Схiдне питання в мiжнародних вiдносинах XIX  ст.

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

МАРІУПОЛЬСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІСТОРИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

КАФЕДРА МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН ТА ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ

КУРСОВА РОБОТА

на тему

“Схiдне питання” в мiжнародних вiдносинах XIX  ст.

Студента І курсу

напряму пiдготовки6.030201                        

Мiжнароднi вiдносини

Мітіна Данила Олеговича

Науковий керівник:

Члени комiciї

                     (                               )

                     (                               )

                     (                               )

Маріуполь —2016

ЗМІСТ

ВСТУП.. 3

РОЗДІЛ 1                                                                               
                                                        «Східне питання» в міжнародних відносинах першої половини XIX ст. до початку Кримської війни. 11

  1.1. Значення Близького Сходу в системі міжнародних відносин початку                           XIX століття. 11

     1.1.1. Політика Росії та західноєвропейських держав на Близькому Сході 11

     1.1.2 Російсько-турецька війна 1828-1829 рр. 16

  1.2 Ункияр-Іскелесійський мир Туреччини та Росiї і боротьба великих держав у «Східному питанні». 19

  1.3 Російсько-англійські відносини в 40-х роках XIX століття. 27

РОЗДІЛ 2                                                                               
                                              Дипломатія в роки Кримської війни. 31

  2.1. Міжнародна ситуація напередодні Кримської війни. 31

  2.2. Позиція західноєвропейських держав в російсько-турецькому конфлікті 35

  2.3. Дипломатична діяльність великих держав під час Кримської війни і                   Паризький мирний договір 1856 р. 41

ВИСНОВКИ.. 45

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ.. 47

ВСТУП

Східне питання, яке являє собою постiйну боротьбу країн європи  за контроль над азiатським регiоном, для Росії обумовлювало боротьбу за Акваторiю чорного моря, а також за протоки Босфор і Дарданелли. Окрiм цього, Російська iмперiя, як єдина в Європi держава сповiдуюча православну релiгiю, завжди до останнього захищала інтереси братiв по релiгiї — південних слов"ян, турецьких пiдданих в тому числi — це був їх священний обов"язок.

Конфлiкт на сходi зароджувався в XIX ст., коли сталися першi вiйськовi сутички в рамках росiйсько-iранської війни 1804-1813 рр .. за закавказькi та прикаспiйськi територiї. Конфлiкт почався через агресивну полiтику феодального Ірану по вiдношенню до Грузії та інших закавказьких країн, якi знаходились у складi Російської iмперiї  на початку XIX ст.. Туреччина та Іран, якi постiйно напускалися i пiдтримувалися Великобританією і Францією, затiвали захопити сфери впливу на територiях Закавказзя. Всупереч тому, що деякi князiвства Грузiї самостiйно вирiшили приєднатися до Росії в перiод з 1801 по 1804 р., 23 травня 1804 р. Іран почав висувати свої вимоги, поставивши Росії ультиматум про повне вiдведення їх військ з територiї  Закавказзя. У вiдповiдь Росія миттєво відмовилася. Іранська держава у червні 1804 р. почала бойовi дії у мiстi Тифліс (Грузія). Росiйська армiя (приблизно 12 тис. осiб) вiдправилася назустріч вiйськам Ірану (30 тис. Осіб). Найважливiшi свої битви російська армiя вела під Гумри (нині — р. Гюмрі, Вірменія) і пiд Єриванню (нині р. Єреван, Вірменія). Обидвi битви були проведенi вдало. Пiсля цього бойова арена змiстилася у бiк Азербайджану. Цi бої велися з затяжними зупинками, крiм цього, для Росiї було надалi важко приймати у них участь, через одночасне ведення вiйни у рiзних мiсцях. Не зважаючи на усi обставини Росiя змогла здобути верх над Іраном у цiй вiйнi. Як наслiдок Росiйська iмперiя збiльшила межi своїх територій в Закавказзі, пiсля  приєднання Грузiї, Дагестану, Північного Азербайджану. Росiйсько-турецька вiйна, яку справокувала саме Туреччина за допомогою Наполеона   почалася у 1806-1812 рр., почалася через те , що турки порушили угоду про прохiд у вiльному режимi через протоки Дарданелли ї Босфор росiйських суден. У вiдповiдь на це Росія одразу ввела свою армiю на територiї дунайського князівства — Валахiї та Молдавiї, якi були пiд протекторатом Туреччини. Російська iмперiя отримала підтримку у цiй вiйнi вiд Великобританії . Основними сутичками були вiйськовi операції армади віце-адмірала Д. Н. Сенявіна. Йому вдалося здобути важливi перемоги в морських битвах при  Дарданеллах і Афонській битвi 1807 р.. Росія пiдтримала повсталу Сербiю. Завдяки росiйськiй армiї турки понесли чисельнi втрати у боях на балканському та кавказькому напрямках. Перед початком вiйни з Францiєю, російську армію з березня очолив М. І. Кутузов ( 1811 р.). Кутузов у 1811 роцi розбив турецькi вiйська у Болгарiї у битвi при Слободзiї та у Рущукській битві. Війна була переможною. У пiдсумку, пiсля війни Росiя приєднала до своїх територiй землi Абхазії,  Бессарабії та частину Грузії, також досягла повного визнання Туреччиною прав на автономiю  для Сербії. Наполеон не бачив Туреччину своїм союзником, ще перед своїм вторгненням на територію Росії.

У 1817 р. Росія вступила в затяжну Кавказьку війну з метою завоювання Чечні, Гірського Дагестану і Північно-Західного Кавказу. Основні бойові дії розгорнулися у другій чверті XIX ст. у період царювання Миколи I.

Актуальність теми роботи полягає в тому, що «східне питання» протягом другої половини XVIII - початку ХХ ст. грало важливу, а часто визначальну роль у міжнародному житті Європи, Передньої Азії, Північної Африки і торкнувся більшої частини європейських країн. Проблеми, пов"язані з територіями Османської імперії, довгі роки привертали пильну увагу європейських держав. Росія і європейські держави прагнули розширити свій вплив на Сході. Завоювання чужих територій та встановлення в них своєї юрисдикції була одним із засобів досягнення стратегічної мети - зміцнення політичного та економічного становища на міжнародній арені.

Періодизація історії «східного питання» викликає суперечки серед істориків. Основна складність полягає у визначенні критеріїв періодизації: з чого слід виходити при виокремленні етапів, що помістити в центр періодизаційної схеми. Це можуть бути процеси внутрішньої кризи і розпаду Османської імперії, успіхи національно-визвольної боротьби населяючих її народів, зовнішньополітичні фактори. В залежності від використання як визначального того чи іншого критерію схеми періодизації можуть суттєво змінюватись[1]. Нижні межі співвідносяться з серединою XVIII ст., коли Османська імперія вступила в кризову фазу своєї історії. Верхня межа визначається 20-30-ми рр .. ХХ століття, в ході яких відбувся повний розпад Османської імперії.

Хронологічні рамки роботи охоплюють період з початку XIX ст. – до закінчення Кримської війни та підписання Паризького договору 1856 року.

До питання з даної проблеми зверталися російські історики ще у XIX ст. «східне питання» в той період хвилювало багатьох російських філософів, публіцистів та істориків, що цілком зрозуміло. У працях С. С. Татищева, Ф. Мартенса і багатьох інших дореволюційних авторів політика царизму в східних справах зображувалася як миролюбна, оборонна і справедлива. С. М. Соловйов занадто узагальнив поняття «східного питання», ввівши в нього мотиви і факти всесвітньо-історичного характеру, які не зміняться і залишаться у всій силі і після дозволу тих історичних і культурних розривів, що сталися внаслідок турецького завоювання народів Південно-Східної Європи. Доволі примітна робота «Росія і Європа» Н.Я. Данилевського, історика і соціолога, який бачив сутність «східного питання» в боротьбі двох історично сформованих типів - романо-германського і греко-слов"янського, кожен з яких мав свій шлях розвитку. Рішення проблеми Данилевський бачив у створенні єдиної слов"янської федерації під скіпетром російського царя[2].

В російській дореволюційній історіографії було кілька спроб дати «східному питанню» певні межі і виявити його точний зміст. У 1883 році в Москві вийшла книга професора В. А. Уляницького «Дарданелли, Босфор і Чорне море в XVIII столітті». Він поставив собі завданням з"ясувати, у чому полягали історичні традиції та завдання російської політики на Сході. Зроблені ним висновки полягають у тому, що національне і віросповідне питання були лише в зародку і служили поки лише одним із засобів Росії в її прагненні до забезпечення своїх найближчих інтересів: безпека російсько-турецького кордону та економічний розвиток південноруських околиць того часу. Таким чином, Уляницький прагнув довести, що Росія по відношенню до Туреччини переслідувала мету домогтися свободи для проходу російських суден через Босфор і Дарданелли і взагалі свободи судноплавства на Чорному морі. Отже, сутність Східного питання зводилася виключно до економічних проблем. Ця точка зору отримала широке поширення у вітчизняній історіографії, в тому числі радянського і пострадянського періоду[3].

Інша позиція представлена в великій роботі С. А. Жігарева. Автор твору визнає , що в російській публіцистиці та наукових дослідженнях відсутня єдина думка з приводу «східного питання», викликана протиріччям як суджень, так і фактів, що стосуються даної теми. С. А. Жігарев критикує С. М. Соловйова і М.Я. Данилевського за надто широкий та неконкретний погляд на проблему і намагається дати своє визначення «східного питання». На думку С. А. Жігарева, точкою відправлення для історії «східного питання» потрібно вважати заснування на уламках Візантійської імперії держави турків-османів. Таким чином, основним мотивом потрібно вважати той новий порядок речей, який був створений в Південно-Східній Європі мусульманським завоюванням, і в тих зобов"язаннях, які самою природою були покладені і частково прийняті Росією, як православною державою, по відношенню до підлеглих туркам християнським народностям Балканського півострова.

Далі С. А. Жігарев, намагаючись розкрити зміст Східного питання, вводить у своє міркування питання про протоки і економічні інтереси Росії на Сході. При цьому автор суперечить власній точці зору, так як нижче вказує, що відносини Росії та Туреччини не могли вичерпуватися матеріальними інтересами російського народу на Сході. В результаті, у визначення «східного питання» автор книги ввів два завдання: прагнення до свободи судноплавства та захист поневолених турками слов"ян. Більш того, С. Жігарев вважав, що вирішуючи для себе «східне питання», Російська імперія завжди дбала про рівновагу Європи, прагнула не порушувати законних інтересів і прав інших незалежних держав Європи і самих турецьких християн[4].

Саме чітке визначення проблеми в усій російській дореволюційній історіографії дав візантієвед Ф. В. Успенський. Він вважає, що «східне питання» є питання про політичні зміни, що відбулися на Близькому Сході і Балканському півострові внаслідок турецького завоювання християнських народностей. Історія східного питання полягає в спробах відновлення порушених державних і територіальних прав християнських народів і у звільненні їх від мусульманської влади. Таким чином, для Ф. В. Успенського історія «східного питання» починається в XV столітті. Вчений вважає, що для Росії південний напрямок також стає актуальним після падіння Константинополя. Сутність проблеми бачиться Ф. В. Успенському в двох аспектах: національно-визвольній боротьбі балканських народів проти турецького іга та у взаєминах європейських держав (у тому числі і Росії) з Османською імперією[5].

В радянській історіографії до проблеми «східного питання» зверталися Е. В. Тарле, А. Л. Нарочницкий, В. А. Георгієв, Н.С. Киняпина, С. Б. Окунь, М. Т. Панченкова, О. Б. Шпаро, А. В. Фадєєв, В. Я. Гросул, В. Р. Гросул, В. Р. Гуткіна, В. Р. Карасьов, Н.І. Хитрова, В. Ф. Іовва, С. С. Ланда, О. В. Орлик, Б. Е. Сироєчковський та ін[6]. Серед радянських істориків появу «східного питання» прийнято датувати останньою третю або останньою чвертю XVIII ст. Так, В. С. Достян і в. І. Фрейдзон вважають, що в останній третині XVIII століття, у зв"язку з виникненням «східного питання», Балкани стали частиною загальноєвропейської міжнародної системи[7].   Таким чином, визначення та історичні рамки «Східного питання» тісно пов"язуються з активною політикою Росії на Балканах і серією російсько-турецьких воєн, в ході яких було отримано вихід до Чорного моря, і посилився вплив Росії серед Балканських народів.

Радянські історики критикували західних вчених за відсутність єдності у визначенні проблематики і хронологічних рамок «східного питання». У західній історичній науці існує безліч концепцій і підходів до історії «східного питання». Однак зміст його, в основному, зводиться до відносин між Османською імперією та європейськими державами. Вчені Англії, Франції, Німеччини, Австрії, у вигідному для своєї країни світлі представляють східну політику. Чимала кількість авторів виходить з тези про неминучість і невідкладність протистояння Заходу і Сходу, пояснюючи причини і сутність «східного питання» або релігійними чварами, або культурною несумісністю двох цивілізацій. Французький історик Ш. Сорель найбільш чітко висловив зміст Східного питання в наступних словах: «З тих пір, як з"явилися турки в Європі, народилося і Східне питання»[8].

Французький історик середини XX століття Ж. Тонга вважає, що історія «східного питання» бере початок у VI столітті[9]. Мова йде про протистояння між Сходом і Заходом в епоху візантійського імператора Юстиніана. Арабські завоювання, а потім експансія турок - османів у Східному Середземномор"ї призвели до цивілізаційного протистояння християнської Європи і мусульманського Сходу. Про гостроту «східного питання» в середні віки та ранній Новий час говорять, на думку французького дослідника, хрестові походи XI-XIII століть і плани військових кампаній проти Османської імперії, розроблені в Європі в кінці XVI - початку XVII століття[10].

 Австрійський історик Р. Герінг встановлює хронологічні рамки «східного питання» від часу турецької навали (початок XV ст.) до заснування Турецької республіки. Суть його, на думку Р. Герінга, полягає в характері взаємин між європейськими державами та Османською імперією. В період з другої половини XVI до кінця XVII століття - коли спостерігалося крихку рівновагу між двома центрами сили: Європа шукала способу співіснування з турками. Тому ці півтора сторіччя в історії міжнародних відносин характеризуються інтенсивними дипломатичними і торговельними контактами в Середземномор"ї[11].

 По своєму цікаві судження К. Маркса та Ф. Енгельса щодо «східного питання». Вони вважали, що турецьке іго є серйозною перешкодою для розвитку підвладних Порті народів. Однак перспектива національного і соціального визволення пов"язувалася ними з майбутньою європейською революцією, а не з успіхами політики царизму. На думку К. Маркса, після оволодіння Константинополем і протоками Росія підпорядкує собі Балкани і Східне Середземномор"я, а потім рушить вглиб Європи, анексує Угорщину, Пруссію, Галичину, створить грандіозну "слов"янську імперію" і забезпечить собі світове панування.

Ця концепція про історичну роль Росії у східних справах не знайшла підтримки у радянській історіографії[12]. Разом з тим Маркс і Енгельс точно підмітили ту обставину, що царизм швидко втрачав свій вплив у молодих балканських державах, створених при його підтримці і оплачених життям сотень тисяч російських солдатів. "Як би не пов"язувала російських і турецьких слов"ян їх родинна близькість і спільність релігії; все ж їх інтереси почнуть рішуче розходитися з того дня, коли останні знайдуть свободу. Торговельні потреби, що випливають з географічного положення обох країн, роблять це зрозумілим", - писав Ф. Енгельс, маючи на увазі Сербію, яка не в Росії, а в Західній Європи повинна була запозичувати свої політичні установи, школи, науку і свою промислову організацію[13].

У турецької історіографії увага до «східного питання» виникала у міру залучення Туреччини в міжнародні відносини в XIX-XX ст. Спочатку частина турецьких істориків бачила в політиці західних країн прояв одвічної боротьби ісламу і "безбожності" західної цивілізації. Втім, така точка зору зберігається і у деяких сучасних турецьких істориків фундаменталістської орієнтації. Історики і публіцисти, пов"язані з "новими османами" і "молодотурками", основну увагу приділяли політиці тієї чи іншої європейської країни відносно Туреччини, переважно ідеалізуючи реформаторів і позицію Англії, пізніше Німеччини, займали антиросійський бік, бачили в Росії головну зовнішню причину ослаблення і краху імперії. Дана точка зору знайшла відображення і в працях істориків 20-30-х років (Д. Авджиоглу, ранні роботи Е. Карала та ін).

Сучасні турецькі історики все більше схиляються до комплексного аналізу причин кризи та падіння Османської імперії, розглядаючи у числі різноманітних внутрішніх і зовнішніх факторів вплив «східного питання». В. Джем, Е. Карав відзначають суперечливість впливу західних держав і Росії на Оттоманську Порту.

На базі кількох наведених вище монографій побудована курсова робота складається з запровадження, двох глав і укладанння .

Основна мета дослідження – розглянути міжнародні відносини першої половини XIX століття в призмі «східного питання». До завдань відносяться: виявити значення Близького Сходу в системі міжнародних відносин початку XIX століття, проаналізувати Ункияр-Іскелесійский договір і простежити розвиток дипломатичних відносин в ході Кримської війни.

РОЗДІЛ 1                                                                                                                      
                 «Східне питання» в міжнародних відносинах першої половини XIX ст. до початку Кримської війни 1.1. Значення Близького Сходу в системі міжнародних відносин початку                           XIX століття

1.1.1. Політика Росії та західноєвропейських держав на Близькому Сході.

Внутрішній розпад Османської імперії і її військові поразки поставили в кінці XVIII ст. проблему розділу турецьких володінь у Європі між великими європейськими державами (Англія, Росія, Франція, Австрія). Кожна з великих європейських держав висувала свої претензії на османську спадщину. Жодна з них не бажала допустити інше політичне або економічне домінування в Османській імперії.

У 1800 році в записці, поданій графом Ф. Ст. Растопчиним імператору Павлу, говорилося: "Порта, засмучена у всіх частинах, забирає нерешучістю і останні сили свого правління. Всі заходи, нею нині вживаються, не що інше, як ліки безнадійному хворому, якому медики не хочуть оголосити про його небезпеки"[14]. Внаслідок такого вироку Ф. Ст. Растопчин пропонував розділ Туреччини.

У 1802 році граф В. П. Кочубей подав імператору Олександру I зовсім іншу думку . З приводу чуток про замахи Бонапарта на Туреччину В. П. Кочубей запитував: "Що в такому разі Росія повинна робити?" - і відповідав: "Поведінка її не може бути інше, як або приступити до поділу Туреччини з Францією і Австрією, або намагатися відвернути настільки шкідливий стан речей. Сумніву немає, що останнє не було б кращим, бо незалежно, що Росія у своєму просторі не має потреби в розширенні, немає сусідів спокійніше турків, і збереження цих природних ворогів наших повинно дійсно надалі бути корінним правилом нашої політики"[15].   Кочубей радив знестись по цій справі з Англією і застерегти Туреччину.

Слабкість Туреччини накладала важкий обов"язок протидії іншим державам, які захотіли б посилитися за її рахунок або підсилити в ній свій вплив за винятком російського впливу, боротьби, необхідної в слабкій державі, відкритому для всіх впливів. Російський посол у Парижі, граф В. І. Морков, доносив своєму двору, що Бонапарт наводить постійно розмову на близький розпад Османської імперії, і 24 грудня 1802 року канцлер А. Р. Воронцов відправив В. І. Моркову лист, в якому уповноважував його кожен раз відповідати ясно, що імператор аж ніяк не має наміру взяти участь в якомусь проекті, ворожому Туреччині[16]

У 1821 році спалахує грецьке повстання і турки, на думку історика С. М. Соловйова, вільні від всяких політичних перестановок народних почуттів і відносин, продовжуючи вважати себе природними ворогами Росії, а росіян - природними ворогами Туреччини, неодмінно хочуть бачити в грецькому повстанні справу рук Росії, проти неї звертають всю свою злість, її ображають. Знову повинна початися війна з сусідами. Але в Європі не хочуть спокійно дивитися на цю війну, тут також головним правилом політики оголошено охорону Туреччини, недопущення, щоб сильна Росія розтрощила Туреччину або посилила над нею свій вплив, спираючись на єдиновірне і єдиноплеменне народонаселення. З цих пір чверть століття в Європі готувався антихрестовий похід на Схід, похід проти християнської Росії і її одновірців на захист магометанської Туреччини[17].

Спокій Європи, на думку імператора Олександра I, ґрунтувався на Священному союзі, на вирішенні важливих європейських справ, на заспокоєнні хвилювань спільно, на з"їздах, конгресах государів і їх міністрів, причому Росія готова була служити Європі, її спокою всіма своїми засобами, як послужила до визволення від Наполеона.

Союзні двори, по-перше, не хотіли допустити Туреччину відчути вплив Росії, примусити її підкорятися вимогам останньої, дати Росії зробити що-небудь для турецьких християн і тим скріпити зв"язок між ними і Росією. По-друге, їм нестерпно тяжко було значення Росії в цьому загальному управлінні європейськими справами. Вони скористалися засобами Росії для повалення матеріального гніту Наполеона; але тепер їм важко здавалося важливе значення Росії, моральний вплив російського імператора.

На конгресах, після російського імператора найпомітнішим обличчям був австрійський канцлер Клеменс Меттерніх. Він твердив, що грецьке повстання явище, тотожне революційному руху Італії та Іспанії, та вироблено за загальним революційним планом, щоб зашкодити Священному союзу і його охоронним прагненням. Імператор Олександр I не сперечався проти цього; але озлоблені грецьким повстанням турки лютують проти християн, ображають Росію. Російський государ пропонує наступну систему дії: якщо дозволити туркам придушити повстання, то відомо, як вони скористаються своїм торжеством, і це зганьбить союз, зганьбить уряди перед народами; необхідно наступне: залагодити справу втручанням європейських держав по їх загальній згоді; Порта не погодиться допустити це втручання; треба примусити її до того силою - і російське військо буде готове привести у виконання вирок конгресу по східним справам, причому російський імператор зобов"язується не думати про свої приватні вигоди[18].

Але ця пропозиція не влаштовувала європейські держави. Впустити російське військо в турецькі володіння, дати йому можливість зайняти Константинополь, - ця думка наводила трепет на їх політичне керівництво.

У Відні було вирішено діяти обережно, не дратувати російського імператора, стримувати султана, не допускати війни між Росією і Туреччиною, тягнути час, а між тим туркам вдасться придушити грецьке повстання. Але представники Австрії та Англії при Порті мали на увазі одну мету - завершити грецьке повстання як можно швидше, без втручання Росії.

Але скоро Англія зрозуміла, що цей принцип стає шкідливий безпосереднім її інтересам; коли союзники вирішили на конгресі припинити революційний рух в Іспанії і доручили виконання цієї справи Франції. Англія була страшно незадоволена цим втручанням Франції в іспанські справи; крім того, не в інтересах Англії було припинення смути в Іспанії, їй потрібно було продовжити іспанську революцію, продовжити слабкість іспанського уряду, щоб дати можливість іспанським колоніям в Америці відокремитися від метрополії, так як цього вимагали торгові інтереси Англії. Звідси зміна англійської політики; з консервативної вона стала ліберальною.

Зрозуміло, що зміна англійської політики повинна була сильно позначитися на ході східних справ - у Лондоні було вирішено взяти найактивнішу участь у звільненні греків. І так як Росію не можна було виключити з цієї участі, то, принаймні, не дати їй тут першого місця, затуливши її своїм впливом, показати грекам і всій Європі, що звільнення Греції справа Англії, а не Росії[19].

На початку 1826 року Микола I новий російський імператор рішуче відхилив всяке втручання сторонньої держави у конфлікти між Росією і Туреччиною, в те, що він вважав суто російським питанням. Російський ультиматум складався з трьох пунктів: 1) повне відновлення того становища, в якому знаходилися Дунайські князівства до 1821 року; 2) негайне звільнення сербських уповноважених і точне виконання Бухарестського договору щодо вигод, отриманих Сербією, і 3) висилка уповноважених на кордон для закінчення перерваних переговорів щодо власне руських справ. Ультиматум закінчувався тим, що, якщо через шість тижнів необхідні статті не будуть виконані, то російське посольство покине Константинополь[20].

Туреччина була захоплена зненацька. Зайнята виключно грецьким питанням, роздратована коли змінилася англійська політика ,Порта випустила з уваги Росію, тим більше звістка про обставини, які супроводжували сходження на престол імператора Миколи I, подавала їй надію на внутрішні заворушення в Росії, які не дадуть її імператору можливості думати про зовнішню війну.

4 квітня 1826 року герцогом Артуром Велінґтоном - з англійської та графами К. В. Нессельроде і Л. А. Ливеном - з російської сторони був підписаний Петербурзький протокол, який представляв собою угоду Англії і Росії з грецького питання. Греція, згідно цьому «дипломатичному інструменту», утворить особливу державу; султан вважається його верховним сюзереном; однак Греція повинна мати свій власний уряд, свої закони і т. д. Росія і Англія зобов"язалися «підтримувати» один одного при проведенні цього плану, у разі якщо з боку Туреччини зустрінуться перешкоди. Джордж Каннінг, отримавши цей Петербурзький протокол, побачив, що Микола I обійшов А. Веллінгтона. Таким чином, не Англія втягнула Росію у війну, а Росія втягнула в неї Англію; якщо війна буде, — а вона буде неодмінно, тому що Махмуд II, османський султан, ні за що не погодиться без війни втратити таку територію, — то в цій війні Англія, згідно з протоколом, повинна буде взяти активну участь[21].

26 травня 1826 року К. Меттерніх з великим роздратуванням і занепокоєнням дізнався про протоколи. Не тільки грецьке питання несподівано став на чергу грізніше, ніж коли-небудь; сталося й інше: ненависний Д. Каннінг здобув над Священним союзом найрішучішу перемогу — Росія, за ініціативою якої було укладено Священний союз, сама його топче, йде рука об руку з покровителем «бунтівників», Д. Каннингом. До цього приєдналися ще дві дуже неспокійних для Австрії обставини: по-перше, турки налякані чутками про угоду Росії з Англією, поспішили прийняти царський ультиматум щодо Дунайських князівств і Сербії, сподіваючись цією поступкою як-небудь звільнитися від необхідності дати самостійність Греції; по-друге, Махмуд II якраз влітку 1826 р. приступив до найжорсткішого утихомирення бунту яничарів і знищення цього бунтівного війська. Це послаблювало турецькі сили і ще зменшувало шанси успішного опору домаганням Росії та Англії. Джордж Каннінг знав, що, згідно Петербурзького протоколу, ні Росія, ні Англія не повинні робити в разі війни з Туреччиною ніяких територіальних придбань на свою користь. Тому він не дуже опирався, коли з французької сторони пішли скарги на те, що Францію не залучають до участі у вирішенні грецького питання. Д. Каннінг заявив французькому послу в Лондоні Жюль Полиньяку, що сам він радий би від душі, але Микола I не бажає третього учасника. Тоді Ла Ферроне, посол Франції в Петербурзі, звернувся до Миколи I. Цар йому відповів, що особисто вітав би участь Франції, але перешкоджає Д. Каннінг. Участі французів Микола I бажав ще менше, ніж Д. Каннінг; але коли Д. Каннінг поступився, то зараз же поступився і цар. Утворилася проти Туреччини могутня коаліція трьох держав: Росії, Англії і Франції. К. Меттерніх повинен був остаточно визнати свою поразку[22].

Не тільки австрійський канцлер обурювався з приводу важкого удару, нанесеного Священному союзу. Не дуже задоволені були і крайні реакціонери у всіх монархіях Європи. Незадоволений був, наприклад, і герцог А. Веллінгтон, сам став знаряддям чужої політики — спочатку Д. Каннинга, потім Миколи I. Йому вже заздалегідь несимпатична була війна проти турків рука об руку з честолюбним і небезпечним молодим самодержцем, який так спритно обійшов його, — говорив про греків одне, а зробив інше, і таїть ще якісь сумнівні проекти. А. Веллінгтон був злий не тільки на Миколу I, але і на Д. Каннинга. Коли навесні 1827 р. першим міністром був призначений Джордж Каннінг, він запропонував Артуру Веллінгтону портфель. Герцог відмовився навідріз і не забув відкрито пояснити чому: він не хоче ні сприяти Росії в руйнуванні Туреччині, ні де б то не було підтримувати революціонерів проти їх законних урядів. Д. Каннінг обійшовся без А. Веллінгтона; він склав кабінет, в якому був фактично господарем[23].

Джордж Каннінг довів свою історичну справу майже до його завершення. Священний союз — це розкидані члени тулуба — з торжеством говорив англійський прем"єр-міністр[24]. Росія разом з Англією стояла за звільнення Греції.

І раптом 8 серпня 1827 р. Д. Каннінг помер, до повної несподіванки для Англії і Європи. Його смерть викликала радість Клеменса Меттерніха і Махмуда II. Клеврети Махмуда II голосно говорили, що, значить, не забув аллах своїх правовірних, якщо знищив самого страшного їх ворога.

Втім, радість правовірних була передчасною: справа Джорджа Каннинга з ним не померла. Три держави — Росія, Франція та Англія — виступили проти Туреччини і послали свої ескадри в турецькі води. 20 жовтня 1827 р. в бухті Наварино турецько-єгипетський флот був знищений. Справа грецького звільнення і східного питання у його цілому вступили в нову фазу свого розвитку[25].

1.1.2 Російсько-турецька війна 1828-1829 рр.

Проблеми, пов"язані з розпадом Османської імперії посіли важливе місце в зовнішній політиці Миколи I. Російська політика мала на меті створити в Південно-Східній Європі дружні, незалежні православні держави, територію яких не змогли б поглинути і використовувати інші держави (зокрема Австрія). Згідно з розділом сфер впливу в Туреччині, гостро поставало питання, хто буде реально контролювати Чорноморські протоки (Босфор і Дарданелли) - життєво важливий для Росії морський шлях в Середземномор"ї. У 1827 р. Росія вступає в коаліцію з Англією і Францією для підтримки греків, повсталих проти турецького панування. Коаліція послала до берегів Греції союзну ескадру, яка знищила османський флот в Наваринскій бухті. Після цього турецький султан Махмуд II закликав до "священної війни" проти Росії. Туреччина закрила протоки для російських судів і розірвала Аккерманську конвенцію (1826), регулюючу російсько-турецькі відносини. У відповідь імператор Микола I 14 квітня 1828 р. підписав Маніфест про початок війни з Туреччиною. Через 11 днів, 7 травня 1828 р. почалася довга і важка для Росії війна[26].

Починаючи війну з Туреччиною, російський уряд розраховував на швидку перемогу. Під час східної кризи чорноморська торгівля скоротилася, що завдало удару по економіці Росії. До початку війни російська армія не мала продовольства, обмундирування, зброї, достатніх для ведення тривалої кампанії. Справи йшли добре лише в Малій Азії, а в Європі становище було таке, що іноді здавалося, ніби росіяни підуть ні з чим, і все підприємство Миколи I закінчиться провалом. Радість К. Меттерніха не знала меж, і він не переставав писати в столицях всіх великих держав про безнадійне ніби положення росіян на Балканському півострові. Однак усупереч цьому своїм твердженням він не припиняв доводити і в Лондоні, і в Парижі, і в Берліні, що Пруссії, Англії і Франції необхідно вступити в угоду з Австрією і зажадати негайного припинення війни. Але ні Пруссія, ні Франція, ні Англія не вважали за потрібне втручатися в російсько-турецькі відносини. Між іншим у всіх трьох країнах ліберальна частина буржуазного суспільства виразно бажала в 1828 — 1829 рр .. розгрому Туреччини. Миколу I ще не розкусили, а Махмуда II добре знали як представника кривавого деспотизму, винуватця нечуваних звірств над греками[27].

Із намагань австрійського канцлера створити четверний антиросійський союз (а ці зусилля тривали з листопада 1828 р. по червень 1829 р.) нічого не вийшло. Першим з російських дипломатів, який уважно простежив за діяльністю К. Меттерніха і його агентів, був російський посол у Парижі К. О. Поццо ді Борго. Він одразу ж дав знати про все в Петербург, а сам намагався очорнити К. Меттерніха перед французьким королем Карлом X. Зробив він це, повідомивши королю одну істину і додавши до неї одну брехню: істина полягала в тому, що Клеменс Меттерніх бажає шантажувати короля, таємно спілкуючись з бонапартистами і тримаючи про запас кандидатуру на французький престол сина Наполеона, герцога Рейхштадтського. Брехнею було те, ніби Меттерніх навіть пропонував Росії посприяти приходу герцога Рейхштадтського. Невідомо, чи повірив Карл X повідомленням хитрого корсиканця. Так чи інакше відносини між Францією і Росією стали в 1829 р. ще тісніше, ніж були раніше. Повідомлення К. О. Поццо ді-Борго справили на царя велике враження, тим більше що вони підтвердилися зі всіх сторін: адже всі три уряди, до яких Меттерніх таємно звертався з пропозицією про четверний союз, вже вирішивши відмовитися від цього союзу, поспішали в тій чи іншій формі видати К. Меттерніха Миколі I. Цар був найвищою мірою роздратований. Він сказав австрійському послові Шарль-Луї Фикельмону, що вважає політику К. Меттерніха жалюгідною, і оголосив, що знає про всі підступи і пастки, що К. Меттерніх Росії ставить на кожному кроці .

Клеменс Меттерніх був наляканий. Він миттєво почав вiдсилати листи в Берлiн, Лондон, та Париж, намагаючись довести, що його не правильно зрозуміли, довести, що він не яким чином не хотiв замислити ворожого по вiдношенню до Росії. I тут як раз ще й російські перемоги почалися. Генерал росiйських вiйськ В. І. Дібіч зайняв мiсто Адріанополь. Армiя Росії знаходилась у декiлькох кроках вiд Константинополя. Цар Махмуд II остаточно вирiшив попросити миру або перемир"я  у генерала Дибича. Почалися перемовини. Російському воєначальнику довелося докласти виличезних зусиль аби приховувати, що близько 4 тис. його воїнів знаходяться у лiкарнях, i навряд чи звідти бiльшiсть з них повернеться, а також те що на демонстративні та військовi виступи вiн вiдправляє з Адріанополя більшу частину  свого вiйська[29].

14 вересня 1829 р. Махмуд II в Адрiанополi погодився на умови, якi пред"явив росiйський генерал. Згiдно з умовами Турецька держава втрачала берег Чорного моря від кубанського гирла до бухти св. Миколая, а також практично весь Ахалцихський пашалик. На територiях Дунаю Російська iмперiя отримувала острови в дунайськiй дельтi, причому південна частина  гирла Дунаю ставала кордоном Росiї. Крiм цього Росія та Туреччина уклали договiр, згiдно з яким Росiя отримувала право на прохiд своїх торговельних судів через протоки Босфор i Дарданелли. Князiвства Дунаю і Силістрія залишалися в руках Росiйської Iмперiї надалі допоки не будуть виконанi всi без виключення умови Адріанопольського миру. Туреччина втрачала своє право на заселення територiй на пiвденному вiд Дунаю напрямку. Що до грецької держави, то вона отримувала повну автономiю, та залишалася пов"язаною з турецьким султаном тiльки виплатою одного мiльйона піастрів щорiчно (причому усi ці виплати повиннi починатися аж через п"ять рокiв після узгодження Туреччиною умов миру), а грецьке населення могло обрати свого государя з будь-яких принцiв християнських династiй, якi панують в Європі, однак з умовою що це не буде нi англiєць, нi росіянин і не француз[30].

Одже, значення Адріанопольського договору в iсторiї, було не у короткочасному збiльшеннi впливу Російської Iмперiї на Балканському напрямку, а полягало в утворенні автономної Грецiї, укрiпленнi самостiйностi князiвств Дунаю і Сербії, у всеєвропейському визнанні їх статусу повної автономії .

Країни Європи старанно пiдiйшли до результатiв Адріанопольського миру. Масивний дипломатичний тиск європейських держав на Росію під час кризи на Сходi у 20-х роках XIX ст. фактично не принiс результату. По закiнченню російсько-турецької війни у 1828-1829 роках Росія бажала залишатися зi своїм географiчним сусiдом Туреччиною в добрих стосунках. Однак це зовсiм не було в планах росiйських суперникiв на Середньому I Близькому сходi: Англії, Австрії, Франції. Проте найголовнiшим супротивником Російської Iмперiї у остаточному вирішенні питань на Сходi була i залишалася Англія.

1.2 Ункияр-Іскелесійський мир Туреччини та Росiї і боротьба великих держав у «Східному питанні»

У 30-х роках XIX столiття «Східне питання» знову стає центральною подiєю в європейському  дипломатичному життi через конфлiкт туркiв iз єгиптянами. Один з наймогутнiших турецьких васалiв, єгипетський паша Мехмед-Алі, повстав i вiйною пiшов проти свого володаря. Захопивши Сирію, армiя Єгипту, яка була набагато краще озброєна та навчена, ніж султанське вiйсько, вiдправилася на пiвнiч, і 21 грудня 1832 р. у Конiївськiй битвi, Ібрагім, син Мехмеда-Алi повністю знищив турецьке вiйсько. Турецький володар Махмуд II опинився в небезпечнiй ситуацiї: вiн не мав бiльше нi часу, нi грошей для того аби зiбрати нову, хоча б маленьку армію[31].

Махмуд II почав просити допомоги у держав. Проте дипломатiя французiв, яка давно розглядала Єгипет і Сирію як потенцiйну свою майбутню сферу впливу, постiйно вiдмовляла йому в допомозi. Англiйський кабiнет-мiнiстр, Пальмерстон, вирiшив запропонувати Махмуду II почекати деякий час, коли зможе надати допомогу австрійська держава: вiн мав на метi не доводити Махмуда II до прийняття поганого для Англiї рiшення, звернутися за допомогою до росiйського царя. Кабiнет-мiнiстр Пальмерстон вважав, що можна виконати усi потрiбнi справи з позитивним для Англії пiдсумком, якщо зробити це австрійськими руками[32].

Але сталося не так як передбачалося. Перш за все, австрiйське вiйсько аж нiяк не було готовим давати вiдсiч непереможнiй армiї Єгипту в гарячих, малоазiйських пустелях; по-друге, Клеменс Меттерніх, стиснувши серце, змушений був погодитися з небезпечною російською полiтикою на Сході, заради збереження свого великого i могутнього союзника у протистояннi з революційними настроями на європейському континентi. Тому менш за все Меттернiх хотiв відкритої сварки з росiйським царем. Микола I швидко, ще до початку Коніївської битви, дав зрозумiти, що може надати султановi збройну пiдтримку в його боротьбi проти Ібрагіма; а ще раніше генерал росiйських вiйськ Н. Н. Муравйов несподiвано висадив свої загони на березі Босфору. Всю можливу загрозу від допомоги росiйського царя султан розумiв дуже добре. Невдовзi незадоволений питанням яке поставив посол Англiї, про те, як взагалi турецький султан мiг дати згоду на прийняття «допомоги» від росiйського царя, один занiмаючий посаду Дивану ще раз продублював  промову Махмуда: « В той час, коли людина тоне, бачачи змiю прямо бiля себе, тодi вона з останнiх сил вчепиться за неї, заради того аби не потонути»[33].   Пiсля того, як Н.Н. Муравйов влаштувався як слiд на Босфорі, вiн вирушив до турецького володаря у виглядi спеціального посла від росiйського царя з доволi цiкавою пропозицією: у випадку, якщо султан захоче, Микола I буде вимагати від повсталого намiсника Єгипту Мехмеда-Алі, аби той у термiновому порядку вiдводив свої армiї I негайно наказав Ібрагіму повертатися до Єгипту. Якщо Мехмед-Алi вiдмовиться, у такому разi Микола I оголосить йому вiйну[34].

Однак єгипетський паша не бажав коритися, та ще й султан дуже довго зволікав, аби дати згоду Миколі I. Крiм того, паша Ібрагім вирiшив рушити далi в пiвнiчному напрямку. В абсолютнiй паніці султан Махмуд був готовий зважитися на всi умови, і вже 3 лютого 1833 р. представник Росiї у мiстi Константинополь, А. П. Бутенев, здобув, нарешті, цю довгоочікувану дипломатичну угоду: султан фактично просив Миколу I про допомогу у боротьбi проти повсталого Мехмеда-Алi. Російська флотилiя, вже протягом довгого часу знаходилася напоготовi в Севастополі, почала вiдпливати i вирушила у Константинополь. 20 лютого 1833 р. флот Росiї вже розташовується в босфорськiй протоцi. Пiсля чого посол з Францiї, адмірал Руссен метнувся до султана Махмуда, палко намагаючись умовити, щоб вiн попросив Миколу I вiдвести росiйську флотилiю. Посол з Англiї мав на метi теж саме, що й Руссен, тому пiдтримав його. Вони обидва оголосили про те, що в разi захоплення мiста росiянами, у термiновому порядку покинуть Константинополь. Це вказувало на те, що англiйська та французька держави зможуть пiдтримати Махмуда, у разi його відмови вiд росiйської допомоги. Султан Махмуд бажав домогтися від посланця Руссена, щоб Англiя була зобов"язана надати підтримку Туреччинi проти повстанцiв, і врештi решт посол узгодив це зобов"язання разом з турецьким міністром закордонних справ[35].

Мехмед-Алі прекрасно знався на дипломатiї, i чудово бачив, те що французам лише хотiлося вiдправити додому флотiлiю Росiї, а пiсля того, як вони цього  доб"ються, не стануть докладати ані трохи зусиль щоб вгамувати повстанця Ібрагіма. Султан Махмуд мав чудову нагоду переконатися, що Руссен, як втiм i всi без виключення англійці його надурили. У той ж самий час приходять не дуже втiшнi новини: повстанськi агенти, таємно забралися у Смирну, i швидко спровокували там масовi заворушення.  Султан прямо наголошував на тому, що знову буде звертатися до А. П. Бутенева, і міністри Туреччини одразу повідомили останнього про те що султан погоджується з умовами, щоб флотилiя росiйської iмперiї не покидала босфорську протоку. А. П. Бутеневу залишалося лише дружелюбно нагадати, що російська ескадра навiть не збиралася зсуватися зi свого місця, так як Бутенев мав у себе лише усний, а не письмовий договiр про відведення флоту. 2 квітня 1833 р. на чорноморському узбережжi, поблизу Босфора, вже знаходилися новi росiйськi морськi сили, ще через деякий час з"явилася третя ескадра. На сушу висадилося близько 14 тисяч росiйських воїнiв[36].

Р. Пальмерстон та його партнери дипломати з Францiї перебували у великому замiшаннi. Все було доволi зрозумiло, тiльки леше словами не вийде чогось домогтися. Треба було негайно рятувати турецького султана вiд намiсника Єгипту швидкими заходами, або доведеться віддавати Константинополь в руки росiйської iмперiї, якщо погодиться султан Махмуд. Врештi-решт посол Англiї Д. Понсонбi разом з Руссеном покликали флотилiї своїх країн до Єгипту та змогли домогтися пiдписання мирної угоди мiж єгипетським пашею i султаном. Мир пiшов на користь Мехмеду-Алi, який розширив кордони своїх володiнь завдяки цiй угодi. Як би там не було Константинополь залишався недоторканним. Проте європейським державам, як i султану було зрозумiло, що Iбрагiм побоювався разом зi своїми воїнами не плаваючих, десь поруч французьких чи англiйських кораблiв, а насамперед росiйського вiйська, яке вже знаходилось на босфорському березi в Малiй Азiї. Турецький султан був дуже задоволений допомогою, яку йому надав Микола I, а також переданим царським генерал-ад"ютантом Орловим повiдомленням про те, що помiчники Турецької держави 11 липня 1833 р. будуть готовi покинути дружнi береги та вiдправитися додому в Севастополь[37].

Недарма граф Орлов знаходився перед цими подiями в Константинополi протягом двох мiсяцiв. Пiсля цього в паризьких та англiйських дипломатичних колах почали говорити про те, що на той момент, ще у червнi залишалася в мiстi тiльки одна людина, яку не пiдкупив О. Орлов, а це власне сам правовiрний володар, Махмуд II — i те тiльки через те, що генерал Олексiй Федорович тепер вважав це марною тратою.  Однак лише цією дією, звичайно ж, не можна дати пояснення вражаючому дипломатичному успiху, який припав на долю ще за чотири днi до вiдпливу росiйської ескадри з Босфору, саме дипломату Орлову. Доволi вiдома у дипломатичних лiтописах угода була пiдписана дипломатами Туреччини та Росiї  8 липня 1833 р. у містi Ункияр-Іскелессія. У цьому мiстечку росiйський цар змiг здобути свою нову перемогу, в дипломатичному планi — набагато кращу, ніж адрианопольский договiр, причому вiн перемiг, не використовуючи вiйськовi методи, а лише за допомогою вправного маневрування[38].

Російська та турецька держави з цього моменту були зобов"язанi надавати допомогу один одному у тому випадку, коли почнуться вiйськовi дiї зi сторонньою державою, як сухопутними так i морськими вiйськами. Крiм цього держави були повиннi допомагати один одному також у випадку заколотiв всереденi  однієї з двох країн. Турецька держава повинна була не пропускати вiйськовi кораблi в дарданельску протоку, якщо росiйська iмперiя почне вiйну з будь якою державою, причому, при всiх умовах, босфорська протока повинна залишатися вiдкритою для проходу росiйських кораблiв[39].

Ункияр-Іскелессійський мир став головною причиною посилення англо-російського конфлiкту, i це дуже розлютило Р. Пальмерстона. В правлячому колi Англiї і в багатьох об"єднаннях великої буржуазії, видiлилося двi групи, якi дотримувалися двох рiзних напрямкiв щодо питання про Росiйську iмперiю та Туреччину. Прихильниками першого напряму були: публіцист, засновник «Ліги боротьби проти хлібних законів», проповiдуючий вiльну торгівлю Річард Кобден, а також член парламенту Джон Брайт; представником іншого — лорд Генрі Пальмерстон, за яким йшла переважна більшість у парламенті і поза його. Р. Кобден неодноразово висловлював свої погляди в промовах, статтях і в спеціальній брошурі «Росія» («Rossia»), випущеної в 1836 р. Ці погляди зводилися до того, що в російсько-турецькі відносини не слід втручатися ні дипломатично, ні в особливості збройною рукою[40].

Якщо навіть припустити, що Росія утвердиться в Константинополі, від цього ні англійська промисловість, ні торгівля, ні судноплавство нічого не втратять. Росіяни не можуть економічно конкурувати з англійцями, і Англія буде головувати у всіх країнах Леванту. А що в Константинополі буде російська поліція, то це скоріше сприятлива обставина. Порядку і безпеки буде більше, ніж при турецькій поліції. Не ведучи з Росією дипломатичної боротьби, можна укласти з нею вигідні торговельні договори. А більше нічого для Англії і не потрібно.

Генрі Пальмерстон і його преса не переставали різко нападати на погляди Р. Кобдена і його друзів. Для Р. Пальмерстона і більшості не тільки консерваторів, але і вігів (у лавах яких значився і він сам) пустити Росію в Константинополь означало через кілька років побачити її в Індії. Охорона усіма дипломатичними і військовими засобами як Туреччини, так і Персії від поглинання їх Росією визнавалася прямим обов"язком і основним завданням британської політики. Для Англії втратити Індію означало б уподібнитися Голландії або Бельгії. Борючись проти царських підступів і завойовницьких прагнень Туреччини, Р. Пальмерстон і його однодумці боролися, на їхню думку, за існування Англії як великої держави. У англійського міністра з"явилася думка: «розширити» Ункияр-Іскелессійський договір шляхом «включення» в нього всіх великих європейських держав. Іншими словами, якщо відкинути навмисно заплутаний дипломатичний стиль, лорд Пальмерстон бажав знищити Ункияр-Іскелессійський договір і гарантувати недоторканність турецьких володінь підписами не тільки Росії, але й Англії, Франції і Пруссії. Р. Пальмерстон навіть задумував з цією метою конференцію в Лондоні[41].

Миколі I вдалося зірвати конференцію, але маневр Р. Пальмерстона ставив царя в скрутне становище. Однак цареві знову пощастило: французька дипломатія почала явно і навіть демонстративно підтримувати єгипетського пашу. З часу вступу Луї Адольфа Тьєра в кабінет стало ясно, що французька дипломатія прагне в тій чи іншій мірі накласти руку на Сирію, а якщо справа піде на лад, то й на Єгипет. Генрі Пальмерстон був цим незадоволений. По-перше, він ні за що не хотів зміцнення французького впливу в Єгипті та Сирії; по-друге, новий виступ Мехмеда-Алі давало Миколі I право, на точній підставі Ункияр-Іскелессійського договору, втрутитися в турецько-єгипетський конфлікт і навіть зайняти Константинополь. Р. Пальмерстон негайно вжив заходів. Через австрійського дипломата в Лондоні, барона Ф. Неймана, він повідомив К. Меттерніха, що вирішив боротися проти наміру французів, які вже завоювали Алжир, забрати ще й Єгипет і «вигнати Англію» з Середземного моря. Негайно ж запрацювала австрійська дипломатія, яка дала знати в Петербург про заяву лорда Пальмерстона. Микола I побачив добру нагоду увійти в контакт з англійцями що до турецько-єгипетському питання, ізолювати ненависну «революційну» липневу монархію з «королем барикад» Луї-Філіппом і розбити угоду між Англією і Францією з усіх основних дипломатичних питань, що так майстерно встановив Шарль Моріс Талейран під час свого чотирирічного перебування в Лондоні (1830-1834 рр..) в якості посла. За спиною А. Тьєра почалися секретні переговори між «східними монархіями», — як тоді прийнято було називати Росію, Австрію і Пруссію, — і Р. Пальмерстоном. Нічого про це не знаючи, А. Тьєр постарався в червні 1840 р. за посередництвом французького посла в Константинополі, Понтуа, настояти на видалення великого візира Хозрева-паші, який вважався ставлеником Миколи I і затятим ворогом Мехмеда-Алі[42].

У відповідь на це 15 липня 1840 р. в Лондоні було підписано угоду між чотирма державами — Англією, Австрією, Пруссією і Росією. Ця угода справедливо розцінювалася Карлом Марксом як спроба відновлення Священного союзу проти Франції[43].

Керівні міністри Луї-Філіпа, А. Тьєр та Ф. Гізо, були обурені не тільки змістом цієї угоди, цілком спрямованої проти єгипетського паші і на користь султана, але й тим, що воно було укладено потай від французів. «Я завжди був прихильником союзу Франції з Англією, — навіщо ви розбили цей союз?»[44], — сказав Адольф Тьєр англійському послові Е. Бульвер-Литтону, дізнавшись про угоду 15 липня 1840 р.

Микола I радів. Російський посол у Лондоні Ф. В. Бруннов, дипломат розумний і спостережливий, мав, проте, найшкідливішу, чисто царедвірницьку манеру доносити до Петербурга не те, що насправді відбувалося, а те, що бажано було і приємно цареві прочитати в його повідомленнях. Так, він безмірно перебільшив у своїх доповідях значення дипломатичної перемоги, здобутої над Росією Францією 15 липня 1840 р. І Микола I, збитий з пантелику Філіпом Брунновым, став з тих пір уявляти, що відносини між Францією і Англією безнадійно зіпсовані і що тепер можна подумати і про те, щоб у зручний момент поєднатися з Англією. Микола I намагався здійснити цю думку. Він велів передати Генрі Пальмерстону, що якщо Франція оголосить війну Англії, то він стане на бік Англії. Люта кампанія французької преси проти Англії, раптово розвинулася по явному сприянню з боку А. Тьєра, здавалося, цілком підтверджувала запевнення Ф. В. Бруннова, що відтепер можна чекати відновлення добрих відносин з Англією і розраховувати на них. Р. Пальмерстон, здавалося, направив весь свій бойовий темперамент проти А. Тьера і проти Ф. Гізо, який змінив Адольфа Тьєра на посаді міністра закордонних справ (у тому ж 1840 р.). Але одночасно він спритно використовував оману царя, для того щоб перешкодити поновленню в 1841 р. Ункиар-Іскелессійського договору, восьмирічний термін якого як раз закінчився .[45].

13 липня 1841 р., за згодою царя, був укладений між Туреччиною, з одного боку, і Росією, Англією, Австрією, Пруссією і Францією — з іншого, договір про Босфор і Дарданеллу: було постановлено, що протоки будуть закриті для військових суден усіх держав, поки Туреччина не перебуває у війні; під час війни Туреччина має право пропускати через протоки суди тієї держави, з якою їй буде вигідно змовитися. Микола I не протестував проти участі в договорі Франції; так без неї на цей раз і неможливо було обійтися, навіть з точки зору самого Генрі Пальмерстона. Франція перестала підтримувати Мехмеда-Алі, бачачи, що чотири держави виступають проти неї, а єгипетський паша задовольнився серйозними територіальними придбаннями і примирився з новим султаном Абдул-Меджидом, який змінив Махмуда II, помер у 1839 р[46].

Але головне досягнення в очах Миколи I залишалося в силі: Франція була скинута з рахунків у східному питанні; шлях до відвертого поясненню з Англією був відкритий. А тут ще вересень 1841 р. приніс відставку Генрі Пальмерстона. Упав вигістський кабінет лорда Вільяма Мельбурна, а з ним пішов і статс-секретар у закордонних справах Р. Пальмерстон. Новий консервативний прем"єр Роберт Піль славився русофильством; в ще більшій мірі іншому Росії, а головне, ворогом Туреччини вважався призначений Робертом Пилем новий статс-секретар з іноземних справ, лорд Джордж Эбердин. Дж. Эбердин вважав, що з переважної більшості питань Англія цілком може змовитися з Росією. І Микола I уявив, що до числа цих питань відноситься і питання про Туреччину[47].

Для другої чверті XIX ст. характерне нове звучання і ще більша гострота східного питання. Одним з найбільш гострих для європейської дипломатії було питання про режим Босфору і Дарданелли, які мали найбільше значення для чорноморських держав. Ще однією проблемою була боротьба розвинутих буржуазних держав за економічне переважання в Османській імперії. Посилення колоніальних протиріч в Туреччині йшло паралельно з розвитком капіталізму в Європі. У другій чверті XIX ст. виявляється новий аспект в історії східного питання. На порядок денний постає боротьба арабських народів і, в першу чергу Єгипту, за відділення від Османської імперії, що призвело до загострення східного питання взагалі і спричинило посилення втручання європейських держав у внутрішні справи Туреччини. Аспекти проблеми східної стали провідними в історії міжнародних відносин у 2-й чверті XIX ст.

Запекле суперництво між Єгиптом і Туреччиною породило гостру загальноєвропейську кризу, яка наочно показала два основних напрямки в протиріччях на Близькому Сході в ті роки: англо-французькі колоніальні розбіжності з-за Єгипту та Сирії і суперечності Росії з західноєвропейськими державами щодо питання про чорноморські протоки.

Перший турецько-єгипетський конфлікт привів до підписання Ункияр-Іскелесійського мирного договору між Росією і Туреччиною, другий до підписання Лондонських конвенцій 1840 і 1841 рр.., змінили докорінно правовий режим проток Босфору і Дарданелли (по суті, зводилися нанівець успіхи Росії, досягнуті в 1833 р., і були її дипломатичною поразкою). Європейська криза поклала край тривалому періоду в історії царської дипломатії (1801 -1841 роках), протягом якого вона засновувала свою політику на збереження цілісності Османської імперії і намагалася регламентувати відносини з Туреччиною на основі двосторонніх угод.

1.3 Російсько-англійські відносини в 40-х роках XIX століття

В 40-ві роки XIX ст. спостерігалося певне затишшя у східних справах. Кожна з великих держав ревно стежила за іншими. Західні країни уникали різких дій, здатних зруйнувати хитку рівновагу на Балканах і в зоні проток. Інакше поводила себе дипломатія Миколи I. Вона все частіше піднімала тему неминучості близького краху Османської імперії і виступила з різними проектами розділу її володінь.

На початку 1844 р. Микола I дав зрозуміти, що він хотів би зробити візит королеві Вікторії. Відповідне запрошення негайно отримано. 31 травня 1844 р. цар зі свитою висадився в Вульвичі. Микола був прийнятий двором і аристократією з усіма ознаками того особливого вшанування, навіть майже низькопоклонства, з якими його приймала тоді всюди монархічна Європа, яка бачила в ньому наймогутнішого в світі государя, щасливого у всіх своїх підприємствах політика, надійний оплот проти революції. У цій атмосфері Микола I, звичайно, міг відчути особливу прихильність до тих «відвертих розмов про Туреччину, для яких він і здійснив свою подорож. Майже негайно після свого приїзду на запрошення Вікторії з Лондона в Віндзор Микола I бачився і говорив з Дж. Ебердином. Ось найбільш ранній запис найістотніших слів царя, зроблена бароном Штокмаром, зі слів самого Ебердина, негайно після розмови з Миколою I: «Туреччина — вмираюча людина. Ми можемо прагнути зберегти їй життя, але це нам не вдасться. Вона має померти, і вона помре. Це буде критичним моментом. Я передбачаю, що мені доведеться змусити марширувати мої армії. Тоді й Австрія повинна буде це зробити. Я нікого при цьому не боюся, крім Франції. Чого вона захоче? Боюся, що багато чого в Африці, на Середземному морі і на самому Сході». Лякаючи Джоржда Ебердина можливістю французьких домагань в Єгипті, Сирії і на Середземному морі, тобто саме там, де англійці ні за що не хотіли допускати французьке панування, цар продовжував: «Не має в подібних випадках Англія бути на місці дії з усіма своїми силами? Отже, російська армія, австрійська армія, великий англійський флот в тих країнах! Так багато бочок з порохом поблизу від вогню! Хто вбереже, щоб іскри його не запалили?»[48].

Висновок був ясний, і цар зробив дуже виразно в розмовах з Джорджем Эбердином і з главою міністерства Робертом Пилем: щоб успішно подолати французькі жадання, щоб не дати та Австрії скористатися спадщиною «хворої людини», Росія і Англія повинні завчасно змовитися про розподіл видобутку. Царські слова про «вмираючу людину» були дуже добре почуті у Віндзорі і Дж. Ебердином і Р. Пілем. «Туреччина повинна впасти, — сказав цар Роберту Пілю. — Я не хочу і вершка Туреччині, але і не дозволю, щоб інший отримав хоч її вершок»[49]. Роберт Піль дуже добре зрозумів, чого бажає цар, і не тільки не виявив доброчесного обурення, але зараз же розповів цареві, що Англії приємно було б при майбутньому розділі Турецької імперії отримати саме Єгипет. Цю думку Роберт Піль висловив такими обережними, істинно дипломатичними словами: «Англія щодо Сходу знаходиться в такому ж положенні. В одному лише пункті англійська політика дещо змінилася стосовно Єгипту. Існування там могутнього уряду, такого уряду, яке могло б закрити перед Англією торгові шляхи, відмовити в пропуску англійському транспорту, Англія не могла б допустити»»[50]. Роберт Піль відмінно знав, що цар не претендує на Єгипет, а на Константинополь і протоки, а також на Молдавію і Волощину; на Єгипет ж претендують французи, проти яких цар і пропонує Англії блокуватися з Росією. Микола I, звичайно, міг прийняти слова Р. Піля за згоду щодо поділу турецької спадщини. Тому цар продовжував: «Тепер не можна вирішувати, що слід зробити з Туреччиною, коли вона помре. Такі рішення прискорять її смерть. Тому я пущу в хід, щоб зберегти статус-кво. Але треба чесно і розумно обговорити всі можливі випадки, потрібно прийти до розумних міркувань правильною, чесною угодою»[51].

Цар виїхав з Англії, надзвичайно задоволений тим, що на цей раз його співрозмовники не виявилися глухими. Він зопалу навіть наказав К. В. Нессельроде відправити до Англії мемуар з викладенням усіх своїх думок про необхідність завчасної угоди на випадок розпаду Туреччини; йому дуже хотілося мати у себе щось на зразок підписаного Р. Пілем або Дж. Ебердином підтвердження їх згоди з викладеними царем думками. Але цього він не дочекався. Англійські міністри, мабуть, схаменулися: пов"язувати себе документом вони не побажали[52].

У червні 1846 р. кабінет Роберта Піля пішов у відставку. Віги, на чолі з лордом Джоном Росселем і Генрі Пальмерстоном як статс-секретарі у закордонних справах, знову оволоділи владою. Микола I знав давно, що Р. Пальмерстон із занепокоєнням стежить за зростанням впливу Росії в Європі, та лорд Пальмерстон ніколи цього і не приховував. «Європа дуже довго спала, вона тепер пробуджується, щоб покласти край системі нападів, що цар хоче підготувати на різних кінцях своєї великої держави»[53], — говорив Генрі Пальмерстон ще в 1837 р. прямо в обличчя російському послові К. О. Поццо ді Борго. Намагатися відновити тепер, у 1846 р., з Р. Пальмерстоном ті розмови, які так легко і зручно було вести з Р. Пілем і Дж. Ебердином, уявлялося цареві абсолютно неможливим. У Відні, проїздом, у грудні 1846 р. цар заговорив знову з Клеменсом Меттернихом про Туреччину і визнав за необхідне заявити, що, якщо Туреччина розпадеться, то Константинополя він нікому не віддасть. Якщо ж хтось спробує послати туди військо, то він, цар, з"явиться у Константинополі раніше. А якщо він вже увійде туди, то там і залишиться. Це були скоріше загрози, ніж пропозиція поділу. Та й надто слабкою вважав цар в той момент Австрію.

Цікаво відзначити, що Микола I, при своїй безмежній самовпевненості і абсолютному нерозумінні прагнень широких верств населення в тогочасній Європі і, зокрема, в німецьких країнах і у володіннях Габсбургів, з роздратуванням і впертістю заплющував очі на очевидні факти, все-таки чув у ці роки про наближення революції. Він вже передбачав, що його «союзники» можуть і не витримати очікуваного страшного поштовху. Він приписував слабкості і розгубленості австрійського і прусського урядів. «Спочатку нас було троє, а тепер залишилося лише півтора, тому що Пруссію я не вважаю зовсім, а Австрію вважаю за половину»[54], — так говорив Микола у 1846 р. одному датському дипломату.

В кінці 40-початку 50-х років XIX ст. співвідношення сил в «східному питанні» було на користь західних держав. Вони заволоділи політичною ініціативою і підкріплювали її інтенсивним фінансовим і торговельним проникненням в Османську імперію. Англо-французькі протиріччя до початку 50-х років вдалося залагодити. Австрійська імперія, оговтавшись від потрясінь 1848-1849 рр., активізувала свою балканську політику.

РОЗДІЛ 2                                                                                                            
                 Дипломатія в роки Кримської війни 2.1. Міжнародна ситуація напередодні Кримської війни

Положення справ на Сході і обстановка в Європі, на думку Миколи I, сприяли тому, щоб зробити дієві кроки для вирішення «східного питання» у відповідності з інтересами і цілями Росії. 9 січня 1853 р. на вечері у великої княгині Олени Павлівни в Михайлівському палаці, на якому був присутній дипломатичний корпус, цар підійшов до посланця Великобританії сера Гамільтона Сеймура і повів з ним розмову про «східне питання». Слова імператора своєю «несподіваною відвертістю... і багатозначним змістом»здивували британського дипломата, оскільки мова зайшла про частковий розділ володінь султана. На думку царя, в недалекому майбутньому міг статися розпад Османської імперії. Це повинно було трапитися природним шляхом. Туреччина — «хвора людина», вона вмирає. А тому Росії і Англії слід завчасно подбати про долю спадщини «хворої людини». «Тепер я хочу говорити з вами як інший джентльмен, — сказав Микола. — Якщо нам вдасться прийти до угоди — мені і Англії — інше мені байдуже, мені байдуже, що роблять або зроблять інші. Отже, кажучи відверто, я вам прямо заявляю, що якщо Англія думає в близькому майбутньому встановитися в Константинополі, то я цього не дозволю. Я не приписую вам цих намірів, але в подібних випадках краще говорити ясно. Зі свого боку, я рівним чином розташований прийняти зобов"язання не встановлюватись там, зрозуміло, в якості власника; в якості тимчасового охоронця — справа інша. Може статися, що обставини примусять мене зайняти Константинополь, якщо нічого не виявиться передбаченим, якщо потрібно буде надати всі нагоди. Ні росіяни, ні англійці, ні французи не заволодіють Константинополем. Точно так само не отримає його і Греція. Я ніколи не допущу до цього». Цар продовжував: «Нехай Молдавія, Валахія, Сербія, Болгарія надійдуть під протекторат Росії. Що стосується Єгипту, то я цілком розумію важливе значення цієї території для Англії. Тут я можу тільки сказати, що, якщо при розподілі оттоманської спадщини після падіння імперії, ви опануєте Єгиптом, то у мене не буде заперечень проти цього. Те ж саме я скажу і про Кандії (острів Крит). Цей острів, можливо, підходить вам, і я не бачу, чому б йому не стати англійським володінням». При прощанні з Гамільтоном Сеймуром, Микола сказав: «Добре. Так спонукайте ж ваш уряд знову написати про цей предмет, написати більш повно, і нехай він зробить це без коливань. Я довіряю англійському уряду. Я прошу у нього не зобов"язання, не угоди: це вільний обмін думок, та в разі необхідності, слово джентльмена. Для нас це досить»[55].

Гамільтон Сеймур був запрошений до Миколи вже через п"ять днів. Друга розмова відбулася 14 січня, третя — 20 лютого, четверта і остання — 21 лютого 1853 р. Зміст цих розмов був ясний: цар пропонував Англії розділити удвох з Росією Турецьку імперію, причому не передрішав долі Аравії, Месопотамії, Малої Азії[56].

Починаючи ці розмови в січні — лютому 1853 р., цар припустився трьох капітальних помилок: по-перше, він дуже легко скинув з рахунків Францію, переконавши себе, що ця держава ще дуже слабка після пережитих у 1848 — 1851 рр. хвилювань і переворотів, і що новий імператор Франції Наполеон III не стане ризикувати, вплутуючись в непотрібну йому далеку війну; по-друге, Микола I, на запитання Р. Сеймура про Австрію, відповів, що Австрія — це те ж, що він, Микола I, тобто, що з боку Австрії ні найменшої протидії надано не буде; по-третє, він зовсім неправильно уявив собі, як буде прийнято його пропозицію англійським урядом. Миколу I збивало з пантелику завжди дружнє ставлення до нього Вікторії; він до кінця днів своїх не знав і не розумів англійської конституційної теорії і практики. Його заспокоювало, що на чолі кабінету в Англії в цей момент, в 1853 р., стояв той самий лорд Дж. Ебердин, який так лагідно його вислуховував у Віндзорі ще в 1844 р. Все це, здавалося, дозволяло Миколі I сподіватися, що його пропозиція зустріне сприятливий прийом. 9 лютого з Лондона прийшла відповідь, дана від імені кабінету статс-секретаря по закордонних справах лордом Джоном Росселем. Відповідь була різко негативною. Лорд Россель не менш підозріло ставився до російської політики на Сході, ніж сам Р. Пальмерстон. Лорд Россель заявляв, що він не бачить зовсім, чому можна думати, ніби Туреччина близька до падіння. Взагалі він не знаходить можливим укладати будь-які угоди стосовно Туреччини. Далі, навіть тимчасовий перехід Константинополя в руки царя він вважає неприпустимим. Нарешті, Россель підкреслив, що Франція і Австрія поставляться підозріло до подібної англо-російської угоди[57].

Після отримання відмови К. В. Нессельроде намагався в бесіді з Р. Сеймуром пом"якшити зміст первинних заяв царя, запевняючи, ніби цар не хотів загрожувати Туреччині, а лише бажав би разом з Англією гарантувати її від можливих замахів з боку Франції. Перед Миколою після цієї відмови відкривалося два шляхи: або просто відкласти затіваєме підприємство, або йти напролом. Якщо б цар думав, що на бік Джона Росселя стануть Австрія і Франція, тоді потрібно було б обрати перший шлях. Якщо ж визнати, що Австрія і Франція не приєднаються до Англії, тоді можна було йти напролом, так як цар добре розумів, що Англія без союзників воювати з ним не зважиться.

Микола обрав другий шлях. «Що стосується Австрії, то я в ній впевнений, так як наші договори визначають наші відносини»[58], — таку позначку зробив цар власноручно на полях поданої йому копії листа лорда Росселя до Гамільтону Сеймуру. Таким чином, він скидав Австрію з рахунків.

Настільки ж легко Микола I скинув з рахунків і Францію. Це була третя й найважливіша його помилка. Вона була неминучою. Цар не розумів ні положення Франції після перевороту 2 грудня 1851 року, ні прагнень її нового володаря. У цьому цілковитому нерозумінні були винні також російські посли — Н.Д. Кисельов в Парижі, Ф. В. Бруннов в Лондоні, П. К. Меєндорф у Відні, А. Ф. Будберг в Берліні, а більше всіх канцлер К. В. Нессельроде всі вони у своїх доповідях перекрутили перед царем становище справ. Вони писали майже завжди не про те, що бачили, а про те, що цареві було б бажано від них дізнатися. Коли одного разу Андрій Розен переконував князя І. А. Лівена, щоб той, нарешті, відкрив цареві очі, то І. А. Лівен відповідав буквально: «Щоб я сказав це імператору?! Але ж я не дурень! Якщо б я захотів говорити йому правду, він витурив би мене за двері, а більше нічого б з цього не вийшло»[59].

Початок просвітління надійшов у зв"язку з дипломатичними чварами між Луї-Наполеоном III і Миколою I, що виникла з приводу так званих «святих місць». Почалася вона ще в 1850 р., тривала і посилювалася в 1851 р., ослабла в початку і середині 1852 р. і знову надзвичайно загострилася як раз в самому кінці 1852 р. і початку 1853 р. Луї-Наполеон III, ще будучи президентом, заявив турецькому уряду, що бажає зберегти і відновити всі підтверджені Туреччиною ще в 1740 р. права і переваги католицької церкви в так званих святих місцях, тобто в храмах Єрусалиму та Віфлеєму. Султан погодився, але з боку російської дипломатії в Константинополі послідував різкий протест із зазначенням на переваги православної церкви перед католицькою на підставі умов Кючук-Кайнарджийського миру. По суті ці суперечки, звичайно, анітрохи не цікавили ні Луї-Наполеона III, ні Миколу I; для обох справа йшла про набагато більш серйозне питання. Згодом міністр закордонних справ Наполеона III Друэн де-Люїс досить відверто заявив: «Питання про святі місця, і все, що до них належить, не має ніякого дійсного значення для Франції. Все це «східне питання», збуджуюче стільки шуму, послужило імператорському [французькому] уряду лише засобом засмучення континентального союзу, який протягом майже півстоліття паралізував Францію. Нарешті, випала можливість посіяти розбрат у могутньої коаліції, і імператор Наполеон III вхопився за це обома руками»[60]. Для Наполеона III ускладнення на Сході, хоча б під приводом якоїсь сварки через святі місця, були потрібні, щоб відколоти Англію і Австрію від Росії: саме на Сході їх інтереси розходилися з інтересами царя; для Миколи I ж питання про святі місця теж були дуже зручним і популярним приводом для сварки, але не з Францією, а з Туреччиною. Непомітно справа про святі місця переплелася з висунутою Миколою I претензією не тільки захищати права православної церкви в Єрусалимі і Віфлеємі, але і стати визнаним самою Туреччиною захисником усіх православних підданих султана, тобто отримати право постійного дипломатичного втручання у внутрішні турецькі справи.

На початку 1853 р. спір дуже загострився. Абдул-Меджид і його міністри, під прямим тиском французької дипломатії, стали особливо впиратися в переговорах з Росією і в той же час задовольнили більшість французьких вимог щодо святих місць. «Це він мстить»[61], — сказав цар, ясно розуміючи тепер, що Наполеон III зовсім не забув історії з титулом.

І все-таки Микола I продовжував триматися за свою ілюзію: воювати Наполеон III з-за Туреччини не піде ні за що, Австрія також не наважиться, Англія не рушить без Австрії та Франції. Отримавши відмову Англії, цар вирішив йти напролом і здійснити насамперед не військовий, а поки тільки дипломатичний напад на Туреччину. 11 лютого 1853 року в Порту послом був відправлений морський міністр А. С. Меншиков з вимогою про визнання прав елладської церкви на святі місця в Палестині і про надання Росії протекції над 12 мільйонами християн в Османській імперії, складають близько третини всього османського населення. Все це повинно було бути оформлено у вигляді договору. У разі неповного їх задоволення А. С. Меншикову дозволялося пред"явити ультиматум[62].

Міжнародна ситуація, що склалася напередодні Кримської війни, була викликана прагненням європейських країн позбутися тяготившего Європу російського переважання. Разом з тим війна виявилася спровокована невмілою дипломатією Миколи I, переоцінившего глибину кризи в Туреччині та близькість розпаду Османської імперії.

2.2. Позиція західноєвропейських держав в російсько-турецькому конфлікті

Вже в березні 1853 року, почувши про перші кроки А. С. Меншикова в Константинополі, Наполеон III наказав своєму військовому флоту, що стояв у Тулоні, негайно відплисти в Егейське море, до Саламину, і бути напоготові. Наполеон безповоротно вирішив воювати з Росією. Захист Туреччини від можливого російського завоювання представлявся імператору французів рішуче необхідним, у зв"язку з французькими фінансовими вкладами в Турецькій імперії і французькими економічними інтересами на Сході взагалі. Порівняльна стриманість лорда Дж. Ебердина викликала у французькій дипломатії підозру, чи не бажає Англія обдурити французів і врешті-решт домовитися з Росією удвох щодо розділу турецьких володінь, як це і пропонував цар Гамільтон Сеймур на початку 1853 р. Вже після відплиття французького флоту в східну частину Середземного моря послідував наказ і британській ескадрі йти туди ж. Становище загострювалося. Ненависть до Миколи I була так сильна, що у Франції та Англії не могло бути в той момент більш популярної війни, ніж війна проти царського уряду. І це підштовхувало Наполеона III, який бачив у війні проти Миколи I можливість не тільки покрити славою свій трон, але і дещо заспокоїти опозицію, загнану в підпілля, в еміграцію і у посилання.

Восени 1853 р. європейська дипломатія була у великому хвилюванні. Буоль-фон-Шауєнштейн, міністр закордонних справ Австрійської імперії, вів жваві переговори на два фронти: він намагався, з одного боку, переконати царя в необхідності якнайшвидше прийти до угоди з Туреччиною і очистити Дунайські князівства, а з іншого — інтригував в Парижі і Лондоні, бажаючи дізнатися, що можна отримати від західних держав за політику, ворожу Росії[63].

Буолю вдавалося з великим успіхом шпигувати навколо російського посольства у Відні. Франц-Йосип імператор Австрії вже з 1853 р. став займати антиросійську позицію. З іншого боку, він відчував страх і перед Наполеоном III, який робив досить прозорі натяки на можливість без особливих труднощів вигнати Австрію з Ломбардії та Венеції. Французький імператор не приховував від барона Гюбнера, австрійського посла в Парижі, що не дуже розташований дозволяти Австрії залишитися в положенні нейтральної країни. Отже, Францу-Йосипу належало або виступити заодно з Наполеоном III і Англією і домагатися видалення російських військ з Молдавії й Валахії, або діяти спільно з Миколою I і, в разі його перемоги над Туреччиною, втратити положення самостійного монарха першокласної держави і втратити Ломбардію і Венецію[64].

Але Австрія була членом Германського союзу, де головним після Австрії — державою була Пруссія.

В Пруссії становище було інше. Можливий крах Туреччини не зачіпав ніяких життєвих інтересів Пруссії, а ворожа до Росії позиція була пов"язана з ризиком утворення франко-російського союзу, при якому Пруссія могла бути знищена. Крім того, в той момент вже почала виявлятися лінія, яку потім так енергійно повів Отто фон Бісмарк: лінія розширення і поглиблення антагонізму між Пруссією і Австрією. Бісмарк в роки Кримської війни ще не грав керівну роль в прусській політиці; він був всього лише представником Пруссії в сеймі Німецького союзу. Але його точка зору, саме в силу своєї визначеності, зрештою взяла гору: в ім"я чого Пруссії займати антиросійську позицію в розгортання на Сході конфлікту? Чим більше буде ослаблена Австрія, тим це вигідніше для Пруссії. При прусському дворі і в прусському уряді утворилися дві партії — «англійська» та «російська». На чолі «англійської» стояв прусський посол у Лондоні Роберт Вільгельм Бунзен; їй співчувала майже вся ліберальна буржуазія; з 1854 р. з цією партією став зближуватися і консервативний брат і спадкоємець короля принц Прусський Вільгельм. «Російська партія» очолювалася іншим королем, генералом Леопольдом фон Герлахом; за нею йшла вся аристократія, більшість дворянства. Дуже багато в цій «російської» партії керувалися не настільки складними дипломатичними розрахунками та викладками, як Бісмарк, а, просто, бачили в Ніколаї I найбільш міцну і надійну опору абсолютизму і дворянської реакції проти підйому буржуазії. Таким чином, царя протиставляли не Австрії, як це робив Отто фон Бісмарк, а ліберальній Англії[65].

Сам король Фрідріх-Вільгельм IV не знав, на що зважитись. Він побоювався Наполеона III, боявся Миколи I і метався з боку в бік. Бісмарк, з роздратуванням стежив з Франкфурта за цими зигзагами, говорив, що прусська королевська політика нагадує пуделя, який втратив свого господаря і в розгубленості підбігає то до одного перехожого, то до іншого[66].

З"ясувалося, що Пруссія не примкне до Англії і Франції, а Австрія без Пруссії не наважиться це зробити. Буоль склав проект ноти, який вручив запрошеним на нараду послам Англії та Франції у Відні. У цій ноті говорилося, що Туреччина бере на себе зобов"язання дотримуватися всіх умов Адріанопольської і Кючук-Кайнарджийського мирних договорів; знову підкреслювалося положення про особливі права і переваги православної церкви. Вирішено було послати цю ноту 31 липня 1853 р. цареві, а, в разі згоди царя — султану. Микола I погодився.

Почувши про те, що у Відні намічається якийсь компроміс, лорд Стрэтфорд де Редкліф почав підводити дипломатичну міну для зриву затіяної справи. Він змусив султана Абдул-Меджіда відхилити Віденську ноту, а сам ще до того поспішив скласти, нібито від імені Туреччини, іншу ноту, з деякими застереженнями проти Віденської. Цар її в свою чергу відкинув. По суті Віденська нота збігалася з власним проектом турків, але, для того щоб виправдати відмову від турків прийняти ноти, Стретфорд де Редкліф постарався щосили роздути «обурення» турків на тлумачення Віденської, даною канцлером К. В. Нессельроде. Цар в цей час отримував від Н.Д. Кисельова з Парижа самі втішні звістки про неможливість спільного військового виступу Англії і Франції[67].

Настав жовтень. Спонукований запевненнями Стретфорда і французького посла Шальмель-Лакура, султан 4 жовтня 1853 року оголосив Росії війну. Між тим англійською і французькою дипломатією було отримано точне підтвердження звістки, яка вже раніше пронеслася по Європі: 18 листопада 1853 р. адмірал Нахімов напав на турецький флот у Синопській бухті, знищив його і зруйнував берегові укріплення[68].

Синопський бій став тим поштовхом, який розрядив давно накопичену електрику. В середині грудня Наполеон III оголосив британському послу в Парижі лорду Коулі, що має намір наказати своєму флоту увійти в Чорне море. Це передрішало дії і британського кабінету. Ще в лютому 1853 р., як тільки прийшли перші донесення Р. Сеймура з Петербурга про довірливі бесіди з ним царя, статс-секретар Джордж Кларендон і французький посол у Лондоні граф А. Ф. Валевський підписали угоду, за якою Англія і Франція зобов"язувалися нічого не робити в області «східного питання» без попередньої домовленості. Тепер настав момент для виконання цього зобов"язання. Дж. Ебердин погодився дати англійському флоту відповідні розпорядження. Коливання англійської дипломатії тривали недовго. Після Синопа в англійських громадських колах збудження проти Росії зростала в неймовірному ступені. У пресі голосно звинувачували навіть королеву Вікторію та її чоловіка у підозрілих, чи не зрадницькі задумах. Коли раптово 15 грудня 1853 р. Генрі Пальмерстон подав у відставку, справжня буря обурення обрушилася на кабінет, звідки «вижили чесного патріота» і т. д. Через тиждень, Дж. Ебердин упросив Р. Пальмерстона повернутися в міністерство. Це повернення віддавало кабінет Ебердина повністю в руки Пальмерстона. Війна проти Росії цим була вирішена[69].

4 січня 1854 р. об"єднаний англо-французький флот увійшов у Чорне море, і два адмірала, головуючі над флотом, сповістили російську владу, що мають завдання захищати турецькі судна і порти від нападів з російської сторони.

К. В. Нессельроде звернувся до російського посла в Парижі — Н.Д. Кисельова і лондонського — Ф. В. Бруннова, пропонуючи їм запросити обидва уряди, при яких ці посли акредитовані, як розуміти повідомлення адміралів. Чи відноситься фактична заборона плавати по Чорному морю тільки до російських судів або також до турецьких. У разі, якщо виявиться, що заборона поширюється тільки на російські суда, Ф. В. Бруннову і Н.Д. Кисельову наказувалося негайно перервати дипломатичні зносини і залишити Лондон і Париж[70].

Англійська преса волала про необхідність боротися за незалежність Туреччини. У самій Туреччині фактичними господарями становища були Стретфорд де Редкліф і французький посол Бараге де Іллі. Єдиною втіхою для султана було те, що Стрэтфорд і Барагэ д Іллі люто і безперервно сварилися між собою. 29 січня 1854 р. в офіційному органі Французької імперії «Монитер» з"явився лист імператора французів Наполеона III до всеросійського імператора Миколи Павловича. Наполеон III писав, що грім синопських гармат образив французьку та англійську національну честь; він пропонує цареві останній вихід: відвести війська з Молдавії й Валахії; тоді Франція та Англія накажуть своїм флотам покинути Чорне море. А потім хай Росія і Туреччина призначать уповноважених для мирних переговорів. Цей незвичайний в дипломатичному побуті прийом — публічне звернення одного царюючого монарха до іншого — був правильно зрозумілий всією Європою, як спроба перед самим вибухом війни звалити всю відповідальність на противника, виставивши напоказ свою миролюбність. Микола I відповів 9 лютого 1854 року. Одночасно з надсиланням оригіналу в Париж він також наказав надрукувати копію свого листа в «Журналь де Сен-Петерсбург», офіційному органі російського міністерства закордонних справ. Цар відповів, що йому російська честь так само дорога, як Наполеону III французька; Синопський бій був цілком правомірним дією; не можна прирівнювати заняття Дунайських князівств до фактичного оволодіння Чорним морем за допомогою: посилки туди французької та англійської флотів. Обидва імператора, підписалися пам"ятною їм обом формулою: «Вашої величності добрий друг»[71].

А вже на третій день після відправлення листа Наполеона III в Петербург Н.Д. Кисельов отримав у Парижі і офіційну ноту Друэн де-Люіса. Нота носила, нарочито зухвалий характер; вона роз"яснювала, що заборона плавання по Чорному морю стосується лише російського флоту, а не турецького. Негайно, в силу вже раніше отриманих інструкцій, Н.Д. Кисельов заявив про розрив дипломатичних зносин між Росією і Францією[72].

Виступ Франції проти Росії в даному випадку було настільки слабо мотивовано, що і Микола I в Петербурзі і Н.Д. Кисельов в Парижі постаралися підкреслити, що на розрив з Францією вони дивляться інакше, ніж на одночасно послідуючий розрив з Англією. Микола I наказав негайно надіслати на будинок Гамільтона Сеймура паспорти на виїзд посольства. А генералу Кастельбажаку, французькому послу, надали, коли йому заманеться, заявити про бажання поїхати і отримати паспорт; при дуже милостивому прощанні з генералом Микола I дав послу один з найвищих орденів — зірку Олександра Невського. Цим надзвичайним жестом як би підкреслювалось, що цар вважає розрив з Францією дипломатичним непорозумінням, яке може так само скоро владнається, як раптово воно і виникло. Ще більше це було підкреслено при від"їзді Н.Д. Кисельова з Парижа. Микола Кисельов, повідомивши вже 4 лютого 1854 р. міністра Друэн де-Люіса про свій від"їзд з посольством з Парижа, негайно після цього заявив, що бажав би особисто відкланятися імператору Наполеону III. Ось як пояснював Микола Дмитрович Кисельов в листі до Карла Васильович Нессельроде свій вчинок, який, до речі кажучи, не порушив ні з боку канцлера, ні з боку Миколи ані найменших заперечень. «Якщо всупереч звичаю я побажав попрощатися з Луї-Наполеоном в приватному побаченні перед тим, як вимагати мій паспорт, це тому, що я знав, який він чутливий до таких маніфестацій і проявів особистої поваги, і наскільки спогад про подібний вчинок міг би , при нагоді, допомогти знову зав"язати відносини»[73].   Наполеон III прийняв Н.Д. Кисельова в ранковій аудієнції, наодинці, і вони говорили довго. Імператор стверджував, ніби його поведінка у всьому цьому конфлікті була примирливою. Злегка, натяком, Наполеон III торкнувся і злощасної історії з його титулованням, і Кисельову Миколі стало ясно, що його співрозмовник її не забув і не пробачив. Кисельов навіть сказав: «Пане, дозвольте вам сказати, що ви помиляєтеся... Франція впадає у війну, яка їй не потрібна, в якій вона нічого не може виграти, і вона буде воювати лише, щоб служити цілям та інтересам Англії. Ні для кого тут не секрет, що Англія з однаковим задоволенням побачила б знищення будь-якого флоту, вашого або нашого, і Франція в даний час сприяє руйнуванню [російського] флоту, який у разі потреби був би найкращим для вас помічником проти того флоту, який коли-небудь поверне свої гармати проти вашого»[74]. Французький імператор вислухав ці багатозначні заяви мовчки, і, що вкрай показово — ні одним словом Н.Д. Кисельову на них не заперечив. Цікаво, що власне про Туреччину обидва співрозмовника якось зовсім забули. Наполеон III навіть не зрозумів, що для пристойності слід хоча б згадати про «незалежність» країни, нібито для «захисту» якої він оголює меч і починає криваву війну.

Синопський інцидент став формальною підставою для вступу Англії та Франції у війну проти Росії. Микола Павлович, звертаючись до берлінського і віденського дворів, запропонував їм, у разі війни, дотримуватися нейтралітету, підтримані зброєю. Австрія і Пруссія ухилилися від цієї пропозиції, так само як і від союзу, запропонованого їм Англією і Францією, але уклали між собою окремий договір.

2.3. Дипломатична діяльність великих держав під час Кримської війни і                   Паризький мирний договір 1856 р.

Микола I опинився перед обличчям могутньої коаліції, проти блоку не тільки європейських урядів, а й європейського суспільства. 27 березня 1854 року Великобританія і Франція оголосили війну Росії.

Відтепер війна була, по суті справ, програна. З висадкою союзних військ у Криму з наступальної вона ставала суто оборонною. Ще доти, як висадка була фактично здійснена, Наполеон III наказав сформулювати «чотири пункти», повідомити їх Австрії, Пруссії, Англії і потім від імені чотирьох держав пред"явити їх Миколі I. Пункти були прийняті Англією і Австрією. Але прусський король довго не хотів приймати участі в цьому ворожому виступі всіх великих держав проти царя. Коли ж він дізнався, що Австрія почала поступово займати своїми військами ті частини Молдавії та Валахії, які очищалися проходячою російською армією, Фрідріх-Вільгельм IV раптово відчув каяття і переметнувся на бік царя, оголосивши, що розриває підписану з Австрією 20 квітня угоду. Тоді на нього знову натиснули з Парижа і Лондона, і король, хоча і не підписав «чотирьох пунктів», погодився не протестувати проти того, що йшлося в них про Пруссію. Нота була надіслана в Петербург[75].

Ось ці пункти, остаточно сформульовані 18 липня 1854 р.: 1) Дунайські князівства надходять під загальний протекторат Франції, Англії, Австрії, Росії і Пруссії, причому тимчасово окуповуються австрійськими військами; 2) всі ці п"ять держав оголошуються колективними покровительками всіх християнських підданих султана; 3) ці ж п"ять держав одержують колективно верховний нагляд і контроль над гирлами Дунаю; 4) договір держав з Туреччиною про прохід судів через Босфор і Дарданелли, укладений у 1841 р., повинен був докорінно переглянутий[76].

Цар отримав «чотири пункти», але відповіді не давав. Термін йому не було поставлено. Наполеон III та Англія вирішили перевести армію з Варни в Крим і послабили свій переважний вплив на Австрію. У Відні скаржилися, що, взявши свої сили в Крим, союзники залишають Австрію віч на віч з грізним російським сусідом. В Австрії продовжували боятися Росії, незважаючи ні на що. Вважали, що Росію можна розбити, але не можна послабити її на тривалий час: горе тим сусідам, які спокусяться її тимчасовою слабкістю.

Настала осінь 1854 р. з кровопролитними битвами під Альмою, Балаклавою, Інкерманом, з першими бомбардуваннями Севастополя. Дипломатія діяла. Союзники з занепокоєнням стежили за несподівано тривалою облогою Севастополя, здачі якого очікували через кілька днів після висадки[77].

Прийшла зима з листопадовим штормом, з хворобами, колосальною смертністю в таборі союзників. У Відні російським послом був вже не Ф. Е. Меєндорф, а Олександр Михайлович Горчаков, — і Буоль, по мірі зростання лих, які французам і англійцям доводилося взимку відчувати під Севастополем, ставав все дружелюбнішимі і серцевішими до А. М. Горчакова. Раптова звістка про смерть Миколи I (у лютому 1855 р.) ненадовго оживила надії на світ. Франц-Йосип і Буоль отримали дуже збентежуючу їх дивну і неприємну звістку з Парижа. Виявилося, що, як тільки Наполеон III отримав звістку про смерть Миколи I він одразу ж запросив до палацу саксонського посланника фон Зеебаха, одруженого на дочці російського канцлера К. В. Нессельроде, і висловив (для передачі новому царю Олександру II) своє співчуття. З листів французький імператор, до своєї радості, дізнався, як безнадійно дивиться головнокомандувач Михайло Горчаков на перспективи оборони Севастополя, наскільки новий цар мало сподівається відстояти фортецю, як убивчо йде справа з постачанням російських військ боєприпасами і т. д. Зважаючи на все це всякі спроби укласти мир до падіння Севастополя були припинені: вирішено було з подвоєною силою домагатися здачі Севастополя[78].

27 серпня 1855 р. впав Севастополь, і знову відновилася велика дипломатична гра. Росія не укладала мир, — велися переговори у Відні на конференції послів, в якій брав участь і Олександр Горчаков, російський посол в Австрії. Але справа не рухалася з мертвої точки. Генрі Пальмерстон, який став на початку лютого 1855 р. вже першим міністром Англії, зовсім не був зацікавлений у тому, щоб війна закінчилася відразу після взяття Севастополя. Р. Пальмерстон вважав, що тільки після падіння Севастополя і потрібно розгорнути велику війну. Це для лорда Пальмерстона означало, по-перше, що необхідно залучити нових союзників; по-друге, що слід заохотити французького імператора до посилення своєї армії шляхом нових і нових наборів. Тільки тоді можна буде «поставити Росію на коліна» і добути для Англії плоди цих нових французьких перемог. У перший час після падіння Севастополя Генрі Пальмерстону здавалося, що все йде чудово. І Наполеон III також думав не про мир і вів переговори зі шведським королем Оскаром I про вступ Швеції у війну проти Росії. Ці переговори виявилися безрезультатними[79].

Байдуже поставився Наполеон III після падіння Севастополя до проектів Р. Пальмерстона щодо Польщі, прибалтійських країн, Криму, Кавказу. Мало того, вже в жовтні поширилися чутки, що французький імператор не бажає більше воювати, і що, якщо Олександр II погодиться розпочати переговори про мир на основі «чотирьох пунктів», то мирний конгрес може відкритися хоч зараз.

У середині жовтня 1855 р. Олександр II вперше отримав звістку, що Наполеон III бажав би почати з ним «безпосередні» стосунки. Іншими словами, імператор французів, з одного боку, давав зрозуміти, що він анітрохи не обмежений союзом з Англією, а з іншого, — що і він теж (подібно російському імператору) не дуже задоволений віденськими конференціями[80].

Паризький конгрес розпочався 25 лютого і закінчився підписанням мирного трактату 30 березня 1856 р. Він фіксував поразку Росії у війні. Невдалий для Росії хід війни привів до обмеження її прав та інтересів; територіальні втрати в підсумку виявилися для неї, однак, мінімальні (спочатку Англія вимагала, серед іншого, поступки Бессарабії і знищення Миколаєва): Росія відмовлялася від зміцнення Аландських островів; погоджувалася на свободу судноплавства по Дунаю; відмовлялася від протекторату над Валахією, Молдавією і Сербією і від частини південної Бессарабії; поступалася Молдавії свої володіння в гирлах Дунаю і частину Південної Бессарабії, повертала зайнятий у Туреччині Карс (в обмін на Севастополь та інші кримські міста). Принципове значення для Росії мав пункт про нейтралізацію Чорного моря. Нейтралізація означала заборону всім чорноморським державам мати на Чорному морі військові флоти, арсенали і фортеці. Таким чином, Російська імперія ставилася в нерівноправне становище з Османської, яка повністю зберегла свої військово-морські сили в Мармуровому та Середземному морях. До трактату додавалася конвенція про протоки Босфор і Дарданелли, підтверджуюча їх закриття для іноземних військових кораблів у мирний час[81].

Паризький мирний договір 1856 року повністю змінив міжнародну обстановку в Європі, знищивши європейську систему, яка покоїлась на Віденських трактатах 1815 р. «Верховенство в Європі перейшло з Петербурга до Парижа», — писав про цей час К. Маркс. Паризький договір став стрижнем європейської дипломатії аж до франко-прусської війни 1870-1871 рр.

ВИСНОВКИ

Регіон Близького Сходу та Східного Середземномор"я протягом багатьох століть служив місцем зіткнення культур і цивілізацій і в той же час полем боротьби великих держав. З XVI ст. він був об"єднаний під владою мусульманської Османської імперії. Її ослаблення до кінця XVIII століття поставило питання про подальшу долю великих територій, розташованих на трьох континентах. У XIX ст. «Східне питання» перетворилося в одну з найбільш складних дипломатичних проблем, в якій так чи інакше були зацікавлені всі великі держави «європейського концерту». Залежно від обставин кожна з держав або могла підтримувати єдність Османської імперії або сприяти її розпаду, але в обох випадках імперія розглядалася не як повноцінний суб"єкт міжнародних відносин, а скоріше як об"єкт політичного впливу ззовні. Навколо її майбутнього розгорнулося гостре суперництво держав, яке тісно перепліталося з внутрішніми процесами в країні – ростом визвольного руху нетурецьких народів і спробами влади модернізувати країну і централізувати її управління.

В роботі я розглянув 3 етапи, пов"язані із загостренням «Східного питання» в першій половині XIX століття. Перший період був обумовлений повстанням у Греції за незалежність проти Туреччини та російсько-турецькою війною 1828-1829 рр. Для другого етапу характерна відмова з боку Англії і Франції підтримати Туреччину в придушенні повстання в Єгипті. Росія, навпаки, допомогла Османської імперії і в 1833 році був підписаний таємний російсько-турецький договір про виключне право Росії користуватися Чорноморськими протоками. Завершальною стадією є дипломатична діяльність великих держав під час Кримської війни.

Але актуальності «Східне питання» не втратило після підписання Паризького мирного договору 1856 року. «Східне питання, незважаючи на ріки крові, яких воно коштувало Європі, сьогодні нерозв"язане ще більше, ніж коли-небудь раніше»[82], - писав на початку 1857 року новий російський міністр закордонних справ князь А. М. Горчаков. Наступні десятиліття стануть свідками нових криз, політичної напруженості і нових війн, джерелом яких з"явиться те ж «вічне східне питання». Кримська війна і Паризький конгрес стали кордоном цілої епохи міжнародних відносин.

Остаточно припинила існування «віденська система». Їй на зміну прийшли інші системи союзів і об"єднань європейських держав, насамперед «кримська система» (Англія, Австрія, Франція), якій судилося недовге життя. Великі зміни відбувалися і в зовнішній політиці Російської імперії. Замість колишньої солідарності трьох північних дворів у ході Паризького конгресу почало намічатися російсько-французьке зближення. Ще більш важливим стала зміна самого напрямку російської політики.

У квітні 1856 р. був звільнений у відставку К. В. Нессельроде, який стояв на чолі міністерства протягом чотирьох десятиліть. Мине кілька місяців, і Європа почує знаменну фразу А. М. Горчакова: «Росія зосереджується»[83], тобто починає приділяти головну увагу внутрішнім проблемам, а на зовнішньополітичній арені діє обережно, заліковує рани і збирає сили. Це буде новий курс російської політики, що відповідає завданням нової епохи.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

[1] Східний питання у міжнародних відносинах у другій половині XVIII– на початку                                                                                                                                      
                                                                       ХХ ст. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://window.edu.ru/window_catalog/files/r22554/sergeev.pdf.

[2] Східний питання у міжнародних відносинах у другій половині XVIII– на початку ХХ ст. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://window.edu.ru/window_catalog/files/r22554/sergeev.pdf. 

[3] Сахаров, А. М. Про деякі питання історіографії історіографічних досліджень / А. М. Цукрів // Вісник Московського університету. Серія Історія. – 1973. – № 6. – 18 С..

[4] Жигарев, С. А. Російська політика в Східному питанні / С. А. Жигарев. – М., 1896. – Т. 2. – 20 С..

5] Успенський, Ф. В. східне питання / Ф. В. Успенський. – М., 1997. – С. 529.

[6] Огляд радянської історіографії / Міжнародні відносини на Балканах 1815-1830 // під ред. Р. Л. Арш, Ст. Н. Виноградова. – М., 1983. – С. 4.

[7] Достян, В. С. Росія і балканський питання / В. С. Достян. – М., 1986. – С. 14.

[8] Sorel. La Vie et les Oeuvres de Charles Sorel. – P.: 1891. – P. 27.

[9] Tongas, G. Les relations de la France avec l"empire Ottoman durant la première moitié du XVIIe siècle. – Toulouse, 1942. – Р. 45.

[10] Tongas, G. Les relations de la France avec l"empire Ottoman durant la première moitié du XVIIe siècle. – Toulouse, 1942. – Р. 46.

[11] Hering, G. Ökumenisches Patriarchat und europäsche Politik, 1620-1638. – Wien, 1968. – S.3.                                               

[12] Достян, В. С. Політика царизму в Східному питанні: чи вірні оцінки К. Маркса та Ф. Енгельса / В. С. Достоян // Советское славяноведение. – 1991. – № 2. – С. 4.

[13] Маркс, К. Твори / К. Маркс, Ф. Енгельс // Собр. соч.: у 50 т. М., 1981. – Т. 9. – 34 С..

[14] Східний питання [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://vivatfomenko.narod.ru/lib/vostochny_vopros.html.

[15] Східний питання у зовнішній політиці Росії. Кінець XVIII - початок XX ст. / Н.С. Киняпина та ін – М, 1978. – С. 27.

[16] Східний питання у міжнародних відносинах у другій половині XVIII– на початку ХХ ст. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://window.edu.ru/window_catalog/files/r22554/sergeev.pdf.

[17] Східний питання [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://vivatfomenko.narod.ru/lib/vostochny_vopros.html.

[18] Чихачова, П. А. Великі держави і Східний питання / П. А. Чихачова. – М., 1970. – 52 С..

[19] Достян, В. С. Міжнародні відносини на Балканах. 1815 – 1830 / В. С. Достян. – М., 1983. – С. 93.

[20] Достян, В. С. Росія і балканський питання / В. С. Достян. – М., 1972. – С. 121.

[21] Історія зовнішньої політики Росії. Перша половина XIX століття (від воєн Росії проти Наполеона до Паризького миру 1856 р.) / А. Н. Сахаров та ін – М, 1999. – 198 С..
[22] Історія дипломатії [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.diphis.ru/diplomatiya_v_novoe_vremya-c13.html.
[23] Виноградов, Ст. Н. Великобританія і Балкани: від Віденського конгресу до Кримської війни / В. Н. Виноградов. – М., 1985. – С. 219.

[24] Чихачова, П. А. Великі держави і Східний питання / П. А. Чихачова. – М., 1970. – С. 98.

[25] Історія дипломатії [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.diphis.ru/diplomatiya_v_novoe_vremya-c13.html.

[26] Орлик, О. В. Росія в міжнародних відносинах 1815-1829 рр. / О. В. Орлик // Батьківщина. – 1992. – № 6. – С. 65.

[27] Історія зовнішньої політики Росії. Перша половина XIX століття (від воєн Росії проти Наполеона до Паризького миру 1856 р.) / А. Н. Сахаров та ін – М, 1999. – 136 С..

[28] Чихачова, П. А. Великі держави і Східний питання / П. А. Чихачова. – М., 1970. – С. 114.

[29] Достян, В. С. Міжнародні відносини на Балканах. 1815 – 1830 / В. С. Достян. – М., 1983. – С. 209.

[30] Шеремет, в. І. Туреччина і Адрианопольский світ 1829 / в. І. Шеремет. М., 1975. – С. 195.

[31] Східний питання у зовнішній політиці Росії. Кінець XVIII - початок XX ст. / Н.С. Киняпина та ін – М, 1978. – 174 С..

[32] Виноградов, Ст. Н. Великобританія і Балкани: від Віденського конгресу до Кримської війни / В. Н. Виноградов. – М., 1985. – С. 117.

[33] Жигарев, С. А. Російська політика в Східному питанні / С. А. Жигарев. – М., 1896. – Т. 2. – С. 231.

[34] Там же. – С. 231.

[35] Історія дипломатії [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.diphis.ru/diplomatiya_v_novoe_vremya-c13.html.

[36] Історія зовнішньої політики Росії. Перша половина XIX століття (від воєн Росії проти Наполеона до Паризького миру 1856 р.) / А. Н. Сахаров та ін – М, 1999. – 312 С..

[37] Історія дипломатії [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.diphis.ru/diplomatiya_v_novoe_vremya-c13.html.

[38] Східний питання у зовнішній політиці Росії. Кінець XVIII - початок XX ст. / Н.С. Киняпина та ін – М, 1978. – 186 С..

[39] Дранов, Б. А. Чорноморські протоки / Б. А. Дранов. – М., 1948. – С. 149.

[40] Киняпина, Н.С. Ункиар-Искелессийский договір 1833 р. / Н.С. Киняпина // Наукові доповіді вищої школи. Історичні науки. – 1958. – № 2. – С. 213.

[41] Виноградов, Ст. Н. Великобританія і Балкани: від Віденського конгресу до Кримської війни / В. Н. Виноградов. – М., 1985. – 156 С..

[42] Історія дипломатії [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.diphis.ru/diplomatiya_v_novoe_vremya-c13.html.

[43] Маркс, К. Твори / К. Маркс, Ф. Енгельс // Собр. соч.: у 50 т. – М, 1981. – Т. 9. – С. 247.

[44] Чихачова, П. А. Великі держави і Східний питання / П. А. Чихачова. – М., 1970. – С. 138.

[45] Георгієв, В. А. Зовнішня політика Росії на Близькому Сході в кінці 30 - на початку 40-х років XIX ст. / В. А. Георгієв. – М., 1975. – С. 94.

[46] Дранов, Б. А. Чорноморські протоки / Б. А. Дранов. – М., 1948. – С. 167.

[47] Історія дипломатії [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.diphis.ru/diplomatiya_v_novoe_vremya-c13.html.

[48] Історія зовнішньої політики Росії. Перша половина XIX століття (від воєн Росії проти Наполеона до Паризького миру 1856 р.) / А. Н. Сахаров та ін – М, 1999. – С. 327.

[49] Виноградов, Ст. Н. Великобританія і Балкани: від Віденського конгресу до Кримської війни / В. Н. Виноградов. – М., 1985. – С. 202.

[50] Там же. – С. 202.

[51] Жигарев, С. А. Російська політика в Східному питанні / С. А. Жигарев. – М., 1896. – Т. 2. – 316 С..

[52] Історія дипломатії [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.diphis.ru/diplomatiya_v_novoe_vremya-c13.html.

[53] Виноградов, Ст. Н. Великобританія і Балкани: від Віденського конгресу до Кримської війни / В. Н. Виноградов. – М., 1985. – 232 С..

[54] Східний питання у зовнішній політиці Росії. Кінець XVIII - початок XX ст. / Н.С. Киняпина та ін – М, 1978. – С. 217.

[55] Історія дипломатії [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.diphis.ru/diplomatiya_v_novoe_vremya-c13.html.

[56] Східний питання у зовнішній політиці Росії. Кінець XVIII - початок XX ст. / Н.С. Киняпина та ін – М, 1978. – С. 261.

[57] Достян, В. С. Росія і балканський питання / В. С. Достян. – М., 1972. – С. 239.

[58] Історія зовнішньої політики Росії. Перша половина XIX століття (від воєн Росії проти Наполеона до Паризького миру 1856 р.) / А. Н. Сахаров та ін – М, 1999. – С. 326.

[59] Східний питання у зовнішній політиці Росії. Кінець XVIII - початок XX ст. / Н.С. Киняпина та ін – М, 1978. – С. 275.

[60] Чихачова, П. А. Великі держави і Східний питання / П. А. Чихачова. – М., 1970. – 43 С..

[61] Достян, В. С. Росія і балканський питання / В. С. Достян. – М., 1972. – С. 242.

[62] Жигарев, С. А. Російська політика в Східному питанні / С. А. Жигарев. – М., 1896. – Т. 2. – 368 С..

[63] Історія дипломатії [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.diphis.ru/diplomatiya_v_novoe_vremya-c13.html.

[64] Східний питання у зовнішній політиці Росії. Кінець XVIII - початок XX ст. / Н.С. Киняпина та ін – М, 1978. – 296 С..

[65] Історія зовнішньої політики Росії. Перша половина XIX століття (від воєн Росії проти Наполеона до Паризького миру 1856 р.) / А. Н. Сахаров та ін – М, 1999. – С. 322.

[66] Бестужев, В. В. Кримська війна 1853 – 1856 / В. В. Бестужев. – М., 1956. – С. 26.

[67] Бестужев, В. В. Кримська війна 1853 – 1856 / В. В. Бестужев. – М., 1956. – С. 26.

[68] Історія зовнішньої політики Росії. Перша половина XIX століття (від воєн Росії проти Наполеона до Паризького миру 1856 р.) / А. Н. Сахаров та ін – М, 1999. – С. 340.

[69] Східний питання у зовнішній політиці Росії. Кінець XVIII - початок XX ст. / Н.С. Киняпина та ін – М, 1978. – С. 302.

[70] Історія дипломатії [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.diphis.ru/diplomatiya_v_novoe_vremya-c13.html.

[71] Історія дипломатії [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.diphis.ru/diplomatiya_v_novoe_vremya-c13.html.

[72] Жигарев, С. А. Російська політика в Східному питанні / С. А. Жигарев. – М., 1896. – Т. 2. – С. 318.

[73] Історія дипломатії [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.diphis.ru/diplomatiya_v_novoe_vremya-c13.html.

[74] Історія дипломатії [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.diphis.ru/diplomatiya_v_novoe_vremya-c13.html.

[75] Історія дипломатії [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.diphis.ru/diplomatiya_v_novoe_vremya-c13.html.

[76] Бестужев, В. В. Кримська війна 1853 – 1856 / В. В. Бестужев. – М., 1956. – С. 87.

[77] Історія зовнішньої політики Росії. Перша половина XIX століття (від воєн Росії проти Наполеона до Паризького миру 1856 р.) / А. Н. Сахаров та ін – М, 1999. – 328 С..

[78] Східний питання у зовнішній політиці Росії. Кінець XVIII - початок XX ст. / Н.С. Киняпина та ін – М, 1978. – С. 295.

[79] Історія дипломатії [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.diphis.ru/diplomatiya_v_novoe_vremya-c13.html.

[80] Історія зовнішньої політики Росії. Перша половина XIX століття (від воєн Росії проти Наполеона до Паризького миру 1856 р.) / А. Н. Сахаров та ін – М, 1999. – С. 357.

[81] Бестужев, В. В. Кримська війна 1853 – 1856 / В. В. Бестужев. – М., 1956. – С. 243.

[82] Історія зовнішньої політики Росії. Перша половина XIX століття (від воєн Росії проти Наполеона до Паризького миру 1856 р.) / А. Н. Сахаров та ін – М, 1999. – 416 С..