ДАНИЛО ГАЛИЦЬКИЙ У ЄВРОПЕЙСЬКІЙ МІЖНАРОДНІЙ ПОЛІТИЦІ

Текст:

Міністерство освіти і науки

Чорноморський державний університет імені Петра Могили

Кафедра історії

КУРСОВА РОБОТА

з «історії України»

на тему:

«ДАНИЛО ГАЛИЦЬКИЙ У ЄВРОПЕЙСЬКІЙ МІЖНАРОДНІЙ ПОЛІТИЦІ»

Студентки IІ курсу 234 групи

напряму підготовки

«Історія»

Волобуєвої Анни Віталіївни

Керівник: к.і.н. , доцент, Шевченко Наталія Володимирівна

Національна шкала __________

Кількість балів: _____________

Оцінка: ECTS ______________

Члени комісії ________________ ___________________________

(підпис) (прізвище та ініціали)

________________ ___________________________

(підпис) (прізвище та ініціали)

________________ ___________________________

(підпис) (прізвище та ініціали

м. Миколаїв – 2016 рік

ЗМІСТ

1. ВСТУП................................................................................
.................................3

РОЗДІЛ 1. ІСТОРІОГРАФІЯ...............................................................................5

РОЗДІЛ 2. МІЖНАРОДНА ДІЯЛЬНІСТЬ ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОГО КНЯЗІВСТВА ЗА ДАНИЛА ГАЛИЦЬКОГО І ЙОГО ЗАСТУПНИКІВ................................................................................
.....................10

2.1. СТОСУНКИ З ВІЗАНТІЄЮ.......................................................................
....10

2.2. ОБ’ЄДНАННЯ ВОЛИНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ ДАНИЛОМ, ЙОГО ВІДНОСИНИ ДО УГОРЩИНИ........................................................................
....11

2.3. УЧАСТЬ ДАНИЛА В БОРОТЬБІ ЗА АВСТРІЙСЬКУ СПАДЩИНУ. КІНЕЦЬ АВСТРІЙСЬКОГО ЕПІЗОДУ Й ПОДАЛЬШІ ВІДНОСИНИ З УГОРЩИНОЮ.......................................................................
.................................13

2.4. ВІДНОСИНИ ДАНИЛА ГАЛИЦЬКОГО З ПОЛЬЩЕЮ.............................15

2.5. ВІДННОСИНИ ЛИТОВСЬКІ В 1-Й ПОЛ. ХІІІ СТ., СОЮЗ МІНДОВГОМ, ОКУПАЦІЯ ЯТВЯЖСКОЇ ЗЕМЛІ........................................................................18

ВИСНОВКИ................................................................................
...........................20

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ........................27

ВСТУП

Актуальність теми. ХІІI століття в Україні пов"язане з ім"ям Данила Романовича — сина великого князя Романа Мстиславича, що заснував у 1199 році Галицько-Волинську державу. На думку видатного українського історика першої половини XX ст. Д. Дорошенка, Галицько-Волинське князівство — це «друга велика держава на українській землі, збудована українськими руками, яка зуміла об"єднати біля себе більшу частину української етнографічної території свого часу». [6]

Політична діяльність князя Данила припала на часи величезних катаклізмів, докорінних змін геополітичної ситуації на Європейському континенті. Після смерті в 1125-му київського великого князя Володимира Мономаха припинилось існування Київської Русі — великого державного об"єднання доби раннього середньовіччя. На українських землях розгорнулася боротьба між представниками Галицького, Волинського, Чернігівського та Київського князівств за політичну спадщину Києва. Центр політичного життя переміщувався поступово з Наддніпрянщини далі на захід українських земель. Водночас на півночі також постали кілька центрів — Суздаль, Володимир, Новгород, князі яких почали будувати власну, російську державність.

Взаємовідносини римської курії і чільників Галицько-Волинського князівства (від 1253 р. королівства Русі) відображені на сторінках літописної спадщини, папських булл та інших як наративних, так і актових документів. Хоча, на перший погляд, вони дають можливість побачити доволі повну картину взаємовідносин Данила Романовича з Інокентієм IV, його значення в зовнішній політиці римського понтифіка. Однак глибше занурення істориків різних поколінь і шкіл у цю неординарну тему викликало щораз більше питань, тісно переплетених з подіями історії інших країн Центрально- Східної Європи. Ця обставина й підкреслює актуальність зазначеної теми.

Українські землі опинилися в епіцентрі протистояння між християнською цивілізацією та цивілізацією кочівників зі Сходу, між православ"ям та католицизмом. Все це ставило перед політиками XIII ст. завдання найвищої складності. Необхідність постійно «встигати» за швидкими змінами політичної ситуації вимагали поширення контактів, обміну інформацією, а, отже, відкритості і мобільності від суб"єктів політичного життя. Важливою якістю політика стало уміння постійно маневрувати в пошуках оптимальних рішень між внутрішніми і зовнішніми коаліціями, щоб не бути захопленим зненацька ворогами. Данило Романович належав саме до такого типу політичних діячів доби, які спромоглися відчути виклик часу.

Постать Данила Галицького в сучасному світі є досить актуальною. Зараз Україна переживає не найкращі часи, і можливо саме таких політиків не вистачає нашій державі.

Мета та завдання роботи полягають в аналізі історіографічних оцінок самого факту коронації, з’ясуванні його місця в історичній долі як папського престолу, так і Русі. Крім цього, автори намагаються зрозуміти місце “дорогочинської події” у системі східноєвропейської політики Інокентія IV в середині ХІІІ ст., його відносин з Литвою й татарами. Обгрунтувати міжнародну європейську політику Данила Галицького, виявити методи, якими він користувався. Згідно до мети автор виділив основні завдання:

1. Проаналізувати Данила Галицького як політичного діяча

2. Уточнити основні напрямки політики Данила Романовича

3. Визначити роль Данила Галицького в політиці Європи

Об’єкт дослідження. Данило Галицький та його політична діяльність.

Предмет дослідження. Політика Данила Галицького з європейськими країнами.

Хронологічні рамки. З 1230 року, коли Данило розпочав боротьбу за Галич – до 1264 р.

Географічні межі охоплюють територію Галицько-Волинського князівства, Європу та Візантію.

Логіка дослідження зумовила структуру курсової роботи: вступ, 2 розділи, висновки, список використаних джерел із 24 найменувань. Загальний обсяг ___ сторінок.

ІСТОРІОГРАФІЯ

Зовнішньополітична діяльність Данила, завдяки якій йому вдалося відстояти інтереси своєї держави в боротьбі проти агресивних намірів сусідніх держав - Угорщини, Польщі й Литви - і перетворити їх на своїх союзників, становить для нас сьогодні значний інтерес, оскільки ці дружні нам країни допомагають Україні стати повноправним членом європейської сім’ї.

Галицько-Волинське князівство, як один із важливих етапів української державності, було об’єктом наукових досліджень М. Костомарова, М. Грушевського, Д. Дорошенка, В. Пашути, І. Крип’якевича, І. Котляра, Н. Полонської-Василенко, М. Брайчевського, Н. Яковенко та багатьох інших учених.

Ґрунтовну монографію написав І. Крип’якевич, у якій розкрив умови формування Галицько- Волинського князівства, його соціальні відносини й політичний лад, боротьбу проти експансіоністських зазіхань сусідніх держав і татаро-монгольських завойовників.

У монографії І. Котляра “Данило Галицький” [11] показано боротьбу князя з боярською опозицією, Угорщиною і Польщею, які неодноразово намагалися заволодіти землями Галицько-Волинського князівства, поки не були остаточно переможені під Ярославом.

У середовищі українських дослідників Австрійської імперії вказані питання викликали неабияку цікавість. Звідси – і поява окремих спеціальних нарисів та акцент уваги на коронаційному акті Данила Романовича з боку А.Петрушевича[13], Д.Зубрицького[12], І.Шараневича[14] та ін. Як правило, указану подію вищеперера-ховані вчені розглядали в руслі антитатарської політики галицько-волинського володаря, покликаної за допомогою Інокентія IV змінити стосунки з кочівниками на власну користь.

В українських землях на території Російської імперії наприкінці XIX – на по- чатку ХХ ст. зазначені питання теж були предметом зацікавлення вчених. Так, у 1898 р. К.Мурковський видав свій короткий нарис під назвою “Даниил Романович Галицкий в сношениях с Римом” [10], що лише констатував факт коронації, але, тим не менше, започаткував серію наступних видань.

Зокрема, Микола Дашкевич, оцінюючи діяльність Інокентія IV в системі відносин із руським князем, писав: “Не можна звинувачувати папу. Він, очевидно, намагався підняти хрестовий похід проти татар, про що свідчать його булли 1247, 1251, 1253 та 1254 років… Папа бажав вплинути на релігійні почуття та самолюбство слов’ян... потрібно змити пляму, накладену ганебною втечею перед нечестивими, для яких має бути страшним вже саме ім’я християн” [15, c.177–178]. На підтвердження власних поглядів історик приводив зміст булли від 12 листопада 1247 р., якою понтифік погоджувався брати під опіку Престолу св. Петра князів Данила й Василька з їхніми нащадками. Такий акт духовного провідника Заходу, за словами українського вченого, означав усеєвропейську гарантію для Галицько-Волинської держави, яка ставила заслін для будь-яких претендентів на престол.

Інший український історик М.Чубатий дещо тенденційно, у надто, на наш погляд, схвальних тонах висвітлював взаємини Риму з, на той момент, холмським володарем. Він вважав переговори Данила з Римом одним з етапів просування України до унії, виділяючи навіть кілька попередніх етапів тимчасової реалізації такого типу унії в 1214–1219 рр. (з перервами), 1228–1234 рр. (з перервами) та ін. [16].

Схожих позицій дотримувався М.С.Грушевський, який оцінював кроки Данила, спрямовані на отримання королівської корони заходами, покликаними налагодити відносини із папством, захитаними в попередні кілька десятиліть [4, c.72]. Невдачу “Данилової унії” після 1254 р. дослідник пояснював недотриманням обіцянки папи організувати хрестовий похід проти татар і цього разу. “Проповідь хрестоносного похода, – писав М.Грушевський, – зісталася безплодною. Ані папа, ані князі, до котрих він звертався з зазивом, ніякої помочі против татар не прислали. З огляду на се Данило не мав охоти робити якісь уступки римській курії в релігійних справах. Папа скоро переконався, що в сім напрямі нема що числити на Данила” [4, c.73]. Як не дивно, такий погляд на причини погіршення римсько-руських взаємин після 1254 р. домінував практично в усій радянській і здебільшого в сучасній історичній літературі 90-х рр. ХХ ст.

Українська діаспора цим питанням приділяла також немалу увагу. “Лише дві особистості в цілій Європі, – писала Н.Полонська-Василенко, – розуміли добре, чим саме страшні були татари для неї – то були: папа Інокентій IV і король Данило Галицький. Обидва вони прагнули перемоги над татарами і шукали засобів для оборони” [17, c.77–83].

Н. Полонська-Василенко, посилаючись на В. Пашуто, пише: “Олександр Невський, звільнившись з допомогою татар від конкуренції власного брата, хотів був тим же способом звільнитися від суперництва короля Данила” [18, с. 205]. В. Пашуто[2] вказує на прямий зв’язок між отриманням князем Олександром ярлика від хана Бату в 1252 р. і відправкою військ в Південно-Західну Русь проти князя Данила Романовича. За таких обставин Данилу важко було знайти порозуміння з руськими князями для організації спільних дій проти татаро-монголів.

Політика центральноєвропейських країн розглядалася в основному лише в контексті так званої експансії католицизму щодо Східної Європи. Тим не менше професор Іван Крип’якевич залишався переконаний, що “…суто церковні справи князя Данила не цікавили. Рим, навпаки, мав на меті в першу чергу релігійне питання – намагався притягнути Русь до церковної унії” [20, c.103]. Не надто заперечується вищенаведена позиція і в працях окремих теперішніх учених (М.Котляр, наприклад, який не вважав Данила “повноцінним” королем, нази- ваючи його у своїх працях донині “великим князем” [19; 26–28], хоча спроби подолати старі стереотипи вже мають місце.

Так, львівський дослідник Іван Паславський у праці “Коронація Данила Галиць- кого в контексті політичних і церковних відносин XIII ст.” висвітлює коронаційний акт 1253 р. на широкому тлі політичних взаємин Галицько-Волинської держави з римською курією. Історик робить висновок, що “...з дипломатичної кореспонденції та політичних кроків Інокентія IV впродовж 1246–1254 рр. роль головного оплоту проти татарської загрози він відводив саме землям Романовичів. Власне, самі історичні обставини, що об’єктивно сформували спільну мету – протистояти агресії кочовиків, – звели шляхи Данила та Інокентія IV назустріч одне одному” [21, c.47].

Особливу увагу з праць останніх років заслуговують дисертаційне дослідження М.Нагірного “Зовнішня політика князівств-земель Галичини і Волині в 1199–1264 рр.” і монографія люблінського історика М.Бартніцького “Закордонна політика князя Данила Романовича в 1217–1264 рр.”. Обоє дослідників кілька сторінок присвятили темі коронування старшого Романовича, вважаючи, що цей факт мав низку позитивних політичних наслідків, зокрема, у стосунках з угорцями й поляками. Історики відзна- чають також його важливість з точки зору місіонерської роботи на території язичниць- ких племен Прибалтики.

Таким чином, історіографічний доробок з проблеми коронування Данила Романовича на короля Русі на цей час достатній для підбиття попередніх підсумків за більш ніж 200-літню традицію дослідження вказаної події. У цілому колектив істориків схильний вважати, що конкретну вигоду від інтронізації галицько-волинського володаря, за умов обопільних зобов’язань, могли мати обидві сторони: як папство, так і східнослов’янський світ загалом, для того, щоб:

- створити тривку коаліцію держав Центрально-Східної Європи проти татар;

- відкинути цю ж небезпеку подалі на схід, позбавляючи її впливів східноєвропейські князівства та пересунути тодішню татарську “залізну ширму” щонайменше до лінії верхнього й нижнього Дніпра;

- вирішити остаточно проблему поганських народів того ж простору та встановити, таким чином, правове й фактичне панування тут Тевтонського ордену;

-установити політично-правові, добросусідські відносини між Чехією, князівствами Польщі, Австрійським герцогством та Угорщиною з метою організації системи оповіщення, а при потребі й оборони католицького світу.

МІЖНАРОДНА ДІЯЛЬНІСТЬ ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОГО КНЯЗІВСТВА ЗА ДАНИЛА ГАЛИЦЬКОГО І ЙОГО ЗАСТУПНИКІВ

Галицько-Волинська Русь в силу її геополітичного становища і особливостей політичного життя Давньоруської держави була своєрідним містком, що з’єднував східнослов’янський світ із країнами Заходу і Півдня. Розгляд зовнішньополітичної діяльності Данила Галицького, їхні договорні відносини були побудовані автором за напрямами: Візантія, Центральна Європа , Прибалтика.

ВІДНОСИНИ З ВІЗАНТІЄЮ

Русько-Візантійські відносини за правління Данила Галицького значною мірою відрізнялись від дипломатичних зв’зків попереднього часу між двома великими державами середньовіччя. Відійшли у минуле великі війни, маштабні морські й суходільні походи руських на Царгород, крупні міждержавні угоди, обміни повноважними посольствами.

Уламки відносин з Візантією майже повністю в своїх руках зосередили київські князі та князь Галицько-Волинської держави.

Галицько-Волинська держава надавала військову допомогу Візантії, у Галичі ховався від небезбеки майбутній грецький імператор, а в галицьких послів із шаною приймали в Царгороді.

Галицьке князівство з самого початку свого існування намагалося вести незалежну політику щодо Візантії і водночас спиратись на неї в суперництві з іншими руськими князівствами.

На межі ХІІ-ХІІІ ст. Відносини між князівством Данила Галицького і Візантією були приязними і навіть союзницькими. Падіння Візантійської імперії внаслідок завоювання учасниками ІV хрестового походу Константинополя спричинило завмирання Русько-Візантійських відносин у ХІІІ ст. Відродження Візантії 1261 р. припало на час , коли Данило почав вести політику проти татар і же не міг проводити більш-менш активну політику з Візантією.

ОБ’ЄДНАННЯ ВОЛИНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ ДАНИЛОМ, ЙОГО ВІДНОСИНИ УГОРСЬКИХ КНЯЗІВ

Протягом більш як двадцяти років після смерті Романа молоді Романовичі не відігравали майже ніякої ролі в бурхливих подіях, що розгорталися в Галичині. Угорський король Андрій і краківський князь Лешко, які проголосили себе протекторами молодих князів, використовували їх у власних інтересах, не забезпечуючи Романовичам нічого з земель їх батька. Тільки завдяки великій енергії княгині Романової сини здобули мізерні частини батьківських земель на Волині. Лешко, який розпоряджався волинськими землями, 1209 р., на прохання берестян, погодився дати Василькові Берестя, пізніше перевів його до Белза, а 1213 р. пересунув у далекий Кам’янець над Горинню. Туди переїхав також Данило, який перебував на Угорщині. Дещо пізніше Романовичі одержали Тихомль і Перемиль. Забезпечивши Волинь, Данило розпочав боротьбу за другу свою «півбатьківщину» — Галицьке князівство.

Здійснюючи свої плани, Данило увійшов у союз з Мстиславом Мстиславичем, допомагав йому у боротьбі за Галич і підтримував його у скрутні моменти. Але, як знаємо, Мстислав погано віддячив Данилові за ці послуги і у малодушності передав Галич угорському королеві. Коли ж Мстислав помер, Данило вже власними силами продовжував боротьбу за Галич. Галицькі бояри і тепер не хотіли підкоритися Данилові, йому протиставили кандидатуру чернігівського князя Михайла Всеволодовича. Новий угорський король Бела IV визнав його галицьким князем. Почалася нова боротьба за Галичину.

Тільки 1238 р. Данило остаточно оволодів Галичем. Використавши час, коли у місті стояло мало війська, він знову швидким походом прибув під Галич, закликаючи галичан: «Жителі міста, доки хочете терпіти владу іноземних князів?» Вони відгукнулися: «Це наш володар, богом даний» і привітали князя. Літописець розповідає, що назустріч Данилові вийшли навіть ворожі йому єпископ Артемій і дворський Григорій: «вийшли з сльозами в очах і зблідлим обличчям, облизуючи свої губи, що втратили владу і під примусом говорили: княже Даниле, прийми місто». Данило увійшов у Галич, в соборній церкві сів на престолі свого батька, а на воротах города поставив свій прапор.

По смерті Мстислава Мстиславовича Данило Романович поступово нарощує сили і в 1238 р. виганяє з Галича боярського ставленника чернігівського князя Ростислава і позбавляється присутності у місті угорського королевича. Та рішучий поворот у русько-угорських відносинах стався лише в після 1245 р. коли Данило Галицький спочатку розгромив під Ярославом угорське військо, приведене його суперником Ростиславом, а потім благополучно повернувся до Орди з ярликом Батия на Галицько-Волинське князівство. Король Бела ІV запропонував Данилові видати доньку за його сина Лева. Князь довго зволікав з відповідю не довіряючи зрадливому Белі ІV, аж поки під впливом свого митрополита Кирила не дав згоду на той шлюб і тим самим підписавши мир з угорським королем. [22, c. 110]

Але зробити висновок чи був насправді підписаний мир не можна. Адже подальші стосунки між Галицько-Волинським князівством Данила Романовича(відновленим ним у повному обсязі після перемоги над уграми 1245 р.) і Угорщиною проходили за умов втручання обох сторін за австрійську спадщину.

Михайло Грушевський дуже суворо підходив до оцінки зовнішньої політики Данила. Вчений закидав князеві, нібито «його дипломатія була хаотична, його політика супроти татар короткозора, непевна, уривочна. Він не вмів організувати якогось широкого союза руських князів, ані опертися на народні маси». А от С. Томашівський іншої думки. Він вважав, що в особі Данила Галицького «зійшла до гробу одна з найідеалістичніших постатей української історії; розумний, лицарський, культурний, гуманний, при сім енергійний». [23, с. 73]

Потепління відносин Данила Галицького з Угорщиною після Ярославської битви і одруження Льва Даниловича і Констанції, незабаром отримали продовження у спільній боротьбі за так звану австрійську спадщину. У 1246 в битві з угорцями на р. Лейте загинув герцог Австрії Фрідріх II Бабенберг. Прямих спадкоємців герцог по собі не залишив, тому розгорілася боротьба за австрійські землі.

УЧАСТЬ ДАНИЛА В БОРОТЬБІ ЗА АВСТРІЙСЬКУ СПАДЩИНУ. КІНЕЦЬ АВСТРІЙСЬКОГО ЕПІЗОДУ Й ПОДАЛЬШІ ВІДНОСИНИ З УГОРЩИНОЮ

Згідно свідчень Галицько-Волинського літопису , в кінці 1248 р. чи на початку 1249 р. угорський король попросив Данила допомогти, бо воював тоді з «німцями» (Австрією) [22, с. 111]. Руський князь підписав з угорським королем угоду, що мала на меті завоювання та поділ між ними Австрії, адже в 1246 р. у війні з Угорщинною помер австрійський герцог Фрідріх ІІ Бабенсберг, котрий не залишив нащадка чоловічої статі. Тому Австрія мала б стати власністю сюзерена герцога, германського імператора Фрідріха ІІ Гогенштауфена. Бела ІV придумав хитромудрий план загарбання Австрії чужими руками – галицько-волинського князя.

Лише 1252 р. угорський король звернувся до Романовича з пропозицією. Згідно запідписаною Данилом та Белою угоди, небога покійного герцога Гертруда виходила заміж за сина Данила – Романа, і той у такий спосіб став би австрійським герцогом. У 1252 р. Роман одружився з Гертрудою і ненадовго сів у Відні.

Джерела не розкривають мотивів втручання Данила Романовича у війну за австрійську спадщину. Тонкий і обережний політик, галицько-волинський князь не міг не знати того, що у кінці 1251 р. старша сестра загиблого герцога Маргарита побралася з чеським королевичем Оттокаром, котрий відразу ж висунув власні претензії на австрійський трон.

Протягом перших місяців 1252 р. Роман Данилович одружився з Гертрудою й формально став герцогом Австрії. Але незабаром по тому чисельне військо Отокара-Пшемисла обложило його в замку Гімберґ недалеко від Відня. Ось тоді Данилові з сином і знадобилась обіцяна Белою IV допомога.

Навряд чи у Данила були шанси втримати сина на престолі Австрії, з якою у Русі не було навіть спільного кордону. Тому слід вважати втручання Данила до австріських справ стратегічним прорахунком. Дійсно, Роман Данилович не міг протистояти Оттокарові, який мав набагато сильніше військо. У кінці 1253 р. йому довелося поспішно залишити Австрію і повернутись до батька.

Угорський король зрадив Романовичів і розділив Австрію з Оттокаром.

ВІДНОСИНИ ДАНИЛА ГАЛИЦЬКОГО З ПОЛЬЩЕЮ

Тісні зв’язки з Угорщиною у другій половині ХІІ-ХІІІ ст. Зовсім не перешкоджали політичним, дипломатичним і військовим контактам галицько-волинського князя з польськими.

В 1205 р. продовжував діяти союзний договір з Польщею, до якого приєднався і угорський король. Краківський князь Лєшек Білий суто формально дотримувався того договору, а в дійсності намагався заволодіти Волинню. Він також протистояв поверненню спадкоємців Романа до м. Володимира, підтримуючи натомість угідних йому слабкосилих місцевих князьків.

Як тільки Данило досяг повноліття, він відвоював у Лєшека загарбану ним Західну Волинь [22, с. 82], тобто північно-західну окраїну Волині. Спроби краківського князя відвоювати втрачене не мали успіху. Тому надалі він використовує проти Данила союз із угорським королем і місцевих волинських князів, на зразок Олександра, удільного князя маленької Белзької землі.

Однак з огляду на посилення Романовичів і опанування ними дедалі більшої території Волинської землі краківському князеві довелося часом віддавати їм перевагу перед конкурентами і бути в союзних відносинах з Данилом і Васильком. Коли в 1224 р. Мстислав Мстиславович пішов війною на Данила, той вдався за допомогою до Лєшика. [22, с. 87].

У 20-30-х р.р. ХІІІ ст. Було укладенно кілька русько-польских угод. Союзний договір між Галичем і Краковом продовжував діяти і в 30-ті роки. У перебігу змагань 1235 р. з місцевим боярством і після повернення Романовичам Галича і землі краківський князь надав їм допомогу [22, c. 90]. Та поступово на перше місце в русько-польських відносинах виходить Мазовія. У змагані за краківський престол по смерті Лєшека Білого його брат Конрад, князь мазовецький, 1229 р. вирішив укласти воєнно-політичну угоду з Романовичами. Та не зміг заволодіти Краковом, де незабаром по тому сів син Лєшека Болеслав Соромливий. З 1248 р. і до самої смерті Конрад І залиався вірним союзником Данила Галицького.

Про міцність того союзу свідчить красномовний факт, відбитий у літописі. У зв’язку з наближенням полчищ Батия до рубежів Галицько-Волинських земель Данило взимку 1240-1241 р.р. «Їде в землю Мазовецьку до Болеслава...» [22, c. 102] – союзника, що втратив власну землю, приймають у Мазовії з найвищими почестями, і дають йому ціле місто. У 1247 р. зійшов зі світу Конрад І. Почалися чвари за владу між його синами. Данило взяв на себе ініціативу в полагодженні конфлікту. Скоро після батька помер старший син Болеслав, передавши престол брату Земовиту, послухавши князя Данила.

Значно поліпшились стосунки з Краковом, коли князь Данило у 1245 р. відновив єдність Галицько-Волинської Русі. Руський князь значно переважав у військовій силі й економічній потузі польських князів, і це дозволяло йому виступати арбітром у чварах між польськими князями за Краків і верховну владу. У процесі такої діяльності він в середині – другій половині 40-х рр. Приєднав до своєї держави Люблінську землю. Згідно Галицько-Волинському літопису, 1262 р. галицько-волинські князі на чолі з Данилом Романовичем зустрілися з польськими на з’їзді у волинському порубіжному місті Тернаві й підписали дружню угоду [22, c. 126].

Та по смерті Данила Галицького (1264 р) стосунки між Галицько-Волинською Руссю і Малопольщею, надовго, і мабуть, безповоротно зіпсувались.

Відносно дружніми були стосунки Данила Галицького з деякими польськими князями Данило і Василько Романовичі активно підтримували князя Конрада в його боротьбі за Краків з Болеславом Сором"язливим. Під час кампанії 1243-1244 рр., Допомагаючи Конраду Мазовецькому, Данило Галицький захопив Люблін і на час там затримався, зміцнюючи замок. Князь Василько дійшов до Вісли, палацовий Андрій воював у Сандомира, а воєвода Вишата діяв на Підкарпатті. У серпні 1247 р. Конрад Мазовецький помер. Болеслав, Мазовецький князь, був родичем Данила. Тому Земовіт був близько 1248 одружений на дочці Данила - Предславою. Інша дочка Данила Галицького - Саломея - була 1228 видана за східнопоморського князя Святополка (Святоплук). Князь Земовіт активно допомагав Данилу Галицькому в його антіятвязькій і антилитовській боротьбі. Загалом хороші відносини брати Романовичі утримували і з Краковом.

ВІДННОСИНИ ЛИТОВСЬКІ В 1-Й ПОЛ. ХІІІ СТ., СОЮЗ МІНДОВГОМ, ОКУПАЦІЯ ЯТВЯЖСКОЇ ЗЕМЛІ

Особливою специфікою були позначені галицько-волинські відносини з Литвою і ятвягами. Ні Литва, ні Ятвязька земля не додержувались бодай приблизних норм і правил середньовічної дипломатії, тому договори Русі з ними повністю стояли на військовій перевазі Данила. При тому всі ті угоди були недовговічними.

Чим далі зміцнювались князі-Романовичі, тим більшою територією вони оволодівали, тим більше набували сталого договірного характеру їхні відносини з литовськими і ятвязькими князями.

З Галицько-Волинського літопису відомо, що 1219 р. литовські князі (серед яких був і Мендовг, котрому пощастило двума десятиліттями пізніше об’єднати литовські землі в державу) запропонували мирну угоду Данилові й Василькові Романовичам та їхній матері Анні, яка незабаром була укладена. [22, с. 84]. Ця угода діяла протягом 20-х р.р., а в 30-50-і рр., із зосередженням влади в Литві в руках Мендовга, цей князь став головним дипломатичним партнером Романоичів. Мендовг підтримував Данила і Василька в боротьбі з Угорщиною, приславши допомогу для участі в Ярославській битві 1245 р. Щоб зміцнити союз Данило Романович 1252 р. одружився з небогою Мендовга.

Особливо зблизилось Галицько-Волинське князівство по сметрі Мендовга (1263 р.). Його наступник Войшелк встановив дуже тісні відносини з сином Данила Шварном.

Стосунки галицько-волинських князів з землею ятвягів у ХІІІ ст. Розвивались за стандартною і невибагливою схемою. Здебільшого війну починали ятвязьку племінні вожді (літописці звуть їх князями): наїзджали на містечка на північно-західному волинському порубіжжі, грабували і палили їх. Тоді наставала відплата. Данило входив з сильним військом до ятвязької землі, легко розбивали розрізненні загони їхніх не навченних військової справи воїнів, а потім з полоном і багатою добиччю поверталися додому. Налякані ятвязькі «князі» по тому присилали послів, приниженно вимолювали мир і давали запевнення у повній своїй покірності. Через рік-два все повторвалось.

Спочатку угоди Данила з ятвягами мали усний характер. Та вже в середині 40-х років ХІІІ ст. Переможений ворог запропонував Данилу скласти мирну угоду. Данило не побажав зрадити польського союзника і продовжив війну.

У 1253 р. Данило Романович разом з сином Левом вдерлисядо Ятвязької землі, розігнав і частково винищив їх військові загони, вбив головного вождя Стикинта. На це ятвяги визнали повну покірність, васалітет, обіцяли сплачувати данину й виконувати повинності. Через два роки Ятвязька земля знову була завойована Романовичами. Тоді ятвязькі князьки дали заручників, велику данину і пообіцяли виконувати всі повинності й навіть будувати для Данила замки на своїй землі.

Так була на довгі роки усунена ятвязька загроза для Галицько-Волинської Русі. Але для цього знадобилося жорсткими воєнними методами поставити ятвягів на межу загибелі.

Чергове напруження з Литвою настало через вимушений похід князя Василька Романовича з татарським темником Бурундаєм на Литву. 1258 року присланий золотоординський темник Бурундай поставив перед Данилом умову піти з ним на Литву. Наступного року Бурундай несподівано з’явився знову, вимагаючи зруйнувати всі укріплення в галицьких і волинських містах. Руські князі були змушені виконати і цей наказ. Після цього Бурундай залучив галицько-волинські полки до свого походу на польські землі — Люблін, Сандомир та Краків. Вимушена участь у походах Бурундая зруйнувала плани Данила Галицького звільнитися від татарської залежності і зіпсувала відносини з Литвою, Польщею та Угорщиною.

ВИСНОВКИ

Причини, з яких Данило брав активну участь у справах Середньої Європи, ще повністю не з’ясовані. Можливо, він захопився планом посадити одного з синів на австрійському престолі, щоб в час загрози від ординців мати тут резерв для князівської сім’ї. Одночасно, беручи участь у воєнних і політичних справах Угорщини, Австрії, Чехії і Польщі, Данило прагнув ознайомитись з силами цих країн та оцінити, наскільки вони можуть служити допомогою у майбутній боротьбі проти кочівників-завойовників.

Стосунки галицько-волинських князя Данила Галицького з Чехією в XIII ст. залишались, як і в попередньому столітті, спорадичними й млявими. Джерела майже не згадують про них. Адже Галицько-Волинська Русь не мала спільних рубежів із Чехією, отже, не існувало й спільних політичних інтересів. Отокар-Пшемисл потрапив на сторінки літопису лише завдяки його участі у війні за австрійську спадщину, в якій він виявився суперником Романа Даниловича. А далі, згадок про русько-чеські відносини в Галицько-Волинському літописі немає. За винятком його останньої сторінки, де зафіксована русько-чеська угода 1289 р. між сином Данила Львом і королем Вацлавом II. Вони зустрілись у чеському місті Опаві й уклали союз, спрямований проти вроцлавського князя Генріха IV, що докучав Чехії. Лев же втрутився тоді в суперництво за головний у Польщі краківський престол і хотів здихатися вроцлавського конкурента. Одна германська хроніка стверджує, що русько-чеський союз діяв і в 1299 р., коли Лев Данилович знову зустрівся з Вацлавом II. Та в перші роки XIV ст. галицький князь змінив політичну орієнтацію й вступив у союз із польським королем Владиславом Локетком.

Раніше дуже інтенсивні, відносини Галицько-Волинської Русі з Польщею після відновлення Данилом Галицько-Волинського князівства в 1245 р. були спорадичними й в основному дружніми. Данило мирив польських князів, що сперечалися за загальнопольську владу та Краків. Скориставшись своїм становищем верховного арбітра, він у кінці 40-х pp. приєднав до свого князівства Люблінську землю, населену тоді переважно русинами. На початок 60-х pp. XIII ст. й до того нерегулярні, договірні відносини між Галичем і Краковом зовсім ослабли, вони майже не відбиті в джерелах.[24, с. 88]

Данило Романович розумів важливість дружніх стосунків з найближчим сусідом і, вже будучи тяжко хворим, 1262 р. зробив спробу встановити союз із Польщею. Галицько-Волинський літопис відзначив, що в тому році "був з"їзд князів руських з польським князем Болеславом, і зустрілися вони в Тернаві. Вони уклали договір між собою про землі Руську та Польську й затвердили його хресним цілуванням і так роз"їхались кожний до себе" [22, с. 123]. Історики вважають, що той з"їзд у волинському порубіжному замку Тернава намагався об"єднати сили двох країн проти литовського князя Мендовга, який воював із ними, а також для відбиття нападів ятвягів, що почастішали тими роками[5, c. 35].

Данило помер 1264 р. В історії Галицько-Волинського князівства він займав видатне місце. Його історичною заслугою було об’єднання в одне князівство земель Галичини і Волині, роз’єднаних після смерті Романа. Виконуючи це завдання, Данило спирався на широкі маси населення, які вели боротьбу проти іноземної агресії і влади великих бояр. З’єднавши територію Галичини і Волині в одне князівство, Данило сприяв його економічному розвитку та політичній стабільності. Данилові не вдалося здійснити свого найголовнішого наміру — визволити західні землі з-під ординського ярма. Але державна організація, яку він створив, була настільки сильна, що ханські орди не змогли її зруйнувати, і Галицько-Волинське князівство знову підвелося із занепаду і набрало нової сили.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Котляр М. Данило Галицький. Біографічний нарис – К. , Видавничий дім «Альтернативи», 2002.- 328 с. 2. Пашуто В.Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. М., Изд-во Акад. Наук СССР, 1950. 333 с. 3. Аркас М. Данило Романович / Микола Аркас // Історія України-Русі / Микола Аркас ; [вступ. сл. і комент. В. Г. Сарбея]. – Факс. вид. – К. : Вища шк., 1990. – 4. Грушевський М. С. Історія України-Руси : у 10 т., 11 кн. / М. С. Грушевський. – К. : Наукова думка, 1993. – Т. 3. – 640 с. 5. Грушевський М. Король Данило / Михайло Грушевський // Ілюстрована історія України / Михайло Грушевський. – К. : Наук. думка, 1992. 6. Дорошенко Д. І. [Данило Галицький] / Д. І. Дорошенко // Нарис історії України / Д. І. Дорошенко. – Л. : Світ, 1991. 7. І. Коваль / / Король Данило Галицькийв пам"ятках історії та культури/ уп. Гаврилів Б. МиронюкІ. – Івано-Франківськ: Плай, 2009. 8. Котляр, М. Шляхами віків: довідникз історії України/ М. Котляр, С. Кульчицький. К. : Україна, 1993. 380с 9. Р.Г.Симоненко Про геополітичний фактор в історії України // Укр. іст. журн.-2001- №3 –С.105-125. 10. . Мурковский К. Даниил Романович Галицкий в сношениях с Римом / К. Мурковский. – К., 1898. – 25 с. 11. Котляр М. Данило Галицький / М. Котляр. – К. : Ін-т іст. України НАНУ, 2001. – 153 с 12. Зубрицкий Д. История древнего Галичско-Русскаго княжества : в 2 ч. / Д. Зубрицкий. – Л. : Ин-т Ставропигийский, 1852. – Ч. 2. – 368 с. 13. Обзор важнейших политических и церковных происшествий в Галицком княжестве с половины ХІІ до конца ХІІІ века / А. Петрушевич// Литературный сборник издаваемый обществом Галицко-русской матицы. – Львов, 1854 – вып.2. – С. 8-81

14. .Шараневич І. История Галицко-Володимирской Русы оть найдавнейших времен до року 1453 / І. Шараневич – Л. : Накладом автора, 1863. – 348 с.

15. Дашкевич Н. Княжение Даниила Галицкого по русским и иностранным известиям / Н. Дашкевичь. – К. : Типография Императорского Университета, 1843. – 158 с.

16. Чубатий М. Західна Україна і Рим у ХІІІ ст. у своїх змаганнях до церковної унії / М. Чубатий // Записки НТШ. – Л. , 1917. – Т. 123–124. – С. 1–108.

17. Полонська-Василенко Н. Король Данило на тлі історичної доби / Н. Полонська-Василенко // Визвольний шлях. – 1954. – Кн. 9. – С. 77–83.

18. Полонська-Василенко Н. Історія України : у 2 т. Т. 1. До середини XVII століття / Н. Полонська- Василенко. - К. : Либідь, 1992. - 640 с.

19. Галицько-Волинський літопис : дослідження, текст, коментар / [за ред. М. Ф. Котляра]. – К. : Наукова думка, 2002. – 396 с.

20. Крип’якевич І. Галицько-Волинське князівство / І. Крип’якевич ; Ін-т українознавства ім. І. Крип’я- кевича НАН України. – Л. , 1999. – 220 с.

21. Паславський І. Коронація Данила Галицького в контексті політичних і церковних відносин ХІІІ століття / І. Паславський. – Л. : Місіонер, 2003. – 112 с.

22. Р.М. Федорів Галицько-Волинський літопис / Роман Федорів – Львів: Червона Калина, 1994. – 259 с.

23. Овсій І.О. Зовнішня політика України (від давніх часів до 1944 року) : Навч. Посібник. – 2-ге вид.- Київ: Либідь, 2002. – 240 с.

24. Котляр М. Ф. Історія дипломатії Південно-Західної Русі / М. Ф. Котляр; НАН України. Ін-т історії України. - К., 2002. - 247 c.