Атлантизм, як напрямок сучасної геополітичної думки

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Львівський національний університет імені Івана Франка

Географічний факультет

Кафедра економічної і соціальної географії

Реферат на тему:

„ Атлантизм, як напрямок сучасної геополітичної думки ”

                                                                               Підготувала:

                                                                                ст.гр.ГРФ-53

Пілющак Марія

                                                                              Перевірила:

 Доц. Вісьтак О.І.

ЛЬВІВ 2012

Геополітика, як наука і навчальна дисципліна, продовжувала розвиватися і в другій половині XX ст. У цей час, після Другої світової війни, відбулося неминуче переосмислення багатьох засад класичної геополітики. Величезні зрушення світоустрою, які відбулися після перемоги США і СРСР у глобальному протистоянні різних геополітичних сил, наочно показали вченим, що деякі класичні постулати геополітики якщо не повністю застаріли, то хоча б вимагають свого дальшого розвитку, корекції і пристосування до реалій сьогодення. Геополітика з занадто теоретичної, відірваної від життя «кабінетної» науки, з легкої руки керівництва гітлерівської Німеччини перетворилася на прикладну науку, її завданням стала розробка геополітичних і геостратегічних рекомендацій та доведення їх до практичних політиків з метою використання вже не лише в заявах, а і в біжучих практичних діях.
Майже всі ідеї класичної геополітики у другій половині XX ст. підлягали перегляду, розвитку, первісній реконструкції, а іноді і простого «підрихтовування», що нерідко визначалися швидкоплинною політичною кон"юнктурою.
У таких зусиллях доволі чітко викристалізувалася наукова течія геополітики, яку прийнято називати атлантизмом. Ця концепція, використовуючи класичні геополітичні поняття про боротьбу Моря і Суходолу, намагалася обґрунтувати гегемонію США над Західною Європою, а через неї, консолідуючи і використовуючи цю частину Європи, діяти проти світу, який чомусь проголошувався Суходолом. «Морська сила» Атлантики, яка нібито апріорі переважає силу континенту як більш цивілізована, динамічна, неконсервативна, підприємлива і спрямована у завтрашній день, а не в день минулий, повинна була перемогти «силу континенту» в особі СРСР. Хоча врешті-решт так і сталося, але вирішальної заслуги «морської сили» в цьому об"єктивному процесі розпаду імперій очевидно немає. Імперія за будь-яких умов має розпочатися і піти в небуття, а має в той чи інший відрізок часу на цей процес вплив та чи інша сила, це вже питання другорядне. Атлантисти й атлантизм переміг не тому, що повинні були неодмінно подолати свого ворога, а лише тому, що їх супротивник помер природною смертю. Цього ворога його опоненти не любили, але і вдіяти йому нічого не могли.
Фактично всі атлантисти, у першу чергу американці С.Коен і Д. Мейніг, визнавали за світову кухню погоди Євразію, а її поділяли в різних варіаціях навіть не на геополітично, а географічне зумовлені Море і Суходіл. Так С.Коен як у Євразії, так і в усьому світові виділяв чотири взаємодіючі геополітичні зони. Крім континентального ядра, яке займає середнє внутрішнє положення і практично тотожне німецькому «Hinterland», він також виокремлював зовнішньою морську зону, яка майже повністю орієнтується на використання океанів, у першу чергу, звичайно, Атлантичного, як морської сили, що базується на торгівлі, портовому господарстві тощо.
С.Коен дещо модернізував класичні постулати своїх попередників, увівши, крім основних геополітичних складових сили, також і допоміжні або перехідні: дисконтиненуальний пояс, який складається з певних прибережних частин континенту, які орієнтовані, тяжіють або всередину континенти, або ж навпаки – від нього – до «морської» сили. Такий підхід, звичайно, універсальніший і дає більшу можливість, особливо для прикладних геополітичних досліджень і складання геостратегічних прогнозів.
Ще прагматичнішим є виділення С.Коеном четвертої геополітичної складової, до якої він відносить усі інші регіони, що не можна припасувати до трьох попередніх.
Часовий попередник С. Коєна, учень Спайкмена Д. Мейніг не пішов далі виділення трьох геополітичних складових власної концепції диференціації світу. Його робота «Himterland I Rimland у євразійській історії», що є взагалі характерним для другої половини ХХ ст., намагається відійти від класичних постулатів геополітики щодо визначального впливу природних географічних чинників на історичний процес. Особливий акцент Д. Мейніг робить на функціональну орієнтацію відповідних держав, яка визначається певними геополітичними й історичними симпатіями то ментальністю їх населення й керівництва. При цьому Д. Мейніг, як «чистий» політолог, забуває чи не знає взагалі, що така функціональна орієнтація населення якраз переважно і визначається географічними чинниками як нині, так і в ретроспективі.
Такий підхід не дав змоги Д. Мейнігу, як стало очевидним уже нині, правильно виділити геополітичні райони Євразії. Так за функціонально-культурною прихильністю у нього всі народи географічного материка поділяються, як було вже відмічено раніше, на три частини. До першої, яка нібито тяжіє до хартленду, він гамузом відносить не лише Монголію, Китай, Афганістан, усю Східну Європу разом з Калінінградською областю СРСР, але й Прибалтику та Карелію. На якій підстави цей учений відкрив прихильність населення, наприклад Польщі чи Угорщини, до Радянського Союзу, якої ніколи не було, залишається геополітичною загадкою і донині.
Чисто політичне кон"юнктурним на той час було і віднесення таких країн, як Ірак, Південна Корея, Югославія, Сирія, Індія тощо, до другої геополітичної складової рімленду.
Країни Західної Європи, за Мейнігом, а також Туреччина, Іран, Пакистан, Таїланд та деякі інші держави тяжіють до таласократичного блоку і складають третій геополітичний район рімленду Євразії. Як показала історія наступних десятиліть XX ст., ці схематичні побудови також не витримали випробування часом.
Д. Мейніг та його послідовники і в подальшому експлуатували ідею прихильності тих чи інших народів до таласократичного чи телурократичного блоків і на цій основі вибудовували схеми майбутньої світобудови.
Звичайно, не можна відкидати факт впливу переважаючої орієнтації населення країни й особливо її керівництва, остання в ідеалі повинна співпадати у своїй основі з першою, на ту чи іншу модель соціально-економічного розвитку. На початку XXI ст. ця закономірність була ще раз підтверджена на прикладі країн колишнього соціалістичного табору і СРСР. Ті з них, які обрали однозначну орієнтацію на Європейський Союз і НАТО успішно і швидко розвивалися в усіх відношеннях. Натомість орієнтовані на Росію держави перебували в глибокій соціально-економічній, політичній і морально-духовній кризі. На початку XXI ст. для вступу до ЄС і НАТО утворилася величезна черга країн. У той же час не виявилося жодної країни, яка б бажала вступити до СНД і Ташкентського пакту. Однак таке менталітетно-політичне розшарування ніяк не вказує на існування «розумних» і «дурних» народів. «Орієнтація» на Росію не є природним явищем, а простою силовою дією російського імперіалізму в його класичних геополітичних проявах. У цьому полі більшість народів опинилася не за власною геополітичною орієнтацією, а лише за кон"юнктурною прихильністю корумпованого керівництва даних країн, які в російському імперіалізмові вбачали власний порятунок від гніву своїх ошуканих народів.
Тому сам суб"єктивний принцип певної спрямованості, орієнтації, навіть безвідносно до так званих об"єктивних чинників розвитку країн, має місце і значення, але не завжди це напряму пов"язане з геополітикою.
До атлантистів відносять і американського вченого й політика Г. Кісінджера. У своїй практичній політичній діальності на посаді державного секретаря США (міністра закордонних справ) він керувався ідеями С. Коєна, які частково розвинув далі, зокрема щодо «дисконтинуальних поясів».
У геополітичній практиці США, за часів Кісінджера і панування його розуміння атлантизму, реалізувалася політика якнайповнішої переорієнтації країн «дисконтинуального поясу» в бік таласократичного блоку, тобто так званої «морської сили». При цьому Кісінджер проявив значну гнучкість і тактичну кмітливість, здійснюючи цю ідею різними методами залежно від конкретної геополітичної ситуації в тому чи іншому регіоні.
Друга половина XX ст. ознаменувалася не лише появою ядерної зброї, а й і швидким прогресом засобів її доставки до мети. Міжконтинентальні крилаті ракети, атомні підводні човни, лазерна зброя, спроби мілітаризувати космос не могли не знайти відображення в неминучій трансформації геополітичних доктрин.
За часів закладання підвалин класичної геополітики всього цього не було. Тому виявилися значно девальвованими постулати визначального значення в геополітиці боротьби між Морем і Суходолом. Вихід до морів, як ледь не основний чинник соціально-економічного розвитку країн і націй, про який писали всі класичні підручники з географії, історії і геополітики перетворився на артефакт. Наприкінці XX ст. на перші місця за вартістю ВНП на душу населення вийшли не великі приморські держави, а малі і навіть карликові країни, які не мають безпосереднього виходу до океану – Швейцарія, Люксембург, Ліхтенштейн та деякі інші.
Геополітичні школи, які намагалися пристосувати класичні геополітичні постулати до певних реалій життя, що виникли наприкінці XX ст., запропонували нові підходи, адаптовані до періоду краху соціалістичної системи і розпаду СРСР.
Засновником «неоатлантизму» став американець С. Хантингтон. Свої дослідження цей учений здійснював у контексті наукових розробок очолюваного ним Інституту стратегічних досліджень Гарвардського університету. В основу нової течії атлантизму була покладена стаття Хантингтона «Зіткнення цивілізацій». У цій насиченій новими ідеями публікації в основу геополітичної конфронтації були покладені вже не «морська» і «суходільна» сили, а геопсихологічні і геоцивіл-ізаційні протистояння, антагоністична протидія різних ціннісних орієнтацій великих регіонів світу, які є малозалежними, особливо нині, від морського чи суходільного розташування націй і країн.
Хантингтон вважає, що перемога Заходу, євроатлантичної цивілізації не є остаточною. Вона неодмінно має розбуркати глибинні, приховані до часу цивілізаційні сили культури, релігії, ментальності як окремих країн, так і цілих регіонів світу. Внаслідок цього в XXI ст. геополітична ситуація на планеті визначатиметься перманентним протистоянням євроатлантичної цивілізації з цивілізаціями китайською, ісламською, слов"янсько-православною, японською, індуїстською, латиноамериканською й африканською.
Завданням Заходу, за Хантингтоном, є недопущення об"єднання різних цивілізацій у боротьбі з нині пануючою євроатлантичною цивілізацією. Хоча, в принципі, підхід Хантингтона є правильним і в XXI ст. отримав чимало фактів на своє підтвердження, у ньому немало і слабких місць.
По-перше, не існує ніякої слов"яно-православної цивілізації. Є лише цивілізаційно деградуюча євразійська, точніше азіопська Росія, яка, цілком очевидно й об"єктивно, повинна зникнути з політичної карти світу. Більше того, час показав, що більшість слов"янських країн і народів, у тому числі й православних (сюди належать і українці) мають доволі чітко виражену євроатлантичну орієнтацію і воліють вступити до ЄС і НАТО. Таким чином, вони належать до євроатлантичної цивілізації, а не до надуманої слов"янсько-православної.
По-друге, немає підстав виділяти як стійке цивілізаційне утворення індуїстську цивілізацію. Індію, як багатонаціональну країну, за багатьма ознаками чекає така ж доля, як і Росію.
По-третє, для Хантингтона характерною є недооцінка китайської і латиноамериканської цивілізацій, значення яких у геополітичному перерозподілі світу буде вирішальним.
По-четверте, Хантингтон значно переоцінює значення ісламської цивілізації, яка, безумовно, все ще значно поступається латиноамериканській і, особливо, китайській.
У XXI ст. доля євроатлантичної цивілізації буде визначатися у Північній Америці перш за все латиноамериканцями, які без війни здійснюватимуть популяційний тиск на США і Канаду, поступово заселяючи їх і впроваджуючи іспанську мову та латиноамериканську ментальність, які врешті-решт стануть домінуючими. Таким чином, євроатлантична цивілізація в Північній Америці зникне «сама по собі».
На європейську частину євроатлантичної цивілізації буде здійснюватися ще потужніший популяційний тиск з боку Китаю. Однак для знищення євроатлантичної цивілізації в Європі китайцям попередньо необхідно заселити Росію. Тому на відміну від США у об"єднаної Європи є набагато більше часу для організації власної цивілізаційної оборони, ніж у США і Канади.

У.Ліппман,"Цілі США у війні"(1944), основні положення планів атлантизму щодо післявоєн. устрою світу:

1) доктрина явного наперед визначення та америкоцентризм – вираження впевненості в національній перевазі американців, унікальності їх нації та універсальності її історичного досвіду;

2) прагнення до встановлення відповідної системи безпеки та свободи від внутр.бар"єрів світового порядку;

3) визначення інтересів безпеки США у виключно геопол.категоріях та готовність застосувати військ.силу;

4) схильність вважати гегемонію США віссю та основою світобудови, елементом, що впорядковує Всесвіт, не дозволяючи йому загинути;

5) тенденція до глобалізації доктрини Монро.

Атлантична спільнота утворює єдину оборонну систему, цитадель якої США. Після розгрому Німеччини та Японії слід перетворити спільноту на воєнно-політичний союз з єдиним командуванням, стратегічним плануванням, уніфікованим озброєнням та істотним обмеженням суверенітету країн, які входять до її складу. Реальним є виникнення подібних атлантичній спільноті російського, ісламського, індійського та китайського воєнно-політичних блоків. Стабільність міжнародних відносин у післявоєнний час буде залежати від стосунків між такими блоками, а не між окремими державами.

Загалом, основні поняття та положення атлантизму остаточно були сформульовані після Другої світової війни. Це, передусім, оцінка силового фактору як вирішального для міжнародної політики.

Дж. Кіффер, "Реальності світової могутності": геополітика та міжнародне право несумісні у межах одного світу. Першість належить геополітиці, головною заповіддю якої є психологічна та фізична сила.

Р. Клайн, "Оцінка світової могутності": нерівномірність розподілу сили у світі. Лише 1/3 націй може впливати на структуру світового балансу сил у даний відрізок часу і утворює т.зв."центри сили", які чинять вирішальний вплив на всю систему міжнародних відносин. Країна та території за межами такого впливу, утворюють "вакуум сили", спроба заповнити який з боку "центрів сили" спричиняє боротьбу.

З точки зору "вакууму сили" в концепції атлантизму розглядаються Азія та Центр.Африка. Офіційно положення про "вакуум сили" сформульовано у доктрині Ейзенхауера (1957): рекомендація конгресу дозволити президенту посилати амер.війська у країни Близького та Середнього Сходу, не питаючи дозволу конгресу. На підставі поло ження про "вакуум сили" Р. Страус-Хюпе: націон.суверенітет беззмістовний термін. Малі країни є "небезпечним анахронізмом", оскільки час від часу утворюють "вакуум сили", стаючи об"єктом зіткнення "центрів сил".

Концепція "вакууму сили" передбачає доповнення поняття кордону держави поняттям кордону національної безпеки, базується на 1) уявленні про "рухливий" характер кордонів 2) використанні доктрини Макіндера стосовно Зх.півкулі. Кордони нацбезпеки окреслюють зону стратегічної оборони США.

Ліппман: ця зона не повинна обмежуватися територіальними водами, слід розповсюдити на обидва океани та заокеанські області.

Девіс: безпека Зх.півкулі передбачає активний вплив на країни інших континентів, може забезпечитись лише встановленням амер.контролю територій від арктичного узбережжя Канади через Середземне море та Близький Схід до віддалених берегів Китаю. Стаття "Зона оборони США – весь світ" (1949): відносить до зони оборони США всю Пн. та Пд.Америку, більшу частину Зх.Європи, частину Пн.Африки, всю Азію, за винятком азіатської частини СРСР, Китаю та країн-членів Ліги арабських держав, всю Океанію та район пн.полюсу.

Загалом зона стратегічної оборони США окреслена у "універсальній формулі": кордони амер.безпеки проходя ть скрізь, де на карту поставлені американські інтереси. Сферою останніх, за доктриною Картера, є весь світ.

Концепції "вакууму сили" та стратегічної оборони США зумовили положення про поділ світу на 4 концентричні зони зі США у центрі:

1. "Ядро" охоплює території США, Канади та Мексики

2. "Внутрішнє кільце" – країни Латинської Америки, акваторії Атлантичного і Тихого океанів.

3. "Проміжне кільце" – західноєвропейські та азіатські союзників США та найбільш важливі з точки зору останніх країни Близького Сходу й Африки.

4. "Зовнішнє кільце", співпадає з СРСР.

Поділ світу на зазначені зони визначає наступні пріоритети зовнішньої політики США:

- соціально-політична стабільність та оптимальні умови розвитку для американського капіталу у районі "ядра";

- повна економічна, політична та воєнна залежність країн "внутрішнього кільця";

- амер.контроль над стратегічними, торговел.комунікаціями та джерелами сировини у зоні "проміжного кільця";

- боротьба проти СРСР та соціалістичних країн у зоні "зовнішнього кільця".

Теорія 4 концентричних зон з часом доповнена теорією багатополярності або теорією "розмивання біполярності": утворення у світі нових "центрів сили" – Зх.Європи, Японії та Китаю. Світ поділений на 2 трикутники: 1)США, Західна Європа та Японія, 2)США, СРСР та Китай. У районі Тихого океану міжнародні відносини набули форми чотирикутника – США, СРСР, Японія та Китай.

Атлантизм містить й інші варіанти геополітичного поділу світу.

Д. Мейнінг: геополітичні критерії поділу мають враховувати не лише суто географічне відношення території до Суші та Моря, а й функціональну орієнтацію населення та держави. Залежно від функціонально-культурної схильності, поділяє територію євразійського Римленду на 3 різновиди

- органічно тяжіє до Хартленду: Китай, Монголію, Північний В"єтнам, Бангладеш, Афганістан, Східну Європу разом із Прусією, Прибалтику та Карелію

- нейтральний у геополітичному відношенні: Пд. Корею, Бірму, Індію, Ірак, Сирію та Югославію.

- схильний до таласократичного блоку: Зх.Європи, Грецію, Туреччину, Іран, Пакистан та Таїланд.

Атлантизм як геополітика моря розвинув нові ідеї, пов"язані з науково-технічною революцією у воєнній сфері: принципи аерократії (панування у повітряному просторі) та ефірократії (панування у космічному просторі). Було сформульовано положення про так звану глобальну географію епохи авіації, яка базується на нових поняттях про географічне положення країни: господарем земної кулі буде той, хто панує у повітрі.

Список використаної літератури

1. Василенко І.А. Геополітика: навчальних посібників/И.А.Василенко. - М.: Логос, 2003. - 204 з.

2.Погорельская С.В. Сучасна геополітика: навчальних посібників/С.В.Погорельская. - М.: Академічний проект, 2005. - 208 з.

3. Політологія: підручник для вузів. М., 2002. - 212 з.

4. Марченко В.І. Політологія: Курс лекцій / І.В. Марченко. - М., 1997. - 137 з.

5. Дружинін М. В. Сучасна геополітика/ М. В. Дружинін, С.А.Саяпин. - М., 2006. - 203 з.

6.Мехен А. Вплив морської сили на історію: 1660-1783/ А.Мехен. - М. - Л., 1941.

7.CпайкменД.Н. Американська стратегія у світовій політиці/Д.Н.Спайкмен. -Хамдем, 1942.