ПОНЯТТЯ СКЛАДУ ЗЛОЧИНУ ТА ЙОГО ЗНАЧЕННЯ.

ПЛАН

ВСТУП…………………………………………………………………………..…..3

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ СКЛАДУ ЗЛОЧИНУ ТА ЙОГО ЗНАЧЕННЯ. .…..5
РОЗДІЛ 2. ЕЛЕМЕНТИ ТА ОЗНАКИ СКЛАДУ ЗЛОЧИНУ. ……………..8
  РОЗДІЛ 3. ВИДИ СКЛАДІВ ЗЛОЧИНУ. ………………………………….…16
  РОЗДІЛ 4. СКЛАД ЗЛОЧИНУ І КВАЛІФІКАЦІЯ ЗЛОЧИНУ………..….20

ВИСНОВКИ…………………………………………………………………..……22

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………………………26

ВСТУП

Актуальність теми. Прийняття 5 квітня 2001 р. нового Кримінального Кодексу України як важливий етап проведеної в нашій країні правової реформи, ставить перед наукою кримінального права необхідність всебічного дослідження проблем навчання про злочин з метою вироблення науково обгрунтованих рекомендацій із правильного застосування нового Закону, а також подальшого прогнозування нормотворчої діяльності. У зв’язку з цим, безсумнівну актуальність здобуває розробка питань, які пов’язані із вивченням різних за конструкцією складів злочинів, передбачених у КК України, особливо тих одиничних деліктів, що ускладнені за своїм змістом. Оскільки однією з найважливіших і найзмістовніших категорій у кримінальному праві України є склад злочину, за допомогою якого здійснюється нормативне позначення конкретного злочину, опис відповідних елементів й ознак, а також реалізація провідних завдань, без яких неможливе існування галузі кримінального законодавства та доктрини кримінального права.

Досягнення якісно нового стану суспільства в умовах реального суверенітету потребує не лише докорінних перетворень у всіх сферах життя — політиці, економіці, соціальній і духовній, а й подолання негативних явищ, що ще існують на сьогодні. Серед них особливого значення набуває посилення боротьби зі злочинністю і правопорушеннями. Як відомо, питома вага злочинності в останні роки має стійку тенденцію до зростання. В наш час в Україні дуже різко зростає рівень злочинності та збільшується кількість тяжких злочинів. Причинами цього є як політична нестабільність, так і скрутне економічне становище нашої держави. На думку українських науковців-криміналістів, саме економічні проблеми є одним із приводів до вчинення такої великої кількості злочинів на Україні.

Основним в цій процедурі є встановлення у діях злочинця передбаченого кримінальним законом злочину, а точніше складу злочину. Встановлення складу злочину вимагає наявності у працівників правоохоронних органів певних знань та особливостей застосування норм кримінального права. Вивченням особливостей застосування кримінальних норм займається наука кримінального права. Всі дослідження науковців криміналістів у галузі застосування норм кримінального права складають вчення кримінального права. Вчення про злочин та склад злочину є складовими частинами та найбільш важливими розділами науки кримінального права. Злочин вивчається в Загальній частині кримінального права. Вивчення ознак та елементів злочину має важливе значення для практичного застосування кримінального закону. Вивчення злочину має важливе значення також і для вивчення і розуміння такого розділу курсу кримінального процесу як докази, оскільки ознаки складу злочину входять в предмет доказування по кожній кримінальній справі.

Метою роботи є аналіз поняття, видів та значення складу злочину в кримінальному праві.

Досягненню поставленої мети підпорядковані наступні основні завдання:

 — аналіз елементів складу злочину, а саме об’єкта, суб’єкта, об’єктивної та суб’єктивної сторони;

— розгляд значення складу злочину для кримінально-правової кваліфікації;

 — з’ясування значення класифікації складів злочинів для визначення моменту закінчення злочину;

 Об’єктом роботи є склад злочину як законодавча конструкція, яка становить собою зафіксований в законі абстрактний опис найбільш типових ознак певного виду суспільно небезпечних діянь.

Предметом роботи є кримінальне законодавство України, теорії (концепції) поняття „склад злочину”, а також підходи щодо розуміння окремих характеристик складу злочину, поширені у вітчизняній та західній кримінально-правовій доктрині.

РОЗДІЛ 1

ПОНЯТТЯ СКЛАДУ ЗЛОЧИНУ ТА ЙОГО ЗНАЧЕННЯ

Сьогодні у розкритті поняття складу злочину в теорії кримінального права є ціла низка спірних питань, головне з яких є таке: яке загальне явище відображає це поняття? З цього приводу в кримінально-правовій літературі існують три точки зору, кожна з яких заслуговує на увагу. Перша зводиться до того, що склад злочину – це правове поняття, яке становить законодавчу характеристику (модель) злочину, що містить сукупність (систему) юридичних ознак, які характеризують окремі елементи злочину і в сукупності утворюють його склад . Прихильники другої точки зору розглядають склад злочину як соціально-правове явище, факт реального життя – «діяння, що містить у кримінальному законі суттєві ознаки злочину»; бо «сукупність фактів, з якою норма пов’язує кримінально-правові наслідки». За висловленою останнім часом ще однією точкою зору, склад злочину – це певна теоретична конструкція, наукова абстракція, яку майже кожен автор, який торкається проблеми складу злочину, розуміє і тлумачить по-своєму . Взагалі, у теорії кримінального права термін «склад злочину» вживається у трьох різних значеннях: як законодавча модель злочину певного виду (окремого різновиду такого злочину), яка, по суті, є юридичною конструкцією, за допомогою якої законодавець певний тип суспільно небезпечної поведінки визначає у кримінальному праві як злочин певного виду; для найменування такої конструкції доцільно вживати термін «юридичний склад злочину»; як поєднання юридичних фактів, що має системний характер і є своєрідною «фактичною конструкцією»; тому це означає, що для визнання діяння конкретним злочином потрібна не лише наявність (сукупність) відповідних юридичних фактів, а й певний зв’язок між ними; тому для найменування цього поняття доцільно вживати термін «фактичний склад злочину»; як категорія науки кримінального права, суто теоретична конструкція [14, c. 123].

Слушна, на мій погляд, також позиція, за якою при визначенні поняття складу злочину слід враховувати, що таким поняттям ми оперуємо, коли йдеться про склад злочину як інститут Загальної частини кримінального права, а також у випадку коли йдеться про конкретний злочин (крадіжку, грабіж, тощо). Відтак визначаючи поняття складу злочину слід враховувати і ступінь конкретизації цього поняття, а отже, вести мову про: 1) загальне вчення про склад злочину як теоретичну конструкцію; 2) склад конкретного злочину, як юридичну конструкцію, зафіксовану в КК України (далі — склад конкретного злочину); 3) склад злочину, як інструмент у кримінально-правовій кваліфікації . Загальне поняття складу злочину не існує як таке у законі, а є результатом узагальнення всіх злочинних діянь і утворює певну модель складу злочину, наділену всіма можливими ознаками, тому В.М, Кудрявцев називає такий склад «максимальною конструкцією». Склад конкретного злочину являє собою сукупність передбачених кримінальним законом необхідних і достатніх об’єктивних і суб’єктивних ознак визначеного змісту, притаманних саме цьому злочину. Ознаки складу конкретного злочину є необхідним в тому значенні що без них нема складу цього злочину, нема підстав застосування до особи кримінальної відповідальності саме за цей злочин. За відсутності хоча б однієї з таких ознак діяння або ж визнається іншим злочином, або ж не є злочинним [18, c. 234].

Ознаки складу конкретного злочину достатні тому, що нема необхідності встановлювати які-небудь додаткові ознаки, щоб мати підставу для висновку про наявність складу цього злочину, щоб мати підстави застосування кримінальної відповідальності до конкретної особи саме за цей злочин. Визначений зміст ознак складу конкретного злочину означав, що якщо загальний склад злочину це лише перелік ознак, які його утворюють, то у складі конкретного злочину вони наповнюються визначеним змістом. Наприклад, ознакою об’єктивної сторони загального складу злочину є суспільно-небезпечне діяння (будь-яке), ознакою ж об’єктивної сторони (наприклад, убивств) є суспільно небезпечне діяння посягання на життя іншої людини, а не будь яке . Якщо з приводу поняття складу злочину і мають місце розходження в позиціях вчених, та як аксіома приймається те, що його утворюють чотири групи ознак, що називаються у теорії кримінального права елементами складу злочину: об’єкт, об’єктивна сторона, суб’єкт та суб’єктивна сторона. Саме за змістом ознак, що утворюють ці елементи, один злочин буде відрізнятися від іншого [22, c. 255].

В науці кримінального права України вчення про склад злочину належить до однієї з центральних проблем, бо наука кримінального права і цілому повинна служити теоретичною основою розвитку і вдосконалення кримінального законодавства, вивчити і узагальнювати практику його застосування, викривати помилки, виховувати глибоку повагу до закону, то без перебільшення можна стверджувати, що загальне вчення про склад злочину є теоретичним фундаментом правильної побудови інститутів і норм кримінального права і практики їх застосування, теоретичною основою законності в здійсненні правосуддя в кримінальних справах.

Але не завжди вченню про склад злочину надавалося таке значення. В історичному процесі склад злочину зазнав деяких істотних змін.

До кримінального права цей термін починає входити наприкінці сімнадцятого століття. Першими в його теперішньому значенні, почали використовувати юристи А.Фейербах і Штюбель.

Щодо розвитку поняття складу злочину в роки радянської влади то розробка даного питання почалася з 20-х років. Так в 1925р. в підручнику з Кримінального права професор А.Н.Трайнін сформулював чітку думку про те, що питання про підстави кримінальної відповідальності необхідно розгляді; і дати в тісному зв"язку з конкретними складом злочину:

" Непохитним залишається основне початок: кримінально караним може бути лише те діяння, яке відповідає одному з складів злочину опис в диспозиції Особливої частини " [7, c. 456].

РОЗДІЛ 2

ЕЛЕМЕНТИ ТА ОЗНАКИ СКЛАДУ ЗЛОЧИНУ

У кожному складі злочину виділяють його елементи. Ними є:  об’єкт злочину; об’єктивна сторона злочину (їх сукупність називають об’єктивними ознаками складу);  суб’єкт злочину;  суб’єктивна сторона злочину (вони в сукупності називаються суб’єктивними ознаками складу). У своїй єдності ці об’єктивні і суб’єктивні ознаки й утворюють склад злочину.

Об’єкт складу злочину

Кожен злочин завжди посягає на певний об’єкт, спричиняє йому шкоду або створює загрозу заподіяння такої шкоди. Будучи одним із чотирьох елементів складу злочину, об’єкт злочину дає можливість визначити суспільно-політичну сутність злочину, з’ясувати його суспільно небезпечні наслідки. Чим більш важливим є об’єкт, тим більш небезпечним є злочин, а отже, тим більш пріоритетною повинна бути кримінально-правова охорона даного об’єкта . Об’єкт злочину – це те, на що посягає особа, яка вчиняє злочинне діяння. Об’єктом злочину завжди виступає те благо, якому злочином завдається реальна шкода чи створюється загроза заподіяння такої шкоди. Об’єктом злочину є ті суспільні відносини, на які посягає злочин, завдаючи їм певної шкоди, і які поставлені під охорону закону про кримінальну відповідальність, Для правильного з’ясування сутності об’єкта злочину і «механізму» злочинного посягання на нього важливо визначити структуру суспільних відносин і взаємодію між різними елементами їх складових частин. У філософській і правовій науці загальновизнано, що структурними елементами суспільних відносин є: 1) предмети (об’єкти), відносно яких виникають суспільні відносини; 2) суб’єкти (учасники, носії”) суспільних відносин, ті, між ким суспільні відносини виникають; 3) соціальний зв’язок, у якому проявляється зміст суспільних відносин [19, c. 23].

Суб’єктами суспільних відносин (учасниками відносин) можуть виступати держава, різноманітні об’єднання громадян, юридичні та фізичні особи. Безсуб’єктних відносин у суспільстві бути не може. Якщо немає учасників відносин, то не існує й самих відносин, які завжди являють собою певні соціальні зв’язки, стосунки між їх учасниками. Чітке встановлення кола учасників суспільних відносин, тобто їх суб’єктивного складу, а також їх соціальних функцій у самих відносинах, дозволяє визначити та відокремити ті суспільні відносини, які виступають об’єктом того чи іншого злочину. Предметом суспільних відносин є все те, з приводу чого або у зв’язку з чим існують ці відносини . До предметів відносин належать майно, речі, матеріальні та духовні цінності, а також сама людина. Наприклад, в об’єкті такого злочину, як підміна чужої дитини (ст. 148 КК України), остання є лише предметом відносин, що охороняються законом, а їх суб’єктами виступають батьки цієї дитини. Залежно від особливостей предмета всі суспільні відносини прийнято поділяти на дві основні групи – матеріальні (предметом яких є майно, тварини, рослини тощо) та нематеріальні (державна влада, духовні блага тощо) . Соціальний зв’язок як зміст суспільних відносин – це певна взаємодія, певний взаємозв’язок суб’єктів цих відносин. Важливо зазначити, що соціальний зв’язок завжди виникає та існує з приводу конкретного предмета суспільних відносин, а тому йому властивий предметний характер [23, c. 209].

Так само, як і суспільні відносини, соціальний зв’язок має об’єктивний прояв, тобто існує у реальній дійсності. Ззовні соціальний зв’язок виявляється насамперед у різних формах людської діяльності (нормальне функціонування органів державної влади; раціональне використання природних ресурсів; забезпечення безпечних умов праці на виробництві тощо), а також в особливостях правового або соціального статусу громадян, у соціальних інститутах тощо. Ось чому для з’ясування сутності соціального зв’язку потрібно спочатку встановити зміст діяльності (поведінки) суб’єктів відносин . З урахуванням викладеного зазначимо, що всі елементи суспільних відносин перебувають у нерозривному зв’язку між собою [12, c. 33].

При заподіянні шкоди хоча б одному з елементів суспільних відносин руйнуються, спотворюються всі інші. Механізм спричинення шкоди суспільним відносинам полягає в тому, що злочин, посягаючи хоча б на один із його елементів, руйнує їх у цілому. У науці кримінального права найпоширенішою є триступенева класифікація об’єктів «за вертикаллю» (загальний, родовий і безпосередній). Ця класифікація цілком відповідає потребам практики дуже логічна, бо вона ґрунтується на співвідношенні філософських категорій «загального», «особливого» і «окремого». Загальним об’єктом злочину є уся сукупність суспільних відносин, поставлених під охорону кримінального закону. Тобто – це система всіх об’єктів кримінально-правової охорони. Під родовим (груповим) об’єктом розуміють окрему групу однорідних або тотожних за своєю соціальною і економічною сутністю суспільних відносин, які через це повинні охоронятися єдиним комплексом взаємозалежних кримінально-правових норм.. Видовий об’єкт – це частина родового об’єкта, яка об’єднує в межах останнього групу близьких між собою суспільних відносин. Видовий об’єкт співвідноситься із родовим як частина і ціле. (наприклад, злочини проти життя особи). Найбільше значення як для правотворчої, так і для правозастосовної діяльності має безпосередній об’єкт злочину – це ті конкретні суспільні відносини, які поставлені законодавцем під охорону певної статті Особливої частини КК і яким завдається шкоди злочином, що підпадає під ознаки конкретного складу злочину. Родовий і безпосередній об’єкти найчастіше співвідносяться як ціле та частина [20, c. 289].

Об’єктивна сторона складу злочину

Злочин, як і усяке інше явище, можна розглядати з різних точок зору. Оскільки злочин – це людський поступок, то цілком закономірним та досить важливим є його психологічний аналіз – вивчення злочину як прояву властивостей даної особи, розкриття мотивів та цілей злочинця. При цьому уясняться внутрішня, суб’єктивна сторона злочинної поведінки та встановлюються його безпосередні причини . Даний аналіз знаходиться у тісному зв’язку з розробкою загального вчення про причини злочинності в суспільстві. Віддаючи належне вивченню даних питань, слід, однак, сказати, що не менш важливим є і інший аспект вивчення злочину, при якому звертається основна увага на його зовнішню, об’єктивну сторону. Як і усякий акт зовнішньої людської поведінки, злочин представляє собою визначену психофізичну єдність. Він не тільки має суб’єктивний, психічний зміст, але разом з тим виражається у зовнішніх, об’єктивних формах поведінки, в дії (бездіяльності) суб’єкта, що викликає зміни оточуючої дійсності. В суспільстві злочин, будучи анти суспільною поведінкою, негативно впливає на суспільні відносини та їх учасників, заподіюючи шкоду тим чи іншим інтересам суспільства. Як вказується у ст. 1 КК України, злочин посягає на права і свободи людини і громадянина, власність, громадський порядок та громадську безпеку, довкілля, конституційний устрій України. Яким чином здійснюється цей негативний вплив на суспільні відносини? Для того щоб відповісти на це запитання, необхідно розкрити механізм суспільно небезпечного посягання, прослідити зв’язок між вчиненими діяннями людини та послідуючими змінами в оточуючій дійсності, в більшій або меншій мірі відволіктись від інших властивостей або ознак діяння, зокрема, від його суб’єктивних ознак. При такому аналізі розглядаються головним чином зовнішні форми процесу посягання , на охоронюваний законом об’єкт, утворюючі об’єктивну сторону злочину, звертається увага на ту об’єктивну шкоду, яку заподіює злочин охоронюваним інтересам суспільства, викривається негативне соціальне значення для суспільства [1, c. 14-16].

Аналіз об’єктивних ознак злочину має важливе значення по проведенню заходів для їх попередження. Звичайно, обидва вказані аспекти знаходяться у тісному взаємозв’язку. Неможливо правильно зрозуміти механізм вчинення злочину, не враховуючи того, що він вчиняється людиною, що переслідує визначені цілі та діючій у суспільстві, серед інших людей. Але таким ж неправильним було б обмежуватись психологічним аспектом, забуваючи про те, що саме об’єктивна сторона злочину є реальним втіленням та вираженням на зовні цілей та намірів суб’єкта і що саме в ній в кінцевому рахунку проявляється основна соціальна властивість злочину – його суспільна небезпечність. Виділення об’єктивної сторони як елементу єдиного злочину носить умовний характер – в тому значенні, що в реальній дійсності не існує один цей елемент злочину (як і інші його елементи). Однак таке умовне розчленування має під собою підґрунтя, так як кожен із елементів злочину характеризує його із особливої сторони та окремий аналіз цих елементів дозволяє більш глибоко уяснити соціальну сутність та юридичну природу злочину в цілому. Об’єктивна сторона злочину є процес суспільно небезпечного та протиправного посягання на охоронювані законом інтереси, розглядуваний аз його зовнішньої сторони, з точки зору послідовного розвитку тих подій і явищ, котрі починаються із злочинної дії (бездіяльності) суб’єкта та закінчуються настанням злочинного результату . Коли говорять про злочин як про факт, що відбувся, на перший план виступають тільки деякі ознаки об’єктивної сторони, та перш за все результат, що настав. Однак злочин – це не застигле, статичне явище, а процес, що розвивається у просторі та часі. Він включає більш або менш продовжувану та різноманітну поведінку особи, дію різних сил природи, що приведені людиною в рух, та настання змін в предметах зовнішнього світу, у соціальних явищах – суспільних відносинах. На протязі цього часу об’єктивна сторона безперервно розвивається. При цьому можна виділити три основних етапи (або елементи), з котрих у найбільш загальному випадку складається об’єктивна сторона Першим етапом, початковим елементом злочину завжди є суспільно небезпечне діяння (бездіяльність) суб’єкта. Однак воно не відноситься до об’єктивної сторони повністю [9, c. 104].

Людське діяння є єдністю суб’єктивних і об’єктивних ознак. Воно одночасно і суб’єктивне і об’єктивне так як представляє собою прояв внутрішніх властивостей людської особистості та разом з тим служить формою взаємодії людини із зовнішньою дійсністю. Тому у об’єктивну сторону злочину діяння входить не повністю (як це має місце зі злочинним результатом), а тільки своєю зовнішньою (виконавчою, фізичною) стороною, своїм зовнішнім виразом. При розгляді фізичного діяння його слід брати не ізольовано, а в тих конкретних умовах місця, часу та оточуючої обстановки, у яких воно було вчинено. Тому істотними характеристиками злочинної дії (бездіяльності) є спосіб, місце, час і обстановка вчинення злочину. Однак вони не є самостійними елементами об’єктивної сторони, так як вони тільки характеризують діяння (дію або бездіяльність) злочинця. До об’єктивної сторони відносяться тому не самі спосіб, місце, час і обстановка вчинення злочину, узяті окремо або поряд з діянням (бездіяльністю), а зовнішня сторона суспільно небезпечної дії (бездіяльності), виконана визначеним способом у даних умовах місця, часу та обстановки. Дія (бездіяльність) особи відбувається на протязі більш або менш продовжуваного часу та утворює перший, але не єдиний етап процесу злочинного посягання. Вчиняючи суспільно небезпечні дії, суб’єкт впливає на оточуючу дійсність, чинить в ній різноманітні зміни, які у свою чергу викликають подальший розвиток подій [16, c. 108].

На цьому етапі, який носить назву причинного зв’язку між діянням та злочинним результатом, розвиток подій може набути різноманітного напрямку в залежності як від характеру поступка, так і від умов місця, часу та обстановки. Приєднання нових сил, втручання інших осіб, зміна оточуючих умов в цей період служить, однією з істотних причин великої різноманітності форм об’єктивної сторони [21, c. 204].

На кінець, злочин закінчується настанням суспільно небезпечних змін в об’єкті посягання. Ці зміни, що представляють собою шкоду суспільним відносинам, відносяться до третього елемента об’єктивної сторони – злочинних наслідків. Причинний зв’язок та злочинні наслідки на відміну від злочинної дії (бездіяльності), що має подвійну природу, носять сугубо об’єктивний характер та повністю входять у зміст об’єктивної сторони. Таким чином, в об’єктивну сторону злочину входять: 1) зовнішня сторона суспільно небезпечного діяння (дії або бездіяльності) та 2) зміни, що відбуваються внаслідок такого діяння в оточуючому світі, включаючи 3) заподіяння шкоди охоронюваним кримінальним законом суспільним відносинам. Інакше кажучи, об’єктивна сторона злочину є механізмом суспільно небезпечного та протиправного посягання, аналізованого з точки зору зовнішніх форм його розвитку та негативного впливу . Усі ознаки об’єктивної сторони злочину з погляду їх описування (закріплення) у диспозиціях статей Особливої частини КК України можна поділити на дві групи: обов’язкові (необхідні) і факультативні. До обов’язкових ознак належить діяння у формі дії або бездіяльності. Без діяння, інакше кажучи, без конкретного акту суспільно небезпечної поведінки людини, не може бути вчинений жоден злочин. Діяння завжди або безпосередньо вказується в диспозиції статті Особливої частини КК України або однозначно випливає з її змісту і, таким чином, виступає обов’язковою ознакою об’єктивної сторони складу злочину [17, c. 205].

Суб’єкт складу злочину

Частина 1 ст. 18 КК України визначає, що «суб’єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якою може наставати кримінальна відповідальність». Отже, суб’єкт злочину як елемент складу злочину характеризується трьома обов’язковими ознаками: це особа 1) фізична, 2) осудна, 3) яка досягла певного віку [2, c. 17].

 Суб’єкт злочину – це один із елементів будь-якого складу злочину. Складовими поняття “суб’єкт злочину” вважаються: фізична осудна особа, її вік, а в деяких випадках ще й спеціальні ознаки суб’єкта, які можуть стосуватися різних властивостей особи (громадянство, посадове становище). Поняття “суб’єкт злочину” важливе для кваліфікації злочинів та вирішення питання про кримінальну відповідальність особи [3, c. 45].

Поняття “особа злочинця” охоплює широке коло соціально значимих властивостей (ознак) особи – соціально-демографічні, морально-психологічні, психо-фізичні, – тобто зв’язки особи з іншими людьми; соціальні ролі, які особа виконує в суспільстві; її моральний і духовний світ, індивідуальні особливості, її життєві настанови [4, c. 83].

Суб’єктивна сторона складу злочину

Суб’єктивна сторона складу злочину утворює його психологічний зміст, тобто характеризує процеси, що протікають у психіці винного. Вона не піддається безпосередньому чуттєвому сприйняттю, а пізнається тільки шляхом аналізу та оцінки всіх об’єктивних обставин скоєння злочину. Утворюючи психологічний зміст суспільно небезпечного діяння, суб’єктивна сторона злочину є його внутрішньою (у відношенні до об’єктивної сторони) стороною. Вона нерозривно пов’язана з іншими елементами складу злочину, оскільки в психіці суб’єкта знаходять відображення всі об’єктивні якості злочинного діяння. На думку М. Бажанова, суб’єктивна сторона складу — злочину визначається як психічна діяльність особи, безпосередньо пов’язану з вчиненням злочину [4, c. 85] .

П. Матишевський її визначає як внутрішню сторону злочинного діяння; як внутрішні процеси, які відбуваються у психіці осудної особи під час скоєння нею передбаченого кримінальним законом суспільно небезпечного діяння . Вони тісно і пов’язані між собою, однак зміст і значення їх неоднакові. Вина особи — це основна, обов’язкова ознака суб’єктивної сторони і значною мірою її зміст. Відсутність вини виключає суб’єктивну сторону і тим самим склад злочину [5, c. 73].

Питання про зміст суб’єктивної сторони злочину, точніше – про її співвідношення з виною, досі є дискусійним у вітчизняній юридичній науці і тому існує три підходи щодо розуміння даної проблеми: 1) вина і суб’єктивна сторона злочину – це поняття тотожні; 2) вина є поняття ширше, ніж суб’єктивна сторона злочину; 3) психологічний зміст суб’єктивної сторони злочину розкривається за допомогою таких юридичних ознак як вина, мотив, мета та емоції, що характеризують різні форми психічної активності людини. Учені, які є прихильниками першого підходу (П. Дагель, Д. Котов, Г. Кригер, І. Лекшас, Ю. Красиков) стверджують, що вина і суб’єктивна сторона злочину – це поняття тотожні, оскільки інтелектуально-вольова діяльність людини нерозривно пов’язана з мотиваційною і емоційною діяльністю [6, c. 68].

РОЗДІЛ 3

ВИДИ СКЛАДІВ ЗЛОЧИНУ

Матеріальний , формальний склад злочину

За особливостями конструкції виділяють злочини з формальним складом, злочини з матеріальним складом і злочини з усіченим складом. Особливостями такої класифікації є те, що вона: а) стосується лише юридичних складів закінчених злочинів, тобто не поширюється на “особливі” юридичні склади, які фіксують попередню злочинну діяльність; б) має узгоджуватися з висновками, зробленими в межах класифікації юридичних складів злочинів за іншими підставами. Таке конструювання ґрунтується на тому, що будь-який злочин у своєму розвитку може пройти цілий ряд стадій (етапів): готування, замах, закінчений злочин. Причому окремим видам злочинної діяльності властива винятково висока суспільна небезпечність вже на ранніх стадіях її розвитку. Тому законодавець закріплює нерідко момент закінчення таких злочинів уже на стадії замаху чи навіть готування, не пов’язуючи закінчення злочину з фактом настання суспільне небезпечних наслідків. Злочинами з формальним складом називають такі, що не містять у собі як обов’язкову ознаку суспільне небезпечні наслідки, а тому злочин вважається закінченим з моменту вчинення зазначених у законі діянь. Наприклад, ч. 1 ст. 331 КК України встановлює відповідальність за незаконне перетинання державного кордону [6, c. 70].

І цей злочин вважається закінченим з моменту вчинення самого діяння (переходу), незалежно від можливих наслідків. Злочинами з матеріальним складом вважаються такі, при конструюванні яких як обов’язкові ознаки об’єктивної сторони включаються певні суспільне небезпечні наслідки вчиненого злочину. У таких складах об’єктивна сторона отримує свій повний розвиток лише за умови настання зазначених наслідків і тільки з цього моменту злочин вважається закінченим. У злочинах з матеріальним складом потрібно обов’язково встановлювати причинний зв’язок між самим діянням і суспільне небезпечними наслідками, що настали. Прикладом злочину з матеріальним складом є вбивство, що вважається кінченим лише з моменту смерті потерпілого (ст. 115 КК України). Сам по собі факт пострілу в жертву з метою її вбивства не утворює складу закінченого злочину, оскільки не настав передбачений кримінальним законом наслідок – смерть іншої людини. Такі дії повинні кваліфікуватися лише як замах на вбивство (статті 15 і 115 КК України). Різновидом злочинів із формальним складом визнаються так звані усічені склади злочинів, які у зв’язку з їх підвищеною суспільною небезпекою визнаються закінченими на більш ранніх стадіях вчинення злочину: готуванні або замаху. Момент закінчення злочину у таких складах переноситься на стадію попередньої злочинної діяльності [8, c. 55].

Простий та складний склад злочину

Однією з класифікацій складів злочинів, що запропонована науковцями, є їх поділ за способом опису ознак у законі. Єдина особливість цієї класифікації полягає в тому, що вона має враховувати рівень законодавчої техніки, притаманної чинному кри-мінальному законодавству України, в тому числі і ряд її суттєвих недоліків. Це стосується, зокрема, тих випадків, коли: а) в одній і тій самій статті Особливої частини КК України передбачені “специфічні” частини юридичних складів зло¬чинів різних видів, наприклад, привласнення чи розтрата державного або колективного майна і розкрадання державного або колективного майна шляхом зловживання посадо¬вою особою своїм посадовим становищем (частини 1, 2 ст. 191 КК України); б) у одних випадках окремими пунктами позначені кваліфікуючі ознаки одного й того самого кваліфікованого складу злочину, в іншому — “специфічні” частини різних (кваліфікованих та особливо кваліфікованих) скла¬дів злочинів; в) у деяких юридичних складах не зазначена форма вини, і вона не може бути з’ясована шляхом однозначного тлумачення інших еле¬ментів та ознак (ст.156 КК України) [10, c. 266].

Такі й подібні випадки значно ускладнюють віднесення окремих юридичних скла¬дів злочинів до того чи іншого виду в межах їх кла¬сифікації за способом описання в кримінальному законі . За цим критерієм склади злочишв поділяються на прості і складні. Простий склад злочину містить опис ознак одного діяння, що посягає на один об’єкт, вчинюється однією дією і характеризується однією формою вини (наприклад, склад крадіжки, передбачений ч. 1 ст. 185 КК України). Складний склад злочину характеризується наявністю: а) двох і більше безпосередніх об’єктів (наприклад, склад розбійного нападу – ст. 187 КК України), б) двох форм вини – складної (змішаної) (наприклад, склад умисного тяжкого тілесного ушкодження, яке потягло за собою смерть потерпілого – ч. 2 ст. 121 КК України), в) двох або більше дій, що утворюють об’єктивну сторону складу злочину (наприклад, ст. 357 КК України – викрадення, привласнення, вимагання офіційних документів, штампів чи печаток або заволодіння ними шляхом шахрайства чи зловживання особи своїм службовим становищем…). До числа складних належать також склади злочинів, об’єктивна сторона яких характеризується різними способами вчинення злочину або настанням різних наслідків . К.Т. Тедеєв з цього приводу зазначає, що „в певних випадках (виділено нами. – Т.Д.) значення має і структура таких складів (прості чи складні)” [11, c. 307].

Як на мою думку, ця класифікація має важливе значення для визначення нормативного моменту закінчення злочину завжди. Адже, якщо склад злочину сформульовано в законі як простий, то і злочин, відповідальність за вчинення якого передбачена у статті (частині статті) КК України, що закріплює такий склад, завжди буде простою, а відтак момент його закінчення буде встановлюватися за певними правилами. Якщо ж склад злочину у КК України сформульовано як складний, то злочин, відповідальність за вчинення якого передбачена у статті (частині статті) КК України, що закріплює такий склад, може бути або простою, або ускладненою (складною), що визначатиме певні особливості встановлення моменту закінчення такого злочину. Поняття простого складу злочину; на мою думку, найбільш визначено П.Л. Фрісом: „Прості – це склади злочинів, які визначаютъся одиничністю всіх його елементів і передбачають один об’єкт посягання, одне діяння, одну форму вини тощо” [13, c. 256].

Складний є антиподом простого, тобто не склад, в якому його об’єктивні ознаки не є одиничними, навпаки, він, наприклад, містить декілька альтернативних чи обов’язкових діянь, декілька альтернативних чи обов’язкових наслідків тошо. класифікувавши склади злочинів за обидвома критеріями одночасно (особливостями конструкції та способом опису у законі), можу виділити такі їх види: формальний склад: простий з одним діянням, складний – з кількома альтернативними діяннями чи з кількома обов’язковими діяннями; матеріальний склад: простий з одним наслідком, складний – з кількома альтернативними наслідками чи з кількома обов’язковими наслідками. І саме такі види складів злочинів, на мою думку, визначають нормативний момент закінчення злочину. Таким чином, при вирішенні питання про момент закінчення злочину доцільно виділяти та розмежовувати нормативний та фактичний моменти його закінчення. Нормативний момент закінчення злочину має значення для вирішення питания про кваліфікацію дій винного лише за статтею (частиною статті) Особливої частини КК України, чи також з посиланням на відповідну частину ст.ст. 14, 15 КК України; фактичний – має місце з моменту реального припинення особою злочннної поведінки. Нормативний момент закінчення злочину як реального факту визначається особливостями закріплення ознак складу злочину в статті (частин статті) Особливої частинн КК України, яка встановлює відповідальність за його вчинення. Для визначення нормативного моменту закінчення злочину має значення вид складу злочину, ознаки якого закріплені у статті (частині статті): по-перше, за особливостями його конструкції (конструкції об’єктивної сторони) (матеріалъний він чи формальний); по-друге, за способом опису ознак такого складу у законі (простий він чи складний). Отже, можна з врахуванням виду їх складу запропонувати класифікувати злочини за моментом їх закінчення на: 1) злочини, склад яких є простим формальним; 2) злочини, склад яких є складним формальним; 3) злочини, склад яких є простим матеріальним; 4) злочини, склад яких є складним матеріальним [25, c. 673].

РОЗДІЛ 4

СКЛАД ЗЛОЧИНУ І КВАЛІФІКАЦІЯ ЗЛОЧИНУ

Кваліфікація злочину є центральним питанням вирішення будь-якої

 кримінальної справи. Відповіді на питання, який саме злочин вчинено, хто

його вчинив, винний він у цьому чи невинний, якого заслуговує покарання, можливо одержати тільки внаслідок правильної кваліфікації.

Кваліфікація злочинів - це результат кримінально-правової оцінки діяння органами дізнання, попереднього розслідування (досудового слідства) прокуратури й суду, внаслідок чого констатовано, що скоєне є злочином, визначено норму кримінального закону, яка передбачає

 відповідальність за скоєне, і встановлено відповідність між юридично значущими ознаками посягання й ознаками злочину, передбаченими законом, та процесуально закріплено висновок про наявність такої відповідальності. Кваліфікація являє собою певний розумово-логічний процес, що здійснюється за законами формальної логіки з використанням таких прийомів і методів, як індукція й дедукція, аналіз і синтез, сходження від абстрактного до конкретного [15, c. 560].

Через кваліфікацію дається правильна юридична й соціально-політично характеристика вчиненого суспільно небезпечного діяння. Необхідною умовою правильної кваліфікації є точне і достовірне встановлення усіх фактичних обставин вчиненого суспільно небезпечного діяння, а також глибоке знання діючого кримінального законодавства. Тобто, глибоке дослідження факту вчиненого діяння повинно поєднуватися з глибоким знанням закону. Кваліфікація - це не тільки встановлення фактичних даних про подію злочину, а й відшукання логічного зв"язку між подією злочину і конкретним складом злочину. Кожен злочин має безліч ознак, але далеко не всі вони враховуються при кваліфікації: необхідно відібрати лише ті юридично значущі об"єктивні й суб"єктивні ознаки, що входять до складу конкретно вчиненого діяння. І якщо їх сукупність буде відповідати сукупності передбачених законом ознак, то це свідчить про наявність у діях винної особи складу певного злочину, а відсутність хоча б однієї з необхідних ознак – про відсутність у діях особи конкретного складу злочину. Кваліфікація - це, насамперед, певний розумовий процес, що виражається в послідовному встановленні точної відповідності усіх ознак конкретного суспільно небезпечного діяння ознакам складу злочину, закріпленого кримінальним законом.  

       При цьому встановлення складу злочину, як підстави кримінальної відповідальності, є головним завданням кваліфікації, а сам склад злочину виступає в якості юридичної підстави кваліфікації. Процес реалізації кваліфікації проходить ряд етапів, на кожному з яких здійснюється повний цикл пізнання, наслідки якого відображаються в певних процесуальних документах: постановах слідчого та прокурора, ухвалах та вироках суду. Залежно від того, хто здійснює кваліфікацію, розрізняють:

1. Офіційна (легальна) кваліфікація - це кваліфікація, що здійснюється у кримінальних справах уповноваженими на те державою особами (працівниками органів дізнання, слідчими, прокурорами та суддями). Наслідки такої кваліфікації закріплюються в процесуальних документах (постановах, ухвалах, вироках) і мають обов"язковий характер (є юридично значущими).

2. Неофіційна кваліфікація - це відповідна правова оцінка, що дається окремими громадянами, науковцями у наукових статтях, монографіях, підручниках, навчальних посібниках, у виступах на наукових конференціях тощо [19, c. 56].

      Така кваліфікація не має обов"язкового характеру (не є юридично значущою), відображає лише позицію автора, але може враховуватись суб"єктами офіційної кваліфікації. Формула кваліфікації являє собою скорочену умовну вказівку на статті, частини й пункти статей Загальної та Особливої частин КК, якими передбачена відповідальність за вчинене діяння. Фактично, це сукупність цифрових та буквених позначень, що вказують на кримінально-правові норми, які підлягають застосуванню [24, c. 456].

 

ВИСНОВКИ

 

Вітчизняні доктрина кримінального права та законодавство про кримінальну відповідальність визнають єдиною підставою кримінальної відповідальності вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбачений Кримінальним кодексом України. Склад злочину це законодавча модель, так би мовити, законодавча “формула”, яка дає змогу визнавати конкретне суспільно небезпечне діяння злочином і надає єдині необхідні та достатні підстави для кримінальної відповідальності особи, яка вчинила таке діяння (ч. 1 ст. 2 КК України). Склад злочину дозволяє вибрати необхідну кримінально-правову норму при правовій оцінці такого діяння, є необхідною умовою законності при застосуванні кримінально-правових норм тощо. 2. Склад злочину можна класифікувати за різними критеріями: за ступенем суспільної небезпеки; за структурою, тобто за способом опису ознак складу в законі; за особливістю законодавчого конструювання. За ступенем суспільної небезпечності (тяжкості) виділяють: 1) простий (іноді його називають «основний») склад злочину —йому властиві основні ознаки злочину і він не містить ні обтяжуючих (кваліфікуючих), ні пом’якшуючих обставин; 2) склад злочину з кваліфікуючими ознаками, які обтяжують відповідальність і впливають на кваліфікацію; 3) склад злочину з особливо обтяжуючими (особливо кваліфікуючими) обставинами, що надають злочину особливої суспільної небезпечності; 4) склад злочину з пом’якшуючими обставинами (так званий привілейований склад), що характеризується обставинами, які значною мірою знижують суспільну небезпечність і караність даного виду злочину. За характером структури, тобто за способом опису ознак безпосередньо в законі, склад злочину розподіляють на прості й складні. До простих відносять склад злочину, які містять ознаки одного суспільно небезпечного діяння, що посягає на один об’єкт. Складним є склад злочину, конструкція якого обтяжена будь-якими обставинами. Тому складними слід визнати склад злочину з двома об’єктами (розбій — ст. 187 КК України), з двома діями (самовільне присвоєння владних повноважень чи звання служб, особи, поєднане зі вчиненням будь-яких суспільно небезпечних діянь — ст. 353 КК України), з двома формами вини (умисне тяжке тілесне ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого, — ч. 2 ст. 121 КК України). За особливостями конструкції виділяють: злочини з формальним складом, злочини з матеріальним складом і злочини з усіченим складом. Злочинами з формальним складом називаються такі, що не включають в себе суспільно небезпечні наслідки, а тому вони вважаються закінченими від моменту вчинення зазначених у законі діянь. Злочинами з матеріальним складом вважаються такі, при визначенні яких до обов’язкових ознак об’єктивної сторони складу злочину відносять певні суспільно небезпечні наслідки їх вчинення. З усіченим складом кваліфікують злочини, момент закінчення яких за законом переноситься на стадію приготування або на стадію замаху. Визначальними елементами складу злочину є: об’єкт складу злочину, об’єктивна сторона складу злочину, суб’єкт і суб’єктивна сторона складу злочину. Кожен з указаних елементів складу злочину має певну сукупність ознак. Залежно від їх ролі в характеристиці загального поняття «склад злочину» ці ознаки поділяються на обов’язкові та факультативні. Обов’язкові — це ознаки, притаманні будь-якому складу злочину. Факультативними визнаються ознаки, що не є обов’язковими для всіх видів складу злочину і в різних злочинах можуть відігравати різну роль. До таких ознак належать час, місце, обстановка і спосіб скоєння злочину (характеризують об’єктивну, сторону складу злочину), мотив і мета (характеризують суб’єктивну сторону складу злочину), а також ознаки спеціального суб’єкта злочину . Об’єктивна сторона злочину – це зовнішня сторона суспільно небезпечного посягання, що відбувається у визначених умовах, місці та часі та заподіює шкоду суспільним відносинам. Кожен конкретний злочин має масу індивідуалізуючи його ознак, у тому числі і об’єктивних. Об’єктивні ознаки кожного злочину характеризують діяння (дію або бездіяльність) суб’єкта, який заподіює діянням суспільно небезпечну шкоду і ті зовнішні умови, у яких розкривається суспільно небезпечне посягання. Об’єктивна сторона конкретного складу злочину включає в себе строго визначені, встановлені кримінальним законом ознаки, що описують об’єктивну сторону злочину, тобто виступає в якості поняття про об’єктивну сторону злочину визначеного виду, і, як усяке поняття, не повно, а лише у загальних рисах відображає описані ним явища. Об’єктивна сторона складу злочину – це сукупність встановлених кримінальним законом ознак злочину, що характеризують зовнішній процес злочинного посягання. Таким чином, завжди, коли мова йде про конкретний злочин, не можна ототожнювати об’єм об’єктивних ознак злочину з об’єктивною стороною його складу. Об’єктивна сторона складу злочину містить лише такі ознаки, які є достатні, по-перше, для опису діяння в якості суспільно-небезпечного і по-друге, для його видової індивідуалізації, тобто для відмежування від інших складів злочинів. Крім цих, кожен конкретний злочин має багато інших об’єктивних ознак, що лежать за межами складу злочину і таких, що характеризують конкретний злочин як індивідуально-визначене явище. Об’єктивна сторона складу злочину включає в себе : 1) зовнішню (фізичну) сторону діяння; 2) суспільно-небезпечні наслідки; 3) причинний зв’язок між злочинним діянням та злочинними наслідками; 4) час, спосіб, місце, обстановку, засоби вчинення злочину. В залежності від конструкції складів злочинів (матеріальні та формальні склади) об’єктивна сторона складу злочину може бути виражена або тільки у діянні, або передбачати настання визначених наслідків та, відповідно, причинний зв’язок між діянням та наслідками. Тому в теорії кримінального права злочинне діяння йменується обов’язковою ознакою об’єктивної сторони складу злочину, а наслідки і причинний зв’язок – факультативними, як і інші ознаки об’єктивної сторони складу злочину. Суб’єктивна сторона злочину – це внутрішня сторона злочину, тобто психічна діяльність особи, що відображає ставлення її свідомості і волі до суспільно небезпечного діяння, яке вона вчиняє, і до його наслідків. Характерними ознаками (елементами) суб’єктивної сторони злочину є вина, мотив, мета та емоційний стан під час вчинення злочину. Вони тісно і пов’язані між собою, однак зміст і значення їх неоднакові. Вина особи — це основна, обов’язкова ознака суб’єктивної сторони і значною мірою її зміст. Відсутність вини виключає суб’єктивну сторону і тим самим склад злочину. Значення складу злочину полягає в тому, що він єдиний і достатній показник наявності злочину, єдина підстава кримінальної відповідальності. Тільки після встановлення в діяннях особи всіх елементів складу злочину є підстава стверджувати про скоєння нею конкретного злочину. Природно, що загальний склад злочину визначається Загальною частиною кримінального права. Конкретний же склад – це склад злочину, передбачений певною статтею КК України. Конкретні склади злочинів вивчаються Особливою частиною кримінального права і описані в ній. Склади конкретних злочинів виконують важливу функцію, бо встановлюють підставу кримінальної відповідальності і передбачають можливість призначення заходів кримінально-правового характеру. Наявність в діях чи бездіяльності особи конкретного складу злочину є підставою для міркування про наявність злочину певного виду, за скоєння якого настає кримінальна відповідальність. Загальний склад злочину не виконує і не може виконувати цієї ролі. Найважливіші аспекти складу злочину полягають в тому, що останній є: підставою для кримінальної відповідальності, підставою для класифікації, показником наявності злочину та розмежування злочинів. Велику роль відіграє і кваліфікація, так у правозастосовчій діяльності правильна кваліфікація виступає необхідною умовою дотримання законності, забезпечення конституційних прав і свобод людини і громадянина, законних інтересів юридичних осіб, відправлення справедливого правосуддя по кримінальних справах.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Бажанов М.І., Сташис В.В., Тацій В.Я. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – 480 с.

2. Бараненко Д.В. Спеціальний суб’єкт злочину: кримінально-правовий аналіз. Автореф. дис… канд. юрид. наук: 12.00.08 / Академія адвокатури України. – К., 2009. –20 с.

3. Андрушко П. П. Кваліфікація злочинів: поняття та види // Вісн. прокуратури. - 2003. - № 12. - С. 48-55.

4. Бараненко Д.В. Спеціальний суб’єкт злочину за новим кримінальним законодавством України // Правова держава. – 2002. – № 5. – С. 81-87.

5. Бараненко Д.В. Ознаки спеціального суб’єкта злочину в системі елементів складу злочину // Правова держава. – 2004. – № 7. – С. 70-75.

 6. Бараненко Д.В. Визначення спеціального суб’єкта злочину за кримінальним правом України // Правова держава. – 2003. – № 6. – С. 67-71.

7. Брайнін Я. М. Основні питання загального вчення про склад злочину. - Вид-во Київського ун-ту, 1964. - 188 с.

8. Брич Л. П. Закономірності розмежування складів злочинів // Вісник Львівського інституту внутрішніх справ. – 2004. – № 2(2). – С. 150 – 160.

9. Бурдін В.М. Кримінальна відповідальність за злочини, вчинені в стані сильного душевного хвилювання: Монографія. – Львів: ПАІС, 2006. – 200 с.

 10. Марін О. К. Кваліфікація злочинів при конкуренції кримінально-правових норм: Монографія. - К.: Атіка, 2003. - 224 с.

11. Грищук В.К. Кримінальне право України. Загальна частина: Навч. посіб. для студентів юрид. фак. вищ. навч. закл. – К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2006. – 568 с.

 12. Навроцький В. О. Теоретичні проблеми кримінально-правової кваліфікації. - К.: Атіка, 1999. - 418 с.

13. Причини необґрунтованого засудження громадян та безпідставного виправдання винних осіб (аналіз судової практики) // Вісн. Верховного Суду України. — 2000. — № 5. — С. 26—31.

14. Салій П. І. Порівняльно-правова характеристика складу злочину порушення недоторканності житла чи іншого володіння особи за законодавством України та законодавством деяких зарубіжних держав / П. І. Салій // Юридична наука. – 2012. – № 9. – С. 70–76.

15. Коржанський М. Й. Проблеми кримінального права: Монографія. – Д.: Юрид. акад. Мін-ва внутр. справ, 2003. – 200 с.

16. Коржанський М. Й. Кримінальне право України. Загальна частина. – К.: Наукова думка, 1996 р. – 334 с.

17. Коржанський М.Й. Кваліфікація злочинів / М.Й. Коржанський. – М.: Юрінком Інтер, 1998. – 380 с.

18. Кримінальне право України. Загальна частина / Під ред. Бажанова М. І., Сташиса В. В., Тація В. Я. – Київ – Харків: Юринком Інтер – Право, 2002. – 414 с.

19. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник / За ред. Мельника М. І., Клименка В. А. – К.: Юридична думка, 2004. – 352 с.

20. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник / За ред. Бажанова М. І., Сташиса В. В., Тація В. Я. 2-ге вид., перероб. і доп. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – 424 с.

21. Кримінальне право України. Особлива частина. / Під ред. Бажанова М. І., Сташиса В. В., Тація В. Я. – Київ – Харків: Юринком Інтер – Право, 2002 р. – 494 с.

22. Кримінальне право України. Особлива частина: Підручник / За ред. Мельника М.І., Клименка В.А. – К.: Юридична думка, 2004. – 656 с.

23. Кримінальне право України. Особлива частина: Підручник для студ. юрид. вузів і фак. / Андрусів Г. В., Андрушко П. П., Лиховая С. Я. та ін., за заг. Ред.. Матишевського П. С. – К.: Юринком Інтер, 1999. – 896 с.