дуже важливою для розуміння соціально-політичних змін у всьому світі. Мабуть, сьогодні немає нічого більш заплутаного, ніж ці сторінки вітчизняної історії

Зміст

Вступ .………………………………………………………………………….. 3

Основна частина ……………………………………………………………… 5

1.1.              Лютнева буржуазна революція 1917 р. в Петрограді та її вплив

на Україну …………………………………………………………………….. 5

1.2.              Особливості політичного становища в Україні після револю-

ції ……………………………………………………………………………... 16

1.3.              Утворення Української Центральної Ради ………………………. 21

Висновки ……………………………………………………………………... 27

Список літератури …………………………………………………………… 29

Вступ

У вітчизняній історії був період, коли країна мала всі шанси втілити в життя буржуазно-демократичну модель розвитку західного способу. Це лютнева революція 1917 р. (в західній історіографії вона часто іменується березневої). Французький посол М. Палеолог, очевидець подій, наводить бесіду з представником буржуазії А. Путилова, який вважав, що «Росія вступила в дуже тривалий період безладу, злиднів і розкрадання». І таких суджень багато. Історик Готьє називав юрби народу, «що творили» революцію не інакше як «Горилами». Здавалося, країна стала республікою, були закріплені всі можливі демократичні свободи, але одночасно з"явилася небезпечна альтернатива військової диктатури.

Можна вважати справедливою точку зору багатьох істориків, соціологів, філософів, політологів, які вважають події 1917 року визначними. Ця тема є дуже важливою для розуміння соціально-політичних змін у всьому світі. Мабуть, сьогодні немає нічого більш заплутаного, ніж ці сторінки вітчизняної історії

Важливість подій лютневої революції ще у тому, що вона є яскравим прикладом тих проблем, що з’являються в будь-якого суспільства, яке здобуло свободу. Нам здається, що багато помилок вдалося уникнути, але це не зовсім так. Зате ми зможемо побороти їх у майбутньому, якщо уважно вивчемо «уроки лютневої революції».

Дана тема актуальна і нині. Навіть зараз ми можемо взяти багато важливих повчань  для себе, наприклад:

-         будь-які реформи, перетворення мають проводитися за умов зовнішнього й внутрішньої злагоди;

-         у влади мусить бути чітка, жорстка програма дій, націлена у майбутнє;

-         суспільство має бути злагоджене єдиним завданням

-         демократія передбачає велику частку відповідальності держави і не поєднується із охлократією і анархією.

Російська революція 1917 року значним чином визначила хід історії 20 століття. Внаслідок революції утворився Союз Радянських Соціалістичних Республік — держава з тоталітарним режимом, що проголошувала своєю метою побудову комунізму. Виникло протистояння між капіталістичним та соціалістичним світом, яке продовжувалося більшу частину століття у вигляді ідеологічної, економічної та подекуди збройної боротьби.

Мета даного реферату - розглянути лютневу революцію 1917 року Для її досягнення необхідно вирішити наступні завдання:

- розглянути жовтневу революцію 1917 року та її вплив на Україну;

- висвітлити собливості політичного становища в Україні після революції;

- дослідження створення Української Центральної Ради та її політики.

Намагаючись добре висвітлити дану тему, автор реферату звертартається до подій, які відбувалися у лютому-жовтні 1917р. на території Російської імперії.

Основна частина

1.1.             Лютнева буржуазна революція 1917 р. в Петрограді та її вплив на Україну

         Лютнева революція 1917 p. була зумовлена ходом економічного і політичного розвитку Російської імперії. Як і будь-яка революція, вона була б неможлива без надзвичайного загострення суперечностей усередині старого ладу. Цо них, перш за все, відносилися суперечності між трудом і капіталом, між селянами та поміщиками, між відсталим, напівфеодальним селом і розвинутим капіталістичним містом. Ці характерні для усієї Росії антагонізми яскраво виявлялися і в Україні, де вони ще більше загострювалися внаслідок політики національного гноблення, яку проводив царизм.
         За своїм характером Лютнева революція, як і революція 1905— 1907 pp., була демократичною, точніше — загальнодемократичною. Проте ситуація в країні до 1917 р. на відміну від передодня першої російської революції була іншою. За десятиріччя після 1907 p. Росія значно просунулась по шляху розвитку капіталізму. Істотно зріс промисловий потенціал країни, неухильно тривав процес концентрації виробництва і капіталів, утворювалися нові монополії, банки, фінансові групи, розширювалися і міцніли їх зв"язки з державним апаратом.
         Цей процес яскраво спостерігався в Україні — найважливішому регіоні Російської імперії. Тут сформувалися промислові райони всеросійського значення: Правобережжя — з розвинутими цукровою та іншими галузями харчової промисловості і машинобудуванням; Південь, який поділявся на Криворізько-придніпровський район — з могутньою залізорудною і марганцевою промисловістю, металургією та машинобудуванням — і Донбас — з розвинутою вугільною, металургійною та хімічною промисловістю. Слід також виділити Харківський (машинобудування, цукрова промисловість) і Одесько-Миколаївський (машинобудування, суднобудування, харчова промисловість) райони.
         В Україні діяли такі об"єднання, як синдикати "Продамет", "Продву гілля", "Продруда", цукровий синдикат та ін. У гірничій, металургійній і машинобудівній галузях промисловості великі акціонерні товариства зосередили 98,2% усього акціонерного капіталу.
         Монополістичний капітал почав усе активніше впливати на державний апарат. Здійснювався процес переростання монополістичного капіталу в державно-монополістичний. В економіці країни тривав процес взаємопроникнення і взаємозрошення державного господарства та приватної промисловості. Внаслідок цього утворювався єдиний комплекс державно-монополістичного господарства.
         Проте і до початку 1917 p. розвиток монополістичного капіталу не змінив значною мірою аграрного характеру економіки країни. Капіталізм був "обплетений" густою сіткою пережитків феодальних виробничих відносин. В Україні 8,9 млн. десятин кращої землі належали дворянам. Крім того, величезна кількість землі знаходилась у царській родині, церкви та монастирів.
         Аграрні перетворення П.Столипіна, і перш за все ломка общинних відносин на селі, хоча й призводили до зростання тут капіталістичних відносин, проте не ліквідували пережитків феодалізму і пов"язаних з ними соціальних суперечностей. Більш того, внаслідок розшарування селянства до основної суперечності на селі — між поміщиками та селянами — додалася нова — між сільською буржуазією та сільським пролетаріатом.
          Соціальне гноблення в країні тісно перепліталося з гнобленням національним. Самодержавство, сповідуючи принцип "поділяй і володарюй", цілеспрямовано насаджало незгоду і ворожнечу між різними народами, культивувало великодержавний шовінізм. Повною мірою це виявлялося в Україні. Тут царська влада закривала українські школи, клуби "Просвіти", газети та журнали, забороняла твори Т.Шевченка, І.Франка, Лесі Українки, інших письменників радикально-демократичного напрямку. Українці, як і інші пригноблені нації, згідно з циркуляром Столипіна від 1910 р. вважалися "чужородцями". Жорстоких утисків з боку самодержавства зазнавав і трудовий російський народ.
         Маючи незліченні природні багатства і гігантські трудові ресурси, країна з вини царизму та правлячої верхівки знаходилася на межі убозтва. Ще до початку 1917 р. в Росії виникла революційна ситуація.
         Друга народна революція в Росії визрівала в умовах, коли непримиренні суперечності між самодержавно-поліцейським ладом і потребами суспільного прогресу ще більше посилювалися у зв"язку із світовою соціально-економічною, політичною і національною кризою, яка призвела до першої світової війни. Війна забирала життя мільйонів людей, глибоко руйнувала економіку країни. Тільки в Україні внаслідок нестачі вугілля та руди до січня 1917 р. були погашені 36 доменних печей, дезорганізовані інші галузі промисловості. На 1 млн. 800 тис. десятин скоротилися посівні площі. Розпочався товарний голод, інфляція, в містах і промислових повітах не вистачало продовольства.
         Революційний вибух, який започаткував Лютневу революцію, стався 23 лютого 1917 р. в Петрограді, а вже 27 лютого озброєні робітники та солдати майже повністю оволоділи столицею Російської імперіалу ніч на 28 лютого були заарештовані міністри останнього царського уряду.

          23-27 лютого 1917 система соціально-економічних та суспільно-політичних протиріч, загострене нечуваними лихами імперіалістичної війни, вибухнула стихійними виступами мас. Почавшись із зіткнень у продовольчих магазинів та хлібних крамниць, з демонстрацій працівниць петроградських заводів проти війни і голоду, підтримають страйками на багатьох підприємствах, масові виступи громадян швидко переросли у загальний політичний страйк, в бої з поліцією, А з 26 лютого і в бої з викликаними в столицю військами, що вже 27 лютого призвело не тільки до відмови військ боротися проти населення, але й до масового переходу військ на бік народу, до захоплення урядових будівель повстали.

У результаті цих активних виступів робітників і солдатів, а також співчуваючих їм громадян революція здобула політичну перемогу - в Росії впало самодержавство, виникло двовладдя: З одного боку, влада створеного думським комітетом буржуазно-поміщицького Тимчасового правління, з іншого, влада Рад робітничих і солдатських депутатів як демократична диктатура пролетаріату і селянства.

Сьогодні про Лютневої революції пишуть багато різного. Але мало хто добирається до органічного протиріччя чи, якщо хочете, інтимного сенсу, осяює своїм світлом її драматичний перебіг і наслідки. Ця головна таємниця Лютневої революції (звана на Заході «смутною революцією»), полягає в тому, що, будучи за своєю природою буржуазної, вона не мала в своїй структурі такий суспільно-політичної сили, яка була б здатна повести Росію капіталістичним шляхом. Численні прихильники капіталістичної орієнтації, з піною біля рота осуджують більшовиків в тому, що вони своєю політикою і діями згорнули Росію з «загальнолюдського» шляхом, приховуючи цю органічну ваду революції, мовчать про те, Чому всі три Тимчасових уряду 1917 так і не здійснили назрілих завдань буржуазно-демократичної революції. Тому вельми дивно звучать слова доктора історичних наук, який заявляв: «Можливість продовження розвитку Росії з буржуазно-демократичним шляхом не тільки існувала, але й була, як мені здається, в умовах, що склалися найбільш вірогідно. Її забезпечували перемога Лютневої революції, збройне повалення царського ладу і істотне перетворення державного апарату, значна підтримка масами демократичного Тимчасового уряду».

Такий результат Лютневої революції був з самого початку закладений в розстановці суспільно-політичних сил Росії, в революційності народу і нереволюційною буржуазії, в наростаючих бідах що ведеться війни, Порвати з якою Тимчасовий уряд ніяк не могло в силу своєї соціальної природи, що і визначило втрату ним авторитету.

У. Ленін краще, ніж будь-хто інший, розумів, що відразу після Лютневої революції, що склалася в країні, ситуація, коли ні буржуазно-поміщицький, і угодовські Ради не здійснюють назрілі заходи, а значить зберігають і загострюють невдоволення громадян, Таїть у собі смертельну небезпеку для рішучого завершення завдань буржуазної революції і тим самим виключає можливість розвитку Росії за звичайним капіталістичних ¬ ним шляху. Він усвідомлював і те, що врятувати революцію і перспективу радикального здійснення її буржуазно-демократичних завдань може зовсім не буржуазія, а революційний союз робітників і селян, очолювана ¬ неушкодженої свідомим пролетарським авангардом. Коротше кажучи, за іронією долі тільки революційні сили, очолювані більшовиками, могли рішуче реалізувати завдання «не свого класу», назрілою буржуазної революції, але для цього був необхідний новий (другий) етап. Іншими словами, вихід полягав в тому, щоб, мобілізувавши і організувавши кількість незадоволених, забезпечити новий класовий зсув. У ході цього другого етапу все тієї ж буржуазно-демократичної революції і повинна була встановитися більш радикальна політична влада, здатна впоратися з невирішеними завданнями буржуазної революції. Це повинна бути аж ніяк не соціалістична диктатура, а революційно-демократична диктатура пролетаріату і селянства чи навіть демократична диктатура пролетаріату (про такого різновиду революційно-демократичної влади Ленін писав ще під час революції 1905 року).

Але поки У. Ленін розробляв свою нову концепцію поглиблення революції в Росії і збирався повернутися в країну, життя не стояла на місці. Повернувшись із заслання в Петроград 12 березня (на 22 дні раніше Леніна) Й. Сталін і Л. Каменєв очолили Бюро ЦК РСДРП (б), підпорядкували собі редакцію «Правди» і, прагнучи орієнтувати трудящих в складній ситуації, стали у ряді статей викладати свою особливу, по суті, докорінно суперечить ленінському розуміння перспектив революції, його відносини до Тимчасового уряду, Радам, до питань війни і миру, - тобто з усіх ключових питань стратегії і тактики. Вінцем цього опортунізму стало березневе нарада більшовиків, про який і сьогодні залишаються в невіданні не лише студенти-історики, а й ціле покоління їхніх учителів-професорів.

28 березня 1917, всього за кілька днів до приїзду В. Леніна і квітневих конференцій, одночасно з нарадою представників найвпливовіших Рад, у Петрограді відкрилося Всеросійське нарада більшовиків, скликане бюро ЦК. Місяць, що пройшов не зменшила, а з-за плутаних статей в «Правді» і мінливих установок керівництва навіть підсилив розгубленість і розбрат в партійних рядах. Основний доповідач - Й. Сталін так характеризував сталося в Росії: «Влада поділилася між двома органами, з яких жоден не має повноти влади… Рада фактично взяв почин революційних перетворень, Зі ¬ вет - революційний вождь повсталого народу, орган, що контролює Тимчасовий уряд. Тимчасовий уряд узяв фактично роль закріплювача завоювань революційного народу. Рада мобілізує сили, контролює. Тимчасовий уряд, впираючись, плутаючись бере роль накопичувача тих завоювань народу, які вже фактично взяті нами». Тут кожна фраза - шедевр опортунізму.

Адже ще не так давно І. Сталін слідом за Леніним повторював знанню ідею про нереволюційною буржуазії в Росії, що вона не може бути ні двигуном, ні тим більше вождем революції, що вона - переконаний ворог, що в ході революції саме проти неї слід вести рішучу боротьбу, щоб реалізувати її завдання. Тепер же І. Сталін доводив щось прямо протилежне: він зображував взаємини між двома основними класами як поділ праці між двома «органами»: Поради, тобто робітники і солдати, здійснюють революцію, а уряд, тобто. капіталісти і ліберальні поміщики, «закріплюють» її! «Нам не вигідно форсувати зараз події, прискорюючи процес відколювання середньо буржуазних верств, щоб підготуватися до боротьби з Тимчасовим». Тут майже цілком зникає відміну сталінських позицій від.

Таким чином, всупереч сталінської історичної «правді», багато років видавав за «марксистсько-ленінську», зовсім не Л. Каменєв і Г. Зіновієв були головними глашатаями антиленінської лінії напередодні квітневої конференції більшовиків. Головним ідеологом був І. Сталін, якому потім тільки ціною неймовірних зусиль, «дозованої брехні», прямих фальсифікацій і напіввизнання, приховування протоколів і фізичного усунення свідків, надовго вдалося затуманити суть справи, покласти головну провину за скоєне на свого тодішнього союзника - Л. Каменєва. До цих пір історія пишеться так: Про березневому нараді більшовиків ні слова, про опортуністичному доповіді Й. Сталіна - мовчок, про його дивовижному хамелеонстві та непорядності - тиша.

Однак настав день, до Петрограда повернувся В. Ленін зі своєю концепцією поглиблення революції в Росії. Цю позицію він викладав перед більшовиками і меншовиками на нарадах, мітингах і конференціях, зустрічаючи заперечуючи не тільки з боку відкритих супротивників з табору буржуазії, від конкурентів-меншовиків, але й від багатьох колег-однодумців. Вивчивши не тільки суть ленінської концепції, але й характер численної її критики, я стверджую, що більшість опонентів Леніна, часто-густо, не зрозуміли його концепцію і по суті справи критикували не ленінську концепцію, а власну - фальшиву - її версію. Якщо кадет П. Мілюков стверджував, ніби Ленін і його партія робили висновок: до буржуазної революції соціалісти не повинні торкатися, то всі інші - від меншовика Г. Плеханова до більшовика Л. Каменєва - звинувачували Леніна за те, що він, нібито, пропонував залишити вже закінчилася буржуазну революцію і перейти до революції соціалістичної, виступав за безпосереднє переростання або «переродження» першої в другу і «введення соціалізму» в Росії. Ми ще повернемося до цих фальшивим звинуваченням, тут же з"ясуємо, як І. Сталін поставився до почався поворот більшовиків до нової ленінської концепції? «Особисто для Сталіна квітневе переозброєння партії мало вкрай принизливий характер. Із Сибіру він приїхав з авторитетом старого більшовика, зі званням члена ЦК, з підтримкою Каменєва і Муранова. Він теж почав зі свого роду «переозброєння», відкинувши політику місцевих керівників та зв"язав свої руки низкою статей в «Правді», доповіддю на нараді, резолюцією Красноярського Ради. У самий розпал цієї роботи, яка за своїм характером була роботою вождя, з"явився Ленін. Він увійшов на нараду, точно інспектор в класну кімнату і, схопивши на льоту кілька фраз, повернувся спиною до вчителя і мокрою губкою стер з дошки всі його безпорадні каракулі. У делегатів почуття подиву й протесту розчинялись в почутті захоплення.

У Сталіна захоплення не було. Були гостра образа, свідомість безсилля і жовта заздрість. Він був осоромлений перед лицем всієї партії незмірно більш тяжко, ніж на тісному Краківській нараді після його злощасного керівництва «Правдою». Боротися було б безцільно: адже він теж побачив нові горизонти, про які не здогадувався вчора. Залишалося зціпити зуби і за ¬ мовчати. Спогад про переворот, здійснений Леніним у квітні 1917 р., назавжди увійшло в свідомість Сталіна гострої скалкою. Він опанував протоколами березневого наради і намагався приховати їх від партії та від історії».

Зовсім інакше реагував Л. Каменєв - друг і соратник Леніна: Він, свій принциповий підхід до справи, відкрито виступив проти ленінських тез. У чому полягала суть його позиції?

У своїх виступах і статтях Л. Каменєв, як і інші, звинувачував В. Леніна в тому, що той помилково вважав буржуазну революцію вже закінченою і виступав за безпосереднє переростання (за термінологією Л. Каменєва «переродження») буржуазної революції в соціалістичну, за передчасне націлювання мас на «кроки до соціалізму», тобто на передчасний перехід до соціалізму. Коли знайомишся з подібними звинуваченнями, що лунали в той час не від одного Л. Каменєва, мимоволі виникає питання: невже У. Ленін, неодноразово писав про недоступність змішання «реально-демократичного перевороту» з «уявно-соціалістичним», не бачив і не розумів цього?

Якщо уважно вивчити його тодішні роботи, промови та виступи, пов"язані з квітневими конференціями і тодішніми установками більшевікових, то очевидно наступне: Так, дійсно на цьому історичному переломі У. Ленін висунув вельми спірне для багатьох курс на новий політичний етап вже йде революції, курс, здатний на його думку, по-перше, забезпечити радикальне завершення завдань буржуазної революції, по-друге, націлити суспільство на більш віддалену іншу – соціалістичного, Що в умовах незавершеності завдань буржуазно-демократичної революції про цю спірної перспективі мова варто вести не безпосередньо, а опосередковано, у вигляді здійснення ряду наближених війною «кроків до соціалізму».

Щоб досягти такого результату необхідна перегрупування класових сил, потрібен «класовий зрушення» в рамках буржуазної революції, зсув, забезпечують перехід від двовладдя до революційно-демократичної влади пролетаріату і біднішого селянства. З точки зору розвитку революції така влада повинна забезпечити здійснення двох цілей: перша - в сформованих умовах розраховувати на реалізацію «старої формули» більшовиків, на затвердження демократичної диктатури пролетаріату і селянства було не можна, бо було невідомо, «чи може тепер бути ще в Росії особлива» революційно-демократична диктатура пролетаріату і селянства», Відірвана від буржуазного уряду». Саме допущення можливості такої влади (а вона ж орган буржуазної революції) - свідчення того, що Ленін і тут вважає завдання буржуазної революції не завершеними. А оскільки на невідомому базуватися в тактиці не можна, можливий тільки один шлях: «Негайне, рішуче, безповоротне відділення пролетарських, комуністичних елементів руху від дрібнобуржуазних». Існувало і друге міркування: ні одне завоювання демократії для завершення завдань революції не могло бути реалізованим без виходу з війни. Але розрив для цього імперіалістичних-капіталістичного  чеських зв"язків Росії, безумовно, не вкладався в рамки завдань буржуазної революції: Це завдання було не під силу будь-кому, в тому числі самому демократичні буржуазному урядові, а тому вирішувати завдання могло тільки просування революційного процесу «трохи далі» звичайного буржуазно-демократичного, Що було під силу тільки новому - радикальнішого-етапу демократичної революції з її «майже соціалістичним» - диктатурою пролетаріату і біднішого селянства.

Повертаючись до реальної ситуації 1917 року - на відрізку між лютому і жовтні - є всі підстави стверджувати, що розмови про те, ніби Ленін і більшовики своєї націленістю на більш радикальний етап буржуазної революції зламали можливість поступального розвитку капіталізму в Росії, викликають тільки сміх, Бо в тодішній Росії ніхто не збирався вести країну по капіталістичному шляху, а точніше, тоді не було скільки-небудь впливовою суспільно-політичної сили, здатної повести країну по такому шляху.

Звичайно ж, сама російська буржуазія дуже хотіла швидкого розвитку в країні капіталізму, а разом з ним і свого процвітання, але вона не бажала необхідних для цього радикально-революційних заходів, боялася подібних заходів, не йшла на них. Це стало ясно вже після приходу до влади першого буржуазно-поміщицького Тимчасового уряду, очолюваного князем Львовим. З кожним місяцем від лютого до жовтня ставало все ясніше, що буржуазія, прийшовши до влади не хоче і не може виконати своє історичне призначення: Дати світ народу, землю селянам, права і свободи всім громадянам. А значить чекати народу полегшення від цієї влади нічого, значить мали рацію Ленін і більшовики, давно заявляли, що російська буржуазія не хотіла і не могла вести Росію по капіталістичному шляху, що сама надія з її допомогою здійснити відродження країни - ні на чому не заснована утопія, Нереальна мрія вчорашнього і сьогоднішнього обивателя, філістра, наслухавшись байок про те, що якщо є буржуазія, то можливий і капіталістичний шлях розвитку, що будує своє розуміння історії не на реальних фактах, а на побажаннях на кшталт «от якщо б, та якби!».

Не тільки вчорашнім «друзям народу», але і сьогоднішнім «демократам», що експлуатують необізнаність простої людини щодо того, як робиться політика, а тому довірливо прислухається до тих, хто заявляє, що Жовтень був не потрібен, що слід було обмежитися лютим і йти капіталістичним шляхом, Задамо простенький питання: Чому ж буржуазний уряд, затвердити після «славного лютого», не повело Росію з цього сьогодні благословляється шляху? Хто йому заважав дати землю селянам, свободу громадянам, мир, і всьому народові? Хто заважав буржуазії, вже стояла у влади розрубати, цей гордіїв вузол найгостріших проблем, який затягувався дедалі тугіше, Нестримно захоплюючи країну до нового революційного вибуху?

Один з найбільш відомих істориків і славістів, професор Каліфорнійського університету Мартін Малія, якого ніяк не можна запідозрити в симпатіях до більшовизму, Розглядаючи розвиток «сумнівної революції» 1917 року в Росії як «безперервне викривлення і притому виключно політичне», пише: «Після чотирьох місяців поразку двох легітимістських формацій, кадетів і помірних соціалістів, змушує нас зробити висновок, що ці дві сили в тій ситуації, яка була в 1917 році, не мали в своєму розпорядженні ніякої можливістю створити в Росії демократичний, конституційний, парламентський устрій. Жалкувати про це - значить просто втрачати час. У 1914 році, якщо б вдалося зломити монархію, може бути ці дві політичні сили мали б деякою можливістю створити демократичну державу за західним зразком, а пізніше вже немає… І той факт, що дві спроби в цілому тривали всього чотири місяці, дуже показовий». Але може бути це могло вийти у правоконсервативних сил: армії, правих кадетів? М. Малія відповідає, що праві розмірковували і діяли так: «Оскільки подвійна влада, поради і ця спроба здійснення народно-революційної війни, посіяли всюди лише безлад і анархію, необхідно усунути їх, встановити тверду владу, знищити анархію в армії і відновити війну. Такою була мета Корнілова, але незабаром з"ясувалося, що крім правих кадетів, національно-консервативна середовище в цілому не мала достатньої опори в країні. Спроба, зроблена Корніловим, була поразкою більш ніж жалюгідним». Висновок:» Значить і третя політична сила програє в цій грі: Ні ліберали, ні помірні соціалісти, ні праві не могли виграти».

Мартін Малія, як і інші історики, справедливо заперечує можливість для Росії після лютого 1917 утвердитися на капіталістичному шляху, показує відсутність належних суспільно-політичних сил для цього. Більш того, учорашнім і сьогоднішнім «демократам», сумує з цього приводу, він говорить: «Жалкувати про це - значить просто втрачати час. У 1917 році це було неможливо». Невирішені проблеми Лютого, загострюючись і примножуючи, штовхали країну до революційних подій Жовтня.

1.2.             Особливості політичного становища в Україні після революції

Перемога революції сприяла створенню на теренах колишньої імперії нової політичної ситуації та суспільної атмосфери. Тимчасовий вакуум легітимної (законної) влади; поява конкуруючих владних структур (Тимчасовий уряд — Ради); широкомасштабне втягнення в орбіту революційної діяльності неосвічених і недосвідчених народних мас; активний вихід армії на авансцену внутріполітичної боротьби; посилення в народній свідомості орієнтації на силові методи розв´язання суспільних проблем; зростання ролі політичних партій, пошуки політичними силами нових шляхів суспільного розвитку; активізація національних рухів — всі ці тенденції та процеси позначилися на історичному розвитку України не тільки на початку, а й протягом усього 1917 р. Водночас місцеві чинники зумовили специфіку та особливості суспільного життя українських земель.

Після Лютневої революції влада формально перебувала в руках Тимчасового уряду, який отримав повноваження від ліберальних кіл Державної думи. Його основною опорою на місцях і, зокрема, в Україні були торгово-промислова буржуазія, землевласники, чиновництво та інтелігенція переважно кадетської орієнтації. Саме ці соціальні верстви почали створювати громадські ради та комітети, які й розглядалися Тимчасовим урядом як представницькі органи місцевої влади. Широка демократизація суспільства (проголошення політичних прав і свобод, скасування національних та релігійних обмежень, смертної кари, ліквідація репресивних органів царського режиму, оголошення амністії) зумовили на перших порах популярність нового уряду серед місцевих органів влади. Проте революційна ейфорія швидко минула. Небажання, а значною мірою неможливість через певні обставини Тимчасового уряду йти на радикальні суспільні зміни до скликання Установчих зборів зумовили катастрофічне, прогресуюче падіння авторитету та впливовості всієї вертикалі офіційних владних структур, перманентну кризу влади.

У центрі і на місцях виникають альтернативні органи влади — Ради депутатів як безпосередній наслідок волевиявлення політично активної частини трудящих і логічне продовження революційних традицій 1905—1907 pp. У середині 1917 р. в Україні їх налічувалося 252. У Радах домінували загальноросійські соціалістичні партії есерів та соціал-демократів. Найвпливовішими вони були в Донбасі, де їх кількість становила 180 (71%), у великих містах — Харкові, Києві, Катеринославі, Луганську, Полтаві та ін., У Прифронтовій смузі Південно-Західного та Румунського Фронтів, у сільській окрузі українсько-російського пограниччя — північна частина Чернігівщини, Харківщина.

Майже одразу після Лютневої революції питання про самовизначення України опинилося в епіцентрі політичної боротьби. Незважаючи на суттєві розходження у вирішенні соціально-економічних питань, кадети, які доміну. вали в Тимчасовому уряді, та есеро-меншовицький блок що визначав політичну лінію Рад, значною мірою сходилися в поглядах на розв’язання національного питання. Обстоюючи унітарну форму російської держави, ці політичні сили визнавали за Україною тільки право на національно-культурну автономію. Таке вирішення українського питання вже на початку 1917 р. не відповідало вимогам часу якісно новому рівню національного руху і тому не тільки породжувало численні тертя, суперечності та протиріччя між різними політичними силами суспільства, а й зумовило появу в Україні ще одного альтернативного центру влади — Центральної Ради — громадсько-політичного об´єднання, що утворилося 4 березня 1917 року. У надзвичайно короткий час Центральна Рада переросла у впливовий представницький орган народної влади. Важливу роль у ц створенні, зміцненні та визначенні основних напрямів діяльності відіграли три провідні українські партії: Українська партія соціалістів-революціонерів (М. Ковалевський, П. Христюк, М. Шаповал), Українська соціал-демократична робітнича партія (В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш) та Українська партія соціалістів-федералістів (Д. Дорошенко, С. Єфремов, А. Ніковський). Головою Центральної Ради було обрано М. Грушевського.

Грушевський Михайло Сергійович (1866—1934) — історик, літературознавець, публіцист, політичний і державний діяч. Голова Української Центральної Ради. Народився в м. Холм (нині на території Польщі). По закінченні Київського університету (1890) провадив дослідницьку роботу в наукових установах Львова і Києва. Водночас брав участь у громадському житті: один з організаторів Української національно-демократичної партії в Галичині (1899), засновник Товариства українських поступовців (1908). У1914 р. був арештований і засланий до Симбірська. 7 березня 1917 року обраний Головою Української Центральної Ради. За гетьмана П. Скоропадського перебував у підпіллі, з 1919 р. — в еміграції (Відень, Прага, Берлін, Женева, Париж). У 1923 р. обраний дійсним членом ВУАН, у 1924 р. повернувся в Україну. Очолював кафедру історії України, історичний відділ ВУАН. У1929 р. обраний академіком АН СРСР. У1931 р. заарештований ДПУ і звинувачений у керівництві «Українським національним центром» та в антирадянській діяльності. З кінця 1930 р. до 1934 р. змушений був працювати в Москві. Помер 25 листопада 1934 року в Кисловодську. Похований на Байковому кладовищі в Києві. Автор багатьох ґрунтовних праць із всесвітньої та української історії, головними з яких є «Історія України-Руси» у 10 томах і 13 книгах (1898—1936), «Нарис історії українського народу» (1904), «Ілюстрована історія України» (1911); п´ятитомна «Історія української літератури" (1923—1927) та ін.

Швидкому зростанню авторитету, популярності та впливовості цього органу влади сприяло те, що він обстоював близькі та зрозумілі народу ідеї національно-територіальної автономії та популярні ідеї соціалізму. Значну роль у цьому процесі відіграв і демократичний та всеохоплюючий принцип формування Центральної Ради, адже з самого початку свого існування вона була уособленням трьох представництв: національного, соціально-класового та територіального. Такі ідейні засади та організаційні основи значною мірою забезпечили їй широку народну підтримку. Свою прихильність до Центральної Ради висловили військовий, селянський та робітничий всеукраїнські з´їзди, скликані в травні 1917 р.

Отже, безпосередніми наслідками Лютневої революції 1917 р. для України були посилення політичної боротьби; вихід на політичну арену широких народних мас; перетворення армії на впливовий фактор внутрішнього життя; зростання ролі політичних партій; зміщення суспільних настроїв вліво; паралельна поява конкуруючих владних структур Тимчасового уряду і Рад, у діяльності яких домінував соціальний акцент, та Центральної Ради, у роботі якої надавалася перевага вирішенню питань національного розвитку.

Чим же пояснити, що після Лютневої революції в Україні переважали автономістські, а не самостійницькі настрої? Така суспільна атмосфера сформувалася під впливом Комплексу різних чинників.

По-перше, програмною засадою більшості політичних партій та сил Центральної Ради була саме політична автономія.

По-друге, ідея самостійності ще не набула поширення визнання та популярності в масах, про що свідчать відхилення першим українським військовим з´їздом проекту резолюції Міхновського, у якому ставилося питання пр0 українську державну самостійність; «автономістичні» рішення Всеукраїнського національного конгресу та інших представницьких форумів.

По-третє, серед української політичної еліти поширеними були ілюзорне сподівання на справедливе і раціональне вирішення національного питання революційною демократією Росії. Згадуючи про революційну ейфорію тих часів, В. Винниченко писав: «Українство тепер орієнтувалось тільки на Всеросійську Революцію, на перемогу справедливості. Всякий сепаратизм, всяке відокремлювання себе від революційної Росії здавалось смішним, абсурдним, безглуздим. Для чого? Де ми знайдемо більше того, що тепер ми матимемо в Росії?»

По-четверте, в межах Росії в України був, як вважалося, реальний шанс вибороти бодай автономію, а проголошення самостійності залишило б її самотньою в епіцентрі Першої світової війни фактично без державних структур, без армії, без фінансування та надійного матеріального забезпечення. За таких обставин Україна наражалася на цілком реальну загрозу стати легкою здобиччю воюючих сторін з перспективою перетворення на колонію. Слід пам´ятати й те, що боротьба за автономію України сягає корінням ще в добу гетьманату. Свою роль, очевидно, відігравали і налагоджені російсько-українські економічні зв´язки, багатонаціональний склад українських земель, домінування неукраїнського населення у містах — осередках політичного життя та ін.

1.3.              Утворення Української Центральної Ради

Лютнева революція створила сприятливі умови для розвитку національно-визвольного руху. Відбулося згуртування національних сил в Україні і 3 березня 1917 р. виник загальноукраїнський громадсько-політичний центр, покликаний очолити масовий народний рух і перебудувати суспільний лад, виходячи з невід"ємного права українського народу на самовизначення, - Українська Центральна Рада.

З часом Рада мала скликати український парламент і створити відповідальний перед ним уряд. До УЦР увійшли ТУП (виступало за автономію України у складі перебудованої на федеративних засадах Російської держави), українські соціалісти, а також представники православного духовенства, культурно-освітніх, кооперативних, військових, студентських та інших організацій, громад і гуртків, представники наукових товариств. 4 березня УЦР телеграмою повідомила Е.Львова і О.Керенського про своє утворення. Офіційне діловодство УЦР розпочалось 9 березня, коли обговорювалось питання про виготовлення печатки УЦР, передачу УЦР будинку Педагогічного музею, утворення аігітаційної школи та ін.

Головою УЦР було обрано видатного історика і громадського діяча М.Грушевського - лідера ТУП, а невдовзі він приєднався до українських есерів. Провідниками УЦР були також В.Винниченко, С.Петлюра і С.Єфремов. Визначальна роль в УЦР належала українським соціал-демократам із соціалістичною орієнтацією, розрахованою на віддалену перспективу, а за найближчу мету вони мали домогтись від Тимчасового уряду широкої автономії для України у складі федеративної республіки. Під національно-територіальною автономією М.Грушевський розумів самостійне вирішення економічних, культурних і політичних справ, утримання власного війська, розпорядження власними доходами, землями, шляхами і будь-якими натуральними багатствами, власне законодавство, адміністрацію і суд.

19 березня у Києві відбулась стотисячна маніфестація, яка завершилась ухвалою резолюції про доручення УЦР вступити у прямі переговори з Тимчасовим урядом щодо питання автономії України. 5-7 квітня відбувся Всеукраїнський Національний Конгрес як перший крок до організації державності, делегатами на якому були понад 900 представників від демократичних організацій України, а також Росії і Польщі.

У документах, ухвалених Конгресом, визначалися такі основні цілі українського національного руху: широка національно-територіальна автономія України та інших регіонів країни у складі Російської федеративної демократичної республіки; забезпечення економічних, політичних та інших прав національних меншин, які проживають на території України; допуск представників України до участі в майбутніх переговорах з Німеччиною; встановлення правового статусу для українців, які проживають в інших губерніях Росії.

Конгрес доручив УЦР організувати крайові Ради та поступово встановити українську владу на місцях. Кордони автономних республік мали бути визначені на підставі етнографічного принципу. Конгрес обрав депутатів УЦР і виконкому УЦР; головою УЦР обрано М.Грушевського, його заступниками у Раді - В.Винниченка і С.Єфремова, у виконкомі - Ф.Крижанівського і Д.Антоновича. Тож Конгрес оформив ідеологічні і організаційні основи національно-державного будівництва. УЦР була визнана національним парламентом; розпочали діяльність президія і постійні комісії УЦР, почав формуватись апарат. Конгрес доручив УЦР створити комітет для розробки статуту автономної України. Перший документ, що регламентував діяльність УЦР, “Наказ Українській Центральній Раді” від 5 травня 1917 р. юридично закріпив існуючий порядок, визначивши повноваження і механізм функціонування загальних зборів УЦР і її Комітету (згодом Малої Ради), комісій, секретарств та інших органів. М.Грушевський визнав за можливе вже говорити про “Тимчасовий Український уряд”.

Активізувались контакти Тимчасового уряду Росії з УЦР і на особистому, і на офіційному рівні (перша офіційна зустріч відбулась у другій половині травня під час перебування О.Керенського у Києві). УЦР підтримали скликані у Києві у травні 1917 р. всеукраїнські з"їзди: військовий, селянський і робітничий. Всеукраїнський військовий з"їзд ухвалив рішення про українізацію армії; із солдат запасу - українців - було сформовано Перший полк ім.Б.Хмельницького. На місцях було утворено губернські, повітові і міські “українські ради”. Але до літа 1917 р. відносини УЦР з Тимчасовим урядом значно загострились через політичну лінію загальноросійської влади.

1 червня, коли Тимчасовий уряд офіційно дав негативну відповідь на вимоги УЦР надати їй національно-територіальну автономію у складі Російської держави, призначити свого уповноваженого комісара в Україну, а в себе прийняти уповноваженого комісара від України, а також залишати в розпорядженні України податки, стягувані на території України, - розпочався новий період у політичній історії УЦР.

Внаслідок цього виконком УЦР 10 (за новим стилем - 23) червня прийняв перший Універсал - державний правовий документ у формі звернення до населення. Він був проголошений В.Винниченком на ІІ Військовому з"їзді. В І Універсалі проголошувалась суверенність українського народу на своїй землі; принципово новим було положення про відмову передавати будь-які кошти, у т.ч. й податки, у центральну (російську) державну скарбницю, а також про впровадження спеціального податку на “рідну справу”, тобто на потреби України. Цей Універсал став першим політико-правовим виразом української державності. Слово “універсал” було вибране як згадка про українську державність періоду Гетьманщини.

Проголошення в І Універсалі автономії України означало крах національної політики Тимчасового уряду; саме непоступлива позиція Тимчасового уряду стала рішучим поштовхом до перетворення УЦР з “національно-політичного центру” в орган національної державності. УЦР виявила себе владою, встановленою українським народом, здатною управляти ним, а тому її постанови і накази підлягали обов"язковому виконанню українською спільнотою.

Після проголошення І Універсалу лідери УЦР розпочали організацію роботи над проектом Української Конституції - “Статуту автономної України”. 28 червня було засновано Генеральний Секретаріат УЦР. Він не був урядом у звичному розумінні слова, оскільки на той час не мав жодної влади - не міг ні призначити, ні зняти з посади жодного урядовця, не міг жодній адміністративній інстанції дати розпорядження чи наказ, але всі урядовці і службовці накази Генерального Секретаріату ставили вище за накази Тимчасового уряду.

Генеральний Секретаріат був утворений як організація морально-правової влади. У склад Генерального Секретаріату входили генеральнийсекретар внутрішніх справ (В.Винниченко), генеральний секретар міжнаціональних справ (С.Єфремов), генеральний секретар військових справ (С.Петлюра), генеральнийсекретар фінансових справ, генеральний секретар земельних справ, генеральний секретар судових справ, генеральний секретар харчових справ, генеральний секретаросвіти та генеральний писар.

 Генеральний Секретаріат прийняв, зокрема, Декларацію від 27 червня 1917 р., яка зазначала, що УЦР з виконавчого органу об"єднаних партійних і громадських груп стала найвищим виконавчим і законодавчим органом усього українського народу; з моральної влади вона перетворилась у публічно-правову; Декларація в загальних рисах визначила головні напрями діяльності УЦР і Генерального Секретаріату та повноваження усіх секретарств.

На початку липня пленум УЦР ухвалив рішення про те, що УЦР як орган української революційної демократії складається, головно, з Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів, а також представників від Генерального Військового комітету, учительської спілки, кооператорів, студентства і духовенства та губерній, великих міст і колоній; було ухвалено й спеціальне рішення про обов"язкове представництво в УЦР національних меншин.

Проте Тимчасовий уряд продовжував чинити перешкоди відродженню української державності. Лідери УЦР після переговорів з петроградськими міністрами, які прибули до Києва на чолі з О.Керенським, були змушені тимчасово піти на поступки щодо автономії України і в ІІ Універсалі від 3 липня 1917 р., виходячи з угоди з Тимчасовим урядом, утворення автономії України передбачалось аж після скликання Всеросійських Установчих Зборів.

 А Тимчасовий уряд погодився визнати своїм крайовим органом утворений УЦР уряд - Генеральний Секретаріат, водночас Генеральний Секретаріат був підзвітний і Малій Раді - комітету, створеному УЦР для оперативного вирішення найважливіших питань. 29 липня Мала Рада затвердила “Статут Генерального Секретаріату” - за словами М.Грушевського, першу Конституцію України. Статут визначав, що Генеральний Секретаріат є вищим органом управління на Україні, він формується УЦР, відповідає перед нею і затверджується Тимчасовим урядом.

До складу Генерального Секретаріату входило 14 генеральних секретарів. Статут надав Генеральному Секретаріату право заміщати всі невиборні урядові посади в Україні і всі урядові органи віддавав під його юрисдикцію. Генеральний Секретаріат мав передавати на затвердження Тимчасового уряду законопроекти, які розглянула й ухвалила УЦР, та фінансові звіти. Статут також визначав відносини між Генеральним Секретаріатом і комітетом УЦР, порядок, законодавчі процедури та інші питання.

Однак після розстрілу липневої демонстрації у Петрограді відбувся спад революційної хвилі і у серпні цей Статут було перетворено на Інструкцію Тимчасового уряду Генеральному Секретаріату, яка істотно обмежувала повноваження Генерального Секретаріату як територіально (його юрисдикція поширювалась на 5 губерній: Київську, Подільську, Полтавську, Чернігівську і Волинську), так і функціонально (замість 14 генеральних секретарів залишалось лише 9). Хоч Інструкція й була видана без погодження з українською стороною, УЦР вимушено визнала її.

УЦР вступила в новий етап розвитку, що тривав до кінця жовтня, коли вона прагнула надати практичного змісту діяльності раніше утворених інститутів. Пленум УЦР підготував проект постанови про введення українського прогресивно-прибуткового оподаткування у розмірі 25% загальноросійського прибуткового податку, поземельного податку по 10 коп. з десятини та одночасного оподаткування робітників і службовців у розмірі 25% одноденного заробітку. Генеральний Секретаріат розглянув також проблеми судоустрою. Визнаючи верховне командування за воєнним міністром Росії, Генеральний Секретаріат надав Секретарству військових справ повноваження у сфері організації формування українських військових частин. 12 жовтня 1917 р. Генеральний Секретаріат прийняв Декларацію, яка уточнювала компетенцію кожного секретарства і всього Секретаріату в цілому. УЦР намагалась поширити політичний вплив на національно-державницькі рухи “недержавних” народів, проживаючих на окраїнах колишньої імперії, зокрема 21-28 вересня у Києві відбувся З"їзд народів.

Наприкінці серпня у Росії відбувся Корніловський заколот, що мав на меті захопити владу у державі. 29 серпня УЦР запропонувала через Генеральний військовий комітет українським частинам і організаціям не виконувати наказів Корнілова. Водночас поглиблювався конфлікт УЦР з Тимчасовим урядом. Довідавшись у третій декаді жовтня про те, що у Києві розгорнулась практична підготовка до скликання Українських Установчих Зборів, Тимчасовий уряд наказав прокурору Київської судової палати негайно розпочати слідство для притягнення генеральних секретарів до кримінальної відповідальності. Але у ніч з 24 на 25 1917 р. у Петрограді відбулось збройне повстання, очолене більшовиками під проводом В.Лєніна і Л.Троцького, Тимчасовий уряд було заарештовано, уся влада перейшла до Рад, було сформовано більшовицький уряд Росії - Раду Народних Комісарів (Раднарком) на чолі з В.Лєніним і встановлено пролетарську диктатуру.

Висновки

 Безумовно, лютнева буржуазно-демократична революція відкривала шлях до демократії. Але необхідні умови не були виконані і країна пішла зовсім іншим шляхом. 1917 можна назвати переломним не тільки в історії Росії, але і всього людства. Він змінив хід подій, визначив вектор розвитку на все ХХ століття.

            Основним підсумком Лютневої революції стало падіння монархії як державного ладу в Росії. Однією з основних причин перемоги стала підтримка збройних сил. Лютнева революція привела до перегрупування політичних сил. Так, черносотенное рух в країні і зовсім було знищено. Кадети з опозиційної перетворилася на правлячу. Було взято курс на розвиток держави і подолання кризи. Тимчасовий уряд виступало за здійснення аграрних перетворень строго в рамках законності, маючи на увазі неможливість будь-якого захоплення і експропріації. Українська революція 1917-1918 рр. – період насичений різноманітними подіями. В першу чергу цей період пов’язаний з формуванням державного відродження України та спроб зробити українські землі економічно політичномнезалежними.

            Історія боротьби за державне відродження України свідчить, що успіх міг бути досягнутий у цей важкий період тільки за умов згуртованості народу, його солідарності. На жаль, цього не трапилося.

            Протистояння соціальних, національних та політичних прошарків, груп та партій, які так чи інакше виступали за державне відродження України на тому чи іншому етапі боротьби, набувало гострих форм, що гальмувало

будівництво української державності і у кінцевому підсумку призвело до кризи.

            Лише опора на власні сили могла призвести до перемоги, а вона досягалася перш за все забезпеченням згоди а Україні. Зрозуміло, сподіватися про ідеальну, загальну згоду в умовах громадянської війни та іноземної

інтервенції було б утопією, але демократам, прибічникам державного

відродження України для досягнення згоди слід було б прикладати більше

зусиль, перш за все у сфері соціально-економічної політики. Деяким

лідерам партій слід було б менше думати про задоволення власних амбіцій.

Іншим чинником, який породив зазначені труднощі, була переоцінка

іноземних сил як опори в боротьбі за незалежність України. Усі іноземні

сили, які залучались до справи збереження самостійності України, в

кінцевому підсумку переслідували власні інтереси, нерідко протилежні

інтересам народу України.

            Наведені внутрішні та зовнішні чинники й визначили характер кожного етапу в боротьбі за державне відродження України, стали підставою для дослідження у даному розділі пропонованої етапізації.

            Зазначені прорахунки національних демократів, а також допомога

російських більшовиків більшовикам України вирішальною мірою полегшили

прихід до влади у північно-східній частині України в грудні 1917р.

більшовицького уряду і в підсумку — утворення УСРР та встановлення

радянської влади на більшій частині України.

Список літератури

1.     Винниченнко В.К. Відродження нації. – Київ: Наук. думка, 1990.

2.     Грушевський М.С. Спомини // Київ. – 1988. – № 3–12; 1989.– № 8–11.

3.     Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле // Укр. іст. журн. – 1993. – № 1,8.

4.     Грабовський С., Ставрояні С., Шкляр Л. Нариси з історії українського державотворення. – К., 1995. – С. 306–346.

5.     Кондратюк Д. Державність України (1917-1920 рр.). – Львів, 1992.

6.     Палеолог М. Царська Росія напередодні революції. – М., 1991, с.325.

7.      Готьє В. Мої нотатки. – М., 1996, с.20.