпловича і К. Каутського – одного племені іншим). Названі дослідники відкидають внутрішні соціально-економічні причини походження держави. Всі державно-правові інститути, що існують у суспільстві, виводяться ними з голого насильства. Насильство лежить і в основі виникнення приватної власності. Державна влада, на думку Л. Гумпловича, виникає із фізичної сили, із панування племені, яке спочатку фізично переважає над іншим плем"ям, а згодом перетворюється на панування класу. Лише теорією насильства не можна пояснити походження держави. Проте ряд ідей, що складають зазначену теорію насильства, заслуговують на увагу. Історичний досвід свідчить, що завоювання одних народів іншими було реальним фактом існування державності протягом тривалого часу (наприклад, Золота Орда).
Матеріалістична (класова) теорія	К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін	Грунтується на тезі про економічні причини (наявність приватної власності) виникнення держави, які породили розкол суспільства на класи з протилежними інтересами. К. Маркс писав, що держава є «орган панування, орган гноблення одного класу іншим». В. Ленін називав державу «машиною для підтримки панування одного класу над іншим». У їх трактуванні держава забезпечує переважні інтереси економічно панівного класу за допомогою спеціальних засобів підкорення і управління. Ця теорія має чимало позитивних якостей. Економічний чинник, покладений в основу становлення держави, може краще пояснити суспільні явища, ніж інші чинники – психологічні, біологічні, моральні, етнічні, хоча й вони повинні враховуватися. Класовий підхід дає можливості для аналізу виникнення держави, визначення сутності держави. Недооцінювався ідеологічний чинник (свідомість), який, разом із матеріалістичним (буття) відіграє істотну роль.

Отже, існує досить багато теорій походження держави, а відтак і розуміння її сутності. Таке різноманіття наукових поглядів обумовлене історичними особливостями розвитку суспільства, переконаннями авторів та завданнями, які вони ставлять перед собою.

Кожна з них пропонує не лише пояснення того, як виникла держава, але й розкриває новий підхід до розуміння її сутності та призначення.

Проте, повертаючи свій погляд до історії, можна простежити процес виникнення перших держав, а також визначити основні причини, які призвели до такого виникнення. Серед них [7, с. 106]:

– Необхідність колективного виживання. У суворих природних і кліматичних умовах індивід не міг вижити самостійно. Окремо чи навіть невеликими групами, використовуючи примітивну зброю, люди не могли вбити на полюванні велику тварину чи загнати до прірви табун оленів. Подібний спосіб життя був під силу тільки громаді. Така громада переростає у рід, що відрізнявся послідовним колективізмом у виробництві, управлінні і розподілі добутих благ.

– Необхідність управління у колективному співжитті. Для координації відносин між індивідами необхідною була влада – система відносин між керівником і підвладним, у яких керівник підкоряє собі волю підвладного та скеровує його поведінку. Вищою владою у первісному суспільстві були народні збори всіх дорослих членів роду. Однак владними повноваженнями наділялися і ради старійшин, а також старійшини, вожді, воєначальники, служителі культу, які спочатку були першими серед рівних і не мали привілеїв.

– Перехід до моногамної сім’ї. На ранніх стадіях існування людства родина була полігамна. Усі чоловіки і жінки (включаючи батьків і дітей) належали один одному. Із соціалізацією суспільства коло тих, хто вступає у шлюб, звужувалося. Звичаї поступово забороняли шлюби між батьками і дітьми, потім між братами і сестрами, а пізніше і шлюби всередині роду.

– Поглиблення міжродових зв’язків. Дружні громади поєднували свої зусилля для полювання, рибного лову та інших виробничо-військових заходів, що вимагають великої кількості учасників. Такі об’єднання колективів називалися фратріями (братерствами). Згодом, з ускладненням міжродових відносин із систематичним проведенням спільних акцій, з’являються значно більші об’єднання – племена і союзи племен, якими управляли єдині органи влади.

Разом з тим, самі лише вказані вище передумови не могли призвести до утворення держави. Для цього потрібні були значно відчутніші поштовхи, якими стали [7, с. 107]:

І. Виникнення землеробства та скотарства. Так відбувся перший великий суспільний поділ праці. Люди стали спеціалізуватися на виконанні різних видів суспільно-корисної діяльності. Відбувся революційний перехід від присвоювальної економіки до економіки виробляючої, що докорінно змінило всю систему соціальних відносин первісного суспільства.

ІІ. Виникнення ремесла. Спеціалізація суспільно-необхідної роботи супроводжувалася удосконаленням знарядь праці, їхньою розмаїтістю. Ремесло виросло у самостійну галузь виробництва, призвівши до другого великого суспільного поділу праці.

ІІІ. Виникнення торгівлі. Заняття скотарством, землеробством і ремеслом вимагало від індивідів обміну результатами своєї праці. Якщо раніше мисливці і збирачі плодів обмінювалися сировиною і їжею лише епізодично, час від часу, то населення неоліту змушене було обмінюватися і харчовими, і ремісничими виробами систематично. Процес обміну переріс у цілу галузь суспільно-корисної діяльності, яким займалася значна частина населення – купці. Це був третій великий поділ праці.

ІV. Виникнення приватної власності. Індивідуалізація праці та одержання надлишкового продукту стали основою кардинальних змін у відносинах власності. Вона диференціювалася на приватну (створену особистою працею) і загальну власність, отриману від предків (земля). Основна маса приватної власності накопичувалася в осіб, які здійснювали владні повноваження, що спочатку пов’язувалося з необхідністю належного виконання управлінських функцій і носило епізодичний характер. Згодом це перетворилося в систему. Крім того, всі особи, наділені публічною владою, придбали різного роду особисті привілеї (на частину військової здобичі, на додатковий наділ і т.ін.).

V. Виникнення класів. Поступово, у зв’язку з ускладненням і зростанням обсягу управлінської діяльності, зростала чисельність родоплемінної верхівки. Публічна влада усе більше віддалялася від суспільства. Йшов процес її самоізоляції. Разом із тим розширювалися повноваження влади й управлінські можливості. Вона на свій розсуд починає розпоряджатися і засобами виробництва, що знаходяться у загальній, колективній власності. Іншими словами, утворюються класи – посилюється публічна влада і суспільство розшаровується на багатих і бідних, гнобителів і пригноблених [3, с. 27].

Отже, три великих суспільних поділи праці, що ознаменували перехід суспільства до виробляючої економіки, виникнення приватної власності та класів, дали поштовх до формування держави як особливого прояву публічної влади. Однак процес формування держави в різних країнах йшов по-різному. У праці «Походження родини, приватної власності і держави» Ф.Енгельс виділяє три основні форми її виникнення: афінську, давньоримську і давньогерманську.

Таким чином, часто виділяють два основні шляхи виникнення держави: західний та східний. За першим, держава виникла в результаті боротьби класів за своє панування, за другим – у результаті необхідності колективної організації праці.

1.3. Форми і методи здійснення функцій держави

Методи і прийоми впливу держави на суспільні відносини, методи здійснення державних функцій залежать від компетенції та форм діяльності відповідних державних структур, які на практиці здійснюють виконання функцій держави в межах своєї компетенції. Функції держави не слід ототожнювати з функціями її окремих органів. Функції держави — це основні напрямки її діяльності, якими зумовлена робота всього державного апарату і кожного з його окремих органів. Функції ж окремого державного органу визначаються соціальним призначенням цього конкретного органу, як особливої частини механізму держави, і знаходять свій вираз і конкретизацію у компетенції державних органів, закріплених за кожним органом правах і обов"язках. Функції держави необхідно також відрізняти і від окремих видів державної діяльності, які здійснюються або спеціально уповноваженими на те органами держави, або структурними підрозділами певної кількості органів (планування, статистична діяльність тощо) [30, с. 71].

Слід також відмежовувати функції держави від форм і методів їхнього здійснення. Основними формами здійснення функцій держави є правотворчість, в цілому правове регулювання і безпосередня організаторська робота щодо здійснення правових настанов за допомогою методів переконання, заохочення та примусу. Змістом тієї або іншої функції держави виступає сам процес впливу держави через практичну діяльність її відповідних структур на певні суспільні відносини або на групу однорідних суспільних відносин.

Кожна конкретна функція держави поєднує у собі зміст, форму та методи здійснення відповідної гілки єдиної державної влади — законодавчої, виконавчої чи судової влади, застосування якої пов"язане з особливостями конкретного об"єкту державного впливу.

Це поєднання можна проілюструвати на прикладі здійснення функції охорони правопорядку, законності, прав і свобод громадян. Для виконання завдань, що стоять перед цим напрямком державної діяльності, застосовуються всі її форми:

а) правотворча, правове регулювання шляхом видання відповідними державними органами нормативних актів, а також актів конкретних (актів застосування норм права), які спрямовані на зміцнення та охорону правопорядку, законності, визначення змісту та забезпечення здійснення прав і свобод громадян;

б) безпосередня організаторська робота при проведенні конкретних заходів, що стосуються вказаних питань (розподіл кадрів, їхнє навчання, здійснення нагляду за неухильним дотриманням та виконанням положень нормативних актів, організація цієї роботи тощо) [30, с. 72].

Для здійснення функцій, що розглядаються, використовуються і вказані методи:

а) переконання — шляхом правового виховання населення, проведення профілактичних заходів;

б) заохочення — шляхом пропаганди досвіду та надання різних пільг і нагород колективам і особам, які не допускають правопорушень, беруть активну участь у боротьбі з ними;

в) примус — шляхом застосування до суб"єктів, які скоїли правопорушення, законних заходів покарання, перевиховування та спонукання до діяльності, спрямованої на усунення шкоди, що заподіяна такою поведінкою іншим суб"єктам. Таким чином, для глибокого і всебічного аналізу будь-якої функції держави слід розглядати зміст, форму і методи здійснення відповідного напрямку державної діяльності.

Державне управління, як різновид соціального управління — функція держави, яка притаманна спеціальним організаційним структурам (органам), їх сукупність є системою органів державного управління. Ця система в цілому і кожна з її складових окремо, виконуючи функції державного управління, діють виключно від імені держави. Рішення, які вони приймають, обов"язкові для всіх учасників суспільних відносин, у тому числі і для недержавних організацій та формувань. Складається ця система з двох компонентів [1, с. 88]:

а) державних органів, тобто належних державі (наприклад, міністерство, обласна державна адміністрація);

б) недержавних (не мають статусу державних) органів, тобто державі не належних.

Першим у цій системі належить головне і провідне місце, їх сукупність є складовою частиною апарату держави. У цих органах на оплатній основі працюють державні службовці.

Другі можуть здійснювати державне управління лише в тому разі, якщо держава делегує їм відповідні повноваження («Про місцеве самоврядування в Україні»). Усі основні компоненти державного управління мають складну структуру, тобто складаються з окремих частин. Тому воно являє собою управлінські підсистеми з особливими властивостями, місцем і роллю в управлінському процесі.

У теорії держави і права досить інтенсивно досліджується проблема ознак державного управління, які часто називають його рисами. Найчастіше виділяють п"ять ознак: 1) виконавчо-розпорядчий характер; 2) підзаконність; 3) масштабність і універсальність; 4) ієрархічність; 5) безпосередньо організуючий характер [7, с. 81].

Виконавчо-розпорядчий характер державного управління охоплює два взаємопов"язані напрями — виконавчу і розпорядчу діяльність. Органи, які здійснюють державне управління, — це насамперед виконавчі структури. Найважливіші з них містять цю ознаку вже у своїй назві (наприклад, органи виконавчої влади). Ця ознака, як правило, закріплюється у нормативному порядку. Існують органи державного управління, які такого статусу не мають. Однак аналіз компетенції цих органів дає змогу однозначно кваліфікувати їх як виконавчі органи держави. Як перші, так і другі функціонують для оперативного й безпосереднього управління господарським, соціально-культурним, військовим та іншим будівництвом. Саме на них покладено обов"язок реалізовувати (виконувати) рішення, які приймає законодавча влада.

У зв"язку з цим постає питання: як можна поєднати владність управлінського впливу і виконавство? Суть проблеми полягає в тому, що управління різними сферами життя держави і суспільства не є виключною функцією виконавчого апарату держави. У цьому процесі беруть активну участь й інші суб"єкти єдиної державної влади [30, с. 90].

Піддзаконність державного управління означає, що його найважливіші цілі, сфери, форми і методи впливу встановлюються на законодавчому рівні. Вся виконавчо-розпорядча діяльність ґрунтується на правових нормах, головне місце серед яких належить нормам законів. Саме вони створюють міцну правову базу для здійснення державного управління і визначають межі його виконавчого спрямування.

Виявом масштабності та універсальності державного управління є здійснення державою управлінської діяльності, впливу на всі сфери соціального життя через вищезазначені органи.

Ієрархічність державного управління — це наявність у органів, які його здійснюють, системи нижчих, підпорядкованих їм інстанцій.

Безпосередньо організуючий характер державно-управлінської діяльності полягає в організації спільної діяльності людей у процесі виконання і розпорядництва на різних рівнях [30, с. 90-91].

Таким чином, під державним управлінням слід розуміти специфічну діяльність держави, що виявляється у функціонуванні низки уповноважених структур (органів) з реалізації виконавчо-розпорядчих функцій, що безперервно, планомірно, владно і в рамках правових установлень впливають на суспільну систему з метою її вдосконалення відповідно до публічних інтересів.

РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ СУВЕРЕНІТЕТУ ЯК НЕВІД’ЄМНОЇ ОЗНАКИ ДЕРЖАВИ

2.1. Суверенність України як невід’ємна ознака її державності

Питання суверенітету було актуальними для усіх держав у всі часи їх існування. Адже з поняттям суверенітету пов’язується взагалі саме існування держави як такої, оскільки несуверенних держав не існує. Основною тенденцією світового розвитку, починаючи з другої половини ХХ століття, стають процеси інтеграції та глобалізації. Нівелюючи економічні, фінансові, інформаційні, політичні відмінності суб’єктів міжнародних відносин, зазначені процеси суттєво впливають на суверенність держав, причому такий вплив не завжди можна назвати позитивним. Зокрема, А. Куян зазначає, що наступи глобалізації є викликом ідеї суверенітету взагалі, розмиванням доктрини державного суверенітету як принципу міжнародних відносин, поглинанням національної своєрідності різних держав [17, с. 116].

Основними завданнями будь-якої сучасної держави, в тому числі і України, є не опинитися на узбіччі глобалізованого світу, зберігши власну незалежність, ідентичність, свою культуру, традиції, національні надбання у багатьох сферах соціального буття. У цьому контексті надзвичайно важливою та актуальною є проблема відповідності заходів, вживаних державою та громадянським суспільством, кінцевій меті. Адже докладання надмірних зусиль по збереженню, захисту, відстоюванню суверенітету ризикує закінчитися перетворенням останнього на самоціль, возведенням його у ранг абсолюту.

Ідея суверенітету склалася не одночасно. Його риси та характеристики визрівали в політико-правовій думці поступово. Слід зазначити, що проблема суверенітету держави завжди була у центрі уваги як науковців, так і практиків. Значний вклад у розвиток теорії суверенітету внесли такі відомі мислителі минулих століть як Ж.Боден, Г.Гегель, Т.Гоббс, Ж.-Ж.Руссо, Н.Макіавеллі, а також відомі сучасні вітчизняні та зарубіжні теоретики та історики держави і права, такі, як: М.Козюбра, В.Копєйчиков, О.Копиленко, В.Нерсесянц, О.Скакун, В.Шаповал та інші.

Суверенітет є однією з ознак суверенної держави. Він надає можливість самостійно здійснювати через відповідні державні структури функції стосовно формування і реалізації як внутрішньої, так і зовнішньої політики України. Із суверенності України випливає і її незалежність.

Незалежною може бути суверенна держава, яка має право самостійно вирішувати свої внутрішні і зовнішні справи без втручання в них будь-якої іншої держави [10, с. 17]. Україна як суверенна демократична держава втілює в собі суверенітет держави, суверенітет нації та суверенітет народу. Реалізація в Україні права на політичне самовизначення, аж до відокремлення (вищий щабель національного суверенітету, що призводить до встановлення державного суверенітету), є об"єктивно закономірним процесом.

У Конституції України проголошується: «Суверенітет України поширюється на всю її територію» (ст. 2) [14].

У Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 p. [5] зазначається, що державний суверенітет – це верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах. Тобто, у Декларації про державний суверенітет України зазначені такі ознаки державного суверенітету України:

1) верховенство (інакше: прерогатива влади) – відсутність іншої більш високої суспільної влади на території країни: державна влада може скасувати, визнати недійсним будь-який прояв усякої іншої суспільної влади;

2) самостійність – можливість самостійно приймати рішення усередині країни і ззовні за дотримання норм національного та міжнародного права;

3) повнота (інакше: універсальність) – поширення державної влади на всі сфери державного життя, на все населення і громадські організації країни;

4) неподільність влади держави в межах її території – одноособовість влади в цілому і лише функціональний її поділ на гілки влади: законодавчу, виконавчу, судову; безпосереднє здійснення владних велінь по їх каналах;

5) незалежність у зовнішніх відносинах – можливість самостійно приймати рішення ззовні країни за дотримання норм міжнародного права і поважання суверенітету інших країн;

6) рівноправність у зовнішніх відносинах – наявність у міжнародних відносинах таких прав і обов"язків, як й у інших країн. До зазначених ознак суверенітету слід додати:

7) невідчужуваність – неможливість довільної відчуженості легітимної та легальної влади, лише наявність закріпленої законом можливості делегувати суверенні права держави органам місцевого самоврядування (в унітарній державі), суб"єктам федерації та органам місцевого самоврядування (у федеративній державі) [5].

У ст. 2 зазначається, що суверенітет України поширюється на всю її територію. Це положення означає, що жодна частина цієї території не може проголосити себе незалежною від суверенної влади держави. Згідно зі ст. 17 Конституції захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішою функцією держави, справою всього українського народу.

Конституцією проголошується суверенітет держави у повному обсязі: як внутрішній суверенітет (щодо політичних партій та інших інститутів), так і зовнішній, тобто суверенітет щодо інших держав, до того ж у всіх основних сферах: політичній, економічній, культурній тощо [12, с. 130].

Демократизм держави і державного ладу виявляється насамперед у визнанні нею народу носієм суверенітету, у поєднанні безпосереднього народовладдя із здійсненням влади народом через органи державної влади та місцевого самоврядування, у визнанні й гарантуванні місцевого самоврядування, демократичному порядку формування органів державної влади та місцевого самоврядування, у системі, структурі, функціях і повноваженнях органів державної влади і місцевого самоврядування та у порядку їх діяльності, тобто в демократичних принципах організації і здійснення державної влади.

Проявами народного та національного суверенітету України, на мій погляд, є те, що наша держава є національною за своїм походженням, оскільки її утворення відбувалось на основі здійснення українською нацією, усім українським народом права на самовизначення. Національний характер держави зумовлюється певною мірою й етнонаціональним складом нашого суспільства. Це знаходить своє відображення у державній мові (ст. 10), символіці (ст. 20), в інших атрибутах держави, у її політиці сприяння консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України (ст. 11), у піклуванні про задоволення національно-культурних та мовних потреб українців, які проживають за межами держави [28, с. 11].

Ознаки внутрішнього суверенітету нашої держави є наступні:

1) багатоманітність (політична, економічна та ідеологічна).

Політичний плюралізм полягає у багатопартійності і свободі політичної діяльності, економічний – у багатоманітності форм власності і господарювання, ідеологічний – у багатоманітності ідеологій. При цьому цензура як антипод ідеологічної та політичної багатоманітності Конституцією заборонена, і жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова, хоча це не виключає, звичайно, наявності загальнонаціональної ідеології;

2) рівність - полягає у закріпленні у Конституції рівності усіх людей у своїй гідності та правах (ст. 21), рівності конституційних прав і свобод громадян та їх рівності перед законом (ст. 24);

3) унітарність - означає єдність, соборність держави в політичному, економічному, соціальному, культурному (духовному) та інших відношеннях. Вузловим моментом єдності держави є її територіальна єдність.

У Конституції щодо цього зазначається, що територія України у межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною (ст. 2). Існуючий поділ України є адміністративно-територіальним поділом і не має політичного характеру. Окремі адміністративно-територіальні одиниці мають адміністративну автономію і певні атрибути держави (АР Крим) або спеціальний статус міст республіканського значення (міста Київ та Севастополь), але це не впливає і не може впливати на визначення форми державного устрою України як унітарної держави [12, с. 118].

Таким чином, як було зазначено вище, Україна, так само, як і кожна держава на сучасному етапі розвитку людського суспільства, вступаючи до різноманітних державних організацій та міждержавних структур, добровільно певною мірою обмежує свій суверенітет. Однак, незважаючи на всі видозміни розглядуваного поняття, не дивлячись на виникнення можливих механізмів його обмеження, наша держава буде, є та, на мою думку, залишиться у доступному для огляду майбутньому суверенною державою.

При цьому слід виходити з того, що Україна забезпечує свій суверенітет у взаємодії з сучасною системою міжнародних відносин. Не дивлячись на всі розмови щодо розпаду Вестфальської системи, цього не відбулося з тієї причини, що є незрозумілим, що має прийти їй на зміну.

Існує багато механізмів обмеження суверенітету, як наприклад, гуманітарна інтервенція, права людини, однак вони все-таки є доповненням та похідними від поняття державного суверенітету. Тобто суверенітет трансформується, але не зникає. Вважаємо, що можна прогнозувати перехід від територіального суверенітету, який наразі домінує до суверенного суспільства. Наприклад, у середні віки існували держави, які фактично не мали території. І в епоху глобалізації це є досить вірогідним шляхом розвитку людського суспільства.

2.2. Особливості забезпечення суверенітету України на сучасному етапі

Основною ознакою суверенітету, про яку вже згадувалося вище, виступає право держави на здійснення державної влади, проведення власної політики у всіх суспільних сферах, збереження власної окремості від інших держав. Це означає, що суверенітет визначається самостійністю, повнотою, всезагальністю і виключністю влади держави. В межах своїх територіальних кордонів суверенна держава виступає як єдиний офіційний представник всього суспільства, всього населення. Державна влада здійснює внутрішню і зовнішню державну політику від імені всього громадянського суспільства всередині і поза країною [13, с. 63].

На думку С.І. Дорогунцева, найповніше своє втілення суверенітет знаходить в економічній самостійності держави. Бо не може бути й мови про державний суверенітет, якщо він не спирається на власну, незалежну могутню економічну базу [6, с. 75]. Інакше суверенітет не що інше, як фікція, марево. Тому земля, її надра, інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу та морської економічної зони, а також увесь нагромаджений економічний, науково-технічний та інтелектуальний потенціал є виключною власністю народу держави і використовується з метою забезпечення матеріальних та духовних потреб громадян.

Власність народу Української держави на землю, її надра та інші природні ресурси, а також основні засоби виробництва у будь-якій сфері народного господарства є матеріальною основою державного суверенітету та самостійної організації її економічного життя. В цьому розгорнутому і водночас лаконічному формулюванні закладено найглибші і найсуттєвіші гарантії державного суверенітету Української держави. Тут йдеться про власність не лише на територію, землю та природні ресурси, а й (що не менш важливо) про власність на нагромаджений усіма поколіннями народу України економічний, науково-технічний та інтелектуальний потенціал [2, с. 55].

Зокрема, військові події на сході України, анексія Криму, енергетична криза в Україні яскраво продемонструвала, наскільки вразливою є суверенність нашої держави та як іноземні держави, прикриваючись глобалізаційними гаслами, а просто кажучи – шантажуючи ними, втручаються не лише у зовнішню, але й у внутрішню політику нашої держави, нав’язуючи нам вигідні для них моделі поведінки [3, с. 7]. Водночас загрози, які так відверто проявилися в найближчій сьогодні до України державі – Грузії, показали, що українська незалежність є настільки ж хиткою, наскільки нестабільною є ситуація у Східній Європі та північній Євразії, за умови існування агресивної Російської імперії. Події в Грузії продемонстрували, що навіть дуже національно згуртована країна раптово може опинитися перед втратою своєї суверенності.

На що сподіватися Україні, коли велика частина її населення, за соціологічними опитуваннями і партійним голосуванням, скептично дивиться на українську державність, ідейно та культурно орієнтується на Москву, не визнає європейських демократичних норм? Коли її влада впродовж всіх років незалежності лише злочинно роззброює державу і обезсилює, скорочує армію? Коли вибухово-сепаратистська ситуація зберігається в Криму, на Донбасі, а тепер ще й додався русинський «самостійницький» рух на Закарпатті, невирішена проблема з Придністров’ям? [25]. У зв’язку з цим логічним видається, що держави (і Україна також) будуть докладати усіх можливих зусиль для збереження свого суверенітету, оскільки природним прагненням будь-якого людського утворення, в тому числі суспільства та держави, є збереження власної ідентичності. Однак на цьому шляху підстерігає інша загроза – загроза абсолютизації суверенітету.

На думку багатьох дослідників та політиків абсолютизація суверенітету може бути реальною загрозою перетворення його із знаряддя охорони громадянського суспільства і держави у джерело небезпеки для них.

Так, Л. Чекаленко відмічає: хоча соціальною цінністю суверенітету і є юридична самостійність держави, котра виявляється в непідкоренні іншій державі або групі держав (тобто незалежність від чужої волі), ця незалежність не означає непідкорення міжнародному праву і не повинна бути теоретичним обґрунтуванням самоізоляції, відокремлення і автаркії [29].

Абсолютизація суверенітету здатна викликати величезні політичні втрати. Суверенітет не повинен перетворюватися на самоціль. Він є лише засобом, знаряддям створення сприятливих умов для політичного, соціально-економічного та духовного розвитку народу, забезпечення мирного і взаємовигідного співробітництва з іншими народами [23, с. 191]. Знову ж таки, на прикладі енергетичної кризи в Україні ми можемо зробити висновок, що абсолютизація суверенітету в одній країні обмежує суверенітет інших країн її сусідів, партнерів тощо, несе в собі загрозу втручання до їх внутрішніх чи зовнішніх справ. Негативне ставлення до «абсолютного суверенітету» висловила і ООН, вбачаючи в ньому одну з головних перешкод на шляху міжнародного співробітництва.

Суверенітет народу (а як наслідок – і державний суверенітет) не повинні перетворюватися на самоціль, бо це неминуче призведе до самоізоляції такого суспільства і держави від світової спільноти [24, с. 104].

За словами Ю.Збітнєва більшість положень Декларації залишились лише декларативними [9]: «Держава сьогодні не виконує умови соціального контракту з носієм влади – народом. Як не прикро, та сучасна Україна не відповідає критеріям суверенної демократичної держави, і більше нагадує колонію. Криза управління, неповага до Конституції і законів України є достатніми передумовами для корінної зміни системи влади».

Попри все, ми віримо, що національний інстинкт і державницька мудрість українського народу втримають нашу суверенність в історії. Віримо у те, що суспільство згуртується, якщо не на рівні партій, то на рівні громадянського руху за національне самоутвердження країни. Погоджуємось з думкою І. Коваль, що мусимо пам’ятати, що українська перемога може відбутися тільки через нашу згуртованість, національну гідність і волелюбність [10].

За словами колишнього Президента України В.Ющенка «Декларацiя про суверенiтет України, стала першою з основоположних актiв нашої державностi, який мобiлiзував нацiю, вдихнув у неї упевненiсть у своїх силах. Весь свiт чiтко зрозумiв: Україна прагне бути вiльною, Україна йде до повного вiдновлення свого суверенiтету» [10].

Але головне, вiд чого буде залежати утвердження справжнього суверенітету, – незворотнiсть зрушень у полiтичнiй свiдомостi народу, в його культурi. Це потребує подолання стiйких стереотипiв, а також якiсних змiн у всьому укладі нашого життя. Спроби штучно прискорити цей складний процес можуть тільки зашкодити. Але нiчого не робити для прискорення – значить зупинити весь процес. Cувepeнітет України – це наш спосiб життя. Його не забезпечити декретами, деклараціями, указами – потрiбна повсякденна напружена праця [9]. Завершено лише початковий етап створення Української держави. Сучасному поколiнню бракує усвiдомлення, що ми живемо в державi, якої вчора ще не iснувало i яку треба вдосконалювати – саме як державу. Таке усвiдомлення, з одного боку, допомагає людинi з розумiнням ставитись до вад нинiшньої державної влади, а з iншого – вiдчувати себе учасником державної розбудови.

ВИСНОВКИ

1. Аналіз сутності та поняття держави виявив, що держава є суверенною політико-територіальною організацією суспільства, що володіє владою, яка здійснюється державним апаратом на основі юридичних норм, що забезпечують захист і узгодження суспільних, групових, індивідуальних інтересів зі спиранням, у разі потреби, на легальний примус. Сутність держави – це головна, основна властивість держави, що визначає її зміст, мету, функції, головне, що обумовлює об"єктивну необхідність існування держави, а також те, чиїм інтересам вона служить.

Визначити загальне поняття держави, яке б відбивало всі без винятку ознаки і властивості, характерні для кожного з її періодів у минулому, дійсному і майбутньому, неможливо. Водночас будь-яка держава має набір таких універсальних ознак, що виявляються на всіх етапах її розвитку. Такими ознаками є територія, населення, влада. Розглядаючи сутність держави, не можна не зазначити, що інститут держави пройшов великий історичний шлях розвитку (приблизно 5 тис. років). Природно, за цей період він змінювався, удосконалювався, його сутність зазнавала змін, відповідно до змін економічних, політичних, ідеологічних структур суспільства.

2. Питання про функції держави є одним із важливих питань не тільки теорії, але і практики державного будівництва. Функції держави виражають соціальну природу держави і конкретизують її суть. Функції держави це головні напрямки і види діяльності держави, обумовлені її завданнями і цілями і такі, що характеризують її сутність. Функції держави не можна ототожнювати з функціями її окремих органів, які є частиною апарату держави і відбиваються у компетенції, у предметі ведення, у правах і обов"язках (повноваженнях), закріплених за ними. Таким чином, державу можна визначити як територіальну суверенну організацію публічної влади, що має спеціальний апарат управління та примусу.

До основних ознак держави відносять: держава є унікальним апаратом управління та примусу, який втілюється в професійних управлінцях; держава має чітко локалізовану територію, на яку поширюється влада, та населення, яке на ній проживає; держава володіє суверенітетом; держава нерозривно пов’язана з правом. Право, як сукупність правил поведінки, юридично оформляє державу та державну владу і тим самим робить їх легітимними, тобто законними. Вказані ознаки держави є основними, і, втративши хоча б одну з них, вона припиняє своє існування.

3. Діяльність держави і його органів по реалізації функцій держави здійснюється в різних формах. Існує кілька класифікацій форм здійснення функцій держави. Звичайно виділяють правові та організаційні форми здійснення функцій держави. Правові форми — це діяльність органів держави, пов"язана з ухваленням і виданням правових актів, а саме: правотворча, правозастосовча, правоохоронна, право інтерпретаційна. Організаційні форми здійснення функцій держави — поточна технічна, господарська, статистична діяльність, спрямована на розв"язання конкретних завдань. Кожна функція держави здійснюється одночасно і в правових, і в організаційних формах.

З урахуванням розподілу влади виділяють такі форми здійснення функцій держави: законодавча; управлінська (виконавчо-розпорядча); судова; контрольно-наглядова

4. Питання суверенітету було актуальними для усіх держав у всі часи їх існування. Адже з поняттям суверенітету пов’язується взагалі саме існування держави як такої, оскільки несуверенних держав не існує. Поняття суверенітету відоме конституційній теорії і практиці всіх країн, хоч існують різні і досить далекі від його традиційного тлумачення.

5. 16 липня 1990 року Верховна Рада України ухвалила Декларацію про державний суверенітет України. Відтоді в літописі нашої держави розпочалася нова сторінка, новий відлік часу - епоха утвердження України як самостійної та незалежної країни. Це стало першим кроком до відновлення історичної справедливості, відродження української державності як ідеї соборності українського народу та його земель.

Нині Україну як незалежну суверенну державу визнали 174 країни світу і 171 встановили дипломатичні відносини.

Основною ознакою суверенітету виступає право держави на здійснення державної влади, проведення власної політики у всіх суспільних сферах, збереження власної окремості від інших держав. Це означає, що суверенітет визначається самостійністю, повнотою, всезагальністю і виключністю влади держави. В межах своїх територіальних кордонів суверенна держава виступає як єдиний офіційний представник всього суспільства, всього населення. Державна влада здійснює внутрішню і зовнішню державну політику від імені всього громадянського суспільства всередині і поза країною.

6. Однак, конституційні характеристики України, на жаль, сьогодні мають більше формально-юридичний характер, ніж повноцінне втілення в практику функціонування держави. Адже реальний стан розвитку демократії та конституційної законності в нашій країні, рівень добробуту її громадян, їхньої безпеки тощо говорять самі за себе.

Разом з тим визначення на конституційному рівні України як суверенної національної держави, держави унітарної, демократичної з республіканською формою правління, а також держави світської, соціальної та правової, - є і залишається надалі генеральним напрямком розвитку України на ближчу та дальшу перспективи.

Головне, вiд чого буде залежати утвердження справжнього суверенітету, – незворотнiсть зрушень у полiтичнiй свiдомостi народу, в його культурi. Це потребує подолання стiйких стереотипiв, а також якiсних змiн у всьому укладі нашого життя. Спроби штучно прискорити цей складний процес можуть тільки зашкодити. Але нiчого не робити для прискорення – значить зупинити весь процес. Cувepeнітет України – це наш спосiб життя. Його не забезпечити декретами, деклараціями, указами – потрiбна повсякденна напружена праця.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Бабкіна О.В. Теорія держави і права у схемах і визначеннях: Навч. посіб. / О. В. Бабкіна, К. Г. Волинка. – К.: МАУП, 2004. – 144 с.

2. Волинк К. Г. Теорія держави і права: Навч. посіб. – К.: МАУП, 2003. – 240 с.

3. Гапотій В.Д. Суб’єктивне вирішення проблеми відповідності державних заходів по збереженню суверенітету України (теоретико-правовий аспект) // Таврійський державний агротехнологічний університет, 2013. –
С. 2-7.

4. Годованець В. Ф. Конституційне право України: Навч. посіб. – К.: МАУП, 2005. – 360 с.

5. Декларація про державний суверенітет України // Прийнята Верховною Радою Української PCP 16 липня 1990 року.

6. Дорогунцев С.І. Промова // Засідання п"ятдесят третє сесійного залу Верховної Ради Української РСР. 28 червня 1990 року. 16 година.

7. Зайчук О.В., Оніщенко Н.М. Теорія держави і права: Академічний курс: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 325 с.

8. Захарченко П.П. Історія держави та права України: Навч. посіб. для дист. навч. – К.: Університет «Україна», 2005. – 208 с.

9. Збітнєв Ю. Україна не відповідає критеріям суверенної держави // «Народний оглядач». – Розділ: «Загальнополітичні та суспільні новини». – 16 липня. – 2015. – С. 10-13.

10. Коваль І.М. «Суверенiтет України – це наш спосіб життя» // Одеський національний університет імені І.І.Мечникова, 2015. – Офіційний веб-сайт: info.onu.edu.ua/newspaper.

11. Коментар до Конституції України: наук.-попул. видання. – К.:
Ін-т законодавства Верховної Ради України, 1996. – С.21-22.

12. Конституційне право України: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. академіка АПрН України, доктора юридичних наук, професора Ю. М. Тодики, доктора юридичних і політичних наук, професора В. С. Журавського. – К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2002. – 544 с.

13. Конституційно-правові засади становлення української державності / В. Я. Тацій, Ю. М. Тодика, О. Г. Данильян та ін.; За ред. акад. НАН України В. Я. Тація, акад. АПрН України Ю.М. То-дики. – X.: Право, 2003. – 328 с.

14. Конституція України // Прийнята на п"ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. – К.: Ін-т зак-ва ВРУ, 1996.

15. Кравченко В. В. Конституційне право України: Навчальний посібник.-Вид. 3-тє, виправл. та доповн. – К.: Атіка, 2004. – 512 с.

16. Крестовська Н.М., Матвеева Л.Г. Теорія держави і права: Елементарний курс. Видання друге. — X.: ТОВ «Одіссей», 2008. — 432 с.

17. Куян І.А. Передумови виникнення суверенітету в політичній думці Західної Європи і сучасність // Держава і право. – 2006. – № 34. –
С. 110-116.

18. Легеза Ю. О. Функції держави як зміст її сутності [Текст] / Ю. О. Легеза // Науковий вісник Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ, 2012. - Т. № 2. - С.68-75.

19. Міжнародна поліцейська енциклопедія: У 10 т. / Відп. ред. Ю.І. Римаренко, Я.Ю. Кондрат’єв, В.Я. Тацій, Ю.С. Шемшученко. – К.: Ін Юре, 2003. – Т.1. – С. 991.

20. Мотиль І.І. Становлення та розвиток поняття функцій сучасної правової держави / І.І. Мотиль // Право і суспільство. - № 2. – 2011. – С. 47-51.

21. Погорилко В.Ф. Функции советского общенародного государства. – К., 1986. – 350 с.

22. Самолюк В., Філіп’єв А., Мартинюк Р. Основи правознавства: Навчальний посібник. – Острог: Видавництво Національного університету «Острозька академія», 2006. – 253с.

23. Скакун О.Ф. Теорія держави і права. – Х.: Консум, 2005. – 656 с.

24. Стецюк П. Конституційні характеристики України (спроба формально-юридичного аналізу) // Вибори та демократія. – 2004. – №1. – 10 грудня 2004.

25. Суверенність – це згуртованість нації // «Персонал+плюс»: Науково-ідеологічний центр імені Д.Донцова. – № 30(170). – 5-11 вересня 2014 р.

26. Супрун В.В. Інформаційний суверенітет у системі суміжних юридичних категорій // Вісник ХНУВС. – 2008. – Вип. 40. – 366 с.

27. Федоренко Г.О. Теорія держави і права: Навч.-метод. посіб. для самост. вивч. дисц. – К.: КНЕУ, 2006. – 232 с.

28. Федущак-Паславська Г.М. Політико-правова ідея суверенітету державної влади та її реалізація в державотворенні України:: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.01 «теорія та історія держави і права; історія політичних і правових вчень» / Г.М. Федущак-Паславська. – Львів, 2000. – 20 с.

29. Чекаленко Л. Зовнішня політика України: теорія і практика // «Персонал»: Журнал інтелектуальної еліти. – № 11. – 2014. – С. 10-15.

30. Шульга А.М. Теорія держави і права. – Х., 2008. – 252 с.

31. Щербина І.С. Поняття про суверенітет. – Харків, 1999. – С.19.Щербина І.С. Поняття про суверенітет. – Харків, 1999. – С.19-22.

32. Юрій М.Ф. Політологія: Підручник. – К.: Дакор, 2006. – 310 с.