Поняття етнотипу та національного характеру.

Текст:

Київський національній університет імені Тараса Шевченка

Інститут філології

Кафедра сучасної української мови

Поняття етнотипу та національного характеру в повістях І. Нечуя-Левицького 70-их рр. XIXст. («Микола Джеря», «Кайдашева сім’я»)

Курсова робота

студентки ІІ курсу

заочної форми навчання

відділення української

мови та літератури

Кононенко К. В.

Науковий керівник –

Київ

2016

Зміст

Вступ……………………………………………………………………

Розділ І………………………………………………………………….

1. Поняття етнотипу та національного характеру………….……

2. Національний характер української нації……………………..

Розділ ІІ…………………………………………………………………

1. До питання формування світогляду письменника..…………….

2. Характер української нації за повістями І.Нечуя-Левицького «Микола Джеря» і «Кайдашева сім’я».....................................

Висновки………………………………………………………………..

Список використаної літератури………………………………………

ВСТУП

Визначне місце в історії української літератури займає творчість І. Нечуя-Левицького. За своє довге життя він написав понад п’ятдесят романів, повістей, оповідань, комедій та історичних драм. Найбільшого успіху письменник досяг у змалюванні життя і побуту, у розкритті думок і сподівань трудового селянства. Письменник зумів поєднати літературну мову з народнорозмовною, чим підняв художню літературу на вищий ступінь, зворушив словом серця та душі людей.

Важливим чинником формування світоглядно-творчих принципів І.Нечуя-Левицького стали прикрі для українства реалії пореформених часів ХІХ ст. у Російській імперії. Ще до середини століття сфера національного життя українського народу небезпечно звузилася. Фактично лише одна суспільна верства – селянство – була органічним носієм національної ідентичності. Для нечисленної ж інтелігенції все ще актуальною залишалася дилема вибору між малоросійством і українством. Спрямованість на національну ідею поряд із відображенням та осмисленням кризових суспільно-історичних процесів, пов’язаних із розпадом старого патріархального життєвого устрою, ускладненням суспільної структури вимагала ґрунтовних змін у традиційному репертуарі української прози, передбачала формування нової стилістики, оповідної техніки, нових характерів і нового типу автора.

Актуальність дослідження характерів у творчості письменника зумовлена необхідністю більш об’єктивного опису персонального авторського почерку як певної цілісності, єдності ідеологічного задуму і художньої структури. На сьогоднішній день не існує окремого спеціального дослідження образів у прозі І.С.Нечуя-Левицького як етнопсихологічних постатей українського народу. Аналіз національної, соціальної, психологічної ідентифікації героїв письменника покликаний поглибити уявлення про оповідні механізми творення колективного образу українства як культурно-самодостатньої унікальної історичної спільноти.

Курсова робота присвячена дослідженню українського національного характеру в повістях І. Нечуя-Левицького «Микола Джеря» і «Кайдашева сім’я».

Ціль, котру я ставлю перед собою у цій курсовій роботі, є проаналізувати що ж є спільними рисами для українського народу, як нації, і як це видно у повістях Нечуя-Левицького. Продемонструвати риси, котрі притаманні українцям у ХІХ столітті та порівняти чи притаманні ці риси в теперішній час.

Об’єктом курсової є твори письменника, а саме повість «Кайдашева сім’я» та повість «Микола Джеря». Предмет дослідження – система художніх образів персонажів у прозі І.С.Нечуя-Левицького 70-их років ХІХ століття.

Мета роботи – з’ясувати специфіку характеротворення у прозі І.С.Нечуя-Левицького та обґрунтувати центральну роль етнопсихологічної ідентифікації характерів персонажів і передбачає виконання таких завдань:

1. Дослiдити творчу спaдщину письменникa.

2. Простежити закономірність рис притаманних українському селянству ХІХ століття.

3. Проаналізувати риси, котрі притаманні українському народу, як нації.

РОЗДІЛ І

1. Поняття етнотипу та національного характеру.

ЕТНОТИП (від грецьк. ethnos - народ; thipos - відбиток, форма, зразок) — особа, котрій властиві певні суттєві етнічні якості, за якими її можна віднести до тієї чи іншої етнічної спільноти. Тобто етнічним типом називають такого представника певного етносу, який у своїй особі втілює найхарактерніші риси своєї нації.

Етноси, а простіше кажучи народи, нації (хоча кожне з цих понять має свою специфіку та тонкощі визначення) утворюються поволі впродовж історичного часу на певних площинах історичного простору. Вони проживають спільно, тому й стають спільнотами. Разом добувають собі хліб насущний, господарюють, тому й мають спільну матеріальну культуру. Гуртуючись, етноси навчаються спілкуватися, налагоджувати комунікаційні зв"язки, а цьому найперше слугує мова, яка з часом стає чимось більшим, ніж засіб передачі закодованих сигналів. Вона відчувається людиною даної спільноти по різному, але головне, як рідна.

У казані традицій, обрядів, звичаїв, норм співжиття та поведінки, вірувань, способів сприймати, тлумачити світ формується спільна ментальність етносу. Крокуючи сходами етнічних формоутворень етноси зазнають різних зовнішніх впливів, переживають непрості внутрішні процеси. На них нападають, їх розділяють між собою, намагаються підкорити, здійснюють навіть геноцид, тобто винищення нації. Найбільш життєдайні етноси виживають, хоча деякі і гинуть.

Національний характер – це система ставлень конкретної спільності до різноманітних сторін оточуючої дійсності, що виявляється у стійких стереотипах їх мислення, емоційних реакціях і поведінці в цілому. Національний характер є поєднанням фізичних і духовних рис, які відрізняють одну націю від іншої (О. Бауер).

На перший погляд, сказати щось конкретне про характер нації неможливо, тому що кожен – індивідуальність зі своїми особливостями, але як виявляється, кожній нації притаманний свій особливий національний характер. Національний характер відображає ставлення людей до дійсності, оточуючого їх світу, характеризує їх емоційні реакції та поведінку. Кожна нація має свою особливу культуру, символи та звичаї. Кожен народ відрізняється певними відмінностями у поведінці та звичках. Так, пунктуальність є важливою якістю для німців і голландців, а от іспанці не надають великого значення цьому. Стереотипні уявлення про психологічні властивості та культуру різних народів, що поширені у буденній свідомості, завжди мають цілісний характер і усвідомлено та неусвідомлено співвідносяться з окремими уявленнями про специфіку свого народу і його культури.

Важливими чинниками становлення специфічних рис характерів окремого етносу э побут ы ландшафт. Джерелами становлення національного характеру виступають – сім’я , батьківський дім, рід, природне оточення. Національний характер складається повільно, упродовж століть і тому не може змінюватися швидко. Національно-психологічні якості вирізняються консервативністю, стійкістю та незначною змінюваністю. Риси національного характеру передаються від покоління до покоління, утворюючи міцну і стійку структуру, що міцно тримає кожну свою ланку – індивіда, як представника певного етносу.

Етнопсихоло́гія (від грецького ethnos — народ, psyche — душа, logos — знання) — галузь психологічної науки, що вивчає психологічні особливості різних народів і культур, буквально «вивчення народного духу». Наука про психічну своєрідність людей, які належать до різних етнічних об"єднань (родоплемінних спільнот, народностей, націй), закономірності формування і функціонування національної свідомості, етнічних стереотипів.

Становлення етнопсихології розгорталося безпосередньо під впливом психології та різних наук про етноси. Спроби визначити взаємозалежність між розвитком окремих народів та формуванням їхньої психіки і поведінки знаходимо ще в працях античних авторів.

Психічні особливості народу розкриваються через структуру психології етносу, яка складається із двох основних груп характеристик. Перша стосується статичних компонентів, які визначають психічний склад етносу через психічні властивості, що були сформовані протягом його історичного розвитку. Будучи досить стабільними, вони змінюються внаслідок докорінної деформації життєдіяльності спільноти та розкриваються через такі наріжні поняття етнопсихології, як «етнічний архетип», «етнічний образ», «етнічний характер», «етнічний темперамент», «ментальність», «етнічна свідомість» («самосвідомість») та ін. Динамічні компоненти структури психології етносу відображають його мінливі психічні характеристики, які можуть виникати та зникати під впливом різних обставин суспільного розвитку. Вони передусім представлені етнічними почуттями і смаками.

Розуміння та врахування специфічних психологічних характеристик народу сприяють збереженню його культурної самобутності і гармонізації як внутрішніх, так і міжетнічних стосунків.

Психічний склад етносу формується протягом тривалого періоду, хоча втратити його можна за досить короткий час. Цей процес відбувається внаслідок передачі традицій, звичаїв, життєвого укладу тощо, але кожне прийдешнє покоління через нові обставини життєдіяльності засвоює її не автоматично, не повністю, а вибірково (свідомо). Психічні переживання та настрої окремого індивіда, всього етносу виникають і розвиваються під впливом його культурних здобутків (міфологія, історія, література, музика тощо), а також міжетнічних стосунків й загальнолюдських цінностей.

2. Національний характер української нації.

Не будемо аналізувати інші народи, а запитаємо себе - чи український етнос виражений одним типом, чи їх декілька? Якщо одним - то як його найкраще визначити та описати? Якщо декількома, то які вони, хоча б у першому наближенні? Яким повинен бути той хлопець чи чоловік, побачивши якого ми вигукнемо: "Оце справжній українець!". Якою повинна бути справжня українка - дівчина та жінка? Щоб розпочати аналіз українського етнотипу, спочатку необхідно зрозуміти, а що ж таке є український етнос? Які базові характеристики має та спільнота, до якої належать справжні українці та українки?

Питання українського національного характеру як феномена національної культури і історичного чинника ставили і вивчали багато науковців, починаючи ще з XVIII ст. з появи "Історії Русів" Кониського, першого комплексного дослідження українців як нації, і до сьогоднішнього дня. Звісно, багато питань викликає ця праця, у тому числі і її автентичне походження, але все одно її вважають першою працею про українській народ, як націю. Праця ця має дві головні ідеї – підкреслює історичну відмінність між русинами (тобто українцями) та москвовитами та підкреслює цілісність українців, починаючи від Київської Русі і до тогочасної Козацької держави. Обґрунтовує автор написання праці тим, що після того як мала Росія була визволена від татар всіляко її історія замовчувалася. А внаслідок плюндрувань та всеспалення будь-яких цінних документів неможливо було зберегти все це для майбутнього покоління . Загалом «Історія Русів» характеризується емоційністю, патріотизмом, але разом з тим їй притаманні і неточність дат, деякі фантазії автора (кількість військ, число загиблих у боях та інше). Критично оцінюючи «Історію Русів», Д. Дорошенко зазначав, що ця праця «прислужилася дуже мало науковому дослідженню українського минулого, але допомогла пробудженню національної думки».

Дослідження М.Костомарова, П.Куліша, Т.Шевченка, О.Потебні, М.Драгоманова, І.Франка, М.Грушевського, М.Хвильового, Д.Чижевського та багатьох інших внесли той чи інший неоціненний вклад в самоідентифікацію українців і визначення себе як нації. Михайло Грушевській у своїй праці «Історія України-Русі» пише таке про український народ «Розбивши його політичне життя, привівши до економічного, культурного, а з тим і національного упадку, неприхильні історичні обставини притьмили світлі і славні моменти його життя, прояви його активності, його творчої енергії й на довгі роки кинули його на роздоріжжі політичного життя, як безборонну, беззахисну здобич для заборчих апетитів його сусідів, як етнографічну масу без національної фізіономії, без традицій, навіть без імені.

Правда, тепер цей упадок українського життя в значній мірі являється вже пережитою стадією. Відживає свідомість і активність суспільності, оживають традиції. Розуміння української історії як одної тяглої і неперерваної цілості, що йде від початків історичного життя через усі перипетії його історичного розвою до наших часів, входить все глибше в свідомість і перестає й чужим здаватися дивним і єретичним, як здавалося воно десять літ тому, коли починала видаватися ця праця» [3, с. 3].

Основне завдання української етнопсихології полягає у вивченні феномену української психіки, що є комплексом взаємопов’язаних психічних особливостей українського народу та ментальних (світосприймальних) настанов, які детермінують подібність мотиваційних (вольових), емоційних (почуттєвих), перцептивних (сприймальних), коґнітивних (пізнавальних) процесів представників даного етносу. Українська психіка формувалася під впливом багатьох чинників (географічного, расового, історичного, соціального, культурного) та являє складну багаторівневу, динамічну і саморегулюючу психічну систему. Специфіка українського етнотипу визначається самозбереженням українського духовно-психічного складу, саморозвитком українських типових вартостей, поглядів, оцінок тощо.

Емоційність національної української психіки багато вчених, сеpед яких Рибчин І., Старовойт І.С. та Швецова А.В., пов"язували ще з дуже сприятливим геопсихічним оточенням - природними умовами: плодючим, щедрим чорноземом, безкраїми спокійними полями і луками, горами, потаємними, темними лісами і т. п. Не останню роль у становленні українського характеру відіграли і історичні чинники.

В Україні історично склалося так, що розвиток найбільш істотної складової нації і національної психології - національної самосвідомості - гальмувався. Дослідження показують, що українська самосвідомість зародилася десь у XIV ст, з соціально-психологічного почуття "ми" етнічної спільноти, яка безпосередньо походила від народностей Київської Русі, мала свою мову, проживала на спільній території і здійснювала на ній спільну діяльність. Та навіть в час її зародження Україна перебувала під владою литовських князів, які, щоправда, не руйнували її політичну, правову, традиційну, мовну і релігійну цілісність.

Захоплення України Польщею сильно уповільнило її розвиток і зруйнувало ці складові. Вона нищила все українське, насаджувала свої етнічні ознаки і віру. Чимало представників тих верств, які грали провідну роль у становленні нації і її самосвідомості та ідеалу, тобто панівна верхівка і духовенство, стали супротивниками українського духу, а часто навіть його запеклими воpогами. Нація вижила в той час лише завдяки козацтву та міщанству, які об"єднувалось у братства, і, найголовніше, селянській масі, що а той час становила більшість українського народу. Необхідність постійної боротьби за своє національне та релігійне примушувала напружуватися інтелектуальні сили нації, і це дало чудові плоди - з"явилася полемічна література, в якій обґрунтовувалось право існування українського народу, як нації, тобто виникла національна ідеологія, котра наповнила життєдайним змістом поняття Україна, Русь, Вітчизна.

Національно-визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького поділила Україну на дві частини: значна її частина опинилася під владою Росії, друга - залишилась під Польщею. Православна, з близькою мовою, з родоводом від Київської Русі, Росія здалася українській еліті - інтелігенції і духівництву - рідною, своєю і вона з pадістю кинулася в її обійми. Русифікація інтелігенції і духівництва, відсутність національних навчальних закладів, прискорили занепад національної свідомості. І знов таки, патріотично настроєним залишалося лише селянство та малочисельне письменство.

Недостатність диференціації суспільної структури, значне переважання селянської верстви зумовили ставлення українців до загальнолюдської ідейї та суспільних подій тільки з огляду на особисту прихильність, недостатню зацікавленість широкими організаційними формами та тривкими надіндивідуальними цілями. Тому-то, усвідомлення національної відособленості, цінності свободи і індивідуального розвитку, повага до суспільного авторитету, лицарство, глибока культурність мали суто літературний характер, і витворювались суто образно-художніми формами народної творчості та письменництвом, яке намагалося довести самобутність української культури і мови, підкреслити те, що життя українського народу відзначається духовним багатством, колоритом та оригінальністю, нерозривно пов"язане з природою, землею і волею. Їх цікавило, перш за все, питанням етики та релігії, історичної долі і правди.

Концепцію соціально-філософського і теоретично-методологічного підходу до феномена національного характеру як до ідеального типу особистості, котрий створюється, відтворюється національною культурою і є бажаним для неї, пропонує А.В. Швецова. В своєму дослідженні виникнення, розвитку, формування і становлення національного характеру, і українського зокрема, вона дійшла висновків, сформульованих ще на початку XVII с. відомим англійським вченим Френсісом Беконом та обґрунтованих в наступні часи іншими вченими:

1) характер народу формує діалектичний взаємозв"язок природно-фізичних та соціально-культурних факторів і мова, яка відображає його специфіку;

2) національний характер є досить складним явищем і представлений різними психологічними та соціальними типами людей;

3) характер індивіда формується не лише свідомими процесами його життєдіяльності, а й несвідомими чинниками, культурними архетипами, які є важливими складниками ментального влаштування і життєвої сили в побудові людського образу;

4) пристосовуючись до соціальних умов, особистість розвиває в собі переважно саме ті риси характеру, які дозволяють їй почувати себе комфортно в даному суспільстві;

Разом з іншими вченими вона виокремлює п"ять проекцій національного характеру - національна ідентифікація, національна ідея, національний етнос, національний імідж та комплекс національної відрази, через які створюється можливість змістовної та багатовимірної реконструкції національного характеру.

Національна ідентифікація - це образ самих себе, який складає основу національної ідентифікації представників певного етносу і є однією з найважливіших проекцій національного характеру, бо містить образ людини та людського існування, з яким учасники конкретного етносу ототожнюють себе.

Національна ідея - комплекс цілеспрямованих уявлень, котрі відіграють роль інтенції, духовних рушійних сил, а також засад осмислення національної долі та її перспектив у житті конкретного етносу. Вона спрямовує історичне життя етносу.

Національний етнос - комплекс культурно-моральних настанов людської поведінки, яким підпорядковуються дії етнічних індивідів в різноманітних сферах життя. Він відіграє велику роль в організації безпосереднього буття нації.

Національний імідж, тобто той образ, в якому той чи інший етнос сприймається іншими народами і образ, в якому етнос презентує себе перед іншими, стверджує себе перед ними.

Національна відраза - сукупність негативних рис, котрі даний етнос відкидає, вважає неприйнятними, ворожими для себе.

Її розвідки дозволили виокремити культурні архетипи, котрі утворюють етичне ядро українського буття, це:

1-й - заснування життя на праці. Досягнення життєвого успіху та достатку вимагає, передусім, цілеспрямованої, ефективної, постійної праці;

2-й - непевність щодо розпорядження результатами власної праці, негарантованість достатку. Українець радше віддасть плоди своєї праці сильнішому, ніж буде боротись. Загалом, відчуття людиною себе власником, вкорінене, наприклад, у західноєвропейському етносі, в нього відсутнє;

3-й - неналежністю світу українцеві і відсутністю в етносі (тобто самовизначенні українства) виміру публічності. Українцеві належить лише найближче до нього, обмежена частина приватного світу - хата. Це інтимний зв"язок з тим, що людина відчуває своїм, але не має загальної і безумовної визначеності цієї належності з боку інших;

4-й - покладання більше на долю, аніж на власну самоврядну волю відносно життєвих надбань. Доля чи Бог виступають репрезентантами зовнішньої вищої волі, котра повсякчас здатна розпорядитися людським життям і його достатком. Покірність долі і готовність прийняти її встановлення замістила в даному випадку активну силу особистісного самовизначення;

5-й - архетип вільності чи завзятої відчайдушності, котра виникла як відгук на деякі зовнішні виклики буття.

Ядро, серцевину визначальних психологічних рис українців становлять емоційно-почуттєві чинники, які виникли на основі постійної прив"язаності до землі і життя в патріархальній общині. Утворення українських "спільнот" характеризується почуттєвою близькістю, базованою на симпатіях, спочуванні, приязні і взаєморозумінні, а не на раціонально обґрунтованому змаганні до розумово продуманої спільної мети.

Історична доля українського народу склалася так, що до цього часу своєї власної сили, активності, зрештою, волі йому не вистачало, щоб здобути свободу й створити свою національну державу. Не сприяли цьому і дещо пасивний характер нації, недостатньо розвинена національна свідомість і як наслідок - комплекс меншовартості. В результаті, в українській психіці поступово утвердилося і розвинулося підсвідоме і свідоме сподівання, що звільнення прийде ззовні. Якась зовнішня сила нарешті утвердить справедливість, правду і відплатить усім гнобителям. Не спроста ж символом України є червона калина, прекрасна, але беззахисна жінка, яка чекає і не дочекається свого судженого. Така ж жінка переважає у думах, піснях, і творах українських дожовтневих письменників.

Висока емоційність, поєднана з очікуванням справедливості в сполученні з власною безпорадністю, неспроможністю активно діяти, виборюючи "правду" життя, стимулювала фантазію, посилену діяльністю уяви. Це й спрямувало український народ до поглиблених духовно-моралістичних пошуків, націленості на внутрішній світ людини, в якому уявне переживання тих чи інших ситуацій у значній мірі підміняє їх реальне проживання у зовнішньому світі. Перевага емоційного начала над холодно-розсудливим зумовила такі істотні риси як поетичність, музикальність, привітність, щирість, певну зневагу до раціональної упорядкованості світу, відсутність суспільної дисципліни, які виявляються і сьогодні.

Не лише тип безпорадності притаманний українцям. Згадаймо козаків – мужніх, молодих парубків, котрі захищали простих людей, були мужніми та сміливими. Козацькому типові властива контроверсійність: крім трагізму, жалості, йому ще більшою мірою властивий дух лицарства, що плекає почуття особистої честі та гідності. На цій основі формується новий український архетип загартованої в боротьбі, мужньої, незламної людини, готової на будь-які жертви, навіть на смерть, заради своєї віри, Батьківщини, родини. Такий дух лицарства, до речі, не був відомий іншим східнослов’янським народам.

Розділ ІІ

1. До питання формування світогляду письменника.

Формування світогляду письменника відбувалося в часи брутального наступу царату на культурно-національне життя українського народу, коли після культурно-просвітницького руху настав якісно інший, «національно-народницький період». Важливим чинником формування національного світогляду прозаїка були обставини домашнього виховання. Його батько священик – мав тверді національні переконання, мати походила зі староукраїнського козацького роду. Риси її вдачі помітні у власному характері та звичках письменника.

На зацікавлення І.Нечуя-Левицького питаннями сутності українського національного характеру мали вплив і досягнення тодішньої етнографії. 1876 року з’явилася друком етнографічно-фольклористична розвідка митця «Світогляд українського народу. Ескіз української міфології».

Аналізуючи світоглядні особливості українського народу, І.Нечуй-Левицький з’ясовує джерела пізнання національного характеру, світосприймання українця. Цей аспект «Ескізу...» знайшов логічне продовження у високохудожніх творах прозаїка.

Персонажі художньої прози письменника не є продуктами народно-побутових чи соціальних обставин (кріпацтво, безземелля, солдатчина), вони є носіями глибинних етнічних, буттєвих, психічних особливостей народу. Саме І.Нечуй-Левицький одним із перших в українській літературі відтворив особливості вдачі героїв, психічний склад характерів, світосприймання і внутрішню душевну сутність. Автор виступає не лише як особистість митця, а й як виразник певної психології, світовідчуття епохи, часу, представником національного та соціального середовища.

Оповідання й повісті з селянського життя найповніше виражають через систему характерів світоглядні переконання І.Нечуя-Левицького. Миколі «Микола Джеря» властива виразна воля до життя за совістю і принципами. Гумор та іронія були найбільш адекватними інструментами аналізу «психопатології щоденного життя» на селі. Ворожнечі, сварки, наклепи, на які витрачається душевна енергія людини, спонукали письменника шукати причини цих потворних явищ не в соціальній сфері, а в особливостях національного характеру. Автор досяг значних успіхів в індивідуалізації характерів героїв «Кайдашевої сім’ї», розкритті й поясненні психологічних особливостей кожного з них. У всіх спільне одне: «ідіотизм сільського життя», руйнуючи опору патріархальної моралі – сім’ю, родину розкладає, деформує психічну ідентичність. І.Нечуй-Левицький розгорнув художню етнопсихологічну критику української вдачі, її найхарактерніших деформацій та крайнощів.

Українська сільська людина в повістях прозаїка наче переслідувана тривогою, що зароджується в надрах колективного підсвідомого, прагне реалізувати своє бажання вкорінення на землі і в родині, і поки не здобуде бажаного, не заспокоюється. Зразковими в цьому сенсі персонажем є Микола Джеря з однойменної повісті, персонажі «Кайдашевої сім’ї». Присутня у повістях і така домінанта українця, як чуттєвість. Класичними носіями «глибинності серця» за Нечуй-Левицьким є Лаврін і Мелашка з «Кайдашевої сім’ї». Персонажі І.Нечуя-Левицького – з самої гущі народу, з живої стихії його життя. Письменник витворює широке панорамне зображення національного буття тогочасного українства, намагаючись проникнути в його психіку, спосіб світовідчуття, а відтак – і у сам характер, душу народу.

2. Характер української нації за повістями І.Нечуя-Левицького «Микола Джеря» і «Кайдашева сім’я».

У повісті «Кайдашева сім’я» письменник створює переконливі характеристики соціального буття, колоритні соціальні типи, які в той же час є яскравими особистостями (Маруся й Омелько Кайдаші, Мотря ). Однією з найпомітніших ознак реалістичної манери письма є докладне змалювання національного колориту українців — побуту, звичаїв, обрядів, вірувань. У цьому творі змальовано побут й психологія українських селян у перші десятиріччя після скасування кріпацтва та художньо відтворено, як висловлювався сам автор, «темні плями народного життя». Повість висвітлювала злободенні для того часу проблеми: злиденне життя хліборобів, руйнування патріархального устрою села, темноту й забитість селян.

Ні характери персонажів твору, ні їхня поведінка ніколи не приведуть до мирного співіснування в одному селі. І. Нечуй-Левицький крізь усю повість проніс ідею про те, що доки існуватиме "своє" і "чуже", не буде краю суперечкам між людьми. Жадоба до власності вносить цілковитий розлад у сім"ю Кайдашів. Кумедні та безглузді їхні суперечки.

Письменник любить свій народ, вбачає у ньому великі можливості для розвитку, але бачить і те, що в тогочасних соціальних умовах для цих можливостей ще немає реального ґрунту. Він має надію на те, що освіта народу рідною мовою, реформи, які б піднесли народний добробут і обмежили експлуататорів, змінять сучасне становище. Нечуй-Левицький сміється крізь сльози: він показує духовну деградацію і моральний занепад поневоленого народу, руйнування традиційних підвалин життя українського селянства. Адже ж народ з такою багатою історією, культурними звичаями та традиціями мав би налагоджувати все це та приводити до ладу, натомість після стількох років під впливом інших національностей, нехай і близьких, українське селянство «понабиралося» від них не найкращих рис, таких як жадібність, заздрість. Якщо ж у неволі, тобто на панщині, українська людина мріяла про своє власне житло, невеликий наділ землі та свободу, то отримавши все це вона не одразу змогла дати цьому раду. Давалися в знаки невченість, необізнаність .У центрі зображення твору – національна руйнація України в умовах колоніальної дійсності. Найвиразніший вияв цього нищення – духовний занепад народу, втрата ним одвічного прагнення до волі й незалежності, почуття національної гідності. Найкращі якості українки найповніше розкрито в образі Мелашки. Вона красива зовнішньо, багата душею, вміє шанувати старших за себе. Її портрет – це портрет типової української дівчини: «Невеличка на зріст, але рівна, як струна, гнучка, як тополя, гарна, як червона калина,довгобраза, повновида, з тонким носиком. Щоки червоніли, як червонобокі яблука, губи були повні та червоні, як калина» [5 с.92]

Формування світогляду Марусі Кайдашихи, як і Омелька, припало на добу кріпацтва, вона довго «терлася коло панів і набралась од їх трохи панства. До неї прилипла якась облесливість у розмові, повага до панів. Вона любила цілувати їх у руки, кланялась, підсолоджувала свою розмову з ними. І після кріпацтва Кайдашиху запрошували як куховарку пани й попи, чим вона дуже пишалася»[5 с.16].

Мелашка з Лавріном— повна протилежність Карпові й Мотрі. Лише вони залишилися, так би мовити, на рівні людяності й закоханості, хоча й навчилися «показувати зуби», коли йшлося про посягання на їхнє добро. Тільки раз автор порівняв Мелашку з вовчицею, коли вона обороняла своїх дітей. Хоча ця характеристика й знижена, проте своєї привабливості Мелашка все ж не втрачає. Зверніть увагу, незважаючи на те, що Кайдашиха точила Мелашку, «як вода камінь», а Мотря «підкопувалась під неї, мов річка під крутий берег», вона все ж не уподібнюється до них, не втрачає людської подоби.

Список використаної літератури

1. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. — К., 1992.

2. Історія русів (переклад Івана Драча)

3. Грушевський М.С. Історія України-Рісі:В 11 т., 12 кн./ Редкол.: П.С.Сохань (голова) та ін. – К.: Наук. думка, 1991.

4. А. В. Швецова. - Сімф. : Таврія, 1999. - 264 c. - Бібліогр.: с. 253-264. - укp.

5. Нечуй-Левицький І.С. Кайдашева сім’я: К.: «Дніпро», 1980.