Держава і політична система суспільства

МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

         НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

               Навчально-науковий інститут заочного навчання

Кафедра теорії держави та права

Курсова робота

з навчальної дисципліни «Теорія держави та права»

на тему № 6 «Держава і політична система суспільства»

Виконав:

Щербак Віталій Вікторович

Залікова книжка № 15-126 В

Київ-2016

ЗМІСТ

ВСТУП...........................................................................
................................... 3

РОЗДІЛ 1. Поняття і ознаки політичної влади.............................................. 6

РОЗДІЛ 2. Структурно-функціональна характеристика політичної системи суспільства................................................................................
.......................................... 10

РОЗДІЛ 3.Місце та роль держави у політичній системі суспільства  ....... 13

РОЗДІЛ 4. Органи внутрішніх справ у реалізації політичної функції держави..   21    

ВИСНОВКИ........................................................................
............................ 25

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ.................................................. 28

ВСТУП

Актуальність теми. Політична система гармонізує суспільні відносини, визначає механізми вирішення соціальних конфліктів і запобігання кризовим явищам.

Політика є важливим компонентом життєдіяльності будь-якого суспільства. За своєю природою вона пронизує всі сфери суспільного життя. Як соціальне явище політика носить відносно самостійний характер, і її розвиток відбувається на основі своїх власних об’єктивних закономірностей. Але сутнісний аналіз цього соціального явища не може бути повним і зрозумілим без виявлення його взаємодії з іншими явищами і процесами політичного простору суспільного життя.

Тому, політична система як одна із частин або підсистем соціальної системи дає змогу виявити межі політики та політичних відносин, їхні елементи та взаємозв’язок між ними, функції та ін. Тобто поняття політичної системи дає можливість розкрити цілісність, динамізм і структуру політичного життя, його якісні характеристики, що визначаються насамперед місцем і роллю самої політики у суспільстві.

Наукове знання про політичні системи, на сучасному етапі є результатом значного розвитку. Так, історично першим інститутом політичної системи була держава. Але в умовах нерозвиненого політичного життя, властивого традиційним суспільствам, діяльність політичної системи, по суті, обмежувалася функціонуванням державних інститутів. Правда, поряд існували інші формальні і неформальні об’єднання, які відігравали значну, а інколи і провідну політичну роль.

Народження цілісної політичної системи пов’язане з подальшим цивілізаційним розвитком, формуванням громадського суспільства, його структури. З’являються великі соціальні групи. З метою задоволення їхніх потреб та інтересів виникають політичні партії, профспілки, селянські спілки, об’єднання промисловців тощо, утворюються між групові об’єднання (національні, народні фронти).

Держава є одним із найважливіших інститутів будь-якого суспільства, що формувався і вдосконалювався разом із розвитком людської цивілізації. За нинішніх умов державі не знайдено адекватного замінника, і напевне, не буде знайдено в найближчому майбутньому. Вона концентрує в собі владні відносини, які торкаються інтересів і потреб усіх членів суспільства.

У вітчизняній і зарубіжній літературі дослідженню питань, які стосуються різних сторін внутрішньої організації і діяльності держави, приділяється значна увага. Держава вивчається в різних аспектах: в структурному і функціональному плані, з точки зору її статики і динаміки, з позиції філософських категорій форми, змісту, сутності. Однак при цьому нерідко залишається без уваги ряд питань, безпосередньо пов’язаних з функціонуванням держави, як складового елемента політичної системи суспільства. Розгляд держави в цьому ракурсі дає змогу охарактеризувати державний механізм через втілені ним політичні відносини і тим самим дає можливість більш правильно виділити місце і роль держави в політичній системі суспільства.

Держава є основним знаряддям влади, носієм суверенітету, тобто необмеженої верховної, неподільної політичної влади. Саме в державі концентрується весь комплекс економічних, соціальних, політичних і культурно-духовних інтересів різних соціальних груп, суперечностей, що виникають між ними, та засобів їхнього подолання і узгодження.

Тому, більш глибоке вивчення політичної системи суспільства її структури (елементів), механізму їх взаємодії між собою, а також місця і ролі держави в політичній системі дає більш чітке розуміння про політичне життя будь-якого суспільства, а це є надто важливим і для передбачення напрямків перспектив розвитку вітчизняної посттоталітарної реальності.

Основні завдання роботи:

1)    розкрити поняття та ознаки політичної влади

2)    надати структурно-функціональну характеристику політичної системи суспільства

3)    визначити місце та роль держави у політичній системі суспільства 

4)    висвітлити роль ОВС у реалізації політичної функції держави 

Методи дослідження. З метою одержання найбільш достовірних наукових результатів у даній роботі використано систему принципів і підходів, яка побудована на загальних, загальнонаукових та спеціально-наукових методах. Вибір методів пізнання, основне місце серед яких посідає метод загальної теорії права.

Структура дослідження. Курсова робота складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел. Робота викладена на 29 сторінці друкованого тексту. Список використаної літератури виключає 23 найменування.

РОЗДІЛ 1. Поняття і ознаки політичної влади

У вітчизняній літературі влада розуміється у трьох значеннях:

1) як відносини командування і підпорядкування у суспільній групі, державі й суспільстві;

2) як вольовий елемент, який виражається у здатності одних суб"єктів нав"язати волю іншим суб"єктам з допомогою примусу і переконання, підпорядкувати їх своїм інтересам;

3) як інститут, тобто організована установа, здатна забезпечити єдність дій і усталений порядок у суспільних відносинах [10, с. 112].

Влада за її застосуванням у суспільних сферах, а також засобами впливу поділяється на: економічну (владу менеджерів, власників); духовну (владу релігійних ієрархів, містиків, магів); інформаційну (владу науковців, експертів, засобів масової інформації); політичну; адміністративну; військову.

Політична влада включає державну владу, владу органів самоврядування, владу партій і груп тиску, владу політичних лідерів, засобів масової інформації. Центральною у політичній владі є влада державна. Специфіка державної влади полягає в тому, що, по-перше, вона здійснюється спеціальним, відокремленим від решти суспільства апаратом; по-друге, є реальною на території, на яку поширюється державний суверенітет, по-третє, володіє монополією на прийняття законів, а також вжиття у разі необхідності засобів інституціалізованого примусу. При цьому слід додати, що політична влада може поширюватися і за межі компетенції держав­них органів. Скажімо, влада політичної опозиції або мафіозних структур може бути значно впливовішою в суспільстві, ніж офіційна державна влада.

Політична влада опирається на такі основні засоби: примус, легітимність, угоду. Відповідно до цих засобів, залеж­но від того, який із них найбільше абсолютизується, вирізняють такі парадигми влади, як примус, легітимність і угода.

Примус як інституціалізована ознака політичної влади має ряд аспектів функціонування.

З точки зору парадигми примусу, представленої марксистами і неомарксистами, влада має такі ознаки:

1) виникнення влади (зокрема державної) грунтується на насильстві;

2) влада з допомогою армії, поліції, бюрократії та ідеології забезпечує панування експлуататорських класів над екс­плуатованими;

3) у сучасних капіталістичних державах влада здебіль­шого забезпечує панування багатих не з допомогою «репре­сивного апарату» — армії, поліції, чиновництва, а з допомо­гою «ідеологічного апарату» — церкви, школи, засобів масової інформації;

4) влада сучасних капіталістичних держав використо­вує, як правило, не фізичне, а символічне насильство (прихо­ваний примус), суть якого зводиться до таких його проявів:  прийнятне насильство, коли члени суспільства виконують волю правлячих класів, не відчуваючи безпосереднього тиску; коли віра і поведінка, що на­в"язуються правлячими колами, сприймаються членами су­спільства як природні; приховане насильство, коли кожен член суспільства, відповідно до свого соціального статусу, не усвідомлюючи цього, сам бере участь у насильстві [12, с. 44].

Парадигма легітимності, сформована М. Вебером, перед­бачає, що влада ґрунтується здебільшого на довірі підданих або громадян до неї. Ця довіра, або ступінь визнання су­спільством законної влади (легітимності), може бути раціо­нальною і нераціональною.

Якщо М. Вебер виділяв три типи легітимності (традиційний, харизматичний, легально-раціональний), то в сучасній політичній науці вирізняється сім: традиційний, ха­ризматичний, правничо-раціональний, на засадах участі, раціонально-цільовий, соціально-евдемонічний і національ­но-патріотичний .

Традиційна легітимність ґрунтується на визнанні тих політичних дій, що відповідають цінностям і нормам тради­ційної політичної культури.

Харизматична легітимність передбачає визнання виняткових рис і здібностей політичного лідера; вона найбільш нестабільна через такі обставини: по-перше, виникає про­блема спадкоємності влади, оскільки немає ким замінити харизматичного лідера; по-друге, збереження харизми ви­магає від політичного лідера поєднання двох несумісних принципів — уникнути «косності» і не втратити «любові» народу; по-третє, зміна харизматичного лідера може привести до зміни політичної системи.

Правничо-раціональна легітимність випливає з визнан­ня суспільством політичних дій у рамках існуючої систе­ми права.

Легітимність на засадах участі передбачає обґрунтування ідеологією і практикою існуючої політичної системи необхідності широкої участі громадян у діяльності полі­тичних інститутів і їхню віру в можливість впливати на владу.

Раціональноцільова легітимність виходить з переконання, що політична система лише тоді є сприятливою і гідною підтримки, коли вона забезпечує виконання поставлених цілей.

Соціально-евдемонічна легітимність полягає у здатності політичної системи забезпечити населенню високий рівень життя і створити ілюзію її піклування про добробут народу.

Національно-патріотична легітимність визначає націо­нальні символи, ритуали, міфи, успадковані від попередніх національно-державних утворень.

Проте жодна легітимна система не ґрунтується тільки на одному виді легітимності, а поєднує, як правило, декілька. Підкреслюючи важливу роль легітимності у забезпеченні функціонування влади, треба зазначити, що, по-перше, сучасні тоталітарні режими зберігали владу не на підставі легітим­ності, а на підставі тотальної ідеології та поліцейського терору, по-друге, деякі режими, особливо в країнах третього світу, тримаються на кланових зв"язках «керівників» і керованих.

До сказаного слід додати, що сучасні типи легітимності переважно ґрунтуються на раціональних основах, тобто у масовій свідомості домінують ті, які передбачають визнан­ня влади в силу конституції й законів, а також її здатності ефективно виконувати свої функції, віру в те, що характер влади і соціальні наслідки її управлінського впливу ціл­ком залежать від громадян.

Політична влада відрізняється від усіх інших форм суспільної влади наступними особливостями (ознаками):

а) загальністю, обов’язковістю її рішень для всіх громадян, організації всякої влади. Політична влада може обмежити вплив могутніх корпорацій, засобів масової інформації та взагалі любих закладів навіть до самої ліквідації;

б) безособливістю. На відміну від приватної особистої влади, яка існує у невеликих групах, політична влада виступає від імені усього суспільства та звертається за допомогою права до усіх громадян;

в) монополією на фізичне насильство, як внутрішнє (право покарання), так і зовнішнє (право на війну). Політична влада означає, що панування, підкорення, насильство як специфічні засоби влади монополізовані та зосереджені у спеціально створених суспільством інститутах, органах і закладах, які у сукупності своїй складає державу. Право на силу підкорення по відношенню до можливих дій громадян вилучено у приватних осіб чи груп та передано державі, в обличчі якого насильство, панування і т.п. одержує законність;

г) різноманітністю ресурсів. Політична влада і особливо держава використовує не тільки підкорення, насильство, але й інші ресурси: економічні, соціальні, культурно-духовні [12, с. 44-52].

Отже, політична влада – це публічне і монопольне право здійснювати волю, силу, панування у соціальному житті, тобто право визначених інститутів і закладів приймати рішення, обов’язкове для всіх громадян, спираючись на специфічні засоби та апарат влади.

РОЗДІЛ 2. Структурно-функціональна характеристика політичної системи суспільства

Американський політолог Габріель Алмонд одним із перших застосував структурно-функціональний метод для дослідження політичної системи. Він розглядав політику як цілісну систему зі складною структурою, кожний елемент якої має певне призначення і здійснює специфічні функції, спрямовані на задоволення потреб системи. Системний і структурно-функціональний методи не заперечують, а навпаки, взаємно доповнюють один одного. Основна відмінність між ними полягає в тому, що перший метод акцентує увагу на цілісності і взаємозв"язках елементів структури системи, а другий — на функціях цих елементів і системи в цілому.

Залежно від підходу політична система суспільства відповідно трактується у першому варіанті як система «взаємодій структурних елементів, за допомогою яких у суспільстві авторитарно розподіляються цінності» (Д. Істон), у другому — як система ролей або взаємодій структурних елементів, які виникають на вході і виході політичної системи та асоціюються «із застосуванням або загрозою застосування фізичного примусу» (Г. Алмонд) [11, с. 24].

Системний підхід до аналізу політичного життя набув досить значного поширення в західній, особливо американській, політології. Певний внесок в розробку теорії політичної системи зробили політологи У. Мітчел, К. Дейч, Н. Луман, Г. Пауелл, Д. Трумен та ін. Особливу увагу вони приділяли структурно-функціональному аналізові політичної системи суспільства в цілому та її окремих елементів, виокремленню внутрішніх ресурсів і зовнішніх чинників, шо впливають на стан і функціонування політичної системи, визначенню характеру взаємозв"язків і взаємозалежностей внутрісистемних і міжсистемних відносин тошо.

Таким чином, значення системного підходу до аналізу політики полягає в тому, що він дає можливість розглядати політичне життя суспільства, політичні явища і процеси не як розрізнені прояви суспільного життя, а як цілісну сукупність взаємопов"язаних елементів, яка, взаємодіючи з навколишнім середовищем, функціонує за власними закономірностями й виконує певні функції у суспільстві. Знаючи закономірності функціонування системних утворень, можна прогнозувати розвиток політичних процесів.

Найадекватнішим об"єктом системно-політичного аналізу є окремі держави. В межах окремих держав політичне життя найбільшою мірою проявляє себе як система, а політична система найповніше проявляє свою головну функцію — суспільної інтеграції, забезпечення єдності та цілісності суспільства. Тому поняття «політична система» найчастіше застосовують для аналізу політичного життя в межах окремих держав. Коли мова йде про політичну систему суспільства, то маються на увазі саме окремі держави.

Розроблено кілька теоретичних моделей функціонування політичних систем: системна; структурно-функціональна; інформаційно-кібернетична.

1. Системна модель вперше була розроблена Д.Істоном. Сутність політичної системи, за тлумаченням вченого, розкривається в її функції - авторитарному розподіленні цінностей у суспільстві. Процес функціонування системи описується через відносини обміну з зовнішнім середовищем. Вона зберігає стійкість, якщо знайдений певний баланс між імпульсами, що "входять", проникаючими у середовища, і імпульсами, що "виходять", що є реакцією системи на отриману інформацію. "Вхід" виражений двома видами імпульсів: вимога громадськості (підвищення заробітної плати, розширення соціальних програм, права і свободи громадян) і підтримка. Підтримка може проявлятися як у матеріальній формі (сплата податків, військова служба), так і у вигляді дотримання законності, повага до органів влади, до державної символіки, активної участі у політичному житті. Переробивши інформацію, політична система приймає конкретні рішення (закони, накази) і здійснює все для їх реалізації ("вихід"). "Вхід" і "вихід" складають безперервний цикл, який називається "петлею зворотного зв"язку" [10, с. 118].

Якщо імпульси, що "виходять", відповідають оцінюванням населення, то суспільна підтримка політичної системи посилюється. Підтримка з боку народу рішень і дій системи є умовою її легітимності.

Істон виділяє два види легітимності:

дифузна (емоційна) легітимність є більш стійкою і може проявлятися у підтримці системи навіть в умовах криз;

інструментальна (специфічна) легітимність більш короткочасна і орієнтована на результат і заохочення.

І навпаки, відсутність підтримки може призвести до кризи політичної системи. Дестабілізуючим фактором можуть стати помилкові рішення влади, прийняті або в результаті досить слабких імпульсів (система не має достатньої інформації для прийняття оптимальних рішень), або в результаті досить високих вимог, що викликає перенасиченість системи інформацією.

2. Структурно-функціональну модель політичної системи розробив Г.Алмонд. Політична система, на його думку, є типами дій, що стосуються прийняття політичних рішень. Головна функція системи - забезпечення легітимного примусу, що дозволяє зберегти суспільну стабільність.

Аналіз системи повинен здійснюватися на двох рівнях:  інституціональному (дослідження політичних інститутів);  орієнтаційному (дослідження політичної культури). У структурному плані вона включає в себе формальні (урядові органи) і неформальні інститути (групові об"єднання), поведінницькі аспекти цих інститутів, активність окремих громадян.

На основі порівняльного аналізу політичних систем різних країн Алмонд прийшов до таких висновків:  всі політичні системи мають власну структуру; політична система багатофункціональна; всі політичні системи виконують аналогічні універсальні функції, необхідні для соціального життя; функції виконуються різними інститутами (структурами) системи (суди, законодавчий орган, партії) і з різною частотою; всі політичні системи є змішаними в культурному розумінні; відмінність між простими (традиційними) і розвинутими системами полягає в диференціації функцій і спеціалізації структур. Ці системи подібні за функціями, але розрізняються за структурними характеристиками [10, с. 119].

3. Інформаційно-кібернетичну модель політичної системи запропонував К.Дойг. Використовуючи положення і термінологію, розроблені в кібернетиці, автор розглядає політичну систему через потоки інформації. Функція системи полягає в координації зусиль людей для досягнення поставлених завдань.

Процес функціонування системи складається з кількох етапів:   етап перший: отримання інформації і формування блоку даних;  етап другий: селекція інформації - відбір і оцінка отриманої інформації; етап третій: прийняття рішень; етап четвертий: реалізація поставленої мети.

Прийняття рішень і їх корекція здійснюються з урахуванням результатів попередніх дій і на основі інформації про становище у суспільстві і про відстань, яка залишилася до мети [10, с. 221].

 РОЗДІЛ 3. Місце та роль держави у політичній системі суспільства 

Характер взаємодії держави і політичної системи - це важливий показник стану суспільства в цілому, а також виконання завдань та впровадження перспективних планів розвитку, які стосуються сучасного суспільства. Протилежність політичних поглядів призводить до конфліктного стану соціальних суб"єктів, дисбалансу в задоволенні життєво важливих потреб, що знаходять свій прояв у таких негативних формах як громадянська війна, революція, обмеження правового статусу людини, узурпація влади певною політичною силою тощо. Для запобігання та попередження таких ситуацій потрібен певний механізм узгодження взаємодії соціальних суб"єктів, що упорядкував би певним чином їх діяльність, використовуючи певні правові засоби впливу. Таким механізмом, здатним поєднати зусилля різних соціальних груп є держава з усіма характерними для неї ознаками.

Отже, незважаючи на визнання провідної ролі держави в організації суспільного життя, вона є одним із основних суб"єктів політичної системи, носієм політичної влади, про що і буде йти мова у цьому підрозділі [6, с. 49].

З методичної точки зору, висвітлення місця держави в системі політичних відносин необхідно починати з характеристики її основних властивостей, що дозволяють виділити ЇЇ серед інших соціальних суб"єктів особливим статусом, а саме:

- суверенітет держави як політико-правова властивість державної влади характеризує її з позицій єдності, верховенства стосовно інших видів соціальної влади, в тому числі і влади окремих політичних чи інших формувань;

- повноваження держави обмежується певною територією, тобто державна влада має територіальний характер. Це означає, що територія впливу політичної та державної влади співпадають. Необхідно зазначити, що лише держава серед всіх суб"єктів політичної системи наділена державно-владними (управлінськими) повноваженнями;

- держава-це суверенна, політико-територіальна організація влади, що використовує право та примус як засоби влади. Правові санкції - є одним із дієвих, але не головним засобом реалізації владних розпоряджень держави. їх загальний характер має виключне значення для регламентації діяльності в різних сферах суспільного життя;

- на відміну від інших соціальних суб"єктів держава виступає єдиним представником всього населення країни, який уособлює у своїй діяльності загальнонаціональні інтереси та представляє населення країни у міжнародних відносинах, виступає від його імені;

- держава за своїми ознаками нагадує інші соціальні організації, але вона значно відрізняється від них за масштабами своєї діяльності, розвиненістю організаційної структури. Особливо необхідно звернути увагу на матеріально-технічну, фінансову, кадрову забезпеченість державних структур. Таких можливостей щодо розпорядження матеріальними ресурсами держави не має жодна політична організація;

- держава за допомогою права узгоджує інтереси різноманітних суб"єктів та груп і гарантує взаємну відповідальність громадянина й держави, що визначає громадянина як рівноправного партнера держави [5, с. 92].

У цьому плані цікавим буде проаналізувати аспекти взаємодії держави та громадських об"єднань, політичних партій. Організація їх співпраці базується на політичних принципах, традиціях, а також на нормах чинного законодавства держави. Так, наприклад, держава стосовно політичних організацій здійснює такі форми впливу:

- створює умови для організації та діяльності політичних об"єднань з метою реалізації їх програмних цілей;

- як владний суверен виробляє вихідні соціально-обгрунтовані нормативні положення щодо організації, офіційної реєстрації та діяльності громадських об"єднань;

- розробляє типові статути, положення для стимулювання їх діяльності;

- здійснює офіційну реєстрацію, перереєстрацію, скасування реєстрації, веде облік діючих організацій;

- контролює діяльність організацій через призму відповідності їх політичної активності нормам чинного законодавства;

- у деяких випадках надає заходам громадського впливу юридичного значення (наприклад, проведення агітаційних заходів, виховної, інформаційної, організаційної роботи, підготовки проектів та пропозицій до програм реформ окремих сфер суспільного життя, схвалення ініціативи щодо розвитку законодавства, закріплення результатів референдумів тощо)2.

У той же час, роль держави у політичній системі не обмежується характеристикою її можливості владного впливу на систему політичних зв"язків.

Між державою й іншими суб"єктами політичної системи суспільства існує зворотній зв"язок:

- громадські об"єднання беруть участь у формуванні корпусу депутатів, представницьких органів державної влади, в умовах виборчої системи вони виступають свого роду джерелом кадрового забезпечення апарату держави;

- держава залежить від громадських об"єднань з точки зору ефективності виконання державних функцій. Політичні партії чи об"єднання громадян можуть підтримувати реалізацію державних функцій, створювати належні ідеологічні та інші умови в соціальному середовищі, формувати відношення лояльності до влади серед населення, або гальмувати роботу державних інституцій у формі протестів, мітингів, страйків тощо;

- представники цих організацій, об"єднань включаються до певних державних колегіальних органів як їх рівноправні члени і працюють у якості допоміжних, дорадчих структур, що оптимізують робот)" органів державної влади;

- можуть застосовувати заходи громадського впливу;

- у ряді випадків державні органи можуть приймати рішення тільки спільно або за погодженням з громадськими об"єднаннями;

- держава дає змогу певним спільнотам самостійно приймати формально обов"язкові (юридичні) акти;

- окремим представникам з числа громадських та політичних об"єднань держава дозволяє здійснювати контроль за діяльністю деяких державних органів [5, с. 103-105].

Отже, діяльність держави в системі політичних відносин характеризується різними напрямами та формами її здійснення, що особливо проявляється у взаємодії держави з іншими суб"єктами політичної системи - націями, рухами, партіями, громадськими об"єднаннями, народними ініціативами тощо.

Слід зауважити, що держава здійснює вплив на елементи ідеологічну, нормативну та процесуальну основи життя суспільства. Так, формалізація та розповсюдження політичної ідеології в суспільстві спираються на засоби здійснення державної влади, завдяки чому політичні ідеї набувають поширення, визнання, підтримки, офіційного характеру існування тощо. Як приклад, згадаємо історію становлення та розповсюдження в Україні політичних ідей формування правової держави, громадянського суспільства, які набули державно-владної підтримки лише наприкінці XX століття, а згодом стали офіційною державною доктриною, програмним елементом загальнонаціонального розвитку.

Крім того, основні принципи та положення теоретичної конструкції правової державності, закріплені в Основному законі держави, конкретизуються в інших законодавчих актах, а також в ратифікованих Україною міжнародних документах.

Певну роль держави можна розкрити проаналізувавши нормативний блок політичної системи суспільства. Сучасна держава надає політичним об"єднанням можливості формуванню власної нормативної основи діяльності на рівні корпоративних норм, що мас велике значення для їх внутрішньо-організаційного функціонування вироблення власних програм та перспектив розвитку. Необхідно зазначити, що поряд з корпоративними нормами функціонує значна кількість норм, які за критерієм змісту набувають характеру політичних.

Як правило, це конституційні стандарти, стосовно основ державного та суспільного ладу, правового статусу особи, організації сфери правосуддя, формування влади тощо. Тому у своїй повсякденній діяльності всі учасники політичних відносин мають керуватися не тільки власними корпоративними правилами, а ще й загальнообов"язковими, формально визначеними нормами права, що регламентують сферу політичної діяльності.

У відповідності зі ст. З Закону України "Про міліцію", працівникам міліції заборонено брати участь у перевиборній агітації. Однак під час проведення різних політичних акцій, зокрема й виборів, міліція нерідко стає заручником політичних битв і амбіцій деяких політиків.

У демократичних країнах наявні організаційно-правові механізми, аби в умовах багатопартійності та зміни пануючих партій на виборах не настало перетворення правоохоронців з інструмента загальної державної політики на інструмент політики правлячої партії.

Професійна діяльність працівників міліції не може бути повністю ізольованою від політичних процесів суспільства. На різних етапах і в різних політичних ситуаціях службова діяльність міліції тісно пов"язана з політичними процесами. Працівники міліції зазвичай проявляють постійний інтерес до політичних подій. Чим вищий рівень освіти і досвіду, тим більш кваліфіковано проводиться аналіз політичної діяльності. Серед працівників наявні різні відношення щодо партій, рухів та їх лідерів.

Держава може на високому рівні матеріально-технічно та соціально забезпечувати правоохоронців і, навпаки, нехтувати їх інтересами, дотримуватися нейтралітету щодо критики та необ"єктивної оцінки в її діяльності, як збоку окремих політичних партій і організацій, так і з боку ЗМІ. Довіра населення до міліції безпосередньо залежить від демократизації суспільних відносин, відкритості в діяльності її служб та підрозділів, більш широкого та правдивого інформування суспільства про проблеми у службовій діяльності працівників міліції. Втручання міліції у політичні відносини - переконливе свідчення того, що вона все більше стає політизованою організацією. Після проголошення незалежності України достатньо обґрунтованого наукового визначення терміну "деполітизація" не було розроблено. Однак, у політологічному словнику записано, що деполітизація - це процес і досягнутий результат, прагнення вивести ті чи інші органи (організації) галузі життя й діяльності з-під активного впливу політики і передусім політики окремих (конкретних) партій [6, с. 62-64].

Деполітизація міліції означає:

- відсторонення її не від усякої політики, а від конкретної, що спрямована на підрив існуючого державно-конституційного ладу;

- зниження рівня політизованості міліції;

- цілеспрямовані дії держави (правові, контрольні, адміністративні) щодо протидії політичному впливу на міліцію, будь-яких політичних груп, партій, об"єднань;

- виключення організованої участі міліції в політичній боротьбі на боці окремих політичних партій і об"єднань;

- правову заборону діяльності політичних партій і рухів в міліції, її службах і підрозділах (заборонено створювати організації, проводити партійну роботу і пропаганду тощо);

- законодавче обмеження політичних прав і свобод працівників міліції, їх можливості брати участь у політичній діяльності.

Отже, деполітизація охоплює такі явища як департизація та деідеологізація. Деполітизація міліції - це не засіб для обмеження від усякої політики, від політики взагалі. Навпаки, її функції, цілі й завдання спрямовані на реалізацію політики.

На наш погляд, усе залежить від якої політики звільняється або відвертається міліція, яка соціальна сутність політики, чи відповідає вона національним інтересам і очікуванням народ)", його потребам. Міліція це державний орган, діяльність якого є доволі специфічною, оскільки при виконанні службових обов"язків може застосовувати примус як елемент насильства. Демократична влада може використовувати міліцію для ліквідації безладів, забезпечення прав та свобод людини і громадянина, а також для забезпечення законності та правопорядку. Таке насильство здійснюється, відповідно до Конституції, нормативно-правових актів держави, а також норм міжнародного права, норм і принципів загальнолюдської моралі. Важливим обов"язком і функцією міліції на сучасному етапі соціально-політичного розвитку є забезпечення конституційних прав і свобод громадян.

На підставі вищевказаного можна зробити такі висновки:

- по-перше, міліція, як єдиний елемент політичної системи, виконує важливу соціально-правову і політичну функцію щодо захисту прав і свобод громадян, інтересів суспільства та держав від незаконних посягань;

- по-друге, на стан забезпечення і зміцнення законності в міліції суттєво впливає політика держави, спрямована на вдосконалення її службово-професійної діяльності, тісно пов"язаної з правовою і кадровою політикою. Суттєвим недоліком державної політики та ідеології, а також ЗМІ, є недостатня увага піднесення престижу і ролі міліції, формування у працівників міліції належного ставлення до честі, гідності, патріотизму, вірності присязі та своєму народу, виховання в суспільстві поваги до правоохоронців;

- по-третє, на стан функціонування міліції, забезпечення нею правопорядку та законності суттєво впливає політико-правова діяльність керівників і лідерів політичних партій, рухів, суспільно-громадських об"єднань під час проведення політичних і громадських акцій, що може призвести до правопорушень як з боку учасників, так і з боку міліції;

- по-четверте, особовий склад служб і підрозділів міліції бере активну участь у громадсько-політичному житті суспільства, особливу відповідальність покладено на нього під час організації та проведення виборчих кампаній; міліція має бути незалежна від впливу партій та громадських об"єднань, що переслідують політичну мету, а повинна забезпечувати режим законності та правопорядок, виконуючи важливе соціально-політичне завдання;

- по-п"яте, через бурхливі процеси в політичному житті України, міліція, об"єктивно беручи в них участь як орган, що забезпечує законність, правопорядок і безпеку, залучається до охорони під час проведення мітингів, інших політичних і громадських акцій, що збільшує службові навантаження, підвищує морально-психологічну напругу, створює реальні загрози по виникненню конфліктів з учасниками громадсько-політичних акцій;

- по-шосте, нині на стан і функціонування адміністративно-службової діяльності міліції все більше впливає не лише внутрішня, а й зовнішня політика держави; представники міліції є активними учасниками миротворчих процесів, провадять активну протидію транснаціональній злочинності. Міжнародні політичні контакти сприяють об"єднанню зусиль держав та їх правоохоронних органів у боротьбі з загальним злом - злочинністю, створюють чималі можливості для обміну професійним досвідом з правоохоронцями інших країн [5, с. 107-109].

РОЗДІЛ 4. Органи внутрішніх справ у реалізації політичної функції держави

Одне з центральних місць серед існуючих в Україні правоохорон­них органів посідають органи внутрішніх справ України. Особливе становище цих органів у системі правоохоронних органів зумов­люється обсягом і складністю їх компетенції при здійсненні право­охоронної діяльності, а також тим, що на них покладається основ­ний тягар боротьби зі злочинністю і робота з профілактики та запо­бігання злочинам з метою реалізації єдиної державної політики боротьби із злочинністю, яка є складовою внутрішньої політики су­веренної та незалежної України. Крім того, органи внутрішніх справ найчисленніші серед інших правоохоронних органів України.

На органи внутрішніх справ України покладено виконання таких завдань:

– забезпечення охорони громадського порядку і громадської без­пеки;

– розкриття і розслідування злочинів, виявлення та розшук зло­чинців;

– забезпечення безпеки дорожнього руху;

– охорона прав і законних інтересів громадян, підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності від проти­правних посягань;

– вжиття заходів щодо усунення причин і умов вчинення злочи­нів та інших правопорушень;

– забезпечення суворого дотримання законності при здійсненні діяльності підрозділів та посадових осіб органів внутрішніх справ України;

– участь у розробці та реалізації державної політики боротьби зі злочинністю;

–          визначення основних напрямків удосконалення діяльності цих органів [10, с. 126-128].

Функції органів внутрішніх справ України визначаються завданнями, які вони покликані виконувати.

До основних функцій цих органів належать:

– організація і забезпечення охорони громадського порядку та боротьби зі злочинністю;

– захист прав і свобод громадян, суспільства, держави від про­типравних посягань;

– організація і забезпечення безпеки дорожнього руху в містах та інших населених пунктах, а також на автомагістраль них шляхах;

– здійснення оперативно-розшукової діяльності [10, с. 131].

Правовою основою діяльності органів внутрішніх справ України є Конституція України, закони України "Про міліцію", "Про оперативно-розшукову діяльність", "Про дорожній рух", Кримінальний процесуальний кодекс України, інші законодавчі акти України, постанови Верховної Ради України, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, міжнародні правові акти, ратифіковані у встановленому законом порядку, які визначають компетенцію, порядок організації та основні напрямки діяльності, права та обов"язки органів внутрішніх справ України при виконанні покладених на них завдань.

Серед внутрішніх функцій держави важливе місце посідає  політична функція, яка спрямована на забезпечення народополітичних конфліктів діяльність держави по здійсненню політичних функцій складна, багатогранна, по суті, створює умови для ефективного виконання інших функції. При виконанні політичної функції держава із усього спектру політичних інтересів вибирає найсуттєвіші.

Політична функція забезпечує реалізацію волевиявлення народу шляхом прийняття відповідних законів та інших державних рішень, реалізацію прав громадян на участь у формуванні державної влади і прийнятих нею рішень. Вона спрямована на створення умов для самоорганізації і самоврядування народу, його залучення до вирішення державних справ, формування демократичного громадянського суспільства.

Політична функція виконується також шляхом реформування державного механізму; вироблення правових статутів для діючих у суспільстві політичних сил; здійснення нагляду за їх діяльністю; прийняття відповідно до закону необхідних заходів з метою упередження, припинення незаконних дій; виконання дій, спрямованих на налагодження всебічних зв"язків з населенням країни.

Провідну роль у здійсненні політичної функції відіграє робо­та по реалізації національної політики. Йдеться не тільки про регламентацію взаємовідносин між різними етносами. Першо­рядне значення має створення сприятливих умов для розвитку державо-утворюючого етносу, його культури, мови, історичних традицій, налагодження відносин із діаспорою, якщо вона сформувалась за кордоном. Саме найменування держави бере свій генезис у найменуванні провідної (титульної) нації. Водночас держа­ва повинна виявляти і узгоджувати національні інтереси інших етносів, враховувати їх у своїй політиці, в тому числі при прийнятті державних рішень, своєчасно виявляти джерела загострення напруги в національних відносинах і використовувати державно-правові механізми для вирішення демократичним шляхом національних протиріч [10, с. 135-137].

Безпосереднім продовженням політичної функції в демократичній державі є функція по охороні прав і свобод людини та громадянина. В її основі лежить політика визнання людини найви­щою соціальною цінністю, не відчуженості та непорушності її основних конституційних прав і свобод. Виходячи із верховенства права над державою, права і свободи людини визначають зміст, сенс і напрямки всієї діяльності законодавчих, виконавчих, судо­вих органів. Вони становлять основу політики у відносинах з іншими державами і з усім світовим співтовариством. Сьогодні відбувається інтернаціоналізація проблеми прав людини внаслідок переростання її із внутрішньої справи держави у фактор міжнародної політики.

ВИСНОВКИ

Політична система виникла на певному етапі розвитку суспільства внаслідок його поділу на класи та появи держави. У процесі еволюції державно-організованого суспільства політична система стає більш складною та розгалуженою. Тому структура, механізм її функціонування завжди мають конкретно-історичний характер, зумовлений рівнем економічного, соціального, духовного розвитку суспільства та іншими чинниками.

Політична система є центральною проблемою різних наук, зокрема правової, політичної, соціологічної та ін. Вона дає загальне, цілісне уявлення про організацію та функціонування політичного життя суспільства, його структуру тощо.

Матеріальною основою політичних систем є економічні зв’язки. Вони в свою чергу обумовлені суспільним поділом праці, в рамках якого набувають стійкості і стабільності політичні відносини. Але це не означає, що в таких межах виникають державні організації, а саме в них вони стають найбільш оптимальними.

Існують різні підходи у дослідженні політичної системи однак не дивлячись на їх багатоманітність, можна уявити, що вона виступає складним комплексом відносин між класами, націями, іншими соціальними групами і організаціями, особистостями і їх політичними інститутами.

Зокрема існують такі підходи у дослідженні політичної системи, як: інституціональний, функціональний, регулятивний, комунікативний, особистісний та інші.

Аналіз політичної системи дає змогу розкрити її структуру. Для того, щоб правильно визначити структуру політичної системи необхідно знайти критерії відбору ї елементів.

В залежності від критеріїв поділу, до структури політичної системи входять:

1)   суб’єкти (носії) політики;

2)   політичні норми та принципи;

3)   політичні відносини (стосунки);

4)   політичні погляди — політична свідомість та культура;

5)   зв’язки, що об’єднують названі компоненти.

Більш детальна характеристика елементів політичної системи дається в дипломній роботі, зокрема в першому розділі.

В політичній системі особливе місце належить державі, яка надає їй цілісності і стійкості, зорієнтованості на важливі суспільні справи. Вона виконує винятковий і необхідний обсяг діяльності з управління, розпорядження ресурсами суспільства і регулює його життєдіяльність.

Роль держави в організації суспільства і здійсненні політичної влади зумовлена тим, що вона є центром, ядром політичної системи суспільства.

Держава виступає, як особлива ланка в структурі політичної системи. Її роль і місце в цій системі не ототожнюються з місцем і роллю, з однієї сторони правлячою партією, а з іншої — інших ланок цієї системи.

Держава є не просто найголовнішим об’єднанням громадян, об’єднанням всіх без винятку громадян, всіх членів суспільства, які знаходяться в політико-правовому зв’язку з державою, незалежно від класової, вікової, професіональної та іншої приналежності. Держава є виразником їх загальних інтересів.

Говорячи про місце і роль держави, як особливої ланки в політичній системі суспільства важливе значення має розкриття характеру взаємодії держави з громадськими організаціями, який розкривається в третьому розділі.

Говорячи про взаємовідносини держави і громадських об’єднань, необхідно завжди пам’ятати, що це двохсторонні відносини. Більшість із них опосередковується відповідними нормами права, набуваючи в залежності від того різний характер (державно-правовий, громадсько-правовий, адміністративно-правовий і т.д.). Деякі відносини ще не мають правового вираження, що, звичайно, потребує подальшого вдосконалення законодавства про об’єднання громадян, їх правового статусу, дослідження питань по таких напрямках, як межі втручання держави в діяльність громадських організацій, суспільні організації як суб’єкти прав і обов’язків тощо.

Зокрема дається характеристика механізму взаємодії держави з політичними партіями, профспілками, трудовими колективами, молодіжними організаціями, різними суспільними рухами тощо.

Слід сказати, що виникаючі в українській діяльності суспільні організації і рухи враховують у своїй політичній діяльності фундаментальні людські цінності. Поряд з політичними партіями вони слугують додатковими каналами вираження інтересів і поглядів, формування потреб в адрес правлячої верхівки.

Сучасні держави демократичного типу створюють всім учасникам політичної системи всі необхідні умови для виконання покладених на них завдань і втілення ними своїх повноважень.

З ухваленням Конституції в нашій країні починається новий етап побудови правової держави. Спільними зусиллями нам необхідно створити громадянське суспільство, в якому людина, її життя і здоров’я, честь і гідність стали б найважливішою соціальною цінністю, а забезпечення прав і свобод людини визначали б діяльність держави і були б її головними обов’язками. Не людина для держави, а держава для людини — під таким гаслом повинні створюватися політична, правова і соціальна система нашої держави. Елементом такої системи є діяльність громадських організацій, що створюється для здійснення і захисту прав і свобод людини. Конституційні гарантії діяльності громадських організацій дають підстави для активізації діяльності громадських утворень, покликаних сприяти своїми діями, утвердженню демократичних принципів у житті суспільства.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1.       Гусарєв С. Д. Теорія права і держави : навч. посіб. / Гусарєв С. Д., Олійник А. Ю., Слюсаренко О. Л. - К. : Правова єдність, 2008. - 270 с.

2.       Дергачов О. Місце політичних партій у здійсненні влади в Україні. // Політична думка. 2002, №1.

3.       Добродумов П. Про реформу політичної системи України / П. Добродумов // Право України. - 2003. - № 5. - С. 19.

4.       Жовніренко П. Діяльність громадських організацій: корисні поради // Соціальна політика і соціальна робота. 2000, №3/4.

5.       Загальнотеоретичне правознавство, верховенство права та Україна. Збірник наукових статей. Гол. редактор: Андрій Мелешевич. - К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2013.-608 с.

6.       Кафарський В.І. Політичні партії України: конституційно-правове регулювання організації та діяльності : [монографія] / В. І. Кафарський. -К. : Логос, 2008. - 560 с.

7.       Ковальчук В. Конституція як основа легітимності публічної влади в правовій демократичній державі / В. Ковальчук // Право України. - 2010. -№7.-С. 59-70.

8.       Колпаков А. Проблеми змін в політичній системі України / А. Колпаков // Право України. - 2003. - № 4. - С.5.

9.       Копейчиков В.В. Теорія держави і права. –Київ: Юрінком Інтер, 2002.

10.  Коталейчук С. П. Теорія держави та права : навч. посіб. для підготовки до іспитів [для студ. вищ. навч. закладів] / С. П. Коталейчук, П. Я. Пісной. -К. :КНТ, 2011.-560 с.

11.  Лемак В. Політичні партії як інститут громадянського суспільства: проблеми правового регулювання в Україні / В. Лемак // Право України. -2010. -№ 7. -С. 18-24.

12.  Лемак В. Принцип верховенства права в Україні: основні загрози / B. Лемак // Право України. - 2010. - № 3. - С. 44-52.

13.  Лисенков С. Л. Загальна теорія держави і права : [навч. посіб.] /C.       Л. Лисенков. - К. : КНТ, 2006. - 355 с.

14.  Молодь. Громадські організації. Громадянське суспільство. Матеріали міжнародної наукової конференції 27-28 вересня 2001р, –К.: Міленіум, 2001.

15.  Політологія: наука про політику. За заг. ред. В.Г. Кремень, М.І.Горлач. –Київ-Харків: Єдінорог, 2001.

16.  Примуш М. Політичні партії та виборчий процес / М. Примуш // Право України. - 2001,- № 3. - С.24.

17.  Примуш М. Правова регламентація ідеологічних та організаційних засад політичних партій / М. Примуш // Право України. - 2000. - № 11. - С. 25.

18.  Про політичні партії в Україні : Закон України від 5 квіт. 2001 р. № 2365-III // Відомості Верховної Ради України. -2001. -№ 23. -Ст.118.

19.  Скрипнюк О. Вплив інститутів громадянського суспільства на становлення і розвиток демократичного політичного режиму / О. Скрипнюк // Право України. - 2001. - №3. - С.24.

20.  Теория государства и права. Курс лекцій. Под ред. Н.И.Мотузова, А.В.Малько, –Москва: Юристь, 2000.

21.  Теорія держави та права : [навч. посіб.] / С. Л. Лисенков, А. М. Колодій, О. Д. Тихомиров, В. С. Ковальський ; за ред. С. Л. Лисенкова. - К.: Юрінком Інтер, 2005. - 447 с.

22.  Участь профспілок у політичному житті України / Ред. С.Коропчук. –К.: Український незалежний центр політичних досліджень, 2002.

23.  Француз А.И. Поняття демократичної політичної системи: співвідношення нормативного, інституційного та процедурного підходів у сучасній політико-правовій науці / А. Й. Француз // Держава і право -2005. - Вип. 27. -С. 186-193.