Особливості творення психологічного портрету на прикладі творів

Зміст

Вступ ………………………………………………………………………………3

Розділ І. Психологічний портрет у творчості письменника……………………5

2.1. Особливості творення психологічного портрету на прикладі творів

 І. Нечуя-Левицького……………………………………………………………...6

2.2. Функції психологічного портрету персонажів……………………………16

Розділ ІІ. Внесок І. Нечуя-Левицького в розвиток української літератури…20

Висновки…………………………………………………………………………22

Список використаних джерел…………………………………………………..24

Вступ

Іван Нечуй-Левицький посідає видатне місце в українській літературі. Цінність його літературної спадщини полягає насамперед у реалістичному зображенні тієї епохи, в яку жив письменник. Власне, реалізм творів визначається як соціально-побутовий. Рисам психологізму ж приділяється значно менше уваги. Між тим Іван Семенович одним із перших звертається до психологічного опису, котрий розвиває, доповнює та поглиблює зображувані образи.

Чимало літературознавців та критиків у різний час вивчали та опрацьовували творчість Нечуя-Левицького. Найвизначнішими дослідниками є Іван Франко, Сергій Єфремов, Олександр Білецький, Микола Походзіло, Ніна Крутікова, Василь Власенко; Ростислав Міщук, Любов Мацько, Роман Іванченко, Інна Приходько, Ю. Мережко, В. Т. Середа. Це свідчить про те, що твори письменника здатні відкриватися й до сьогодні у нових вимірах, тож варто розглянути їх з нових позицій і відкрити нові грані авторської майстерності.

Актуальність роботи полягає у баченні сучасного літературознавства, що звертає неабияку увагу на прояви психологізму в українській літературі. Це стосується як спорадичних звертань українських дослідників до аналізу виявів психологізму в художніх творах українських письменників, так і спеціальних досліджень, присвячених аналізу психологізму творчості окремого письменника. В даній курсовій роботі досліджена творча спадщина Івана Нечуя-Левицького як українського письменника, що посів вагоме місце у розвитку української літератури.

Об’єктом дослідження є твори І. С. Нечуя-Левицького: «Дві московки», «Рибалка Панас Круть», «Бурлачка», «Баба Параска та баба Палажка», «Микола Джеря» «Кайдашева сім’я».

Предмет дослідження –  психологічний портрет у творах І. С. Нечуя-Левицького.

Мета дослідження: з’ясувати і науково обґрунтувати форми, прийоми та засоби втілення психологізму через портрет у творчості І. С. Нечуя-Левицького; описати основні форми, прийоми та засоби втілення психологізму в образ персонажа творів української літератури.

У відповідності з метою роботи дослідження ставляться такі завдання:

1)    опрацювати тексти творів письменника, акцентуючи увагу на портретах персонажів;

2)    з’ясувати та зрозуміти автора у показі героя через психологічний портрет;

3)    виявити у показі образів вміння донести до уяви читача певних виражених рис;

4)    класифікувати літературні портрети.

Методи дослідження в першу чергу базуються на організації пізнавальної та дослідницької роботи над текстами І. С. Нечуя-Левицького з метою аналізу психологічного портрету персонажів.

Розділ І. Психологічний портрет у творчості письменника

Сучасне літературознавство звертає неабияку увагу на прояви психологізму в українській літературі. Це стосується як спорадичних звертань дослідників до аналізу виявів психологізму в художніх творах українських письменників, так і соціальних досліджень, присвячених аналізу психологізму творчості окремого письменника.  Творча спадщина І. Нечуя-Левицького є цікавою в плані вивчення саме психологічних портретів персонажів.

Портрет у мистецтві за своєю природою є чимось значно більшим, ніж змалювання зовнішності. Портрет у літературі займає скромніше місце, але й тут його естетична функція набагато складніша, ніж зображення зовнішності героя. Як і образотворче мистецтво, література таїть у собі невичерпні можливості відтворення складності і багатогранності людського характеру, потаємних глибоких думок і прагнень героя. Мистецтво портрета разом з іншими засобами типізації та індивідуалізації пройшло свій складний шлях розвитку. І зараз не можна залишати осторонь такий засіб творення художнього образу, як «психологічний портрет».

Портрет у літературі – це один із засобів характеротворення. Акцентується увага на взаємодії людини з довкіллям, письменник змальовує зміни зовнішнього вигляду персонажів у конкретних ситуаціях, у взаєминах між ними. Пильна увага до портрету ґрунтується на загальній закономірності, згідно з якою внутрішні психічні стани людей відбиваються в міміці (виражальні рухи м’язів обличчя), пантоміміці (виражальні рухи всього тіла), в динаміці мовлення (інтонація, темпоритм, тембр), диханні і т. п., що допомагає в процесі спілкування глибше розуміти внутрішній світ. Письменники фіксують як зовнішній вигляд персонажів, так і їх внутрішній стан, намагаються витлумачити відповідність чи розбіжність між їхніми так званими зовнішніми і внутрішніми портретами. Однак поняття «психологічний портрет» є більш доречним і широким, ніж «внутрішній портрет», оскільки останнє вживається лише на противагу «зовнішньому портрету».

За літературознавчим словником, портрет у літературному творі – це «зображення зовнішності людини – обличчя, постаті, одягу та взуття, манери триматися, жестів тощо. За допомогою портрета письменник дає читачеві зорове уявлення про персонаж» [8, 165]. Низка лінгвістів та літературознавців уточнює це визначення та відзначає, що за допомогою зображення зовнішніх характеристик людини автор намагається проникнути у внутрішній світ особистості, ЇЇ психологію, характер тощо. Так,
А. Ткаченко, наголошує, що опис зовнішності персонажа не має самодостатнього значення, а покликаний допомагати проникненню в його внутрішній світ, психологію, душевні порухи, вдачу тощо [23; 195], а
В. Фащенко, твердить, що «з психологічної точки зору необхідно розширити поняття "портрет" і включити його в сферу того, що тепер дедалі частіше називають "видимою мовою душі", яке через складний комплекс міміки, пантоміміки відтворює діалектику психічних станів і психологічних властивостей» [24; 94].

2.1. Особливості творення психологічного портрету на прикладі творів І. С. Нечуя-Левицького

У сучасному літературознавстві портрет аналізується з огляду на тип портрета, на роль, яку він виконує у розвитку сюжету твору тощо.

Зовнішній портрет – це опис зовнішності персонажа (його фізичного вигляду, зачіски, одягу, рухів, міміки, манер). Ці зовнішні характеристики свідчать про внутрішній стан персонажа, його смаки, пристрасті, соціальний стан. Літературні твори будуються з урахуванням того, що між зовнішніми і внутрішніми характеристиками людини існує тісний зв"язок. Скажімо,  внутрішні психічні стани персонажа відбиваються у міміці, рухах, його соціальний та майновий стан, уподобання – в одязі. Відповідно, можна проводити паралелі між фізичними характеристиками персонажа та його вдачею, естетичними смаками. Зовнішній вигляд персонажів змінюється також у конкретних ситуаціях, які розвивають дію твору. Тому автори творів намагаються зафіксувати і витлумачити відповідність чи розбіжність між зовнішніми і внутрішніми характеристиками своїх персонажів.

Літературний портрет не має у творі самодостатнього значення. Він покликаний допомагати проникненню  у внутрішній світ персонажа, у його психологію, вдачу. І. С. Нечуй-Левицький портретам своїх персонажів надав соціально-психологічного спрямування, тобто підкреслив ті риси, які характерні для соціального прошарку представниками якого вони виступали.

Приклад зовнішнього портрета персонажа І. С. Нечуя-Левицького: «А тут і Василь вступив в хату в новім чорнім каптанці з фабрицького сукна, підперезаний зеленим поясом. На йому не було й сліду московського. Чорний волос, чорний вус аж вилискувався; на виду був він здоровий чоловік, свіжий і повний, звичайно як чоловік саме в силі» [15; 46]. Також виразним є змалювання Джерихи, котре може слугувати не тільки характеристикою зовнішності, а й натяком на соціальне становище, і навіть, певною мірою, етнографічною довідкою: «Маруся Джериха, вже немолода молодиця, бліда, з темними очима, з сухорлявим лицем. На Джерисі була спідниця з темної пістрі та сорочка з товстого полотна; в неї голова була заверчена наміткою. Намітка світилась, і через неї було видно високий очіпок з червоними лапатими квітками на жовтогарячому полі. Жовті старі чоботи були почернені по самі кісточки і тільки халяви ще жовтіли. Чорні брови здалеки дуже виразно чорніли під білим пружком намітки» [15; 438].

Ще один тип літературного зовнішнього портрета – портрет абстрактний, у якому подаються узагальнені описи-формули, що зазвичай містять постійні епітети, порівняння, активно використовуються етнографічні елементи. Такі портрети типові для фольклорних творів, але трапляються і у творах авторів, що орієнтуються на фольклорну поетику, – є засобом стилізації. Часто звертається до абстрактних портретів і Нечуй-Левицький. Наприклад, у творі «Дві московки» він подає портрет Василя: «Як смола, чорніли його кучері при білій сорочці з вишиваним коміром, а запалене молоде лице, обмите свіжою водою, засвітилось при світлі, як свіжий мак на городі. Поки сягає шапка – білів лоб, а на ньому чорніли дві брови, неначе дві п’явки вчепилися в біле тіло. Карі очі блищали, як свічки. Хороший, свіжий та молодий був Василь Хоменко» [15; 34].

Психологічний портрет – це опис психологічних особливостей персонажа. У І. С. Нечуя-Левицького досить часто подається психологічний портрет у поєднанні із зовнішніми портретними характеристиками. Наприклад, Карпо з твору «Кайдашева сім’я»: « Його насуплене жовтувате лице не розвиднювалось навіть тоді, як губи осміхались» [16; 300]. Цим портретом письменник звертає увагу читача на грубуватого, черствого, не надто емоційного чоловіка. Загальновідомою є ознака нещирої усмішки, у якій беруть участь лише вуста, а очі залишаються серйозними.

Або портрет старого москаля з повісті «Дві московки», у якому автор описом зумів передати неприязнь, відразу, боязнь: «Мордатий, патлатий, рудий та головатий. Очі здорові, як у пугача, червоні вусища, як у старого кота, лице з одного боку синє, з другого – червоне та цілісіньке в прищах» [15; 35]. Прикметним є порівняння з тваринами – пугачем і котом. Зазвичай із кішкою порівнюють молоду гнучку дівчину, якщо хочуть зробити їй комплімент. Та у світовій літературі образ кішки загалом є неоднозначним. Тут же Іван Семенович наголошує на віці кота, ніби натякаючи на відсутність користі з такої тварини. Старий кіт уже не може ловити мишей, натомість нерідко шкодить у господарстві. Так і старий москаль, котрий мордує солдатів, викликає лише негативні почуття. Щодо пугача, то його традиційно вважають передвісником поганих новин. Та навіть і без цієї конотації непорушний погляд пугача здатний добряче налякати.

Сюди можна віднести і портрет осавули: «На перелазі з’явилась чоловіча голова, здорова, з довгими закрученими вусами, з червоним лицем» [15; 48]. Відразу ж можна зробити певні висновки про вік людини (за рік-другий довгі вуса не відростуть), а також знову про матеріальне становище (від голодування та злиднів обличчя частіше бліде і худе).

Надзвичайно яскравим є портрет ще одного москаля у повісті «Дві московки». Особливість цього опису полягає в тому, що читач бачить його через призму сприйняття Мариною свого чоловіка. Нечуй-Левицький зазначає, що той був «не поганий і не гарний, вже немолодий» [15; 50]. Та й до дружини своєї ставився не так уже й погано: не бив її, не ображав, навпаки, пестив, жартував, дивився у вічі любо. Але нелюб, хоч би яким гарним не був, залишається нелюбом. Тож перед нами постає відразливий та неприємний чоловік, яким його бачить Марина: «Покладе їй руку на шию, а їй здається, що він вірьовкою обвив її горло; схилиться він на плече, голова його важка, як камінь, поцілує – неначе гадина яка, холодна й слизька, доторкнеться до її лиця, гарячого й молодого, а його вус кудлатий – неначе здоровий павук лазить по її лиці...» [15; 51]. Зіставлення з гадиною та павуком, на відміну від порівняння зі старим котом, вельми традиційне, та цим тільки підкреслюється типовість такої долі – вийти заміж за нелюба.

За кількістю описових характеристик портрети персонажів бувають докладними, розгорнутими і стислими, фрагментарними. Ось приклад з твору Нечуя-Левицького «Бурлачка» із традиційно розгорнутою характеристикою: «Найстарша дочка Василина була на диво гарна. Широкий високий та білий лоб блищав проти сонця, неначе біла квітка, а на йому були ніби намальовані тонкі брови, чорні, неначе шовкові шнурки, рівно одрізані з обох боків. Під бровами блищали круглі, веселі, темно-карі очі, такі веселі, що з них неначе лилася радість, лився сміх. Тонкий рівний ніс світився на сонці, а пишні повні та чималі губи виступали вперед, неначе рожевий пуп’янок. На тонкій шиї чорнів шнурок з дукачем та червоніло дрібненьке добре намисто. На голові чорніли, аж лисніли проти сонця, дві товсті коси, перевиті червоними кісниками. Рум’янець, ледве примітний, розливався по щоках» [16; 8]. «Вечірнє сонце облило Василину світом, як золотом. Вона сяяла в дзеркалі, наче блискучі кришталеві квіти. Червона широка стрічка на цупкому папері, чи кибалка, обхоплювала її чорноволосу голову, наче червоний вінок.  Над стрічкою розвішувались червоні зірки та настурці, оргинії та чорнобривці. Вся голова Василини цвіла квітками, а зелений барвінок позвішувався китицями кругом тонкої шиї. На білих рукавах горіли повишивані червоні та сині квітки. Увесь кирсет був ніби закиданий червоним маком. Василина вся сяла й розливала цвіт кругом себе, мов кришталевий букет. Од червоних чобіт лився одлиск по помості і по дзеркалі. Широкий чистий лоб з високими бровами, чудові щоки і повні виразні губи неначе були вправлені в якийсь букет з настурців, маку, орлиній, зірок, чорнобривців, барвінку та рути. (…) Василина блиснула круглими карими очима і знов спустила вії на щоки. Її веселі очі блиснули, неначе дві зорі зайнялися між квітами» [16; 29].

На відміну від описів огидних москалів, дівчина порівнюється виключно із флорою, причому, крім традиційних назв – рута, барвінок, мак, чорнобривці, – тут звучить також незвичний образ кришталевих квітів. З одного боку, таким чином автор натякає на тендітну дівочу натуру, котру так легко розбити. Та з іншого, живі квіти недовговічні, скороминущі, а кришталь у цьому сенсі якщо не безсмертний, то більш певний. Тож краса Василини не зів’яне від палючого сонця несприятливих обставин, як звичайна квітка, а навпаки, сяятиме ще яскравіше та принадніше, бо це краса душі, відбита зовні.

Протилежний тип портрета – фрагментарний, тобто неповний, стислий. Письменник підкреслює в портреті лише кілька характерних рис, а то й тільки одну. Панас Круть: «біла борода висіла до пояса, а лиса, як коліно, голова блищала при місяці, неначе скляна» [15; 84]. І в цьому ж творі Панько «з чорним волоссям, чорним вусом» [15; 84]. Порівняння кольору волосся двох чоловіків орієнтує на їхній вік – старий рибалка, котрий уже давно живе на світі, і молодий чорнявий Панько.

Цікавим є змалювання Лейби, на перший погляд доволі детальне. Та насправді основною є лише одна однака – сухість, гострота. На тлі канонічних українських козаків, плечистих, дужих, сповнених життєвої енергії, цей чоловік викликає співчуття і певну настороженість. Недаремно ж його порівнюють із комаром, а тоді з цапом. Цап, як відомо, тварина розумна, а тому норовлива, часто завдає господарям чимало клопотів та збитків. А згадка комара ніби натякає на те, що він, хоч і маленький, та може-таки висмоктати крові. «На полудрабку стримів, як півень на сідалі, жидок Лейба, довгий та сухий, як комар, в рябенькому шлафроці та в чорнім картузі. Чорна борода стриміла клином уперед; довгий, сухий ніс неначе націлився клювати в потилицю одного музику» [16; 9]. «З-за вугла вибіг Лейба, прудкий та тонкий, як цап, і побіг в один двір. Лейбина гостра борода стриміла клином вперед, неначе хотіла ввігнатись в тин. Козирок дивився на небо, а тонкий рябий халат летів ззаду, неначе гнався за Лейбою, метляючись на повітрі. Холоші були позатикані в халяви, і тонкі, неначе козині, ноги так швидко дріботіли по вулиці» [16; 14].

Залежно від того, як подається портрет у тексті твору і які риси персонажа замальовуються, розрізняють портрети статичні і динамічні.

Статичний портрет – портрет, який у творі подається одноразово, містить вичерпне уявлення як правило про незмінні, статистичні деталі зовнішності персонажа (риси обличчя, колір волосся, очі, фігуру, одяг). Таким є портрет  старого Джері у повісті Нечуя-Левицького «Микола Джеря».

Динамічний портрет – це портрет, який складається із поступово накопичуваних штрихів. Вони розосереджуються у всьому тексті, і читач не встигає сприйняти їх як статичні елементи. Термін «динамічний портрет» має ще одне тлумачення: це опис зовнішності у динаміці (посмішка, сміх, жести, міміка, хода, плач тощо). Марина в танці ( «Дві московки»): «То дріботить, то тихо попливе, як вутка по воді, поводить станом та головою» [15; 38]. Так само лінійно, стрімко зображені забавки Йвася: «Пере Ганна сорочки, а син купається не накупається, пірнає, брьохається, хлюпається, грає, як та риба, в чистій воді. З води біжить на пісок вигріватись, з піску в воду та знов на пісок. А мати втішається, дивлячись на дитячі іграшки. Нарвало хлоп’я довгого бадилля з латаття з жовтими та білими квітками, поламало його дрібно, неначе разки зеленого намиста, обвертіло тими разками шию, й голову, й білі груди, оперезалось, неначе поясом, білим та жовтим цвітом. Як та водяна русалка в зеленому баговинні, вигравав хлопець в воді: то полізе десь в густу осоку за водяними півниками, тільки, головка його чорніє та блищить біле, незагоріле тіло крізь гостроверхий лист» [15; 66]. Такі жваві рухи засвідчують велику жагу до життя, яку не викорінити суворою муштрою. Хоч як натерпівся хлопчик у школі, та з матір’ю знову стало йому добре й весело, ніби не існує на світі жодних негараздів.

У тій-таки повісті «Дві московки» на прикладі Ганни можна простежити відбиття обставин, життєвих подій, внутрішніх переживань на зовнішності. На початку твору дівчина приваблює Василя – та й, певно, читачів – незайманою, чистою, непідробною вродою, котра йде від серця, як у Василини. Заміжжя позитивно впливає на її зовнішність: «На виду стала Ганна повніша, з себе показніша: ще краща була вона молодицею, ніж дівкою» [15; 47]. Однак далі життя завдає тяжкого удару, і від колишньої краси нічого не лишилося: «Повернулась Ганна з Києва бліда, як смерть, лице змарніло, очі запали глибоко» [15; 54].

У портреті персонажа звичайно присутні елементи авторської оцінки (позитивної чи негативної). Виходячи з цього, можливе виділення портретів з позитивною та негативною авторською оцінкою. Прикладом портрета з позитивною оцінкою у Нечуя-Левицького є портрет Мелашки з повісті «Кайдашева сім’я»: «Дівчина була невелика на зріст, але рівна, як струна, гнучка, як тополя, гарна, я червона калина, довгообраза, повновида, з тонким носиком. Щоки червоніли, як червонобокі яблучка, губи були повні та червоні, як калина. На чистому лобі були ніби намальовані веселі тонкі чорні брови, густі-прегусті, як шовк» [16; 199]. З великою приязню, душевною теплотою ставиться також письменник до маленького хлопчика, котрий, хоч і ріс безбатченком, не став злим чи відлюдькуватим: «Хисткий, як билина, рівний, як очеретина, жвавий, як щиглик, виростає Івась. Вже йому переступає за десять років; і носик виправляється, і брови густішають, і личко наливається, як яблучко» [15; 63]

Побудова ж сатиричного, іронічного портрета має свої особливості. Автор використовує невідповідність між зовнішніми і внутрішніми характеристиками персонажа, гротеск, гіперболізацію, фантастичні елементи, зменшувально-пестливі форми з іронічним значенням тощо. Сатиричним, побудованим на невідповідності між зовнішніми і внутрішніми якостями, є портрет Параски з твору «Баба Параска та баба Палажка»: «Параска сидить за столом на покуті й обществує; її гладке, аж пухле, лице лиснить проти вікна якраз так, як лисніла морда нашого старого пана. Та й гладка ж морда стала в Параски – як той здоровий гарбуз на баштані! Та така пухка, що якби ткнув пальцем, то, здається, палець так би й загруз, як у кабанячому здорі. На голову начепила нову квітчасту хустку з червоними торочками, ще й в добре намисто вбралась. Убралася, неначе дурна дівка на весілля. Вже б давно час їй дбати на смерть: готувати ладан, намітку на воскові свічки, а вона в червоне намисто вбирається!» [15; 427].

Поділяють портрети і з огляду на кількість описуваних осіб. У цьому випадку йдеться про портрети індивідуальні і групові.

Так, індивідуальні портрети  трапляються у кожному творі  І. Нечуя-Левицького. Та трапляються і групові портрети – спільний опис портретних характеристик двох та більше персонажів. Наприклад, змалювання людей у повісті «Дві московки»: «По вулицях йшли люди до церкви; чоловіки в нових свитках і шапках виступали з повагом, за ними йшли молодиці з малими дітьми на руках, а коло них купами бігли невеличкі дівчатка в материних юбках, хлопчики в батькових шапках і в одних сорочках. Дівчата йшли по дві, по три, в стрічках і квітах, в червоних чоботях, в ситцевих юбках або горсетках» [15; 36]. Загальне враження у читача від обставин у даний час виникає через зовнішній вигляд селян. У ньому передані радість, святість, гордість.

Зовсім по-іншому у творі «Рибалка Панас Круть» охарактеризований груповий портрет жидів: «А з тих одчинених вікон виглядають голови старих жидівок і жидів з страшенними, худими, жовтими обличчями, з запалими очима, синіми губами» [15; 80]. «…зграями купаються під шабас жиди, як те гайвороння. Тонконогі, худі, українські жидки лазять по мілководді, як ті бусли. Руки в їх довгі, тонкі, як цівки, ребра полічить можна! Здається, ціле жидівське кладовище встало, щоб пополоскать залежані кістки в воді» [15; 81-82]. Психологічно читач налаштовується на цей груповий образ, який в свою чергу характеризує не тільки купку людей, але й обставини, що передбачають наступні події. Винятковим за силою впливу є порівняння з кладовищем. Образ живих мерців постає страшним і сумним водночас. Попри упереджене ставлення до іудеїв, сформоване в тогочасній літературі, ці люди викликають щире співчуття, змішане, щоправда, з певним острахом і відразою.

Одним із видів групового портрету є парний портрет (його часто ще називають портретом-порівнянням). Саме у парних образах Нечуй-Левицький характеризує персонажів, головним чином шляхом їх протиставлення за психологічним контрастом. Протиставлення може бути досить багатостороннім, тобто порівняння персонажів здійснюється за різними аспектами. Парні портрети: Карпо – Лаврін, Мотря – Мелашка, («Кайдашева сім’я»), Ганна – Марина («Дві московки»).

Карпо	Лаврін
« Кайдашеві сини були молоді парубки, обидва високі, рівні станом, обидва довгообразі й русяві, з довгими, тонкими, трохи горбатими носами, з рум’яними губами» [16; 154]
«Карпо був широкий в плечах, з батьківськими карими гострими очима, з білуватим лицем. Тонкі пружки його блідого лиця з тонкими губами мали в собі щось неласкаве. Гострі темні очі були ніби сердиті» [16; 154]	«Лаврінове молоде довгасте лице було рум’яне. Веселі сині, як небо, очі світились привітно і ласкаво. Тонкі брови, русяві дрібні кучері на голові, тонкий ніс, рум’яні губи – все подихало молодою парубочою красою» [16; 154]

Мотря

Мелашка

«Висока на зріст, рівна станом, але не дуже тонка, з кремезними ногами, з рукавами, позакачуваними по лікті, з чорними косами, вона була ніби намальована на білій стіні. Загоріле рум’яне лице ще виразніше малювалось з чорними тонкими бровами, з темними блискучими, як терен, облитий дощем, очима. В лиці, очах було розлите щось гостре, палке, гаряче, було видно розум з завзяттям і трохи з злістю» [16; 162]

« Дівчина була невелика на зріст, але рівна, як струна, гнучка, як тополя, гарна, я червона калина, довгообраза, повновида, з тонким носиком. Щоки червоніли, як червонобокі яблучка, губи були повні та червоні, як калина. На чистому лобі були ніби намальовані веселі тонкі чорні брови, густі-прегусті, як шовк» [16; 199]

Ганна	Марина
«Поперед Василя йшли дві дівчини. Голови в їх були заквітчані червоними квітками; до самого пояса вітер розвівав по плечах стрічки. На їх були однакові горсети, однакові червоні чоботи, сорочки їх були вишиті однаковим хмелем. Видно було, що йдуть дві подруги» [ 15; 37]
«Ганна була невеличка з себе, з невеличким лицем, але повновида й кругловида. Підборідочок у неї був невеличкий, кругленький, як волоський горішок. Темно-русі брови лежали низько, над самими очима. Сині невеличкі очі світились тихо-тихо, як підіймала вона віка. Тільки вона все спускала очі вниз, все неначе щось думала. Гарна була Ганна, як було оце сяде, та задумається, та спустить свої довгі, густі вії на повні щоки» [15; 37-38]	«Подруга її Марина була чорнява, аж трохи смуглява: її дражнили циганкою, як була вона малою. Товсті чорні коси тричі обплітали її голову. Лице в неї було довгеньке, внизу гостре і видавалось вперед, а надто той тоненький ніс та повні, не дуже тонкі губи, що червоніли, як добре червоне намисто. На височенькому рівному чолі, високо над ясними чорними блискучими очима вигнулись, як дві веселки, дві тонкі чорні, аж неначе сині, брови. Як терночок, чорні швидкі очі плавали по білих, неначе підсинених білках. А на смуглявих щоках грав рум’янець, немов тая весняна рожа, а червоні губи цвіли червоним цвітом півонії» [15; 38]

Застосування письменником того чи іншого типу представлення персонажу залежить від традицій, літературного напряму, норм відповідного жанру, індивідуального стилю митця. І. С. Нечуй-Левицький в українській літературі відомий як письменник-реаліст. А саме представники цього напряму подавали докладні описи своїх персонажів. Тож аналіз творів Нечуя-Левицького засвідчує майстерність психологічного портрету, який складається з яскравих деталей.

2.2. Функції психологічного портрету персонажів

Літературний портрет – один із засобів створення образу, зображення героя: його обличчя, фігури, одягу, манери поведінки. Через психологічний портрет автор прагне розкрити внутрішній світ і характер героя. Портрет ілюструє ті особливості натури героя, які уявляються авторові найбільш важливими. Портрети персонажів І. С. Нечуя-Левицького в кожній деталі наповнені психологічними переживаннями.

Психологія персонажів часом підкреслюється й безпосереднім звертанням автора до ритмів і образів народної творчості. Українська пісня, прислів’я, порівняння, приказка невимушено й вільно входять у письменницьку розповідь і допомагають висловити глибину думок і почуття персонажів. Славнозвісна сцена діалогу двох братів Карпа та Лавріна, з якої виринають образи дівчат: «Олена кругла, як цибулька, повновида, як повний місяць; в неї щоки, мов яблука, зуби, як біла ріпа, коса, як праник, сама дівка здорова, як тур: як іде, то під нею аж земля стугонить» [16; 155].

Уведені в текст твору звороти, образні порівняння сприймаються як узагальнені поетичні формули народних відчувань, підкреслюють мелодійність, м’якість, образність української мови, тісно пов’язані з психологією і побутом народу.

Досить часто вдається І. С. Нечуй-Левицький і до такого засобу розкриття внутрішнього, душевного стану персонажів, як сни. У них показана як реакція на реальні події, так і напівсвідомі психічні процеси.

Один із таких снів передує першій зустрічі Миколи з Нимидорою. Дзвінкий і чистий голос дівчини він чує крізь сон, і в його свідомості виникають чудові видіння: співають листя дерев, співає срібно-золотий птах і з крил його сиплються огняні іскри. Прокинувшись, Микола помічає над річкою незнайому дівчину з тонким станом і чорними бровами. Так у сні виявляється несвідоме бажання любові, передчуття близького щастя. Іншого соціально характеру набувають сни Нимидори, що алегорично містять у собі прагнення селян до волі і помсти. Жінка бачить огняні снопи, які молотять Микола і старий Джеря.

Портрет у літературному творі завжди був віддзеркаленням погляду того, чиїми очима він творився, залежно від того, що знав оповідач про портретизованого, як ставився до нього, в якій ситуації його сприймав. Художня цілісність задуму письменника немовби пронизувала і зусібіч висвічувала портрет персонажа.

Наприклад, у ранній повісті «Дві московки» в експозиції твору подаються портрети матері солдата та сина, що повернувся з москалів. Їхні портрети невіддільні один від одного, від ситуації тривалого очікування і несподіваної зустрічі, від авторського епічного «всезнайства».

Нечуй-Левицький через портретні деталі, через їх динаміку передає сутність людини, її внутрішній світ, а читач, сприймаючи їх, засвоює авторське бачення людини і концепцію особистості. Так відбувається особистісно-духовна комунікація.

Працюючи над змалюванням того чи іншого персонажа, письменник самостійно вирішує, чи підкреслити у зовнішньому вигляді тільки окремі риси, чи подати його докладний опис. Але без портрета – герой без лиця, певний символ, позначка людського образу.

Літературний портрет має досить давню історію і теорію, але й досі не втрачає своєї актуальності, урізноманітнюючи методи і способи творення жанрових відтінків. Споріднені напрями літературної критики і методології портретистки досліджували українські і російські вчені: Т. Беневоленська, Ю. Бурляй, Б. Єгоров, В. Рубан, Д. Прилюк, В. Ученова.

Перший метод – перевтілення. Автор портрету прагне максимальної, наскільки це можливо, адекватності свого героя існуючій особистості. Він намагається  відтворити особистість не тільки документально-фактологічному рівні, а й на мовленнєвому.

Другий метод – перевалювання.  Висвітлюється не тільки образ героя, а й образ автора (авторські спогади, асоціації, символіка, улюблені образи).

Третій метод – відтворення. Завдання автора – бути точним  і за відомими фактами відтворити образ і рушійні біографічні та психологічні сили, що мали вплив на становлення творчості. Автор стає на публіцистичну позицію живого спостереження.  В основі цього методу лежить метод біографічний. Він існує як вмістилище відповідей на питання, поставлені у творчості.

Отже, ціла низка образів селян та найманих робітників належить перу видатного українського письменника-реаліста І. С. Нечуя-Левицького. Оповідання і повісті з народного життя – це найяскравіша сторінка його творчості. Автор вміло створив психологічні портрети персонажів у своїх численних прозових творах.

Розділ ІІ. Внесок І. С. Нечуя-Левицького в розвиток української літератури

Видатне місце в історії української літератури посідає творчість

І. С. Нечуя-Левицького. Він широко і різнобічно змалював життя різних верств населення, розкопуючи, за його словами, «непочаті рудники» своєї сучасності.

Новаторство Нечуя-Левицького полягає в тому, що він перший в українській прозі вжив об’єктивну розповідь, широко подаючи докладні характеристики дійових осіб, малюючи портрети, думки і переживання, а також докладно зображаючи обставини, в яких вони діють.

Він перший в українській літературі пише складні за своєю будовою твори, у яких наявні не одна, а кілька сюжетних ліній, що переплітаються між собою. Так, уже в повісті «Микола Джеря» автор перериває розповідь про втікачів, щоб домалювати сумну історію життя Нимидори. Складною композицією відзначаються інші твори.

Пишучи методом критичного реалізму, Нечуй-Левицький створив правдиві картини життя пригнічених і чесних людей . Автор водить нас по закутках старого світу, де «погано людям жить». І ці картини, створені не байдужим холодним оком спостерігача, а зігріті гарячим пристрасним серцем українця, хвилюють нас і досі.

Продовжувач традицій свого земляка – великого Кобзаря, Нечуй-Левицький самовіддано працював на благо свого народу, бажаючи йому вільної та щасливої долі. Своєю творчістю він підняв на вищий ступінь українську художню прозу, а також образний  і лексичний склад літературної мови. Він увійшов в українську літературу як письменник-реаліст, класик.

Творчість Нечуя-Левицького стала зразком для інших художників слова, стимулом їх творчого росту. Так, вплив його особливо позначився на творчості Панаса Мирного, М. Коцюбинського, С. Васильченка, А. Головка, Івана Ле, О. Гончара, М. Стельмаха.

Твори І. Нечуя-Левицького відзначалися силою викривального сміху, який іде з глибин народної творчості. Звідти повістяр черпав не лише творче натхнення, але й засоби малювання дійсності. Цим його твори набирають життєстверджуючого характеру, пройняті оптимізмом і вірою в краще майбутнє.

І. С. Нечуя-Левицького справедливо вважають також майстром українського пейзажу. Природне оточення героїв виступає у нього не лише як тло, на якому діють персонажі, а й як засіб психологічної характеристики, образ душі народу, його історичної пам’яті, краси рідного краю. Письменник звертав увагу на необхідність змалювати в усій повноті народне життя, показати характерні типи, побут, звичаї, взаємовідносини різних соціальних верств тогочасної України.

Творчість Івана Нечуя-Левицького збагатила націо­нальну культуру, послужила дальшому розвиткові літературного процесу на Україні. У той же час він одним з перших серед українських письменників відійшов від традиційної селянської тематики і змалював майже всі верстви населення тогочасної України. Зі сторінок його повістей і оповідань постали картини життя заробітчан, трагічна доля московок, гнівні постаті народних месників, безпросвітна темрява пореформеного села.

Слово Нечуя-Левицького не раз привертало до себе увагу як сучасників – І. Франка, Панаса Мирного, М. Драгоманова, Б. Грінченка, – так і відомих літературознавців — М. Возняка, Є. Кирилюка, Н. Крутікової, І. Приходько, Ю. Мережка, Р. Міщука, В. Зарви, О. Федорук, М. Конончук, А. Колесник та інших. Оскільки постать письменника складна і суперечлива, навколо його особи і цілого ряду художніх полотен близько ста років точаться суперечки, дискусії, висловлюються найрізноманітніші міркування, хоч ніхто не може відкинути того великого внеску, який він здійснив у розвиток прозових жанрів. Він був і залишається улюбленим письменником народу, а це найвища оцінка його таланту.

Висновки

Нечуй-Левицький увійшов в історію української літератури як один з письменників-новаторів, які виводили прозу з жанрової одноманітності. Він першим спромігся взятися за створення великих повістевих форм, за написання широких проблемних творів.

У творах Нечуя-Левицького знайшло художнє відображення життя майже всіх верств тогочасної України, склад­ні життєві процеси, тривоги і радощі людей протягом великої історичної епохи. Найбільшого успіху письменник досяг у змалюванні життя і побуту, у розкритті думок і сподівань українського селянства. Зі сторінок його повістей воно постало не безликою масою, а яскравими особистостями, зі своїми самобутніми характерами, звичками, егоїзмом і щирістю, радощами і горем.

Зі зростанням майстерності письменник все повніше зображає духовний світ селянина, його внутрішню сутність. Причому робить це він своєрідним шляхом — через змалювання зовнішності та безлічі побутових деталей, які зрештою дають повне уявлення про психологію персонажа. В цьому полягає своєрідність його творчого почерку. Здатність помічати найменші деталі, різноманітні кольори, з небаченою випуклістю охоплювати постаті, побут, природу українського села, дозволили письменнику створити напрочуд колоритні образи, що назавжди залишились у народній уяві: Микола Джеря, Кайдаші, баба Параска та баба Палажка, Павло Радюк, Балабуха, Воздвиженський та інші.

Творчість Нечуя-Левицького – помітний внесок у подальший розвиток всієї української культури. Взірець високої майстерності, творчий доробок був новим кроком у розвитку критичного реалізму, нових жанрів великої прози, у збагаченні мови художніх творів, у засобах розкриття життя українського села ХІХ століття.

Портрет у літературі є не лише описом зовнішності, а й засобом психологічного аналізу. Для реалізму загалом притаманні докладні описові портрети, котрі, однак, мали лише деякі риси психологізму. І. С. Нечуй-Левицький був у цьому сенсі новатором, використовуючи змалювання вигляду людини як додаткову характеристику її внутрішнього світу.

Портрети можна класифікувати за кількома ознаками:

-         детальність (докладні та стислі);

-         динаміка (статичні та динамічні);

-         авторська оцінка (позитивна та негативна);

-         кількість зображуваних персонажів (індивідуальні, парні та групові).

У творах І. С. Нечуя-Левицького наявні усі типи портретів. Таке розмаїття засобів характеротворення забезпечило подальший розвиток в українській літературі портрету загалом та психологічного портрету зокрема. Видатними майстрами такого портрету є М. Коцюбинський, О. Кобилянська.

Список використаних джерел

1. Білецький О. І. Іван Семенович Левицький (Нечуй) / Олександр Білецький // Білецький О. І. Зібрання праць: у 5 т. – К. : Держлітвидав України, 1965.
Т. 2. – 1965. – 438 с.

2. Білецький О. І. Іван Семенович Левицький (Нечуй). Від давнини до сучасності / О. Білецький. – К. : Держлітвидав України, 1960. – 423с.

3. Власенко В. О. Художня майстерність І. С. Нечуя-Левицького /
Василь Власенко. – К. : Радянська школа, 1969. – 194 с.

4. Власенко В. О. Засоби психологічної характеристики у творах І. С. Нечуя-Левицького / Василь Власенко // Українська мова і література в школі. – 1968. – №11. – С.18-21.

5. Єфремов С. Іван Нечуй-Левицький / Сергій Єфремов. – Торонто: Мости, 2000.

6. Крутікова Н. Є. Творчість І. С. Нечуя-Левицького: статті та матеріали /
Н. Є. Крутікова ; АН Української РСР, Ін-т літератури ім. Т.Г. Шевченка. –
К. : Вид-во АН УРСР, 1961. – 248 с.

7. Кульчицький О. Світовідчування українця / О. Кульчицький // Українська душа / відп. ред.: В. Храмова. – К. : Фенікс, 1992. – С. 55.

8. Лесин В. М. Літературознавчі терміни: довідник для учнів / В.М. Лесин. – К. : Радянська школа, 1985. – 251 с.

9. Лисенко О. М. В. Лисенко і І. С. Нечуй-Левицький / О. Лисенко // Дніпро – 1959 . – № 4 . – С. 145 -148.

10. Мацько Л. Роль художньої мовотворчості та наукової діяльності І. Нечуя-Левицького в історії української літературної мови / Л. Мацько // Українознавство – 2003: Календар-щорічник. –К. : Українська Видавнича Спілка, 2002. – С. 184-187.

11. Міщук Р. С. Українська оповідна проза 50-60-х років XIX ст. / Ростислав Міщук. – К. : Наукова думка, 1978. – 256 с.

12. Міщук Р.С. Співець душі народної: до 150- річчя від дня народження І. С. Нечуя- Левицького / Ростислав Міщук. – К. : Знання, 1987. – 49 с.

13. Мережко Ю. Іван Семенович Нечуй-Левицький. Літературний нарис /
Ю. Мережко. – Торонто : Мости, 2000.

14. Нечуй-Левицький І. С. Микола Джеря / Іван Нечуй-Левицький. – К. : «Дніпро», 1978. – 164 с.

15. Нечуй-Левицький І. С. Твори в двох томах / Іван Нечуй-Левицький. – К. : Наукова думка, 1985.
Т. 1. – 1985. – 631 с.

16. Нечуй-Левицький І. С. Твори в двох томах / Іван Нечуй-Левицький. – К. : Наукова думка, 1985.
Т. 2. – 1986. – 640 с.

17. Панченко В. Є. Неубієнна література: дослідницькі етюди / В. Панченко. – К. : Твім інтер, 2007. – С. 78-101.

18. Походзіло М. У. Іван Нечуй-Левицький: літературний портрет /
Микола Походзіло. – К. : Держлітвидав України, 1960. – 119 с.

19. Приходько І. Ф. Українська ідея у творчості І.Нечуя-Левицького / Інна Приходько. – Львів : Каменяр, 1998. – 70 с.

20. Середа В. Т. Витоки стильової манери видатного прозаїка / В. Середа // Радянське літературознавство. – 1988. – №11. – С.43-48.

21. Скляренко В. М., Батій Я. О. Література України / В. М. Скляренко,
Я. О. Батій. – Харків : Бібколектор, 2015. – 319 с.

22. Соколова С. Фразеологія – джерело гумору та сатири повісті І. Нечуя-Левицького «Кайдашева сім`я». / С. Соколова // Дивослово. – № 10. – 2004. – С. 11-15.

23. Ткаченко А. О. Мистецтво слова (Вступ до літературознавства): [підручник для гуманітаріїв] / Анатолій Ткаченко. – К. : Правда Ярославичів, 1997. – 448 с.

24. Фащенко В. В. У глибинах людського буття: Етюди про психологізм літератури / Василь Фащенко. – К. : Дніпро, 1981. – 279 с

25. Цимбалістий Б. Родина і душа народу / Б. Цимбалістий // Українська душа / відп. ред. : В. Храмова. – К. : Фенікс, 1992. – С. 66-96.

26. Чалий Д. В. Становлення реалізму в українській літературі: перша половина ХІХ ст. / Дмитро Чалий. – К. : Держлітвидав, 1956. – 422 с.