МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ,
МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ
КИЇВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ БОРИСА ГРІНЧЕНКА
Кафедра реклами та зв’язків з громадськістю
ПОНЯТТЯ ПРО ВИДАВНИЧУ СПРАВУ. ЇЇ СКЛАДОВІ
Реферат із дисципліни «Вступ до спеціальності»
Виконала: студентка 1 курсу, групи ВСРб 1-12-4.0д,
спеціальність «Видавнича справа та редагування»
Гуманітарного інституту
Свізєвої Інни Олександрівни
Перевірила: Тишкевич К. І.
Київ – 2012
ЗМІСТ
1. ВСТУП 3
2. ПОНЯТТЯ ПРО ВИДАВНИЧУ СПРАВУ 4
3. ПРОЦЕС ПУБЛІКАЦІЇ 5
4. СКЛАДОВІ ВИДАВНИЧОЇ СПРАВИ 7
5. МЕТА ВИДАВНИЧОЇ СПРАВИ 7
6. ФОРМУВАННЯ ЗАКОНОДАВСТВА ПРО ВИДАВНИЧУ СПРАВУ 8
7. ЗАКОНОДАВСТВО ПРО ВИДАВНИЧУ СПРАВУ 9
8. СУБ"ЄКТИ ВИДАВНИЧОЇ СПРАВИ 10
9. ВИДАВНИЦТВА, ВИДАВНИЧІ ОРГАНІЗАЦІЇ 11
10. ОБ"ЄКТ ВИДАВНИЧОЇ СПРАВИ 12
11. КНИЖКОВА ПАЛАТА УКРАЇНИ 13
12. ОБМЕЖЕННЯ ПРАВА У ВИДАВНИЧІЙ СПРАВІ 14
13. ЦІКАВІ ФАКТИ ПРО ВИДАВНИЧУ СПРАВУ 16
14. ПРОСВІТНИЦЬКА СКЛАДОВА У ВИДАВНИЧІЙ ДІЯЛЬНОСТІ БОРИСА ГРІНЧЕНКА… 17
15. ВИСНОВКИ
25
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ 26
16.
1. ВСТУП
Чи потрібна людині інформація?
Уже від самого початку свого існування людина приречена постійно отримувати й опрацьовувати інформацію — образи відображуваного світу. Припинити довільно доступ інформації до себе людина не здатна, навіть під час сну, і тільки деякі канали отримання інформації все ж можна блокувати (наприклад, канал зорового аналізатора). Тут ми не беремо до уваги ті випадки, коли ці канали блокують медичними чи хімічними засобами (наприклад, больові аналізатори блокують хімічними препаратами під час хірургічних втручань). Таким чином, більшість каналів у людини постійно відкрита для отримання інформації (звичайно, з більшою чи меншою пропускною здатністю).
Але чи потрібна людині інформація взагалі?
Щоби відповісти на це запитання, дослідники проводили такі експерименти. Людей (за їх згодою) поміщали в спеціально обладнані темні приміщення (кімнати, печери), куди не надходила жодна інформація. Піддослідні мали можливість нормально харчуватися і спостерігати за собою. Крім того, за ними спостерігали й ззовні. Приблизно за місяць піддослідні починали спотворено сприймати дійсність: час, просторову форму приміщення, чули звуки, яких насправді не було, тобто у них починалися галюцинації. Мозок сам починав генерувати інформацію, якої йому бракувало. Пізніше в піддослідних з"являлися ознаки деградації особистості. Ймовірно, коли б такі експерименти вчасно не припиняли, то піддослідні втратили б своє соціальне начало як homo sapiens. У літературі описують випадки, коли після травм, які блокували всі органи чуття, люди впадали у сон. Описані результати дають усі необхідні й достатні підстави для незаперечного твердження: без отримання й опрацювання інформації людина існувати не може, а тому отримання й опрацювання інформації — це спосіб існування людини.
Цей висновок дає змогу, користуючись певною аналогією, сказати, що інформація потрібна людині так само, як і "хліб наш насущний". При цьому надходження і першого (духовного, інформаційного), і другого (біологічного) видів "хліба насущного" повинно відбуватися і регулярно, і дозовано. Мимоволі стає по-новому зрозумілим вигук древніх: "Хліба і видовищ!", який часто лунав на трибунах античних амфітеатрів.
У суспільстві інформацію людям (реципієнтам) передають засоби масової інформації (ЗМІ) (газетні, журнальні та книжкові видавництва, радіо й телебачення), а також різні видавничі та інші організації. До моменту передачі ЗМІ опрацьовують її на цілому ряді етапів публікування.
2. ПОНЯТТЯ ПРО ВИДАВНИЧУ СПРАВУ
Видавнича справа - сфера суспільних відносин, що поєднує в
собі організаційно-творчу та виробничо-господарську діяльність
юридичних і фізичних осіб, зайнятих створенням, виготовленням і
розповсюдженням видавничої продукції. Традиційно термін видавнича справа відноситься до поширення друкованих творів, таких як книги і газети. З появою цифрових інформаційних систем та Інтернету, обсяг поняття «видавнича справа» розширений за рахунок включення електронних ресурсів, таких, як електронні версії книг і періодичних видань, а також вебсайти, блоги, ігри тощо.
3. ПРОЦЕС ПУБЛІКАЦІЇ
Видавнича справа включає в себе: розробку, придбання прав, редагування, графічний дизайн, виробництво (друк і його електронні еквіваленти), а також маркетинг і розповсюдження газет, журналів, книг, літературних творів, музичних творів, програмного забезпечення та інших робіт, що стосуються інформації , в тому числі на електронних носіях. Для початку процесу публікації твору автори часто відправляють видавцеві лист із запитом або пропозицією. В основному так чинять автори, які раніше не публікувалися, і їх рукописи проходять через редакторів, які відбирають для передачі до редакції рукописи достатньої якості, або потенційно здатні принести дохід. Відомих авторів часто представляє літературний агент, який займається роботою з видавцями та укладенням контрактів.
Після того, як робота прийнята, редактори ведуть переговори про купівлю прав інтелектуальної власності, та погоджують ставки роялті (періодичні виплати, належні власнику авторських прав за кожну публікацію, публічне відтворення або інше використання його твору).
Автори традиційних друкованих матеріалів передають видавцю ексклюзивні права інтелектуальної власності для розповсюдження твору на певній території, тобто в країнах, де планується поширення, і де може бути здійснено захист авторських прав.
У випадку з книгами, видавець і письменник повинні також домовитися про формати видання для публікації – у м’якій обкладинці або палітурці буде випускатися книга і т.д.
Прийнявши рішення про географію розповсюдження і про формат книги, сторони повинні домовитися про ставку роялті. Це не просто, тому що видавець повинен оцінювати потенціал продажів на кожному ринку, баланс між запланованим прибутком і витратами виробництва. Роялті, як правило, становить приблизно 10-12% від рекомендованої роздрібної ціни видання.
Авансовий платіж автору становить, як правило, 1 / 3 від роялті з першого тиражу видання. Наприклад, якщо книга накладом в 5000 екземплярів буде продаватися за 14,95 $, і автор отримує 10% відрахувань, загальна сума, що виплачується авторові, якщо всі копії будуть продані, становить 7475 $. Аванс в даному випадку буде приблизно 2490 доларів США. Сума авансового платежу значно варіюється: відомі автори користуються більш пільговими умовами.
Як тільки врегульовані безпосередні правові, комерційні і технічні питання, автору може бути запропоновано внести невеликі зміни в книгу, для підвищення якості роботи. Правки також можуть зробити редактори видавництва, щоб робота більш відповідала стилю і граматичним вимогам конкретного ринку.
Всі правки узгоджуються автором, і коли складений остаточний текст, починається додрукарська підготовка книги. У неї входять коректура, верстка, підготовка макету сторінки, ілюстрування, виробництво негативів, таблички з негативів, і т.д. Останні 20 років більшість цих процесів комп’ютеризовані.
Видавець, як правило, контролює рекламні та маркетингові аспекти діяльності, але різні аспекти виробничої діяльності можуть бути передані підрядникам. У невеликих видавництвах редагування, коректура та верстка часто передається фрілансерам (представники «вільних професій», що працюють самостійно).
Книговидання не є підприємством з вертикальною інтеграцією, у видавництв рідко є власні друкарні, хоча часто власні друкарні є в газет та журналів. Як правило, до друку залучаються сторонні друкарні, а віддруковані тиражі видавництво реалізує через дистриб’юторів, які зберігають і поширюють продукцію.
4. СКЛАДОВІ ВИДАВНИЧОЇ СПРАВИ
Складовими частинами видавничої справи є:
· видавнича діяльність - сукупність організаційних, творчих,
виробничих заходів, спрямованих на підготовку і випуск у світ видавничої продукції;
· виготовлення видавничої продукції - виробничо-технологічний процес відтворення визначеним тиражем видавничого оригіналу поліграфічними чи іншими технічними засобами;
· розповсюдження видавничої продукції - доведення видавничої продукції до споживача як через торговельну мережу, так й іншими способами.
5. МЕТА ВИДАВНИЧОЇ СПРАВИ
Видавнича справа спрямована на:
1) задоволення потреб особи, суспільства, держави у видавничій продукції та отримання прибутку від цього виду діяльності;
2) створення можливостей для самовиявлення громадян як авторів незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних або інших ознак;
3) забезпечення права на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань;
4) сприяння національно-культурному розвитку українського народу шляхом збільшення загальної кількості тиражів, обсягів та розширення тематичного спрямування українського книговидання;
5) забезпечення доступу українського суспільства до
загальнолюдських цінностей шляхом перекладу державною мовою кращих здобутків світової літератури, науки тощо, налагодження співпраці з іноземними видавництвами, українською діаспорою, укладення відповідних міжнародних угод;
6) здійснення книговидання російською мовою для забезпечення культурних потреб російського населення в Україні з урахуванням імпорту друкованої продукції;
7) здійснення книговидання мовами інших національних меншин в Україні;
8) збільшення кількості видань іноземними мовами, які поширювали б у світі знання про Україну;
9) зміцнення матеріально-технічної бази видавничо-поліграфічного комплексу і мережі розповсюдження видавничої продукції;
10) сприяння закордонним українцям у забезпеченні вітчизняними друкованими виданнями. (Статтю 3 доповнено абзацом згідно із Законом N 2707-IV ( 2707-15 ) від 23.06.2005 )
6. ФОРМУВАННЯ ЗАКОНОДАВСТВА ПРО ВИДАВНИЧУ СПРАВУ
Сталий поступальний розвиток видавничої справи, проведення ефективної державної політики у цій сфері неможливі без досконалої законодавчої бази, сформованої на гуманістичних і демократичних ідеях і принципах міжнародного права з врахуванням власного історичного досвіду, національно-культурних традицій, соціально-економічнихумов і специфіки галузевої практики.
Процес формування законодавства про видавничу справу в загальній системі законодавчої бази Українифактично розпочався після проголошення її незалежності 24 серпня 1991 року. До цього впродовж багатьох десятиліть власної правової бази щодо видавничої справи в Україні не існувало.
За часів царської Росії політика уряду спрямовувалася на поліційно-репресивні обмеження і заборони української видавничої справи. Досить згадати історію: законодавець 1622 р. — наказ царя Михайла з подання московського патріарха Філарета спалити в державі всі примірники надрукованого в Україні "Учительного Євангілія" К. Ставровецького.
7. ЗАКОНОДАВСТВО ПРО ВИДАВНИЧУ СПРАВУ
Умовно українську законодавчу базу, якою регулюються відносини у сфері видавничої справи, можна поділити на 2 групи:
1) Закони та підзаконні акти, що мають безпосереднє відношення до діяльності редактора-видавця:
« Конституція України( ст. 10, 34, 54)
« Закони України: «Про видавничу справу»(1997), «Про авторське право і суміжні права», «Про обов’язковий примірник документів», «Про інформацію», «Про державну таємницю», «Про підприємництво», «Про підприємства в Україні».
« Постанови Кабінету Міністрів України: «Про державний реєстр видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції», «Про порядок доставлення обов’язкових примірників документів», «Про затвердження мінімальних ставок винагороди (роялті) за використання об’єктів авторського права та суміжних прав».
2) Закони кодекси, підзаконні акти, що мають відношення до діяльності редактора-видавця в окремих випадках:
Закони України:
« «Про об’єднання громадян», «Про свободу совісті та релігійні організації», «Про захист суспільної моралі», «Про рекламу», «Про бібліотеки і бібліотечну справу».
« Кодекси України: «Господарський кодекс України», «Кримінальний кодекс України», «Про адміністративні правопорушення.
« Постанови Кабінету Міністрів України: «Про затвердження порядку ведення обліку отриманих валових доходів і валових витрат під час провадження видавничої діяльності, виготовлення і розповсюдження книжкової продукції».
Відносини у сфері видавничої справи регулюються Конституцією України (254к/96-ВР), Господарським кодексом України ( 436-15 ), цим Законом, законами України "Про інформацію" ( 2657-12 ), "Про авторське право і суміжні права" ( 3792-12 ), "Про державну таємницю" ( 3855-12 ), іншими нормативно-правовими актами.
8. СУБ"ЄКТИ ВИДАВНИЧОЇ СПРАВИ
До суб"єктів видавничої справи відносяться видавці, виготовлювачі та розповсюджувачі видавничої продукції.
Суб"єктами видавничої справи в Україні можуть бути: громадяни України, іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, юридичні особи України та інших держав.
Суб"єкти видавничої справи вступають у правові, майнові,
виробничі відносини із суб"єктами інших сфер діяльності відповідно
до законодавства.
Суб"єкти видавничої справи, які є суб"єктами підприємницької
діяльності, керуються цим Законом, Господарським кодексом України
(436-15), іншими законами України. {Частина четверта статті 10
із змінами, внесеними згідно із Законом N 521-VI (521-17) від
18.09.2008}
Громадські, наукові, релігійні та інші суб"єкти некомерційної
діяльності, які беруть участь у видавничій справі, керуються
законами України "Про об"єднання громадян" (2460-12), "Про
свободу совісті та релігійні організації" (987-12) та іншими
нормативно-правовими актами.
Відносини між суб"єктами видавничої справи регулюються
окремими угодами, укладеними згідно з законодавством.
9. ВИДАВНИЦТВА, ВИДАВНИЧІ ОРГАНІЗАЦІЇ
Основною структурною ланкою у видавничій справі є видавництва і видавничі організації різних форм власності.
Видавництво, видавнича організація діють на підставі своїх
статутів (положень), якими визначаються мета, завдання, функції та
порядок діяльності.
Забороняється створення і діяльність видавництв, у статутному
фонді яких більше 30 відсотків іноземних інвестицій.
10. ОБ"ЄКТ ВИДАВНИЧОЇ СПРАВИ
Об"єктом видавничої справи є видавнича продукція, що розрізняється відповідно до державних стандартів за:
o цільовим призначенням видань - офіційні, наукові, науково-популярні, науково-виробничі, науково-методичні, виробничо-практичні, нормативні з виробничо-практичних питань, виробничо-практичні для аматорів, навчальні, навчально-методичні, громадсько-політичні, довідкові, рекламні, літературно-художні видання, видання для організації дозвілля та відпочинку;
o аналітико-синтетичною переробкою інформації - інформаційні, бібліографічні, реферативні, оглядові видання, дайджести;
o інформаційними знаками - текстові, нотні, картографічні, образотворчі видання;
o матеріальною конструкцією видань - книжкові, аркушеві видання, буклети, плакати, поштові картки, комплектні видання, карткові видання, книжки-іграшки;
o обсягом видань - книги, брошури, листівки;
o складом основного тексту - моновидання, збірники;
o періодичністю видань - неперіодичні, серіальні, періодичні видання, видання, що продовжуються;
o структурою видань - серії видань, однотомні, багатотомні видання, зібрання творів, вибрані твори.
Об"єктом видавничої справи можуть бути інші види видавничої продукції, визначені стандартами.
11. КНИЖКОВА ПАЛАТА УКРАЇНИ
Книжкова палата України - державна наукова установа у сфері видавничої справи та інформаційної діяльності, що здійснює:
(Абзац перший частини першої статті 27 в редакції Закону
N 2855-IV (2855-15) від 08.09.2005)
§ державну бібліографічну реєстрацію та централізовану каталогізацію всіх без винятку видів видань, випущених в Україні;
§ збирання та використання адміністративних даних, які характеризують динаміку та тенденції у видавничій справі;
§ аналіз тенденцій розповсюдження видавничої продукції, вивчення книжкового ринку, його регіональних особливостей;
§ комплектування і збереження повного і недоторканного фонду Державного архіву друку - головного сховища всіх видів видань, випущених в Україні;
§ державну стандартизацію видавничої та бібліотечної справи, розроблення і контроль за дотриманням стандартів суб"єктами видавничої справи, а також сертифікацію баз даних;
§ розробку та обгрунтування короткострокових і довгострокових прогнозів розвитку видавничої та бібліографічної справи в Україні;
§ наукові дослідження в галузі бібліографії, книгознавства, соціології книги та читання, консервації та реставрації документів;
§ наукознавчі дослідження і розробку бібліометричних методів визначення пріоритетних напрямів і рівнів розвитку наукових досліджень;
§ створення і видання поточних, кумулятивних і ретроспективних бібліографічних покажчиків, реферативних журналів і науково-аналітичних оглядів, друкованих карток;
§ розробку та експлуатацію бібліографічних баз даних і мереж бібліографічної інформації;
§ організацію книгообміну.
Фонди друкованої продукції і бази даних Книжкової палати
України перебувають під охороною держави та є власністю держави.
Книжкова палата України в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, одержує безоплатні та платні обов"язкові примірники всіх видань, випуск яких здійснюється суб"єктами видавничої справи в Україні, і надає узагальнену інформацію про це через засоби масової інформації та надсилає її в управління преси та інформації обласних державних адміністрацій. (Частина третя статті 27 в редакції Закону N 2855-IV (2855-15) від 08.09.2005)
Книжкова палата України підпорядковується центральному органу виконавчої влади, який забезпечує проведення державної політики з питань масової інформації та видавничої справи.
12. ОБМЕЖЕННЯ ПРАВА У ВИДАВНИЧІЙ СПРАВІ
Діяльність у видавничій справі не може бути використана для
закликів, спрямованих на ліквідацію незалежності України, зміну
конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, вчинення терористичних актів, посягання на права і свободи людини, здоров"я населення. (Частина перша статті 28 із змінами, внесеними згідно із Законом N 1268-IV (1268-15) від 18.11.2003)
У видавничій справі забороняється:
v виготовляти чи розповсюджувати продукцію, яка містить інформацію, віднесену до недобросовісної реклами, рекламу з використанням шаржування державних символів України (Державного Герба, Державного Прапора, Державного Гімну) у будь-якому вигляді;
v оприлюднювати інформацію, дані, відомості, рекламувати товари, послуги, які можуть завдати шкоди громадянам, підприємствам, установам, організаціям або державі;
v виготовляти чи розповсюджувати видавничу продукцію порнографічного характеру і таку, що пропагує культ насильства і жорстокості;
v виготовляти чи розповсюджувати видавничу продукцію, що проповідує релігійні віровчення, які загрожують життю, здоров"ю, моралі громадян, порушують їх права і свободи або закликають до порушення громадського порядку;
v реалізовувати видавничу продукцію без дозволу її власника (співвласників), а також з порушенням законодавства України з питань інтелектуальної власності.
Суб"єкти видавничої діяльності не мають права розголошувати дані, що становлять державну або іншу таємницю, яка охороняється законодавством.
Порушення вимог щодо додержання стандартів, норм і правил тягне за собою встановлену законодавством відповідальність.
Розповсюджувач не має права на розповсюдження вітчизняної видавничої продукції, виданої з порушенням законодавства України та ввезеної з-за кордону, яка підпадає під обмеження, визначені цією статтею.
13. ЦІКАВІ ФАКТИ ПРО ВИДАВНИЧУ СПРАВУ
У середині одинадцятого століття китайський коваль Бі-Шен навчився складати з окремих письмових знаків, вирізаних на глині, цілу друковану форму.
Цікаво, що спосіб друку відбитками – друкарню – придумав у п’ятнадцятому столітті Йоганн Гутенберг. Він першим винайшов, як виготовляти окремі металеві літери однакового розміру. Він також запропонував спосіб поєднання окремих букв у рядок – верстку. Крім того, Гутенберг придумав і як скріпити окремі верстки в єдину сторінку. З ім’ям Гутенберга пов’язаний винахід рецепту фарби, яка рівномірно зафарбовувала друкарську форму і давала чіткий відбиток, який швидко висихав.
У період Середньовіччя книги писали тільки в монастирях, де і утворювалися бібліотеки. Перша в Європі світська бібліотека була створена в 1250 році в Паризькому університеті.
Першу бібліотеку в Київській Русі зібрав князь Ярослав Мудрий. Вона була заснована при Софійському соборі в 1037 році. Крім державних актів у цій бібліотеці зберігалися церковні книги та література з історії, географії, астрономії, філософії. У ній були також зібрані твори візантійських авторів, давньогрецьких істориків і мислителів: Аристотеля, Геродота, Плутарха.
Папір був винайдений у Китаї. На території сучасної Європи паперове виробництво стало поширюватися приблизно в одинадцятому сторіччі нашої ери.
14. ПРОСВІТНИЦЬКА СКЛАДОВА У ВИДАВНИЧІЙ ДІЯЛЬНОСТІ БОРИСА ГРІНЧЕНКА (НА МАТЕРІАЛАХ ДИТЯЧОГОРУКОПИСНОГО ЖУРНАЛУ «КВІТКА»)
Розглядається подача наукової інформації в рукописному журналі БорисаГрінченка.
Проблема особистісно зорієнтованого навчання в сучасному суспільстві вельми актуальна. Їй присвячена велика кількість наукових досліджень педагогів і психологів. Проте маловідомим фактом є те, що в кінці ХІХ ст. цю методику вдало застосовував Борис Дмитрович Грінченко. Поняття «освіта» він трактував дуже широко — як учіння, навчання, виховання, самовиховання, соціалізацію, тобто, як єдність усіх процесів, що розвивають і виховують особистість. Отож навчальний процес Б. Грінченко спрямовував на кожного учня, враховуючи його бажання, вміння і творчі можливості.
Борис Дмитрович був одним з перших педагогів, хто почав застосовувати у своїй діяльності новий педагогічний прийом — «видання» рукописного журналу. Про це свідчить журнал «Думка», написаний Грінченком та учнями Олексіївської школи у 1888–1889 рр., який зберігається в архіві Грінченків в Інституті рукопису НБУ ім. В. І. Вернадського НАН України.
У різний час просвітницька діяльність Грінченка привертала увагу багатьох дослідників. Діяльність такої яскравої особистості не могла залишитися непоміченою. Найвагомішими є праці про Грінченка А. Погрібного, В. Чорновола, Л. Козара, А. Животенко-Піанківа. Доробок письменника аналізували також і його сучасники, зокрема, Д. Пісочинець, Г. Шерстюк, С. Єфремов.
Борис Грінченко відомий сьогодні як громадський діяч, письменник, літературний критик, етнограф, бібліограф, педагог, видавець, публіцист. Відомо, що він брав участь у виданні «Громадської думки», «Ради», «Нової громади», які стали справжньою подією в житті українського суспільства.
Проте чекають на свого дослідника рукописні журнали відомого просвітителя, що зберігаються в Інституті рукопису НБУ ім. В. І. Вернадського НАН України. Ми зупинимося лише на одному з них, який Б. Д. Грінченко написав для своєї дочки.
«Видання» журналу — яскраве й цікаве завдання для дітей, оскільки вони активно діють, залучаються до процесу самостійного пошуку й усвідомлюють важливість і доцільність власних дій. «Видаючи» журнал, учні стають не об’єктом навчання, а його суб’єктом. І це не може не приводити до позитивних результатів у навчанні. Адже відомо, що завдання, при виконанні яких забезпечуються широкі можливості для вияву активності й самостійності учнів, значною мірою стимулюють розвиток пізнавальних інтересів. Напевно розуміючи це, Б. Д. Грінченко застосував прийом «видання» журналу й у навчанні власної доньки Насті.
У спогаді «Біографія Грінченко Насті Борисівни» М. Загірня, дружина Б. Грінченка, наводить цікавий, на наш погляд, факт з Олексіївського періоду їхнього життя: «...тоді почав „видавати” для неї журнал ... буйними друкованими літерами.... Яке ж це було свято, як виходив журнал! Він звався «Квітка» і був ілюстрований. Були в йому оповідання, вірші, загадки і статейки науково-популярні». І ще один факт: «Здається р. 1893 виїхали ми з Олексіївки. Жили кілька місяців у Харкові, тут теж батько видавав журнал їй, а вона йому». На жаль, цей журнал в архівних матеріалах Бориса Дмитровича віднайти не вдалось, а «Квітка. Настина читанка» зберігається в ІР НБУ ім. В. І. Вернадського НАН України.
У зшитку учнівських зошитів у лінійку, оправленому картоном і обтягнутому каленкором, уміщено 22 номери «Квітки» (26 грудня 1890 р.–5 травня 1891 р.). На титулі міститься назва журналу, що виконана червоним чорнилом великими друкованими літерами, нижче знаходиться підзаголовок — «Настина читанка». Далі подаються вихідні дані: посередині — номер, ліворуч від нього — рік, праворуч — число й місяць. Написи виконані чорним чорнилом меншими літерами. Цими елементами оформлення службової частини журнального видання — «Квітка» нагадує справжні журнали.
На зворотній сторінці титульного аркуша Грінченко пояснює, чому виникла потреба у написанні «Квітки»: «Сю книгу написав татко Насті, як вона не могла читати друкованого, бо воно дрібне, а в неї боліли очі; та й не було тоді таких українських книжок дитячих, щоб їх могли маленькі діти читати. Запис, імовірніше за все, зроблено набагато пізніше «випуску» журналу. Це припускаємо на основі побудови фрази: вживання дієслів у минулому часі, прислівника «тоді», а також зауваження, що Насті було 5 років. Крім того, запис виконано прописними літерами й іншим чорнилом.
Останнє зауваження припису пояснює вікове адресування журналу – дошкільний вік, відповідно до якого Борис Грінченко складає та оформляє читанку. Так, він використовує техніку написання, що сьогодні відповідає рубленим шрифтам широкого прямого напівжирного накреслення. У журналі немає багатоколонного набору й виворотки шрифтів.
У першому номері Б. Грінченко вміщує вступне слово, в якому зазначає, коли і для чого буде писати читанку: «З цього дня буде виходити Настина читанка Квітка. Вона виходитиме не щодня, а тоді, як мені буде коли. Квітку може читати Настя сама». Ключова інформація — Настя може читати журнал сама, тобто Борис Дмитрович спрямовує доньку на самостійну роботу. Привчаючи до цього дитину у п’ятирічному віці, він виховує в ній потребу у подальшому самовихованні й самонавчанні, а також розвиває самодисципліну — отже, намагається формувати інтелектуальну особистість.
На 100 аркушах журналу вміщено 116 матеріалів, написаних крупними рівними друкованими літерами чорним чорнилом. Журнал має чітко окреслений поліфункціональний характер: він інформує, навчає, розвиває та виховує. Одне з основних завдань, що їх ставив перед журналом Борис Грінченко, — надати дитині початкові наукові знання, перш за все з народознавства і природознавства.
Найбільший за обсягом матеріал народознавчого характеру — замітка «Про народи та землі» (№ 17), в якій ідеться про різні європейські нації та їх відмінності: «…у Європі живуть ще: Англичане, Французи, Таліянці, Греки, Поляки, Турки, Чехи, Серби, Болгари, Волохи та багато інших народів. Кожен народ має у Європі свою землю і в ній живе… Кожен народ по-своєму балака і пише, по-своєму одягається, по-своєму живе у своїй землі…». Однак Б. Грінченко, розповідаючи про народи світу, не обмежується лише європейськими. Так, він подає відомості про жителів Півночі — ескімосів (№ 10), жителів Азії — киргизів (№ 22) та жителів Африки — негрів (№ 13). Ці матеріали містять інформацію про особливості зовнішнього вигляду, побут, культуру, флору та фауну невідомих для дитини народів. Метою цих матеріалів було знайомство зі «всесвітньою сім’єю». «Потрібно завжди і всюди показувати дітям, що їх народ є тільки членом великої всесвітньої сім’ї, і з цією великою сім’єю й потрібно знайомити молодого читача, хоч, звичайно, не так детально, як зі своїм народом», — так вважав Борис Дмитрович.
Звертає на себе увагу також виховання шанобливого ставлення до людей, не випадково назви всіх народів Борис Грінченко подає з великої літери, включаючи й росіян, як називає їх автор, — москалів. Адже відомо, що не можна навчитися поважати себе, не навчившись поважати інших. Отож
Борис Грінченко розповідає про українців як про народ, рівний усім іншим: «Ми балакаємо по-вкраїнському і звемося Українцями… Ми, Українці, живемо у своїй землі. Наша земля зветься Україна». Цю думку, перефразовуючи, Б. Грінченко повторює тричі: на початку, в середині і наприкінці тексту. Через такий потрійний повтор він намагається досягти самоідентифікації у дітей, тобто усвідомлення того, що вони — українці і повинні цим пишатись. Основну думку Борис Дмитрович вміщує в сильній позиції — в кінці тексту: «Ми, Українці, живемо у своїй землі, на Україні, балакаємо і пишемо по-своєму, по-вкраїнському. Ми, Українці, повинні любити свою землю Україну більш од усього на світі і балакати і писати тільки по-вкраїнському».
Виховна функція цього матеріалу має важливе значення, адже усіх своїх учнів, зокрема і доньку, Борис Грінченко намагався виховати справжніми патріотами своєї країни. Однак неможливо бути патріотом, не люблячи того куточка землі, де ти народився. Отже, цим і подібними матеріалами Борис Дмитрович формував у читача передусім національну самосвідомість. І це, слід зазначити, йому вдавалося. Так, розповідаючи про сім’ю Грінченків, Х. Д. Алчевська пригадувала: «У них була маленька, розумненька, чарівна дівчинка Натка, семи років, що не говорила ні слова по-російському, одягнена у сільську, полотняну, мережану сорочку й сільську спідничку, босенька й стрижена по-селянськи». А Марія Загірня у своїх «Спогадах» писала: «Ще з самого її (доньки — М. О.) малечку докоряли нам люде, що ми негарно робимо, що не говоримо з нею по-московському, що їй важко буде вчитися; говорилося навіть, що ми не маємо права робити над дитиною такий експеримент — нехай виросте, та тоді й вибере ”сознательно” собі мову. Говорилося навіть при їй, але, на щастя, вона вже змалечку ”сознательно” вживала українську мову і такі розмови не мали на неї поганого впливу». Таким чином, матеріали у національно-патріотичному дусі вчили дітей любити і захищати свій край, бути гідними і порядними українцями.
Цільове призначення дитячої літератури — у доступній формі подати знання про світ. Отож Борис Грінченко намагається розповісти про різні боки життя і діяльності людини. Помітною тут є замітка «Про одежу». У двох номерах (№ 21 і № 22) йдеться про одяг з полотна й бавовни. Вагомою є не тільки інформація про рослини, з яких виготовляють тканини, а й оповідь про процес виготовлення.
Відомо, що з трьох до шести років діти переживають період «чомучок», коли все, що їх оточує, може викликати у них зацікавленість та допитливість. У цей період вони цікавляться походженням тварин та рослин, намагаються зрозуміти суть і будову речей, з якими стикаються у повсякденному житті, з’ясувати найпростіші явища навколишнього життя, збагнути, як улаштований світ. Цим пояснюється те, що предметом зацікавлення Грінченка у журналі стає жива і нежива природа. При подачі матеріалів Борис Грінченко йде від простого до складнішого, поступово ускладнюючи зміст. Він використовує при цьому наочно-образний матеріал, що допомагає дітям краще засвоїти абстрактні поняття, адже їм легше уявити щось, а уявивши — запам’ятати, ніж зрозуміти до певної міри абстрактні явища. Так, спочатку подаються оповіді про тварин, згодом — про неживу природу. Аналогічно відбувається подача матеріалів однієї тематичної групи, наприклад, у № 13 вміщено матеріал «Про холодні та про теплі краї», в якому розповідається про відмінність кліматичних умов, рослинного і тваринного світів північних та південних країн. У № 14 подається матеріал «Про землю», в якому йдеться про материки й острови. Для наочності, а отже, для полегшення сприйняття, вміщено карту Землі, на якій зображено всі материки планети. Проте у № 16 подається матеріал «Чотири боки світу», в якому йдеться про їх співвідношення з положенням сонця на небосхилі. Як бачимо, цілковиті абстракції для дитини — поняття «схід», «захід», «північ», «південь» — є найважчими для усвідомлення, і тому їх розміщено в останньому номері тематичної групи
Відомо, що у маленьких дітей не дуже розвинене абстрактне мислення. Через це вони «особливої ваги надають речам та взаємозв’язкам між ними». Отож складні наукові положення Борис Дмитрович намагається пояснити просто й доступно, зрозумілою дитині мовою, вибудувавши очевидний для її сприйняття логічний ланцюжок. Так, наприклад, у замітці «Дощ», пояснюючи складний фізичний процес кругообігу води у природі, автор зазначає: «Вода од тепла робиться парою. Сонце гріє і стає тепло. Вода з криниць, з річок, з озер, з боліт та з моря піднімається парою вгору. Пара збирається до купи і робляться з неї хмари. Хмари жене вітром і розносить по всій землі. Як зробиться вгорі холодно, пара знов робиться водою. Вода падає з хмар на землю дощем. З землі вода стікає в болота та в струмки. З боліт та зі струмків вода тече в річки, а з річок у море. З моря, з річок, з боліт вода знову піднімається в хмари. Хмари розносить по землі і з їх знову падає дощ». Як бачимо, логічність викладу прозора, стиль мови доступний, а отже, такий непростий матеріал цілком може бути зрозумілим п’ятирічній дитині.
Б. Д. Грінченко шукав також і найефективніші форми подачі й адаптації наукової інформації. Так, для досягнення послідовності викладу він доводить думки шляхом поступового міркування над поняттям, проблемою, підводить певні підсумки наприкінці заміток. Однак, якою б складною для сприйняття дитини не була наукова інформація, Борис Грінченко завжди дбав про її достовірність. І як би не намагався досягти найбільшої доступності викладу, опрощень не припускався. Усі замітки просвітницького характеру подані з наукових позицій, що є очевидною заслугою автора.
У виданнях для наймолодших велике значення відіграє текст, який стає для дитини джерелом інформації, естетичної насолоди, а також об’єктом вивчення. Як відомо, психіка п’ятирічної дитини влаштована так, що не спроможна довго концентруватись, і тому легко переключається з одного предмета на інший. Отже, щоб утримувати увагу дитини достатньо довго, треба чимось постійно підтримувати її зацікавленість і допитливість, «у будь-який спосіб зосередити увагу дитини на об’єкті вивчення, пожвавити процес навчання, перетворити його на гру, розвагу».
15. ВИСНОВКИ
Досліди підтвердили, що без отримання й опрацювання інформації людина існувати не може, а тому отримання й опрацювання інформації — це спосіб існування людини.
Видавнича справа включає в себе: розробку, придбання прав, редагування, графічний дизайн, виробництво, а також маркетинг і розповсюдження газет, журналів, книг, літературних творів, музичних творів, програмного забезпечення та інших робіт.
Законодавство України про видавничу справу вперше сформовано лише після здобуття незалежності України.
Загальним законодавчим актом у сфері видавничої справи є Закон України "Про видавничу справу".
Об"єктом видавничої справи є видавнича продукція, що розрізняється відповідно до державних стандартів за: цільовим призначенням видань, аналітико-синтетичною переробкою інформації, інформаційними знаками, матеріальною конструкцією видань, обсягом видань, складом основного тексту, періодичністю видань, структурою видань.
Борис Дмитрович був одним з перших педагогів, хто почав застосовувати у своїй діяльності новий педагогічний прийом — «видання» рукописного журналу.
У виданнях для наймолодших велике значення відіграє текст, який стає для дитини джерелом інформації, естетичної насолоди, а також об’єктом вивчення. Як відомо, психіка п’ятирічної дитини влаштована так, що не спроможна довго концентруватись, і тому легко переключається з одного предмета на інший.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ:
1. Партико 3. В. Загальне редагування: нормативні основи: Навчальний посібник. — JL: ВФ Афіша, 2006. ISBN 966-7760-07-3
2. З А К О Н У К Р А Ї Н И Про видавничу справу ( Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1997, N 32, ст.206 )
3. Наукове видання. Поліграфія і видавнича справа.Українська академія друкарстваНауково-технічний збірник № 1 (49) 2009
4. http://textprom.com/vudavn-sprava.html
5. http://korysne.co.ua/tsikavi-fakty-pro-vydavnychu-spravu/
6. http://nashaucheba.ru/docs/16/15897/conv_1/file1.pdf
7. Дяченко Ю. П. Видавнича справа: законодавчі засади, нормативне регулювання. Посіб. К., 2006.
(zip - application/zip)
Статистика файлового архива
