Концепція В. І. Шкляра та її розвиток у дистанційному дослідженні Шаповаленко Н. М.

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ

ОДЕСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ І. І. МЕЧНИКОВА

КАФЕДРА ЖУРНАЛІСТИКИ

РЕФЕРАТ

На тему: « Концепція В. І. Шкляра та її розвиток у дистанційному дослідженні Шаповаленко Н. М.»

                                           Студента 5 курсу

                                      Спеціальності:

                                                                          Видавнича справа та редагування

                                                     Денної форми навчання

                                      Буряка Сергія

Одеса-2012

У журналістиці під публіцистикою прийнято вважати набір жанрів, які називаються публіцистичними, і є однією з трьох жанрових ланок. Публіцистика в літературній творчості – це окремий вид літератури, присвячений суспільно-політичним питанням та іншим проблемам суспільства, зокрема історичним та науковим, актуальним для сучасності та майбутнього, а також твори на цю тему – статті, нариси, памфлети, фейлетони тощо (у журналістиці дані жанри і є власне публіцистичними).  Від суто наукового твору публіцистичний відрізняється припустимістю певної оцінки явищ (подекуди суб’єктивної) та спонуканням до висновків на майбутнє. Мета публіцистики – зміна суспільної свідомості.

Ще за часів Леніна літературна справа мала стати складовою частиною організованої, об’єднаної соціал-демократичної партійної роботи. Ленін мів на увазі під терміном, що сам увів, «літературне діло» і літературу, і партійну публіцистику, і партійну пропаганду та агітацію. У зв’язку із цим наукове дослідження динаміки взаємодії та творчих зв’язків, елементів взаємопроникнення публіцистики та літератури є однією з актуальних задач теорії публіцистики та теорії літератури. Актуальність цієї задачі, за В. Шкляром, обумовлена й тим, що саме сучасний творчий досвід публіцистики в цьому аспекті не узагальнюється. Вчені, як правило, доторкаються даної проблеми лишень у зв’язку з конкретними публіцистичними та художніми творами. Однак такі безсистемні спостереження без глибокого усебічного дослідження та аналізу не дають цілісної картини того, що відбувається в літературно-публіцистичній творчості.

Уже на прикінці 80-х можна було сміливо стверджувати, що інтеграція публіцистичного та літературного процесів із тенденції перейшла в стійку закономірність, що мала об’єктивні передумови та реальну основу, яка потребувала наукового розгляду.

Для сучасної літератури проблема взаємозв’язку публіцистики з літературою далеко не вичерпана. На думку В. Шкляра, інтеграція публіцистики та художньої літератури, як й їх диференціація, на кожному новому кроці розвитку буде незмінно викликати інтерес у дослідників, який не полишений дослідницької доцільності. Комплексне дослідження інтеграційних творчих зв’язків у рамках «публіцистика-література-мистецтво-наука» дозволяє глибше зрозуміти сам феномен першої. Системність та різнобічність таких досліджень сприяє оптимізації публіцистичного процесу, який має нарощувати та проявляти збої сили не спонтанно, а спираючись на міцний фундамент наукової думки.

Продуктивно-творча інтеграція публіцистики та художньої літератури може розвиватись лишень за умов системного вивчення та уваги публіцистами та письменниками її закономірностей, особливостей, новаторських пошуків на основі найкращих традицій.

Проблема спорідненості та відмінності художньої літератури і публіцистики належить до тих, які є предметом рефлексії як самих авторів, так і критиків та вчених упродовж щонайменше двохсот років. Історія гуманітарної думки свідчить про широкий спектр оцінок маргінальних явищ мистецтва слова, у яких помітна, а значить і доступна аналізу межа між ідейно-публіцистичним, документальним й художньо-образним началами.

За словами Н. Шаповаленко, у дисертаційному дослідженні В. Шкляра проблема інтеграції художньої літератури і публіцистики стала центральною. В результаті її вивчення вчений прийшов до висновків про органічну взаємодію публіцистики і художнього письма як в сфері епічної, драматичної, так і поетичної творчості.

У процесі аналізу форм синтезу ідейно-публіцистичного та образно-художнього начал у письменницьких творах з"ясовано, що ці форми вмотивовані перш за все літературним родом. Так у ліриці публіцистичність – це властивість авторського "Я" та його ліричного переживання. Ліричний герой Івана Багряного зі всього розмаїття своїх зв"язків зі світом актуалізує насамперед політичні, соціальні, національні та ідеологічні.

Показано, що у епічних та драматичних творах письменника форми синтезу публіцистичності та художності інші. Так, у романі „Тигролови" у мову оповідача постійно включається „чуже слово", завдяки чому формуються критерії оцінки читачем реального життя, з яким тісно та постійно контактує художній світ. Дієвий сарказм автора, – письменника і публіциста одночасно, – направлений на руйнування офіціозної концепції дійсності.

У драматичній повісті „Морітурі", яка за своїми родовими ознаками є швидше драматичним, ніж епічним твором, оскільки відтворює дещо модифіковану структуру трагедії, публіцистичність „прищеплена" до колізії. Багряний показав трагізм історії свого народу, усіх його соціальних верств та національностей, а також відкрив її коріння. Вони – у вірі в „привід, що бродить Європою".

Реконструкція особистого літературного маніфесту Багряного свідчить, що розумінням ним природи літератури та її комунікативних завдань є в основі своїй не стільки суто художнім, скільки публіцистичним. Публіцистичність забезпечує твору широкий і глибокий соціальний резонанс, оскільки зорієнтована на людину в її соціальних реалізаціях як представника соціальної групи, як втілення соціальної ролі.

Лірика Багряного вже з перших поезій була сміливою й різноманітною – від ніжної пісенної, пейзажної до гостро сатиричної, історичної і філософської. За жанровими параметрами, як їх визначає сам автор, – це були власне вірші, цикли, пісні, марші, гімни, твори для дітей, поеми, пародії, памфлети, сатири. Є всі підстави вважати поезію Багряного політичною лірикою, оскільки поет звертається до історії і сучасності України, її поневолення завойовниками в різні історичні епохи; любові до рідного краю як любові до української землі, мови, прадідів; трудового простого люду як основи великої української нації. Як це властиве публіцистиці, значення і вартість такого твору напряму залежить від її комунікативної ролі в культурній ситуації, а переживання і думки підлягають соціалізації. Явний автобіографізм багатьох творів Івана Багряного, – зокрема ліричних, – підсилював поетичний і публіцистичний пафос його творчості. Інтерес до історії і сьогодення, факту і правди соціального плану, документалізм у широкому розумінні перетворювали власну біографію автора в типову правду часу, що пройшла крізь душу.

Ліричний герой Івана Багряного – людина, що йде "по лінії найбільшого опору". Це позитивний герой, що протистоїть негативній дійсності, активно бореться з пануючим злом заради гідного життя свого народу.

Образність лірики І. Багряного – публіцистично-художня, оскільки є художнім викладом соціального явища, який узгоджується з внутрішнім порухом душі публіциста, з його здатністю мислити. Такі виражальні засоби мають високий ступінь впливу на художній і соціальний досвід читача. Віра і кров – світовідчуття І. Багряного, оскільки його ставлення до дійсності росте з любові і ненависті, – на протиріччях, причому з чіткими соціально усвідомлюваними причинами і об"єктами такого ставлення. Народ і його представники осмислюються та замальовуються за допомогою опозицій "національне / космополітичне", "землероби / кочове плем"я", "козацький дух / імперський", "гармонія з природою / тяжіння до урбанізації", з позитивним знаком на першому члені опозиції. Цінності, що описуються цими опозиціями, активно обговорювалися і втілювалися в культуру України першої половини ХХ ст., чому й цікавлять автора. Його творчість – суспільний вчинок (комунікативний акт, у визначеннях Ю. Габермаса), що є дією, тому його можна називати лицарем української національної та державної ідеї.

Трагічний конфлікт між українським народом та політичним устроєм створює умови для розвитку у „Тигроловах" полемічно-публіцистичного начала, дозволяє письменнику висловити свою позицію активного супротиву. Основні форми оцінки публіцистом дійсності – національна, ідеологічна та політична. Іван Багряний створив чітку систему критеріїв оцінки, які, співвіднесені з образною системою роману, значною мірою поглиблюють концепцію дійсності.

Роман як жанр є синтетичним за соєю літературною природою, що відкрило перед автором "Тигроловів" широкі можливості використання поетики художньо-публіцистичних жанрів. Основні жанрові форми, ознаки яких чітко простежуються у цьому романі, – це нарис та фейлетон. Так, наприклад, оповідь професора історії, яку слухають пасажири елітного тихоокеанського експресу, супроводжується описом картин природи Забайкалля, а потім – колективним портретом в"язнів Бамлагу.

Таким чином, художньо-образне та публіцистичне начала в романі Івана Багряного „Тигролови" знаходяться у відношеннях взаємодоповнення.

Драматична повість „Морітурі" написана на матеріалі власного життєвого досвіду: перебування у в"язницях НКВД, виснажливі допити, спілкування зі строкатим та багатолюдним „населенням" сталінських застінків – все це складає автобіографізм твору. Тут органічно об"єднані риси епосу та драми, але в основі його суто драматична колізія, що дозволяє в процесі аналізу акцентувати увагу на синтезі відповідних ознак літературного роду та публіцистичності.

Суть публіцистичності колізії драматичної повісті „Морітурі" у політичній полемічності та впливовості. Залишаючись силою, яка приводить у рух сюжет твору у цілому, колізія водночас виступає засобом інтенсивного емоційно-інтелектуального впливу на читача. Кінцева мета такого впливу – формування нового світоспоглядання.

убліцистична творчість Багряного складається з двох періодів. Перший період охоплює другу половину 40-х – першу половину 50-х, відповідно друга об"єднує твори, написані в другій половині 50-х до 1963 року. Однак уся публіцистична спадщина Багряного відзначається глобальністю мислення, вмінням сказати найважливіше в даному часі й ситуації; зі сторінок постає своєрідна "історія сучасності", написана, за словами автора, на "тому боці" для тих, хто перебуває на "цьому" зараз і, головне, для тих, хто цікавитиметься нею в майбутньому.

Публіцистика другого періоду позначена більшим прогнозуванням, накресленням стратегій розвитку СРСР і світу. До того ж авторський пафос змінюється: будучи спершу войовничо-трагічним, агресивно-дошкульним, він поступово стає драматичним, що лише подекуди співіснує з трагічним.

Лист-памфлет Івана Багряного „Чому я не хочу вертатись до СРСР?" (знаменита брошура, видрукувана 1946 року та відразу переведена кількома західноєвропейськими мовами) мав на меті пояснити читачеві причини відмови сотень тисяч українців від повернення на батьківщину. Це був час, коли Європа, щойно звільнена від фашистської чуми, ще не знала правди про сталінський режим й тішилась на його рахунок ілюзіями. Сила твору Івана Багряного полягає перш за все в емоційності та переконливій аргументації відмови повернутися після закінчення війни на батьківщину.

Лист, адресований широкому читачеві, написано від першої особи, а сприймається він як болісний крик усього українського народу. Його власна доля та доля мільйонів людей, які пройшли шлях від України до Мурманська чи Владивостока, створюють колективний портрет народу.

Центральна постать памфлету – „Я", автор. "Я" дано в кількох соціальних іпостасях. Це син робітника та селянки, разом з тим він політв"язень, який вісім років провів у тюрмах та концтаборах, а під час війни утік до Західної Європи. Але головне тут не соціальна, а національна конкретика. Автор – українець.

образ автора, як його відтворено у листі-памфлеті „Чому я не хочу вертатись до СРСР?", вписано в контекст трагічної історії народу, що призводить до укрупнення постаті публіциста, підвищення рівня узагальнення. „Лінія опору" його „Я" направлена проти течії історії в більшовицько-сталінському тлумаченні.

Предметом публіцистичного осмислення Багряного в другій половині 40-х–початку 50-х рр. є політичні факти, що стали знаковими для тої епохи: укладання договору між Польщею, СРСР і Чехословаччиною про діяльність, спрямовану проти партизанських груп; висвітлення діяльності УРДП, зокрема, проведення з"їздів цієї партії; осмислення наслідків засудження Еріка Коха; проведення конгресу вільної преси в Берліні; проведення ХІХ з"їзду ВКП, смерть і поховання Сталіна тощо. У результаті аналізу публіцистичних творів Багряного встановлено, що вказані факти найчастіше використовуються для серйозного осмислення сучасності.

Політичні факти в публіцистичній спадщині Івана Багряного є такими, що висвітлюються всебічно, їм подається зважена оцінка. Їх образи створюються не тільки за допомогою логічних аргументів, посилань на першоджерела інформації, а й завдяки своєрідному вибуху емоцій, почуттєвих доказів. Висвітлює їх людина, яка від природи наділена не лише публіцистичним, а й художнім мисленням. Трансформація факту в образ-подію відбувається перш за все завдяки контексту, в який він вміщується. У Багряного факт перетворюється в подію, коли він впливає на хід історії українського народу. Тож у матеріалах Багряного глибина, сміливість, розкутість думки органічно втілюється у неповторні публіцистичні образи-події різних рівнів абстрагування й узагальнення.

В результаті дослідження Н. Шаповаленко встановлено, що в текстах практично не зустрічаються розгорнуті портрети. Персонажі в публіцистичних текстах швидше стають посутнім засобом (прийомом) створення концепції сучасності, аналіз же їх діяльності дозволяє авторові піднятися до нового рівня узагальнення, до пошуку відповідей на актуальні проблеми часу. Відтак Степан Бандера і Володимир Винниченко, Дмитро Донцов і Юрій Липа, Сталін і Хрущов у текстах постають наочними, зримими фігурами епохи.

Зовсім інший підхід спостерігається у зображенні політичних лідерів. У створенні образу наступника Сталіна – Хрущова – Іван Багряний багато в чому дотримується тих же принципів, однак у текстах певним чином змінюється тональність висловлювань і щодо нього, і щодо радянського політикуму в цілому. Митець стає стриманішим у заявах, а функцію лідера країни, яка йому глибоко не байдужа, оцінює більш прагматично і зважено. Проте основна лінія, накреслена у першій половині публіцистичної творчості, залишається незмінною: Микита Хрущов – це можновладець-тиран, що змінив на посту іншого тирана. Нова риса в його характеристиці – хвастунство і свідоме введення народу в оману.

Публіцистична спадщина Багряного затвердила погляд на персонажа історії як на характерного для даного часу та певної соціальної спільноти. За творами митця можна провести первинну систематизацію соціальних типів, беручи за основу соціально-історичну природу особистості. Отож історична парадигма є основою в оцінці діяльності того чи іншого політика. Для Багряного кожен з образів-персонажів є носієм ідеї – складовою концепції дійсності.

Індивідуальні особливості таланту Івана Багряного полягають у синтетичному характері мислення та практичної діяльності політика. Саме це не враховували сучасні йому літературні критики у своїх суперечливих оцінках творчості письменника та публіциста. У наш час дослідники Іван Багряного в основному далекі від негативної інтерпретації вторгнення публіцистичності в його художні твори, але, з іншого боку, не акцентують увагу на цій індивідуальній рисі. Його публіцистика також не розглядалась під кутом зору функцій в ній образності.

В дисертації Н. Шаповаленко зроблено висновок про те, що дослідження форм синтезу ідейно-публіцистичного та образного начал відкривають широкі можливості розуміння мікропоетики творів Багряного, як художніх, так і публіцистичних. Безперечно, ідея синтезу ґрунтується на твердженні про їх відносно самостійне існування та функціонування. І все ж синтезувати можна тільки ті явища, у яких більше спільного, ніж відмінного. В одному випадку йдеться про публіцистичне бачення світу, дійсності, соціальної колізії тощо, які, на думку публіциста, мають змінитися. В другому – про художнє відтворення світу, який є принципово відмінним від реального.

У радянський період творчості Іван Багряний виступає перш за все як письменник, оскільки опозиційна публіцистика (а саме вона була природною для його світогляду) не могла бути надрукованою у періодичній пресі. У цей період з"являється значна кількість поезій та інших віршованих творів: лірика відкриває для прояву публіцистичності великі можливості.

Повною мірою талант І. Багряного, публіцистичний за своїм темпераментом та характером комунікативності, розкрився у еміграції, де не було політичної цензури. Публіцистика з її розвиненою системою жанрів дозволяла йому оперативно реагувати на політичні події, випади опонентів, публіцистів, які виконували замовлення тощо. Яскраві патетичні твори І. Багряного, безперечно, інтенсивно впливали на формування громадської думки, інколи принципово змінюючи її, особливо у колах повоєнної європейської еміграції. Одночасно І. Багряний залишається письменником, автором переважно епічних творів, яким властива не лише самодостатня система образів, картина світу та концепція дійсності, а й публіцистична впливовість. Публіцистичні ідеї висловлено тут не прямо, а через посередництво того чи іншого елементу структури. В цих творах значно менше патетики, ніж у власне публіцистичних текстах, а більше живописності, емоцій, думок, які ідуть від самих героїв.

У художніх творах Івана Багряного, котрим властива яскрава публіцистичність, зберігається традиційна для лірики, епосу чи драми образна структура. Форми синтезу ідейно-публіцистичного та образно-художнього начал багато у чому залежать від літературного роду. Саме ліричне переживання, епічна оповідь та драматична колізія є благодатним ґрунтом для створення додаткового, крім художнього, комунікативного поля – публіцистичного. У силу того, що публіцистичність локалізована в певних елементах, автор обмежений у викладі своєї концепції дійсності з її універсальністю та системністю. Публіцистичність виражається також в оцінках, пафосі та патетиці, що приводить до значного розширення семантичного поля твору.

У центрі більшості поезій Івана Багряного – "Я" автора з його переживанням. Зі всього різноманіття зв"язків "Я" зі світом акцентуються політичні, соціальні та національні, що придає твіру публіцистичність, органічну для ліричного переживання. 

Роман як синтетичний жанр літератури нового часу, про що свідчить досвід всесвітньо відомих письменників, відкриває перед письменником широкі можливості розвитку філософських, соціальних, політичних чи релігійних ідей. У цьому жанрі концепція дійсності реалізується з максимальною для художньої літератури повнотою. Але це не публіцистична, а художня концепція. Роман Івана Багряного „Тигролови" слід розглядати як вдалу спробу викладу націонал-романтичної концепції, збагаченої публіцистичністю. При цьому твір читається перш за все як художній, і наскрізна інтрига, яскраві характери, зачаровуюча читача оповідь – все це призвело до збалансованості у ньому ідейно-публіцистичного та образно-художнього начал.

Публіцистична модальність знайшла втілення у характері головного героя твору Григорія Многогрішного, пафос життя якого у супротиву смерті, (власної та усього українського народу) від рук сталінських палачів. Ще один аспект авторської концепції – ніщивно-критичне руйнування офіціозної концепції дійсності. Активно використовуючи жанрові форми нарису та фейлетона, письменник показує її антигуманизи та абсурдність. При цьому використовується „чуже слово" (концепт радянської дійсності), котре є знаком реалій, неорганічних світогляду автора і героя-максималіста. Завдяки цьому створюється враження штучності (причому потворної), вторинності саме реальної дійсності. Образна система та концепція дійсності співвідносяться досить складно, оскільки пародійна калька, носієм якої, як правило, є повістяр і лише інколи – персонаж, може, в одних випадках, руйнувати ідеалізоване зображення дійсності, а в інших, – підсилювати, доводячи чи не до гротеску сатиричне тло картини дійсності, яку відтворює художник.

Форми синтезу ідейно-публіцистичного та образно-художнього начал у публіцистиці Івана Багряного відмінні від тих, які спостерігаються в його художніх творах. Якщо в ліриці, епосі та драмі публіцистичність проявляється у наголосі на певних сторонах ідейно-образного змісту твору, що підсилюює його вплив на читача, то у публіцистиці єлементи образності значною мірою підвищують рівень узагальнення, включають фактографічний матеріал у широкий контекст та надають викладу емоційності.

Питання, винесене Багряним у назву листа-памфлету „Чому я не хочу вертатись в СРСР?", адресоване публіцистом людині, яка є не лише представником іншої, європейської, цивілізації, а й має принципово інший життєвий досвід. Саме власне життя, свідома частина якого співпала з епохою більшовизму, придає творові публіцистичну достовірність, а значить, і впливовість.

 Історизм як основний принцип узагальнення при образів та засіб подолання публіцистом конкретності фактичного матеріалу характеризується у Багряного подвійністю.  Персонажі його публіцистики підіймаються до узагальнених образів завдяки тій ідеї, носіями якої вони є. Тим самим вони вписуються Багряним в його концепцію дійсності.