Строки в цивільному процесі України

Текст:

Міністерство освіти і науки України

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича

Юридичний факультет

Кафедра правосуддя

Курсова робота

з курсу «Цивільне процесуальне право України»

на тему:

«Строки в цивільному процесі України»

Студентки 4 курсу 403 групи, д.ф.н.

напряму підготовки: 0304 «Право»

спеціальності: 6.03040101 «Правознавство»

Осадчук Н.В.

Керівник: доц. Кондратьєва Л.А.

Національна шкала ________________

Кількість балів: __________Оцінка: ECTS _____

Члени комісії ________________ ___________________________

(підпис) (прізвище та ініціали)

_____________ ___________________________

(підпис) (прізвище та ініціали)

________________ ___________________________

(підпис) (прізвище та ініціали)

м. Чернівці - 2016 рік

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………..…....3

1. Поняття суб’єктів права соціального захисту………...….……..6

2. Класифікація суб’єктів права соціального захисту

2.1 Види суб’єктів права соціального захисту …………………….…13

2.2 Суб"єкти, які отримують соціальний захист ……….........………..17

2.3 Суб’єкти, які забезпечують реалізацію права на соціальний захист…………………………….………………………...............23

ВИСНОВОК………………………………………………………...….35

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………38

ВСТУП

Актуальність теми. Розвиток України як правової держави із соціально-орієнтованою ринковою економікою, залучення її до європейських та світових інтеграційних процесів нерозривно пов’язані з реформуванням системи соціального забезпечення. Державна система соціального забезпечення поступово перетворюється у систему, в якій управлінська та фінансова відповідальність розподіляється між державою, фізичними особами і роботодавцями. В сучасних умовах фізична особа перестає бути об’єктом державного благодійництва та несе індивідуальну матеріальну відповідальність за свої майбутні соціальні виплати.

Створення системи загальнообов’язкового державного соціального страхування, впровадження в Україні трьохрівневої пенсійної системи, намагання держави реально впровадити принцип адресності соціального забезпечення призвели до зміни правового статусу існуючих суб’єктів (зокрема, Пенсійного фонду України, державної служби зайнятості, недержавних пенсійний фондів), а також зумовили виникнення нових суб’єктів (фонди загальнообов’язкового державного соціального страхування, Накопичувальний фонд, діти війни). У зв’язку з цим постає потреба наукового дослідження поняття

Мета і завдання роботи. Метою даної роботи є: аналіз поняття суб’єктів права соціального забезпечення, з’ясувати які суб’єкти беруть участь у праві соціального забезпечення, які з них наділені правом отримувати соціальне забезпечення, а які повинні сприяти отриманню соціального забезпечення.

Для досягнення зазначеної мети доцільно вирішити такі завдання:

· визначити поняття суб’єктів права соціального забезпечення;

· розкрити зміст основних правових ознак, які характеризують суб’єктів права, та виявити особливості їх прояву у праві соціального забезпечення;

· окреслити коло суб’єктів права соціального забезпечення та обґрунтувати критерії їх класифікації;

· розкрити особливості правового статусу фізичних осіб як суб’єктів права соціального забезпечення;

· визначити правове становище державних органів у системі суб’єктів права соціального забезпечення;

· з’ясувати роль суб’єктів, які сприяють фізичним особам в отриманні соціального забезпечення, у системі суб’єктів права соціального забезпечення.

Об’єктом дослідження єдоктринальні підходи, що стосуються суб’єктів права соціального забезпечення, а також приписи нормативно-правових актів, що закріплюють правовий статус цих суб’єктів, і практика їх застосування.

Предметом роботи є суб’єкти права соціального забезпечення України, а також їхні правові ознаки, що дають змогу здійснити класифікацію суб’єктів права соціального забезпечення і визначити місце кожного з них у системі суб’єктів цієї галузі права.

Методи роботи. Методологічна основа роботи представлена історичним, порівняльно-правовим, формально-логічним, структурно-функціональним методом, методом системного аналізу та комплексним метод.

Формально-логічний та структурно-функціональний методи використані для дослідження нормативно-правових актів України з метою визначення змісту правового статусу суб’єктів права на соціальне забезпечення, суб’єктів, які надають соціальне забезпечення, та суб’єктів, які сприяють в отриманні соціального забезпечення.

Історико-правовий та порівняльно-правовий методи покладені в основу характеристики процесу формування системи органів, що надають соціальні виплати і послуги.

Системний аналіз застосовано для визначення правових ознак суб’єктів права соціального забезпечення.

За допомогою комплексного методу сформульовано визначення понять суб’єкта права соціального забезпечення, правосуб’єктності, правоздатності, дієздатності та правового статусу суб’єктів права соціального забезпечення.

Ступінь наукової розробки: Проблемам які присвячені суб’єктам права соціального захисту в Україні приділяли увагу у своїх працях видатні правники: В. Борейко, Д. Карамишев, В. Кравченко, О. Максимчук, Л. Момотюк, М. Мних, В. Парник, В. Плиса, В. Полуянов, В. Райхер, В. Ройко, В. Серебровський, В. Столяров, С. Юрій та інші.

1. Поняття суб’єктів права соціального захисту

На сьогоднішній день в Україні триває реформа системи соціального забезпечення: впроваджуються нові види та організаційно-правові форми соціального забезпечення громадян. В зв’язку з цим в сфері соціального забезпечення з’являються нові суб’єкти (страхові організації, недержавні пенсійні фонди), змінюється роль тих суб’єктів, які вже давно функціонують в цій сфері (Пенсійний фонд України, державні органи та уповноважені державою організації).

Реформа законодавства про соціальне забезпечення в Україні спрямована на зміну підходу до реалізації права на соціальне забезпечення громадян. Законодавець покладає основну відповідальність за реалізацію цього права вже не на державу, а на самих громадян. Держава в сучасних ринкових умовах повинна забезпечувати лише гарантії для реалізації цього права.

У світлі всіх цих змін відсутність наукових досліджень сучасного характеру щодо правового становища суб’єктів права соціального забезпечення створює додаткові труднощі в переосмисленні теоретичної бази даної галузі права. Питанням теорії права соціального забезпечення присвячено роботи представників сучасної науки права соціального забезпечення України Н.Б. Болотіної, С.М. Синчук, Н.М. Стаховської, Б.І. Сташківа. Однак дослідженню проблеми суб’єктів права соціального забезпечення в їхніх роботах, приділяється недостатня увага. Тому в даній роботі я спробую усунути деякі прогалини в дослідженні поняття суб’єктів права соціального забезпечення.

У сучасній теорії права немає єдиного розуміння поняття суб’єктів права. Визначення даного поняття, сформульовані різними вченими, в цілому відображають два основні підходи до його розуміння. Представники першого напряму при визначенні поняття суб’єктів права основний наголос роблять на їх можливості вступу в правовідносини. В такому розумінні поняття "суб’єкт права" ототожнюється з поняттям "суб’єкт правовідносин". Л.І. Спірідонов [1, с.183], зокрема, визначає суб’єкта права як особу, яка згідно із законом визнана здатною вступати у правовідносини та набувати права та обов’язки, а І.М. Якушев [2, с.7] визнає таким суб’єктом особу, яка вже є або може бути учасником правовідносин.

Представники другого підходу [12, с.481; 13, с.11] визначають суб’єктів права як осіб, які виступають носіями передбачених законом прав та обов’язків. В основу даного визначення покладено таку ознаку суб’єктів права як здатність до правоволодіння. Для того, щоб з’ясувати, яке з визначень найбільш правильно та повно розкриває поняття суб’єктів права, нам необхідно з’ясувати, якими ознаками характеризується дане поняття.

В основі першого підходу до розуміння суб’єктів права лежить усвідомлення того, що прагнення забезпечити собі гідні умови існування та розвитку у суспільстві зумовлює наявність у кожної особи певних потреб та інтересів. Сучасна держава, прагнучи стати правовою та соціальною, передбачає можливості для максимального задоволення цих потреб. Для цього вона визнає приналежність особі відповідних прав, реалізація яких надає їй можливість задовольнити свої потреби та інтереси. Висловлена в науковій літературі [3, с.419] думка про те, що в сучасному суспільстві одним із основних легітимних способів реалізації інтересів та намірів в межах існуючого правопорядку та законності є правовідносини, на нашу думку, є беззаперечною. Адже саме правовідносини виступають основною формою реалізації належних особі прав.

В зв’язку з цим логічним є висновок про те, що ще до вступу в правовідносини особа повинна мати відповідні права, які вона буде реалізовувати в конкретних правовідносинах. Зрозуміло, що не можна вести мову про ті права, які виникають в особи в результаті участі в правовідносинах. Маємо на увазі ті невідчужувані, непорушні права, які належать кожній людині від народження – основні права людини. Підтримуючи в цілому природничий підхід до розуміння цих прав, важко спростувати сформульовану в науковій літературі думку про те, що "сам факт багатоманітності праворозуміння свідчить про те, що з точки зору змісту "в чистому вигляді" як таких, безумовно об’єктивних і загальноприйнятих прав і свобод людини не існує" [3, Т. 1, с.417]. Тому в даному контексті більш правильно буде вести мову про так звані конституційні права (однак термін "конституційні" не повністю охоплює зміст даного поняття, оскільки ми маємо на увазі не тільки основні права людини, які встановлені в Конституції, а й ті, що встановлені в законах держави). В такий спосіб основні права людини отримують законодавче закріплення та гарантії захисту з боку держави. Сукупність таких прав складає, на думку багатьох науковців [3, Т. 3, с.103; 5, с.373; 6, с.142; 7, с.35], один із основних елементів правового статусу особи, який можна визначити як сукупність прав, свобод і обов’язків особи, які закріплені в законодавстві.

Без сумніву, така позиція не є основною. Зокрема, П.М. Рабінович під правовим статусом особи розуміє комплекс її суб’єктивних прав та юридичних обов’язків [11, с.69]. Якщо порівнювати дане визначення з попереднім, то можна прийти до висновку, що воно є більш широким. Адже суб’єктивними визнаються не лише ті права, які особа набуває в зв’язку з участю в правовідносинах. Суб’єктивними також є конституційні права та обов’язки в силу того, що вони належать конкретній особі, конкретному суб’єкту.

В цьому зв’язку доречно згадати про те, що в літературі [4, с.413; 11, с.69] виділяють три види правового статусу: загальний, спеціальний та індивідуальний. Загальний правовий статус включає основні права та обов’язки осіб, які закріплені в Конституції та законах, тому він є однаковим і рівним для всіх громадян даної держави. Спеціальний правовий статус характеризує приналежність особи до певної соціальної групи, в зв’язку з чим вона на підставі закону наділяється додатковими правами та обов’язками. Індивідуальний правовий статус включає права та обов’язки конкретної особи, якими вона володіє в конкретно визначений період часу.

Очевидно, що визначаючи правовий статус як сукупність прав і обов’язків особи, які закріплені в Конституції та законах держави, вчені беруть за основу поняття загального правового статусу. Натомість ті, що включають до правового статусу всі суб’єктивні права та юридичні обов’язки, обґрунтовують такий підхід поняттям індивідуального правового статусу. Однак включення в загальне визначення правового статусу всіх суб’єктивних прав та обов’язків перетворює це поняття в нестабільну та невизначену категорію. Адже кількість та обсяг суб’єктивних прав конкретної особи постійно змінюється, тому їх включення до складу загального правового статусу є недоцільним. Оскільки ми ведемо мову про визначення загального поняття суб’єктів права соціального забезпечення, то нас цікавить правовий статус, який є загальним і рівним для всіх осіб. В протилежному випадку ми змушені були враховувати індивідуальні особливості кожного суб’єкта. Тому ми розглядаємо правовий статус як сукупність закріплених в Конституції та законах основних прав і обов’язків осіб.

Наявність правового статусу як сукупності основних прав та обов’язків особи передбачає її здатність до правоволодіння та правореалізації. Сукупність цих здатностей складає поняття правосуб’єктності. В теорії права є різні підходи до співвідношення цих двох понять. Одні науковці включають правосуб’єктність до складу правового статусу [4, с.412; 6, с.142; 9, с.502]; інші навпаки вважають, що правосуб’єктність є ширшим поняттям, яке включає в себе правовий статус [5, с.373]. Для того, щоб визначити, яке з цих двох понять є ширшим потрібно визначити їх зміст.

В сучасних підручниках з теорії права визначення поняття правосуб’єктності є досить дискусійним. Однак можна виділити два найбільш поширених погляди: 1) правосуб’єктність – це можливість особи бути суб’єктом правовідносин [8, c. 340, 9, c 343]; 2) правосуб’єктність – це можливість бути суб’єктом права [10, c. 234]. Для того, щоб з’ясувати, яке з цих визначень найбільш повно розкриває зміст даного поняття необхідно визначити структуру правосуб’єктності. В цьому відношенні найменш суперечок викликає твердження про те, що до складу правосуб’єктності входять правоздатність (як здатність мати права та нести обов’язки) та дієздатність (як здатність реалізовувати свої права та обов’язки самостійними діями). В структурі правосуб’єктності виділяють ще деліктоздатність як здатність нести відповідальність за свої дії. Однак відповідальність – це вид юридичного обов’язку, тому деліктоздатність – це фактично різновид дієздатності як здатності реалізовувати свої обов’язки. Тому про цю здатність як про окремий елемент правосуб’єктності можна вести мову лише в тих випадках, коли в певній галузі права існують особливості щодо відповідальності осіб. В праві соціального забезпечення такі особливості відсутні, тому в структурі галузевої правосуб’єктності ми не виділяємо деліктоздатність як окремий елемент.

Ті вчені, які включають правосуб’єктність до складу правового статусу, обґрунтовують таку думку тим, що правосуб’єктність є передумовою набуття правового статусу. На їхню думку, щоб мати ті права та обов’язки, які складають основу правового статусу, особа повинна володіти здатністю мати права та обов’язки. В цілому поділяючи дану точку зору, ми не погоджуємось з тим, що на підставі такого твердження правомірно включати правосуб’єктність до складу правового статусу. Розглядаючи останній як сукупність закріплених в Конституції та законах основних прав і обов’язків, ми приходимо до висновку, що основною умовою наявності правового статусу виступає не правоздатність, а наявність відповідних правових норм, в яких ці права та обов’язки отримують своє закріплення.

Беззаперечним є той факт, що для вступу в правовідносини особа повинна володіти певними властивостями. Зрозуміло, що однієї здатності мати права та нести обов’язки (правоздатності) для цього недостатньо, особа повинна мати ті права, які вона буде реалізовувати в цих правовідносинах, а також здатність реалізовувати ці права та обов’язки. Тому для того, щоб стати суб’єктом правовідносин особа повинна володіти, крім правоздатності, ще дієздатністю і правовим статусом. Якщо ми визнаємо правосуб’єктність обов’язковою передумовою правовідносин, ми повинні включити до її складу правоздатність, дієздатність та правовий статус, без наявності яких особа не може вступити в правовідносини. Тому ми підтримуємо тих вчених, які обґрунтовують саме такий склад правосуб’єктності та визначають її як можливість особи бути суб’єктом правовідносин.

Визначивши правосуб’єктність як можливість особи бути суб’єктом правовідносин, ми включаємо до першого підходу також і тих вчених, які визначають суб’єктів права як осіб, які володіють правосуб’єктністю (О.Ф. Скакун [4, с.384], В.С. Нерсесянц). Так, В.С. Нерсесянц [5, с.373] визнає суб’єктами права осіб чи організації, в яких закон визнає наявність особливої юридичної властивості правосуб’єктності, яка дає можливість вступати у різні правовідносини з іншими особами та організаціями.

Отже, визначення поняття "суб’єкт права", яке пропонують представники першого напряму, передбачає наявність у суб’єкта права такої ознаки як правосуб’єктність. Оскільки саме правосуб’єктність як сукупність трьох елементів (правоздатність, правовий статус, дієздатність) є основною передумовою вступу особи в правовідносини.

Дане визначення можна визнати аргументованим, якщо розглядати поняття "суб’єкт права" і "суб’єкт правовідносин" як тотожні. На нашу думку, ці два поняття не є тотожними. В науковій літературі це питання часто піднімається і найбільш переконливим аргументом на користь даного твердження є те, що не всі суб’єкти права є суб’єктами правовідносин. Як ми вже зазначали вище, для того, щоб стати суб’єктом правовідносин, особі повинна володіти правоздатністю, правовим статусом та дієздатністю, тобто правосуб’єктністю. Якщо правоздатністю та правовим статусом наділені всі особи від народження та протягом всього життя не можуть від них відмовитися, то дієздатністю наділені не всі особи та не в однаковій мірі. Тому визначаючи суб’єктів права як осіб, які наділені правосуб’єктністю, ми виключимо з цього кола недієздатних осіб, що призвело б до значного звуження змісту даного поняття.

Отже, саме дієздатність є тією ознакою, наявність якої перетворює суб’єкта права в суб’єкта правовідносин. Тому, на нашу думку, для того, щоб стати суб’єктом права, особі достатньо мати правоздатність та правовий статус. Наявність цих двох ознак покладено в основу другого підходу до визначення поняття суб’єктів права. Носії передбачених законом прав та обов’язків повинні володіти такими правами та обов’язками, тобто володіти загальним правовим статусом. Основною ж умовою володіння правовим статусом є правоздатність. Тому суб’єктом права визнається особа, яка володіє правоздатністю та правовим статусом. Коли така особа набуває дієздатність, то вона, звичайно, залишається суб’єктом права, але вже може стати суб’єктом правовідносин.

Аналізуючи поняття суб’єктів права, слід зазначити, що ми ведемо мову про два основні підходи до його розуміння. В науковій літературі наводять й інші визначення даного поняття. Так, автори академічного курсу "Загальна теорія держави і права" [3, Т. 3, с.443] визначають суб’єктів права як осіб, які наділені державою здатністю бути носіями юридичних прав та обов’язків. Така здатність очевидно передбачає наявність правоздатності. Але, по-перше, держава не наділяє осіб правоздатністю, а лише визнає її приналежність. По-друге, всі особи є правоздатними в повній мірі від народження, а тому суб’єктом права за цим визначення може бути фактично будь-яка особа.

Отже, під суб’єктом права соціального забезпечення слід розуміти осіб, які виступають носіями передбачених законом прав та обов’язків у сфері соціального забезпечення. Для того, щоб стати суб’єктом даної галузі права, особа повинна володіти правоздатністю та правовим статусом.

2. Класифікація суб’єктів права соціального захисту

2.1 Види суб’єктів права соціального захисту

Право соціального забезпечення відзначається наявністю досить широкого кола суб"єктів. Така їх різноманітність зумовлена передусім значною кількістю соціальних прав, які передбачені Конституцією України, та відповідних їм видів соціального забезпечення, що гарантуються державою.

Правова функція першої групи суб"єктів полягає в отриманні різних видів соціального забезпечення. У науковій літературі цих суб"єктів прийнято називати «фізичні особи» (Б. І. Сташків, М. Л. Захаров, Е. Г. Тучкова) або «громадяни» (О. Г. Чутчева). В основу такого двозначного підходу покладено положення ст. 46 Конституції України, яка гарантує громадянам право на соціальний захист. Тому й вважається, що Конституція гарантує право на соціальний захист лише громадянам України. [14, с.17].

Н. Б. Болотіна зазначає, що конституційна норма тут не відповідає міжнародним стандартам і не узгоджується з чинним законодавством України. Вона звертається до Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», де передбачено право іноземців та осіб без громадянства на соціальний захист, у тому числі й на одержання пенсії та інших видів соціальної допомоги. Аналогічні положення містяться й у законах України «Про загальнообов"язкове державне пенсійне страхування» та «Про державну допомогу сім"ям з дітьми». Звідси робиться висновок про правомірність застосування терміна «фізичні особи» замість «громадяни».

Зрештою, законодавство України про соціальне страхування, визначаючи суб"єкт права на відповідний вид страхових виплат чи послуг, вживає термін «застрахована особа». Тобто законодавство про соціальне забезпечення не пов"язує настання права на соціальне забезпечення із приналежністю до громадянства України. Тому очевидно, що застосування для позначення суб"єктів цієї галузі права терміна «громадяни», що передбачає зарахування до цієї категорії, крім власне громадян, також іноземних громадян та осіб без громадянства, є невиправданим.[25, c.56]

Отже, суб"єктами, які отримують соціальне забезпечення, є фізичні особи. Основу їх галузевого правового статусу становить право на соціальне забезпечення, яке виникає на основі соціального ризику. Як виняток, суб"єктом, що відповідає загальним ознакам цього виду, є сім"я. Вона згідно із законодавством визнається суб"єктом права на одержання соціальних допомог (наприклад, існує державна соціальна допомога малозабезпеченим сім"ям).

Класифікацію суб"єктів, які отримують соціальне забезпечення, можна здійснити за різними критеріями. З огляду на організаційно-правові форми соціального забезпечення їх поділяють на осіб, які беруть участь у системі соціального страхування (застраховані), і тих, які не беруть участі у ній (незастраховані). До застрахованих належать особи, які підлягають обов"язковому соціальному страхуванню, а також особи» які беруть участь у системі соціального страхування добровільно.[15, с.19]

Практичне значення цього поділу полягає в тому, що законодавство про соціальне страхування закріплює види, розміри і порядок надання соціального забезпечення за рахунок страхових соціальних фондів, право на які мають тільки застраховані особи. Наприклад, лише застраховані особи мають право на соціальну допомогу в разі тимчасової непрацездатності або нещасного випадку на виробництві чи професійного захворювання. Натомість Закон України «Про загальнообов"язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» передбачає право на матеріальне забезпечення за рахунок Фонду загальнообов"язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття також за незастрахованими особами.

Беручи до уваги особливості правового статусу суб"єктів, які отримують соціальне забезпечення, їх поділяють на осіб, які набувають право на соціальне забезпечення у зв"язку із наявністю соціального ризику, — загальні суб"єкти права соціального забезпечення, та осіб, право на соціальне забезпечення яких пов"язане з наявністю спеціального правового статусу, — спеціальні суб"єкти права соціального забезпечення.[26, c.108]

До другої групи суб"єктів права соціального забезпечення, як уже зазначалось, належать суб"єкти, які забезпечують реалізацію особою належного їй права на соціальне забезпечення. У сфері соціального захисту ці суб"єкти виконують функції з надання соціального забезпечення або підтвердження юридичних фактів, які є підставою для його надання.

Суб"єктами, які надають соціальне забезпечення, є:

1) державні органи спеціальної компетенції;

2) соціальні страхові фонди;

3) спеціалізовані державні підприємства та установи.

До суб"єктів, які сприяють в отриманні соціального забезпечення, належать особи, які підтверджують наявність спеціального правового статусу (статусу ветерана війни, учасника бойових дій тощо) або які підтверджують юридичні факти, що є підставою виникнення права на соціальне забезпечення. Такими є органи медико-соціальної експертизи, комісії зі встановлення пенсій за особливі заслуги перед Україною, органи, які видають посвідчення, що підтверджують спеціальний галузевий правовий статус (посвідчення учасника бойових дій, посвідчення ветерана війни, посвідчення інваліда війни, посвідчення біженця, посвідчення учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС і потерпілого внаслідок Чорнобильської катастрофи) тощо.[21, ст. 15]

Отже, відмінність між суб"єктами права соціального забезпечення полягає в тому, що вони виконують у сфері соціального забезпечення різні правові функції. Правова функція однієї групи суб"єктів полягає в одержанні соціального забезпечення, інші суб"єкти у цій сфері виконують функції з надання соціального забезпечення або сприяють в одержанні такого забезпечення.

2.2 Суб"єкти, які отримують соціальний захист

Характеристика суб"єктів, які отримують соціальне забезпечення, може бути найбільш повною за умови з"ясування їх правового статусу стосовно загальних та спеціальних суб"єктів.

Загальними суб"єктами, які отримують соціальне забезпечення, є фізичні особи, які мають правоздатність і загальний галузевий правовий статус. Це передусім: пенсіонери, які одержують пенсію на загальних підставах; інваліди, що отримали інвалідність внаслідок загального захворювання, трудового каліцтва чи професійного захворювання; тимчасово непрацездатні; безробітні; малозабезпечені; особи, які втратили годувальника внаслідок загального захворювання або трудового каліцтва чи професійного захворювання. Загальним суб"єктом, що отримує соціальне забезпечення, вважається також сім"я.

Правоздатність фізичних осіб за правом соціального забезпечення виникає в момент їх народження і припиняється зі смертю. Галузева правоздатність є рівною для всіх фізичних осіб. Це означає, що вони мають рівні можливості мати права.[16, с.172]

У визначених законодавством про соціальне забезпечення випадках захищаються права також ще ненароджених дітей. Так, у Законі України «Про загальнообов"язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» міститься положення, відповідно до якого заподіяння шкоди людському зародку внаслідок травмування на виробництві або професійного захворювання жінки під час її вагітності, у зв"язку з чим дитина народилася інвалідом, прирівнюється до нещасного випадку, який трапився із застрахованим. Така дитина відповідно до медичного висновку вважається застрахованою і до досягнення нею 16-річного віку або до закінчення навчання, але не більш як до досягнення нею 23 років їй надається допомога за рахунок коштів Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України. Законом України «Про загально - обов"язкове державне пенсійне страхування» передбачено право на пенсію у зв"язку з втратою годувальника для непрацездатних членів сім"ї померлого годувальника, до яких, зокрема, належать діти, які народилися до спливу 10 місяців від дня смерті годувальника.[20, cт. 403]

Як бачимо, законодавством захищаються права ще ненародженої дитини, хоч самі ці права виникають для неї лише після появи на світ. Оскільки наявність прав перебуває у зв"язку з моментом народження, коли фізична особа вже є правоздатною, то, очевидно, людський зародок не може вважатися правоздатним за правом соціального забезпечення.

Загальний галузевий правовий статус, що характеризує загальних суб"єктів права соціального забезпечення, є сукупністю прав і обов"язків, які виникають з настанням соціального ризику. Основу галузевого правового статусу фізичної особи як суб"єкта права соціального забезпечення становить право цієї особи на соціальне забезпечення.

У структурі загального галузевого правового статусу виділяють декілька видових правових статусів. Таким вважається статус особи, що належить до певної соціальної групи, відокремленої за певною юридично значимою ознакою, який формується за рахунок додаткових прав та обов"язків.

Найбільш характерними тут є: правовий статус пенсіонерів, інвалідів, тимчасово непрацездатних, безробітних тощо. Права і обов"язки, що є елементами відповідного видового правового статусу, визначаються спеціальними законодавчими актами. Так, правовий статус пенсіонерів визначається Законом України «Про загальнообов"язкове державне пенсійне страхування», інвалідів — Законом України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», тимчасово непрацездатних — Законом України «Про загальнообов"язкове державне соціальне страхування у зв"язку з тимчасового втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням» та ін.[17, ст. 56]

Особливим суб"єктом права соціального забезпечення вважається сім"я. Вона є суб"єктом права на відповідний вид соціального забезпечення, якщо це передбачено законодавством. Визначення сім"ї подається у Законі України «Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім"ям». Це особи, які спільно проживають, пов"язані спільним побутом, мають взаємні права та обов"язки. Права члена сім"ї має одинока особа. Якщо виходити з того, що згідно з Сімейним кодексом України сім"я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення чи з інших підстав, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства, то сім"єю за правом соціального забезпечення, очевидно, можна вважати одиноку особу чи кілька осіб, які об"єднані законними правами та обов"язками щодо утримання на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення та інших підставах, не заборонених законом і (або) проживають разом, ведуть спільне господарство, які у передбачених законодавством випадках мають право на соціальне забезпечення.[27, c.102]

У деяких випадках суб"єктом права на соціальне забезпечення виступає сім"я як єдине ціле, а в інших — лише певні її члени. Тобто галузеве законодавство України розмежовує поняття «сім"я» та «члени сім"ї». Так, Закон України «Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім"ям» передбачає, що право на державну соціальну допомогу мають малозабезпечені сім"ї, які постійно проживають на території України. Натомість, Законом України «Про загальнообов"язкове державне пенсійне страхування» від 9 липня 2003 р. передбачається надання права на пенсію у зв"язку з втратою годувальника непрацездатним членам сім"ї померлого годувальника.

Конституційний Суд України у справі за конституційними поданнями Служби безпеки України, Державного комітету нафтової, газової та нафтопереробної промисловості України, Міністерства фінансів України щодо офіційного тлумачення положень п. 6 ст. 12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їхніх сімей», частин 4 і 5 ст. 22 Закону України «Про міліцію» та ч. 6 ст. 22 Закону України «Про пожежну безпеку» (рішення від 3 червня 1999 р. № 5-рп/99) здійснив офіційне тлумачення поняття «член сім"ї». Відповідно до рішення Конституційного Суду України, членами сім"ї вважають осіб, які перебувають між собою у правовідносинах, природа яких визначається однією із таких ознак: кровними (родинними) зв"язками або шлюбними відносинами; постійним спільним проживанням; веденням спільного господарства.

Щодо спеціальних суб"єктів, які отримують соціальне забезпечення, то ними також є фізичні особи, для яких отримання соціального забезпечення залежить від наявності вже не загального, а спеціального правового статусу. Передусім йдеться про інвалідів та ветеранів війни, ветеранів військової служби, учасників бойових дій, ветеранів праці, військовослужбовців та членів їхніх сімей, осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, реабілітованих репресованих громадян, біженців, жертв нацистських репресій тощо. Виникнення спеціального правового статусу цих осіб пов"язане з наявністю відповідних юридичних фактів: виконання цими особами обов"язків, які мають важливе значення для держави (участь у бойових діях, у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, тривала сумлінна праця) або заподіяння шкоди цим особам внаслідок військових конфліктів, техногенних катастроф тощо.

Права та обов"язки, що формують спеціальний правовий статус цих осіб, існують додатково до загального правового статусу. Наприклад, учасники бойових дій мають право на пільги, передбачені ст. 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту, незалежно від наявності у них права на пенсію або інший вид соціального забезпечення. Тобто законодавство встановлює різний порядок і підстави виникнення прав і обов"язків, які становлять загальний і спеціальний правові статуси суб"єктів права соціального забезпечення.

Спеціальний правовий статус суб"єктів права соціального забезпечення потребує його обов"язкового підтвердження для реалізації прав, які становлять зміст цього статусу. Способом підтвердження може бути одержання відповідного посвідчення або іншого документа, що засвідчує спеціальний правовий статус, на підставі якого надаються відповідні пільги і компенсації.

Правовий статус спеціальних суб"єктів права соціального забезпечення, як вже зазначалося, визначається відповідними законодавчими актами, що встановлюють підстави, види та порядок надання соціального забезпечення цим категоріям громадян. Так, Закон України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» встановлює пільги для ветеранів війни.

Правовий статус ветеранів праці та інших громадян похилого віку визначається Законом України «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні». Ветеранами праці визнаються громадяни, які працювали на підприємствах, в установах, організаціях, об"єднаннях громадян, фізичних осіб, мають стаж 40 років — для чоловіків і 35 років — для жінок і вийшли на пенсію.[24, с.8]

Пільги для жертв нацистських переслідувань встановлені Законом України «Про жертви нацистських переслідувань». Вони надаються особам, які в роки Великої Вітчизняної війни та Другої світової війни постраждали від нацистських переслідувань з мотивів політичного, національного чи релігійного характеру, а також ворожого ставлення до націонал-соціалізму.

Закон України «Про статус і соціальний захист осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» встановлює, що постраждалими внаслідок Чорнобильської катастрофи є учасники ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, а також потерпілі від Чорнобильської катастрофи. Закон подає перелік осіб, які належать до цих категорій.

Отже суб"єктами, які отримують соціальне забезпечення, є фізичні особи, які мають правоздатність і загальний галузевий правовий статус. Це передусім: пенсіонери, які одержують пенсію на загальних підставах; інваліди, що отримали інвалідність внаслідок загального захворювання, трудового каліцтва чи професійного захворювання; тимчасово непрацездатні; безробітні; малозабезпечені; особи, які втратили годувальника внаслідок загального захворювання або трудового каліцтва чи професійного захворювання. Загальним суб"єктом, що отримує соціальне забезпечення, вважається також сім"я.

2.3 Суб’єкти, які забезпечують реалізацію права на соціальний захист

Суб"єктами, які забезпечують реалізацію належних особам прав на соціальне забезпечення, є суб"єкти, що безпосередньо надають таке забезпечення, і суб"єкти, які сприяють особам у його отриманні. Залежно від підстави надання соціального забезпечення суб"єктів, які його надають, можна поділити на тих, які це роблять відповідно до законодавства, і тих, які надають його на добровільних засадах. Такими, що надають соціальне забезпечення відповідно до законодавства, є державні органи спеціальної компетенції, соціальні страхові фонди, спеціалізовані державні підприємства та установи.

Суб"єктами права соціального забезпечення виступають такі державні органи: Міністерство праці та соціальної політики України; Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи; обласні і районні управління праці та соціального захисту; Фонд України соціального захисту інвалідів; органи державної служби зайнятості. Основною функцією кожного з цих органів є надання населенню в межах своєї компетенції різних видів соціального забезпечення. Головними з повноважень цих суб"єктів є їх обов"язки саме у сфері соціального забезпечення громадян.

Найбільш відомим спеціально уповноваженим суб"єктом у сфері соціального забезпечення є Міністерство праці та соціальної політики України. Його повноваження визначаються Положенням про Міністерство праці та соціальної політики України, затвердженим Указом Президента України від ЗО серпня 2000 р. № 1035/2000. Міністерство праці та соціальної політики України належить до так званих функціональних міністерств. Це означає, що сфера його діяльності визначається соціальною функцією держави, тобто цей орган має забезпечувати реалізацію та захист соціальних прав громадян.

Основними завданнями Міністерства праці та соціальної політики України є:

1) участь у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики у сфері зайнятості, соціального захисту населення, у тому числі ветеранів війни, праці, військової служби та громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, соціального страхування, оплати, нормування та стимулювання праці, умов праці, пенсійного забезпечення, соціального обслуговування населення, соціально-трудових відносин, трудової міграції;

2) керівництво діяльністю державної служби зайнятості, проведення заходів, пов"язаних з ефективним функціонуванням ринку праці, сприяння раціональній, продуктивній і вільно обраній зайнятості, підвищенню якості і конкуренто -спроможності робочої сили;

3) розроблення і здійснення заходів для посилення мотивації до праці, вдосконалення її оплати, організації та нормування;

4) забезпечення через систему підпорядкованих йому органів реалізації права громадян на соціальний захист шляхом своєчасного та адресного надання соціальної підтримки, в тому числі державної допомоги малозабезпеченим громадянам, у разі втрати роботи, працездатності, досягнення пенсійного віку тощо;

5) забезпечення розвитку соціально-трудових відносин та захисту прав працюючих громадян шляхом здійснення державного нагляду за додержанням роботодавцями вимог законодавства про працю;

6) розроблення заходів, спрямованих на реалізацію політики грошових доходів населення.

7) забезпечення здійснення Пенсійним фондом України заходів у сфері пенсійного забезпечення та соціального страхування.

На місцевому рівні державними органами, наділеними повноваженнями у сфері соціального забезпечення населення, є головні управління праці та соціального захисту населення обласних, Київської міської державних адміністрацій, управління праці та соціального захисту населення Севастопольської міської державної адміністрації і управління праці та соціального захисту населення районних, районних у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій.

Головні управління праці та соціального захисту населення обласних, Київської міської державних адміністрацій і управління праці та соціального захисту населення Севастопольської міської державної адміністрації є структурними підрозділами обласних, Київської та Севастопольської міських держадміністрацій, що утворюються головами обласних, Київської та Севастопольської міських держадміністрацій, підзвітними і підконтрольними головами відповідних держадміністрацій та Мінпраці. Підзвітність і підконтрольність управлінь праці та соціального захисту населення Міністерству праці та соціальної політики не означає, що ці управління є територіальними органами названого міністерства.

Основними завданнями обласних та районних управлінь є забезпечення на відповідній території реалізації державної політики у сфері соціально-трудових відносин, безпечної життєдіяльності, оплати, охорони і належних умов праці, зайнятості, пенсійного забезпечення, соціального захисту та обслуговування населення, в тому числі громадян, які потребують допомоги та соціальної підтримки з боку держави; забезпечення у межах своїх повноважень дотримання законодавства про працю й охорону праці, зайнятість, загальнообов"язкове державне соціальне страхування, пенсійне забезпечення та соціальний захист населення.

У сфері соціального забезпечення діють також спеціалізовані органи, до повноважень яких віднесено соціальне забезпечення окремих категорій громадян. Такими є Державна служба зайнятості, що має своїм завданням соціальний захист безробітних, Фонд України соціального захисту інвалідів, а також Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи.

Державна служба зайнятості була утворена на базі служби працевлаштування, що існувала раніше. У структурі державної служби зайнятості є Державний центр зайнятості Мінпраці, центр зайнятості Автономної Республіки Крим, обласні, Київський та Севастопольський міські, районні, міськрайонні, міські і районні у містах центри зайнятості. Крім того, до її складу входять центри організації професійного навчання незайнятого населення, центри професійної орієнтації населення та інспекції з контролю за додержанням законодавства про зайнятість населення. Особливістю правового статусу органів державної служби зайнятості є те, що вони, з одного боку, перебувають в управлінні Міністерства праці та соціальної політики, а з іншого — виконують відповідно до Закону «Про загальнообов"язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» функції виконавчої дирекції Фонду загальнообов"язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття. .[18, ст.1-20]

Одним із органів, які забезпечують реалізацію державної політики у сфері соціального захисту окремих категорій населення, донедавна був Державний комітет України у справах ветеранів, центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовувалася і координувалася Кабінетом Міністрів України через міністра праці та соціальної політики України. Основними завданнями Комітету були: участь у формуванні соціальної політики щодо ветеранів війни, ветеранів праці, ветеранів військової служби; забезпечення реалізації державної політики у сфері соціального захисту ветеранів війни; здійснення заходів щодо увічнення пам"яті загиблих під час бойових дій, ліквідації соціальних наслідків воєн та воєнних конфліктів, щодо патріотичного виховання населення. Указом Президента України від 20 квітня 2005 р. Державний комітет України у справах ветеранів ліквідовано, а виконання його функцій передано Міністерству праці та соціальної політики України.

Одним із суб"єктів права соціального забезпечення, на який законодавством покладено здійснення соціального за хисту окремих категорій громадян, є Міністерство України питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи. Це Міністерство є розпорядником коштів Фонду для здійснення заходів щодо ліквідацій наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення, який існує у вигляд окремого рахунка Державного бюджету України і не є самостійним суб"єктом права. Суб"єктами права соціального забезпечення виступають також інші особи, які надають матеріальне забезпечення громадянам за рахунок цього Фонду.

Справами соціального захисту інвалідів займається в Україні Фонд соціального захисту інвалідів. Він здійснює свої повноваження відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 26 вересня 2002 р. № 1434 «Про затвердження Положення про Фонд соціального захисту інвалідів». Цей Фонд є урядовим органом державного управління, який діє у складі Міністерства праці та соціальної політики України і підпорядковується йому. Основними завданнями Фонду є: участь у реалізації державної політики у сфері соціального захисту інвалідів; здійснення контролю за додержанням підприємствами, установами і організаціями всіх форм власності і господа-рювання нормативів робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів.

Важливими суб"єктами права соціального забезпечення можна вважати соціальні страхові фонди. В Основах законодавства України про загальнообов"язкове державне соціальне страхування вони називаються цільовими страховими фондами. Це органи, які здійснюють керівництво та управління окремими видами загальнообов"язкового державного соціального страхування, провадять збір та акумуляцію страхових внесків, контролюють використання коштів, забезпечують фінансування виплат за загально-обов"язковим державним соціальним страхуванням та здійснюють інші функції згідно з затвердженими статутами.[19, ст.5]

На сьогодні створено та успішно функціонують лише: Пенсійний фонд України, Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України, Фонд загальнообов"язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття і Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності. В майбутньому, відповідно до Закону «Про загально-обов"язкове державне пенсійне страхування», планується створення Накопичувального фонду. Крім того, після впровадження в Україні системи медичного страхування можливе створення ще одного соціального страхового фонду — фонду медичного страхування.

Правове становище соціальних страхових фондів визначається Основами законодавства України про загальнообов"язкове державне соціальне страхування, а також законами про окремі види соціального страхування. Цими законодавчими актами встановлено, що кожен із фондів соціального страхування є юридичною особою і набуває цього статусу з дня реєстрації статуту фонду, який затверджується його правлінням, у спеціально уповноваженому органі виконавчої влади. Особливостями правового статусу соціальних страхових фондів порівняно з іншими юридичними особами є цільовий характер діяльності цих суб"єктів, їх позабюджетність, некомерційність та самоврядність.

Цільовий характер соціальних страхових фондів означає, що їх кошти забороняється використовувати на цілі, не передбачені законом. Цільове використання коштів є законодавчо закріпленим принципом усіх видів соціального страхування в Україні. Суть цього принципу, як уже наголошувалося, саме у тому, що кошти соціальних страхових фондів, які формуються за рахунок страхових внесків роботодавців та застрахованих осіб, можуть бути використані лише для надання матеріального забезпечення та соціальних послуг при настанні страхових випадків.[17, c.171]

Позабюджетними соціальні страхові фонди вважаються тому, що їх кошти не включаються до складу Державного бюджету України, а зараховуються на єдиний централізований рахунок в установах банків.

Некомерційність соціальних страхових фондів полягає в тому, що вони не мають на меті отримання прибутку. Засобом забезпечення дотримання правового статусу в цьому аспекті є заборона провадити будь-яку діяльність, крім передбаченої законом про відповідний вид соціального страхування та статутом фонду. Така заборона передбачена для соціальних страхових фондів ч. 4 ст. 14 Основ законодавства України про загальнообов"язкове державне соціальне страхування. Відповідні положення також містяться в законах, які регулюють окремі види соціального страхування.

Завданням соціальних страхових фондів є збір страхових внесків роботодавців і застрахованих осіб та надання застрахованим особам матеріального забезпечення і соціальних послуг при настанні страхових випадків. До страхових випадків належать: тимчасова непрацездатність, вагітність і пологи, догляд за малолітньою дитиною; інвалідність; хвороба; досягнення пенсійного віку; смерть годувальника; безробіття; соціальні послуги та інші матеріальні витрати, пов"язані з певними обставинами; нещасний випадок на виробництві; професійне захворювання. При настанні одного із страхових випадків відповідний соціальний страховий фонд зобов"язаний надати застрахованій особі матеріальне забезпечення та соціальні послуги, на які вони мають право. Наприклад, у разі народження застрахованою особою дитини Фонд соціального страхування у зв"язку з тимчасовою втратою працездатності надає цій особі одноразову допомогу в разі народження дитини.

Соціальні страхові фонди є самоврядними організаціями. Управління ними здійснюють на паритетній основі представники держави, застрахованих осіб та роботодавців. Вищим органом управління фондом є правління соціального страхового фонду. Воно затверджує статут фонду, бюджет та документи, що регламентують його внутрішню діяльність.

Страхові соціальні фонди наділені також владними повноваженнями. Зокрема, виконавчі дирекції відповідних соціальних страхових фондів здійснюють контроль за сплатою страхових внесків. Вони ж вправі застосовувати штрафні санкції за порушення порядку сплати цих внесків.

До соціальних страхових фондів, як нам видається, також належать недержавні пенсійні фонди. Недержавний пенсійний фонд є юридичною особою, яка має статус неприбуткової організації (непідприємницького товариства). Він функціонує та провадить діяльність виключно з метою накопичення пенсійних внесків на користь учасників пенсійного фонду з подальшим управлінням пенсійними активами, а також здійснює пенсійні виплати учасникам фонду у визначеному законом порядку.[22, ст. 2]

Недержавне пенсійне забезпечення є для цих фондів виключним видом діяльності, провадження ними іншої діяльності забороняється. Недержавні пенсійні фонди створюються за рішенням їх засновників. Тобто за своїм правовим статусом недержавні пенсійні фонди, як і інші соціальні страхові фонди, є некомерційними, самоврядними юридичними особами, кошти яких можуть використовуватися виключно за цільовим призначенням.

Завданням цих пенсійних фондів є надання своїм учасникам недержавних пенсій, які є додатковими до тих, що виплачуються у системі загально-обов"язкового державного пенсійного страхування.

Суб"єктами, для яких надання соціального забезпечення є законодавчо встановленим обов"язком, вважаються також спеціалізовані підприємства, установи та організації. До них належать: протезно-ортопедичні підприємства, територіальні центри соціального обслуговування пенсіонерів та одиноких непрацездатних громадян, будинки-інтерна-ти для громадян похилого віку та інвалідів, геріатричні пансіонати, пансіонати для ветеранів війни та праці, дитячі будинки-інтернати, психоневрологічні інтернати тощо.

Типовим положенням про територіальний центр соціального обслуговування пенсіонерів та одиноких непрацездатних громадян, затвердженим наказом Міністерства соціального захисту населення України від 1 квітня 1997 р. № 44, передбачено, що територіальні центри соціального обслуговування пенсіонерів та одиноких непрацездатних громадян (далі — територіальні центри) є спеціальними державними установами, які надають послуги пенсіонерам, інвалідам, одиноким непрацездатним громадянам та іншим соціально незахищеним громадянам вдома, в умовах стаціонарного, тимчасового та денного перебування, які спрямовані на під тримання їхньої життєдіяльності і соціальної активності. Територіальні центри створюються за рішенням відповідного органу місцевої виконавчої влади за погодженням з Міністерством праці та соціального захисту Автономної Республік Крим, управлінням праці та соціального захисту населення обласної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій. Територіальний центр утримується за рахунок коштів, що виділяються з місцевих бюджетів на соціальний захист населення. До складу територіального центру можуть входити різні структурні підрозділи.

Будинки-інтернати, пансіонати та інтернати є стаціонарними соціально-медичними закладами, призначеними для постійного проживання осіб, які потребують стороннього догляду, побутового і медичного обслуговування. Правовою базою їх діяльності є Типове положення про будинок-інтернат для громадян похилого віку та інвалідів, геріатричний пансіонат, пансіонат для ветеранів війни та праці, Типове положення про дитячий будинок-інтернат, Типове положення про психоневрологічний інтернат, які були затверджені наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 29 грудня 2001 р. № 549. Вони створюються за рішенням обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, за поданням Міністерства праці та соціального захисту Автономної Республіки Крим, головних управлінь праці та соціального захисту населення обласних держадміністрацій, Головного управління соціального захисту населення Київської міської держадміністрації, Управління праці та соціального захисту населення Севастопольської міської держадміністрації, погодженим з Міністерством праці та соціальної політики України. Діяльність будинків-інтернатів і пансіонатів фінансується з обласних бюджетів.[23, ст. 8]

Серед суб"єктів, які надають соціальне забезпечення, необхідно виділяти тих, що надають його на добровільних засадах. Для юридичних осіб не існує жодних обмежень щодо можливості надання за рахунок власних коштів будь якого виду соціального забезпечення. Вони можуть провадити свою діяльність шляхом встановлення додаткового пенсійного забезпечення, соціальних допомог та послуг у колективному чи трудовому договорах або в порядку благодійництва.

Суб"єктами, які сприяють у одержанні соціального забезпечення, вважаються юридичні особи, які здійснюють правовстановлюючу діяльність. До них належать: органи медико-соціальної експертизи, комісії із встановлення пенсій за особливі заслуги перед Україною, органи, які видають посвідчення, що підтверджують відповідний статус (посвідчення учасника бойових дій, посвідчення ветерана війни, посвідчення інваліда війни, посвідчення біженця, посвідчення учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС і потерпілого внаслідок Чорнобильської катастрофи) тощо.

Основною метою діяльності цих суб"єктів у сфері соціального забезпечення є прийняття індивідуальних актів застосування норм права, які мають правовстановлюючий або право-підтверджуючий характер. Наприклад, Положенням про медико-соціальну експертизу, що було затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 22 лютого 1992 р, медико-соціальні експертні комісії (МСЕК) визначають ступінь обмеження життєдіяльності людини, причину, час настання, групу інвалідності, а також ступінь втрати професійної працездатності працівників, які одержали каліцтво чи інше ушкодження здоров"я, пов"язане з виконанням їх трудових обов"язків. Рішення МСЕК про встановлення зазначених вище обставин є правозастосувальним актом, який встановлює право громадянина на відповідні види соціального забезпечення (пенсію, допомогу, страхові виплати, послуги тощо), тобто основною функцією МСЕК є прийняття рішення про підтвердження наявності юридичного факту, що є підставою виникнення права на соціальне забезпечення.

Ще одним суб"єктом права соціального забезпечення, основним завданням якого є ухвалення правовстановлюючого рішення, є Комісія з встановлення пенсій за особливі заслуги перед Україною при Кабінеті Міністрів України. Відповідно до Положення про неї2, Комісія призначає пенсії за особливі заслуги перед Україною особам, перелік яких наведено у Законі «Про пенсії за особливі заслуги перед Україною», а в разі смерті цих осіб — членам їхніх сімей. Комісія ухвалює рішення про призначення громадянинові пенсії за особливі заслуги перед Україною, яке надсилається органу, що провадить виплату пенсії. Отже, як і медико-соціальна експертна комісія, Комісія з встановлення пенсій за особливі заслуги перед Україною при Кабінеті Міністрів України лише ухвалює рішення про встановлення права на соціальне забезпечення (у вигляді пенсії), а виконання його, тобто надання відповідного виду соціального забезпечення, покладається на інші органи.[21, cт. 17]

Отже, під суб"єктами, які забезпечують реалізацію належних особам прав на соціальне забезпечення, є суб"єкти, що безпосередньо надають таке забезпечення, і суб"єкти, які сприяють особам у його отриманні. Залежно від підстави надання соціального забезпечення суб"єктів, які його надають, можна поділити на тих, які це роблять відповідно до законодавства, і тих, які надають його на добровільних засадах. Такими, що надають соціальне забезпечення відповідно до законодавства, є державні органи спеціальної компетенції, соціальні страхові фонди, спеціалізовані державні підприємства та установи.

Суб"єктами, які сприяють у одержанні соціального забезпечення, вважаються юридичні особи, які здійснюють правовстановлюючу діяльність. До них належать: органи медико-соціальної експертизи, комісії із встановлення пенсій за особливі заслуги перед Україною, органи, які видають посвідчення, що підтверджують відповідний статус. Основною метою діяльності цих суб"єктів у сфері соціального забезпечення є прийняття індивідуальних актів застосування норм права, які мають правовстановлюючий або право-підтверджуючий характер.[21, ст. 48]

ВИСНОВОК

Провівши аналіз теоретичної та нормативної бази, для дослідження обраної теми можна зробити ряд висновків стосовно суб’єктів права соціального забезпечення, а саме те, що в Україгі триває реформа системи соціального забезпечення: впроваджуються нові види та організаційно-правові форми соціального забезпечення громадян. В зв’язку з цим в сфері соціального забезпечення з’являються нові суб’єкти, змінюється роль тих суб’єктів, які вже давно функціонують в цій сфері (Пенсійний фонд України, державні органи та уповноважені державою організації).

Щоб вступити в правовідносини з соціального забезпечення особа повинна мати відповідні права, які вона буде реалізовувати в конкретних правовідносинах. Сукупність таких прав складає, один із основних елементів правового статусу особи, який можна визначити як сукупність прав, свобод і обов’язків особи, які закріплені в законодавстві.

Беззаперечним є той факт, що для вступу в правовідносини особа повинна володіти певними властивостями. Зрозуміло, що однієї здатності мати права та нести обов’язки (правоздатності) для цього недостатньо, особа повинна мати ті права, які вона буде реалізовувати в цих правовідносинах, а також здатність реалізовувати ці права та обов’язки. Тому для того, щоб стати суб’єктом правовідносин особа повинна володіти, крім правоздатності, ще дієздатністю і правовим статусом. Саме дієздатність є тією ознакою, наявність якої перетворює суб’єкта права в суб’єкта правовідносин. Тому, для того, щоб стати суб’єктом права, особі достатньо мати правоздатність та правовий статус.

Тому суб’єктом права визнається особа, яка володіє правоздатністю та правовим статусом. Коли така особа набуває дієздатність, то вона, звичайно, залишається суб’єктом права, але вже може стати суб’єктом правовідносин.

Суб"єктами, які отримують соціальне забезпечення, є фізичні особи. Основу їх галузевого правового статусу становить право на соціальне забезпечення, яке виникає на основі соціального ризику. Як виняток, суб"єктом, що відповідає загальним ознакам цього виду, є сім"я. Вона згідно із законодавством визнається суб"єктом права на одержання соціальних допомог.

Суб"єктів, які отримують соціальне забезпечення, їх поділяють на осіб, які набувають право на соціальне забезпечення у зв"язку із наявністю соціального ризику, — загальні суб"єкти права соціального забезпечення, та осіб, право на соціальне забезпечення яких пов"язане з наявністю спеціального правового статусу, — спеціальні суб"єкти права соціального забезпечення.

До суб"єктів, які сприяють в отриманні соціального забезпечення, належать особи, які підтверджують наявність спеціального правового статусу або які підтверджують юридичні факти, що є підставою виникнення права на соціальне забезпечення. Такими є органи медико-соціальної експертизи, комісії зі встановлення пенсій за особливі заслуги перед Україною, органи, які видають посвідчення, що підтверджують спеціальний галузевий правовий статус.

Відмінність між суб"єктами права соціального забезпечення полягає в тому, що вони виконують у сфері соціального забезпечення різні правові функції. Правова функція однієї групи суб"єктів полягає в одержанні соціального забезпечення, інші суб"єкти у цій сфері виконують функції з надання соціального забезпечення або сприяють в одержанні такого забезпечення.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Спиридонов Л.И. Теория государства и права. – М.: Проспект, 1999. – с.183.

2. Якушев І.М. Суб’єкти трудового права: Автореф. дис... канд. юр. наук: 12.00.05 – Х., 2000. – с.7.

3. Общая теория государства и права. Академический курс в 3-х томах. Изд. 2-е, перераб. и доп. Отв. ред. проф. М.Н. Марченко. – М.: ИКД "Зерцало-М", 2002. – С.419.

4. Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учебник для вузов / Университет внутренних дел – Х.: фирма "Консум", 2000. – с.384.

5. Проблемы общей теории права и государства: Учебник для юридических вузов / Под ред. В.С. Нерсесянца. – М.: Издательство НОРМА, 2001. – с.373.

6. Алексеев С.С. Общая теория права. В двух томах. Т. ІІ – М., Юридическая литература, 1982. – 360с.

7. Общая теория прав человека / Е.А. Лукашева, Н.С. Колесова и др.: РАН, Институт государства и права. – М.: Норма, 1996. – 520с.

8. Загальна теорія держави і права / за ред. М.В. Цвіка, В.Д. Ткаченка, О.В. Петришина. – Харків: Право, 2002. – 432с.

9. Теория государства и права. Учебник для юридических вузов и факультетов. Под ред. В.М. Корельского, В.Д. Перевалова. – М.: Издательская группа НОРМА-ИНФРА. – 1999. – 570с.

10. Общая теория права и государства: Учебник / Под ред. В.В. Лазарева. – М., Юристъ, 1999. – 520с.

11. Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави: Навч. Посібник. Вид. 6-е – Х.: Консум, 2002. – 160с.

12. Теория государства и права. Курс лекций / Под ред. Н.И. Матузова, А.В. Малько. – М., 1997. – 672с.

13. Гранат Н.Л. Правовые отношения // "Юрист". – 1998. – №10. – С.9-14.

14. Чутчева О.Г., Дія соціально – забезпечувального законодавства: проблеми теорії та практики. — Деожава і право., 2010. — с.17.

15. Лукашгикова М. В. Правовий механізм соціального партнерства в регулюванні трудових і соціально-забезпечувальних відносин: Автореф. дис. канд. юрид. наук. — М., 1998. — 19 с.

16. Колюшкин Е. І. Конституційне право. - М., 2003. - С. 172.

17. Право соціального захисту України : навч.-метод. посібник / М.І. Бондарук, О.Я. Орловський, Г.Г.Каптар. – Чернівці :Чернівецький національний університет, 2015. – 184 с.

18. Постанова Ради Міністрів Української РСР «Про створення державної служби зайнятості в Українській РСР» від 21 грудня 1990 р. № 381.

19. Основи законодавства України про загальнообов"язкове державне соціальне страхування від 14 січня 1998 р. № 16/98-ВР.

20. Закон України «Про загальнообов"язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» від 23 вересня 1999 р. № 1105 // Відомості Верховної Ради України. - 1999, № 46-47.

21. Постанова Кабінету Міністрів України «Питання Комісії з встановлення пенсій за особливі заслуги перед Україною при Кабінеті Міністрів України» від 20 жовтня 2000 р. № 1578 // Офіційний вісник України. — 2000. — № 43.

22. Закон України «Про недержавне пенсійне забезпечення» від 20 липня 2014 р. № 1057 IV.

23. Наказ Міністерства праці та соціальної політики України « Про затвердження типових положення про будинки-інтернати для громадян похилого віку, інвалідів та дітей » від 29 грудня 2001 р. № 549.

24. Закон України «Про загальнообовязкове державне пенсійне страхування» № 1058-IV від 09.07.2003.

25. Б.О. Зайсук, О.Б. Зарудний, С.Б. Березіна, В.Т. Александров, С.М. Недбаєва, Загльнообовязкове державне пенсійне страхування, навчальний курс, «АВТ», Київ, - 2005, с.56.

26. Б. Надточій, Л. Демчук, Пенсія в Україні, коментар до Закону України «Про загальнообовязкове державне пенсійне страхування», Київ, Юрінком Інтер, - 2007, с.108.

27. В.І. Грушко, Н.В. Грушко, О.В. Бевзенко, О.В. Красота, С.М. Лаптєв, О.С. Лубунь, І.І. Рулік, К.В. Павлюк, К.В. Рясна, Т.І. Шпильова, Пенсійна система України, навчальний посібник, за редакціею доктора економічних наук, професора Грушка В.І., Київ, Кондор, - 2006, с.102.