Михайло Грушевський

Дніпропетровський державний інститут фізичної культури і спорту

Кафедра соціально-гуманітарних наук

Реферат

 З курсу: Історія України
На тему: Михайло Грушевський

в українській історії

Виконала:

                                                                                                      студентка 1-го курсу

гр. ФВ-12-2

Волчкова А.С.

Перевірив:

викладач кафедри

 соц.-гум. наук

к.і.н. Городецький О.В.

м. Дніпропетровськ

2013 р.

План

Вступ………………………………………………………………...…....3

Розділ I.   Життєвий шлях  Михайла Грушевського…………………..5

Розділ II.  Наукова творчість Михайла Грушевського……………….. 9

Розділ III. Суспільно-політичная діяльність………………………….. 15

Висновки ………………………………………………………………....17

Список використаної літератури………………………………………..18

Вступ

В історії української науки і культури кінця ХІХ – першої третини ХХ ст.. одне із почесних місць по праву належить Михайлу Сергійовичу Грушевському – видатному вченому, людині широкої ерудиції, надзвичайної працьовитості. Володіючи  енциклопедичними науковими знаннями, здатністю всебічно аналізувати і в художній формі відтворювати історичні процеси, він яскраво виявив себе в багатьох галузях знань: історії, археографії, літературознавстві, фольклористиці та ін. Але насамперед М. С. Грушевський – це визначний історик і патріот свого народу, який створив перше найбільш повне, узагальнююче дослідження з історії України від найдавніших часів до другої половини ХVІІ ст. Наукова концепція М. С. Грушевського ґрунтується на органічності єдності високого професіоналізму викладу матеріалів, глибоких знаннях літератури і джерел та оригінальності їх трактування. М. С. Грушевський як політик пройшов шлях від засновника національно-
демократичної партії Галичини і Товариства українських поступовців у Києві до творця засад української незалежної держави. Він був головою Центральної Ради, а згодом визнав Радянську владу на Україні і висловив готовність служити їй. Змінювалися його погляди, еволюціонували суспільно-політичні концепції, філософське сприйняття життя. Але любов до свого народу і до історичної істини для нього завжди були вищим мірилом в науковій творчості і політичній діяльності. Він був сином своєї епохи, тому в житті та діяльності М. С. Грушевського, як і багатьох інших визначних діячів України, з усією глибиною відбилася трагічна історична доля розчленованих політичними кордонами українських земель, що були позбавлені власної державності. Як вчений і політик М. С. Грушевський боляче переживав за долю свого народу. У кожного народу є свої історичні постаті першої величини, яких не в змозі прикрити пил віків, як і не можуть зламати їх кайдани можновладців чи оббрехати діячі псевдонауки. До таких велетнів української національної культури, політичної думки і дії останніх двох століть безперечно належать Тарас Шевченко, Іван Франко та 

                                                                                
                                                     4
Михайло Грушевський. Саме з їхніми іменами, їхньою творчою спадщиною
насамперед пов"язані ідеї відродження української культури, науки, громадської

думки, відродження історичної свідомості й національної гідності народу. Всі вони
належали до революційного крила української інтелігенції, яка ніколи не обмежувала
поле своєї діяльності суто національними проблемами, а поряд з усвідомленням
необхідності боротьби за національне визволення прагнула домогтися й визволення
соціального. Саме їхній приклад, їхня самопожертва і непримиренна позиція революційних демократів будили свідомість народу, кликали його до боротьби за державність. На такому грунті великої історичної свідомості і виріс геній М. Грушевського – невтомного дослідника історії та культури українського народу, поборника його соборності, злуки  розшматованих імперіалістичними силами всіх українських земель.

      Але якщо постаті Тараса Шевченка й Івана Франка, хоч і в заідеологізований ретуші, в цілому не підлягали забороні, то Михайла Грушевського, якщо і згадували, то
неодмінно з негативними ярликами. Його наукова, культурницька, педагогічна, громадська та політична діяльність неодмінно подавались у викривленому
віддзеркаленні. Протягом десятиліть геніального вченого і відомого політичного діяча
неодмінно зображували буржуазним націоналістом (хоч він був соціалістом-
революціонером), ідеологом і натхненником української контрреволюції (хоч
насправді він був одним із вождів української революції та федералістом), агентом
австро-німецького імперіалізму (хоч він був його непримиренним ворогом), заклятим
ворогом українського народу (хоч він залишався його вірним сином до своєї раптової
смерті), фальсифікатором історії України ( хоч нічого глибшого і достовірнішого за його
історичні дослідження на цій царині ми досі не маємо).Безцінні наукові праці М. Грушевського було вилучено з усіх бібліотек республіки, а їхні бібліографічні раритети поховано у спецсховищах. Лише в останні роки частина з них побачила світ.

Хто ж він такий - Михайло Сергійович Грушевський ? Яким він бачив себе сам, яким маємо сприймати його ми ?

Розділ I

Життєвий шлях  Михайла Грушевського

          Михайло Грушевський походить з давньої, знаної ще з XVII ст., духовної родини на Чигиринщині. Рід мав козацькі корені та первісне прізвище Груша. Михайло народився 17 (29) вересня 1866 року у Холмі (нині Польща), де його батько,
Сергій Федорович Грушевський після закінчення Київської духовної академії
працював вчителем словесності. Виріс на Кавказі. Виховання, розповіді батька та рідкі
поїздки в Україну рано збудили в Михайлові зацікавлення та вболівання за долю
Батьківщини. Під час навчання в Тифліській гімназії у 1880-1886 рр. почалося свідоме
захоплення українською історією та літературою, пошук свого місця у справі служіння
Україні. З 1886 року Михайло продовжує здобувати освіту на історико-філологічному
факультеті Київського університету. Грушевському поталанило на справжнього
вчителя — відомого історика, професора Володимира Антоновича. Під його
керівництвом він підготував свої студентські наукові праці, які не втратили свого
значення і сьогодні, захистив магістерську дисертацію. За рекомендацією В. Антоновича 1894 р. Михайло Грушевський отримав посаду
професора першої на українських землях кафедри історії України у Львівському
університеті. Десятилітня доба Михайла Грушевського у Львові (1894-1914) — це курси лекцій в університеті, це створення власної історичної наукової школи, це напружена праця в Науковому товаристві імені Шевченка (очолював з 1897 р. по 1913 р.), яке завдяки організаторському таланту вченого по праву мало статус нетитулованої Української академії наук, це неперевершена видавнича діяльність (лише "Записок

6

Наукового товариства ім.Шевченка" за його редакцією вийшло більше 100 томів, крім того сотні наукових та науково-популярних видань українською мовою).
       Вершиною наукової діяльності М. Грушевського стала реалізація його мрії ще з
київських студентських часів — написання суцільної історії України. Перший том
фундаментальної "Історії України-Руси" побачив світ у 1898 році. В основу цієї праці
була покладена розроблена автором історична схема самостійного розвитку
українського народу від найдавніших часів, що аргументовано спростовувало

прийняту російською історіографією концепцію про єдину загальноросійську народність-колиску. Послідовники Грушевського назвуть його "Історію України-Руси" метрикою українського народу, поставивши в один ряд з Шевченковим "Кобзарем". Наукова концепція Грушевського історика про етнічну соборність України стала національним ідеалом Грушевського політика. До 1906 р. він, працюючи на Галичині, широко використовував конституційні свободи Австро-Угорщини для піднесення національної свідомості українства. Коли подібні умови виникли в підросійській Україні, розгортає свою діяльність і в Києві: створює наукове товариство, переносить зі Львова окремі видання, випускає газети, відкриває книгарні.

         Грушевський здобув заслужений авторитет провідника українського руху, а отже став небезпечною особою для урядових кіл як Росії, так і Австро-Угорщини. З початком І світової війни повертається до Києва, де відразу ж був заарештований. Заслання відбував у Симбірську, Казані, Москві.

     Після Лютневої революції в Росії у лютому 1917р. український народ тримав можливість здобути власну державність. Цю боротьбу очолила Українська  Центральна  Рада — єдина парламентська інституція, утворена на руїнах самодержавства.

7

Визначальним принципом  творення українського парламенту був широкий демократизм. До його складу ввійшли представники всіх політичних партій, товариств, спілок, ради військових, селянських, робітничих депутатів, всіз українських земель та українських колоній-громад, національних меншостей. Легітимність Української Центральної Ради забезпечив Всеукраїнський національний з"їзд. Таємним голосуванням практично одностайно головою українського парламенту був обраний Михайло Грушевський. Він був лідером, головним конструктором політики Української Центральної Ради, мав великий вплив на її рішення, був ініціатором та співавтором найголовніших документів. Незаперечною заслугою Грушевського стало те, що Центральна Рада за рік пройшла шлях від обережних гасел за автономію України до проголошення суверенної, ні від кого незалежної Української Народної Республіки в січні 1918 року та прийняття її Конституції уже в квітні 1918 року. Характер Української революції динамічно змінювався, змінювалися і лідери.

        На політичній арені з"являється П. Скоропадський, згодом С. Петлюра. Михайло Грушевський відійшов від активної внутрішньої політики, 1919 року емігрував, проживав у Празі, Відні, використовував усі можливості, щоб привернути увагу
світової громадськості до України, продовжував науково-організаційну діяльність.
1924 року, заради продовження масштабної наукової праці, завершення "Історії
України-Руси", що неможливо було без українських архівів та бібліотек, Михайло
Грушевський змушений був піти на компроміс з встановленою в Україні радянською
владою і повернутися на Батьківщину. Наукові заслуги історика були поціновані
навіть більшовицьким урядом: 1923 року його було обрано академіком Всеукраїнської

8

академії наук, 1929 року — Академії наук СРСР. В Україні вчений очолив Історичну
секцію ВУАН, навколо якої об"єдналися всі історичні установи, провідні дослідники і

талановита молодь. І все це в умовах постійного, з перших днів повернення, нагляду репресивних органів ДПУ-НКВС, які зібрали 8 томів наклепів і доповідних

на "неблагонадійного" Грушевського. 1931 року вчений змушений був виїхати до Москви, підданий короткочасному арешту у справі так званого "Українського національного центру". Після звільнення до кінця життя Грушевський не почував себе вільною людиною.      

      На початку 1930-х рр. була ліквідована Історична секція ВУАН. Закриті видання, зазнали репресій учні і співробітники. Трагічно загинули в таборах донька Катерина, брат
Олександр, племінник Сергій, інші родичі. Бо вони належали до роду Грушевських.

Розділ II

Наукова творчість Михайла Грушевського

        "Свій довг, свій обов"язок перед українським народом, перед Україною, перед
Українською Державою й насамперед перед українською, наукою Грушевський
виконав. Але чи сповнили ми, сучасники й спадкоємці Грушевського, свій обов"язок
визнання, пошани і вдячності перед пам"яттю великого українського історика й
великого українського громадянина?" П"ятдесят років ділить нас від передчасної смерти академіка Михайла Сергійовича Грушевського, що постигла його 25 листопада 1934 року в Кисловодську на Кавказі, далеко від рідної землі. В анналах український історик і організатор українського наукового життя, а в історії України він виступає як один з провідних суспільно-політичних діячів і батько першої української держави в 20-му столітті. Проте ці узагальнення не охоплюють повністю діапазону його діяльності і творчости. Михайло Грушевський становить епоху українського національно-державного відродження, яка охоплює усі головні ділянки українського життя і його динамічну боротьбу за самобутність української нації і її культури. Наукова і публіцистична творчість Михайла Сергійовича поставила твердий фундамент під наукове українознавство і розвиток української національної історіографії. Отже, маємо до діла з унікальною людиною енциклопедичного знання, широких світ оглядових горизонтів і динамічної суспільно-політичної дії в усіх ділянках громадського життя. Михайло Грушевський, поруч Тараса Шевченка й Івана Франка, належить до найвидатніших особистостей в історії України, якій він віддав ціле життя і творчу працю.

      І саме тепер, коли відзначаємо 50-ліття смерті Михайла Сергійовича, бажаємо поділитися нашими думками про теперішній стан дослідження життя і творчості Михайла Грушевського, а також обговорити інші важливі питання, пов"язані з його діяльністю.

        "Які б тяжкі проби не судила переходити Україні і українському народові історична доля, які пертурбації не лежали б ще перед ними, великі часи творчості Української

10

Центральної Ради й її акти зостануться великою епохою її розвою, твердою підставою національного будівництва"

       Голова Української Центральної Ради і перший президент Української Народної Республіки Михайло Грушевський висловив вище наведені думки про історичне значення діяльності Української Центральної Ради ще на початку 1918-го року. І справді, сьогодні, з перспективи 75-ох років, оцінюємо Українську Центральну Раду як перший парламент, що спричинився до відродження української держави в 1917-18 роках. Тепер ми повністю усвідомлюємо пророче твердження Голови Укради про її державні акти, які стали основою українського державного будівництва. Закріплення і відновлення української державності 1991 року було б немислиме без політичної

 діяльності Української Центральної Ради і її  І/-го Універсалу. Саме цей найважливіший конституційний державний акт УНР дав тверду основу для сучасного державного будівництва.

        Розуміння і аналіз українського державного будівництва Центральної Ради безпосередньо пов"язані з історичними і історіософічними концепціями її голови Михайла Грушевського, який справді був головним будівничим Української Народної Республіки. Тут важливо підкреслити, що й сам він повязував державотворчий період 1917-18 з попередніми періодами державності України, а саме, з українською княжою середньовічною державою (Київська і Галицько-Волинська) та Козацько-гетьманською з її основником Богданом Хмельницьким.

        Українську демократичну республіку М.Грушевський не відділяв від діяльності Кирило-Мефодіївського братства в Києві (1846), від Костомарова, Шевченка, Куліша та інших братчиків, погляди яких "в"язалися з ідеологією визволення України" і мали домінуючий вплив на Грушевського. Цей зв"язок між Новою Україною Грушевського і попередніми історичними добами ясно представлені в його статті 1917 року "В сімдесяті роковини Кирило-Методіївської справи» Грушевський і його однодумці обстоювали федеральний постулат кириломефодіївців як постулат побудови української держави, що не суперечив її політичній незалежності. В основі української

11

держави 1917-18 років було поставлено народовладдя з усіма атрибутами демократичної держави, а сам федералізм українською провідною верствою вважався тоді тією державною концепцією, яка віддзеркалювала самостійність і незалежність української нації. І саме в цьому історіософічно-ідеологічному контексті слід розглядати державне самовизначення української нації шляхом проголошення державної незалежності чотирма універсалами Української Центральної Ради. У "Книзі битія українського народу" в 104- му розділі виразно стверджується, що "І Україна буде непідлеглою Річчю Посполитою в союзі слов"янськім"  Саме тому Голова Центральної Ради завжди наголошував на відновленні української державності, а не на її започаткуванню.

      Тут схрещуються історичні концепції найвидатнішого історика України з політичними концепціями Грушевського 1917-18 років, який добре розумів, що треба наглядно наголосити на безперервності українського державотворчого процесу, що, врешті, завершився новою державною формацією-Українською Народною Республікою. І вже УНР своїми конституційними актами дала потім тверду основу для подальшого розвитку української державності.

         На закінчення наших думок треба підкреслити, що починаючи від Богдана Хмельницького-творця козацько-гетьманської держави - на протязі понад 270- літнього історичного розвитку, Михайло Грушевський і Центральна Рада були єдині, які допровадили державний постулат української нації до його реалізації, проголосивши повну самостійність і незалежність України 1918 року. До М.Грушевського і Центральної Ради нікому з державних діячів, жодній українській політичній течії бабо партії зреалізувати це не вдалося. Здається, що перший Президент сучасної Української держави Л.Кравчук добре зрозумів історичну вагу Грушевського. У статті "Велика   постать державотворця" (Демократична Україна. - 1991. - 26.XI. - 4.204) він на це робить наголос. Від постання Центральної Ради з початком березня 1917 року аж до її ліквідації переворотом гетьмана П.Скоропадського та його декретом від 29 квітня 1918 р., М.Грушевський зі своїми соратниками послідовно закладав міцні основи під розбудову

12

української держави, а тому разом з С.Єфремовим, Дм.Дорошенком, В.Винниченком, А.Ніковським, С.Петлюрою, Л.Чикаленком, Д.Антоновичем, П.Христюком та іншими вибраними до Центральної Ради діячами ставили перед собою винятково важливі завдання. Про це виразно можна прочитати в короткому нарисі Грушевського "Українська Центральна Рада і її Універсали - перший і другий" (1917). Це й було початком діяльності Української Центральної Ради і чітким окресленням її завдань. Вона постала з ініціативи Товариства Українських Поступовців (ТУП) і представників політичних середовищ, наукових студентських, кооперативних та інших установ, але у відносно короткому часі поширила свою дію на усі головні ділянки суспільного життя.                                                                                 
                                                                                 
                                                        

          Створення  Генерального  Секретаріату  Центральної Ради  (15 червня 1917)  із визначенням державних секретарів (міністрів), які відповідали за конкретні діяння державної розбудови (внутрішні, міжнаціональні, земельні, військові, освітні та інші справи), приспішили процес державного будівництва. Загалом діяльність Центральної Ради як українського національного парламенту можна поділити на два основні етапи: ранній - це період державності, впродовж якого Центральна Рада шляхом проголошення трьох універсалів та інших конституційних актів намагалась реалізувати українську державність й рівночасно розбудовувала різні ділянки суспільно-громадського життя (цей період закінчився проголошенням Української Народної Республіки Третім Універсалом Центральної Ради 20 листопада 1917 року). І другий період, який випливав з першого та значно поглиблював та поширював зміст державного суверенітету української нації. Цей другий період знаменний проголошенням і створення найважливішого державного акту - Четвертого Універсалу, яким стверджувалася повна самостійність і незалежність української нації: "Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, суверенною державою Українського Народу".

           Отже, хоч новий етап діяльності Центральної Ради базувався на ідеологічних  основах першого періоду її діяльності, проте він уже мав зовсім іншу політичну орієнтацію. Інша винятково важлива характеристика другого періоду Центральної Ради - це, як уже говорилось, кінець московської орієнтації, під впливом якої перебували деякі

13

її провідники. І це визволення "від песього обов"язку" перед Москвою Грушевський вважав винятково важливим і цінним. Вслід за виникненням московської орієнтації народжуються нові концепції "орієнтації чорноморської" і "західної". Водночас міцнішає державний апарат України, розбудовуються військові кадри, а голова Центральної Ради пише історико-соціологічний трактат про "Підстави Великої України", в якому наголошує роль села, армії, міста і цілої нації в державному будівництві демократичної України. Багато з вище наведених думок Грушевського не втратили своєї цінності і по сьогоднішній день.  Треба підкреслити, що відродження і розбудова української державності Центральною Радою проходила серед надзвичайно складних внутрішніх і зовнішніх політичних обставин. Перш за все маємо на увазі непідготовленість українського народу до побудови власної держави. А ще - зрусифікованість значної частини українського населення, зокрема в містах. Тоді ж на терені України в розпорядженні російського Тимчасового Уряду була мільйонна армія, яка постійно загрожувала державній діяльності Центральної Ради.

            Деякі дослідники, які критично ставляться до державного будівництва Ц.Р., забувають, що Тимчасовий Уряд в жовтні 1917 року почав готувати судовий процес проти Центральної Ради, обвинувачуючи її в "державній зраді", але жовтневий переворот перервав цю підривну діяльність і на місце Керченського до влади прийшов Ленін з більшовиками, які ще нетерпиміше поставилися до державних аспірацій української нації. Совєт Народних Комісарів відразу ж розпочав криваву війну з Українською Народною Республікою. Тут навіть не згадуємо про різні політичні ускладнення між українськими політичними партіями, які, звичайно ж, не сприяли загальній національній консолідації і підривали державне будівництво. І все ж, незважаючи на ці величезні перешкоди, Центральна Рада і М.Грушевський не лише спричинилися до національного самоусвідомлення українського народу, але й надали відповідну легально-державну структуру українській державі. Якщо б лише перерахувати законодавчі акти Центральної Ради, то й наглядно  можно було б                                                             побачимо всі необхідні державні атрибути розбудови народ оправної української демократичної держави. Згадаємо тут чотири Універсали Центральної Ради, а також

14

закон про національно-персональну автономію національних меншин в Україні, закон про громадянство, закон про генеральний суд, закон про утворення війська, про випуск кредитових білетів, земельний Закон Центральної Ради, міжнародні договори та інші державні акти.

        Аналізуючи законодавчу діяльність Центральної Ради, окрему увагу звернемо на основний закон української держави Конституцію Української Народної Республіки, яка були прийнята на останній Сесії Центральної Ради 29 квітня 1919 року.  Саме Конституція УНР віддзеркалила тодішні державницькі концепції Президента
М.Грушевського і його сподвижників. Вона, як і IV Універсал Центральної Ради, стала фундаментом, на якому формувалися і розбудовувалися пізніші державотворчі
концепції української нації, включно із теперішньою українською державою, яка
пов"язує себе з демократичними основами УНР. Цей основний документ про
державний устрій, права і вільності громадян може в усучасненій формі значно
придатися при укладанні і прийнятті Конституції сучасної Української держави.

Розділ III

Суспільно-політичная діяльність

Перше десятиріччя нового, XX століття внесло корективи в творче життя М.С.
Грушевського. Певна демократизація всіх сфер життя в країні під впливом буржуазно-
демократичної революції 1905-1907 рр. відкрила вченому можливість відвідувати
багато міст Лівобережної, Слобідської та Південної України і розширити науково-
організаційну діяльність.

    У роки, сповнені тривалої політичної боротьби і організаторської діяльності, М. С.
Грушевський не забуває про популяризацію наукових знань. У 1907 р. він видав книгу
«Про старі часи на Україні», де в популярній формі виклав основні події історичного
минулого українського народу.

       Перша світова війна докорінно змінила життєві і творчі плани М.С. Грушевського.
Царські сатрапи висунули проти нього безглузді звинувачення у шпигунській діяльності на користь Австро-Угорщини, заарештували його і, вчинивши принизливі допити, згодом відправили на заслання в Симбірськ і Казань. Лише завдяки клопотанню з боку Російської академії наук, він повернувся до Москви. Це дало змогу вченому знову зайнятися науковою роботою.

         В період з березня 1917 до квітня 1918 р. М.С. Грушевський вів активну політичну діяльність як голова Центральної Ради і перший президент УНР. В цей час він чимало зробив для відродження української державності , обґрунтовуючи свої погляди у ряді публіцистичних статей та державних документів, які відзначалися прагненням автора відобразити в них суть історичного моменту.

        Після гетьманського перевороту М.С. Грушевський відійшов від політичних справ. Деякий час він знаходився на нелегальному становищі у Києві, а з березня 1919 р. почався емігрантський період в житті вченого. Перебуваючи в Празі, Берліні, Женеві, Парижі та інших містах, він займався переважно науковою діяльністю: готував і публікував  ряд наукових праць ( в тому числі такі великі, як «З історії релігійної думки на Україні», «Початки громадянства», «З починів українського соціалістичного руху: Михайло Драгоманов і женевський соціалістичний гурток» та ін.). За кордоном вчений також організував видання науково політичних журналів та здійснював їх редагування.

       Тоді ж в Бадені, під Віднем, він зайнявся літературознавчими дослідженнями. Перебуваючи в еміграції, М.С. Грушевський не поривав зв"язків з Україною. Він
підтримував інтенсивне листування з діячами культури і науки, уважно стежив за
подіями суспільно-політичного життя, що відбувалися на рідній землі. Поступово у

16

нього визріли думки про можливість повернення на батьківщину. Після кількох років переговорів між представниками радянських властей та М.С. Грушевським йому нарешті дозволили в"їзд в країну (7 березня 1924 р. сім"я Грушевських була вже в Києві).

Висновки

Я прийшла до висновку  що в концепції, розробленій М.С.  Грушевським, українська революція(1917 – 1920 рр.)  визначалась за характером національно-демократичною,
органічно поєднувала завдання національного відродження і
державотворення та необхідність соціальних зрушень в інтересах широких
мас українства (демократизацію в найглибшому і сутнісному втіленні).

   Керівники революції мали на меті забезпечити всі можливості для
повнокровного розвитку українського народу, для вільної і ефективної
життєдіяльності кожного його індивіда.

     Отже, для М. Грушевського безкласовість (або ж брак класової
розвиненості, стратифікації) української нації зумовлювала висновки щодо

обов"язкової необхідності об"єднати зусилля різних, незалежно від
національних ознак, верств населення для досягнення стратегічної мети ук-
раїнської революції — всеосяжного національного відродження. Українська
ж революція уявлялась достоту демократичною, понад те — соціалістичною

і за змістом і за орієнтаціями та ідеалами.

     Таким чином , є всі підстави стверджувати, що справжнім ідеологом української революції, творцем її концепції став Михайло Сергійович Грушевський. Саме його праці містять найголовніші, найвагоміші елементи платформи українського національно-визвольного руху, національного
державотворення, національного відродження в цілому. Вона сприяла визначенню політичних орієнтирів, перетворенню їх у суспільну практику.

Список використаної літератури:

1.Вицький І.М. Історія України в особах. –К.: Наукова думка, 1992,-119 с.

2.  Крип"якевич І.П. Історія України. - Львів: Світ, 1990, – 250 с.

3. Підкова І.В. Шуст Р.Н Довідник з історії України – К.: Генеза, 2002,- 135 с.

4. Рубін О.А. Історики України.- Івано-Франківськ: Карпати 1991, - 500 с.

5.Смолій В.А., Сохань П.С. Видатний історик України.- К: Наукова думка, 1991. – 353 с.