МВС України

Харківський національний університет внутрішніх справ

Сумська філія

Реферат

З дисципліни: Кримінальний процес України

На тему: Кримінально-процесуальні гарантії

                

 

                      

Роботу виконала:

Студентка групи СФдср-10-3

Кузнєцова Л.В.

Роботу перевірив:

Лук`яненко Ю.В.

 

                                   Суми 2012             

ПЛАН

Вступ

РОЗДІЛ  1: Поняття і значення процесуальних гарантій

РОЗДІЛ  2: Система процесуальних гарантій

  2.1 Процесуальна форма

  2.2 Заходи процесуального примусу

РОЗДІЛ 3: Принципи кримінального процесу

Висновок

Використана література і нормативні акти

ВСТУП

Теоретична значимість питання щодо гарантій кримінального процесу обумовлена на­ступним. По-перше, тією увагою, яка звер­нена сучасною теорією держави і права, тео­рією прав людини, конституційним правом, теорією кримінального процесу на станови­ще особи та її інтересів у «структурі ціннос­тей» держави і на переорієнтацію правозастосовної практики на природно-правові цінності. По-друге — запитом законотвор­чої практики на розроблення системи га­рантій прав особи і механізму їх реалізації при здійсненні правосуддя. Такий «запит» може бути сформульований тільки там, де значення окремої особи «виведено» у ряд найважливіших державних та суспільних цінностей. Дане становище характерно для країн, чия правова політика визначається завданням формування правової держави. Правова політика, як особлива форма вира­ження державної політики, спосіб юридич­ної легітимації, закріплення і здійснення політичного курсу держави, волі її офіцій­них лідерів і владних структур, реалізується, у першу чергу, в конституції, законах, інших основних нормативно-правових актах. Саме це визначає нормативно-правовий ас­пект розгляду джерел гарантій прав особи у кримінальному судочинстві. Найважливішим тут є положення конститу­ційного права про нормативність Конститу­ції України, включаючи конституційні настановлення та принципи. Результат нор­мативності перших (утому числі ст. 1 Конс­титуції України) — юридичне закріплення правових орієнтирів, цільових настановлень для організації правового регулювання і правозастосовчої діяльності. У свою чергу, нормативність конституційних принципів (у тому числі її ст. 3) обумовлює націлюю­чий вплив на правову систему і надає їм ста­тус конституційно-правових принципів, якими повинні керуватися всі правотворчі та правозастосовчі органи, громадяни та інші суб"єкти конституційно-правових відно­син.

РОЗДІЛ  1: Поняття,  значення і система процесуальних гарантій.

Процесу­альні гарантії, які багато вчених розглядають як засоби забезпе­чення досягнення мети кримінального процесу взагалі, так і прав учасників процесу зокрема, відіграють важливу роль у забезпеченні законності і справедливості кримінального судочинства. В зв"язку з цим виділяють процесуальні гарантії прав окремих суб"єктів і правосуддя в цілому, між якими існують співвідношення цілого і частини.

Процесуальні гарантії, на думку М. М. Михеєнка, — це перед­бачені кримінально-процесуальним законом засоби забезпечення завдань кримінального судочинства й охорони прав і законних інтересів осіб, які беруть у ньому участь. Але процесуальні гарантії не окремі розрізнені засоби, а цілісна система таких засобів, які в сукупності і забезпечують правосуддя.

Процесуальні гарантії — закладена в процесуальній формі сис­тема правових засобів, які забезпечують встановлення об"єктивної істини й справедливість правосуддя, можливість усіма суб"єктами кримінального процесу реалізувати свої права, свободи й обов"язки, досягнення мети й виконання завдань кримінального судочинства.

Систему процесуальних гарантій складають:

1.     Процесуальна форма;

2.     Принципи кримінального процесу;

3.     Процесуальні обов’язки суб’єктів кримінального процесу;

4.     Заходи кримінально-процесуального примусу (в тому числі кримінально-процесуальна відповідальність).

У теорії кримінального процесу виправдано буде розглядати такі, характеризовані співвідношенням цілого й частини, поняття, як "гарантії правосуддя", "гарантії встановлення об"єктивної істини", "гарантії захисту прав і свобод людини".

Встановлення об"єктивної істини — головна передумова спра­ведливості кримінального судочинства, здійснення правосуддя. Справедливий судовий вирок чи інше процесуальне рішення можливі тільки у справі, щодо якої встановлена істина — висновки відповідають тому, що мало місце в дійсності. Висновки будуть відповідати істині, якщо вони засновані на достовірних фактичних даних як доказах Для забезпечення одержання саме таких доказів і направлені процесуальні гарантії встановлення істини, виражені в процесуальній формі провад­ження слідчих й інших процесуальних дій.

Гарантіями встановлення об"єктивної істини виступає як про­цесуальна форма в цілому, так і окремі інститути кримінального процесу: принципи кримінального процесу, доказове право, інсти­тути слідчих дій, інститут судового слідства і судових дебатів тощо.

Водночас, у процесі встановлення істини (збирання, досліджен­ня, перевірки доказів) слідчий, орган дізнання, прокурор, суд, захис­ник вступають у правовідносини з іншими учасниками процесу та громадянами. Наприклад, для одержання доказів виникає потреба в освідуванні людини, проведенні обшуку, виїмки поштової кореспон­денції. Де межі втручання в сферу особистого життя людини, в права й інтереси громадянина? Це одне з найскладніших питань.

Кримінально-процесуальна діяльність повинна бути направле­на не тільки на захист інтересів людини, суспільства й держави від злочинних посягань, а й захищати самі права і свободи людей. Права і свободи людини мають найвищу соціальну й юридичну цінність, а їх захист визначає направленість діяльності держави.

Права людини являють собою комплекс природних і непоруш­них свобод і юридичних можливостей, що обумовлені фактом існу­вання людини в цивілізованому суспільстві та одержали юридичне закріплення.

Свобода — юридична можливість людини поводитись відповідно до своїх волевиявлень, робити все, що бажається, але тільки те, що не заборонено законом і не спричиняє шкоди правам і свободі інших людей. Абсолютна свобода — це свобода робити все, що бажається, дійсна правова свобода — свобода робити все, що подобається, але без шкоди свободі й правам інших людей.

Право виступає як мірою й засобом забезпечення свободи, так і засобом обмеження свободи й влади, які неузгоджені з суспільством і уявленнями людей про справедливість.

У значній мірі право взагалі, а процесуальне в особливості вис­тупають засобом обмеження й урегулювання влади.

Очевидно, що процесуальна форма повинна включати таку систему гарантій, яка забезпечувала б як встановлення істини, так і захист прав і свобод людини.

Тут може мати місце конкуренція цінностей і конфлікт інте­ресів. Для забезпечення істини нерідко виникає необхідність обме­ження окремої людини в її правах і свободах. При цьому важливо визначитися, що є важливішим — встановлення істини чи недо­торканність окремих прав.

У виняткових випадках закон допускає можливість застосуван­ня засобів процесуального примусу для збирання доказів і вста­новлення істини. В останньому випадку обмеження прав і свобод повинно мати характер крайньої необхідності: здійснюватися для розкриття злочину й усунення небезпеки, що загрожує інтересам людини, суспільства чи держави, якщо цю небезпеку за даних об­ставин неможливо було б усунути іншими засобами, і якщо заподіяні негативні наслідки є меншими, ніж відведена шкода.

Процесуальні гарантії прав і свобод людини в кримінальному процесі — особливий вид гарантій, які виступають засобом їх за­безпечення: реалізації в процесі кримінального судочинства, захис­ту від безпідставного втручання, відновлення порушених прав. Якщо право — це можливість відповідної поведінки, то процесу­альні гарантії представляють собою юридично визначені процедури реалізації відповідних прав, механізм попередження їх порушень, по­рядок захисту і відновлення порушених прав і свобод людини.

Система процесуальних гарантій прав і свобод людини включає такі елементи: юридичне визначення самих прав і свобод; недо­пустимість звуження існуючих прав і свобод як за обсягом, так і за змістом; визначення процедури їх реалізації; роз"яснення учас­никам процесу прав і свобод та порядку їх реалізації; надання ре­альної можливості для самореалізації; утримання від порушень прав і свобод людини з боку інших учасників процесу; надання допомоги з боку слідчого, органу дізнання, прокурора, захисника і суду в реалізації прав і свобод іншими учасниками процесу; по­передження порушень прав і свобод та покладання обов"язку здійснення заходів щодо їх попередження на осіб, які ведуть кримінальне судочинство чи виконують функцію процесуального контролю й нагляду; захист прав і свобод — встановлення пере­шкод, які б виключали їх порушення; відновлення порушених прав і свобод; повну реабілітацію й відшкодування завданої шкоди.

Оптимальне співвідношення гарантій встановлення істини і га­рантій захисту прав і свобод людини і є системою гарантій пра­восуддя.

Співвідношення гарантій встановлення істини і гарантій захис­ту прав і свобод людини характеризується взаємодією різних об"єктивних закономірностей гносеологічної діяльності та юридич­них принципів, які, маючи однакову мету, створюють єдину, доцільну і надійну процесуальну форму як систему гарантій правосуддя.[12, ст.91-93]

РОЗДІЛ 2:  Система процесуальних гарантій.

2.1 Процесуальна форма.

У період становлення України як правової, демократичної держави питання удосконалення кримінально-процесуальної форми є не тільки актуальним, а й особливо гострим в аспекті забезпечення кон­ституційних прав людини і громадянина. Ця форма — найважливіша процесуальна гарантія захисту прав та законних інтересів суб"єктів кримінального процесу. Поліп­шенню її якості сприяє наукове обгрунту­вання встановленого законом порядку здійснення кримінального судочинства і приведення його у відповідність з вимога­ми Конституції України та положень між­народних документів з прав людини.

Процесуальна форма є однією з фунда­ментальних категорій кримінального процесу, від чіткості визначення поняття якої значною мірою залежить вирішення низки теоретичних і практичних проб­лем.

У більшості підручників процесуальна форма визначається як порядок прова­дження і оформлення процесуальних дій, умова виникнення, зміни і припи­нення кримінально-процесуальних відносин; структура, умова, послідовність вчинення процесуальних дій та закріп­лення їх у правових актах.

Наведені погляди мають як спільні ри­си, гак і певні відмінності. Однак розмаїт­тя думок ще раз підкреслює неоднознач­ність і складність проблеми визначення даної категорії.

Якщо розглядати процесуальну форму у філософському аспекті, її можна.уявити як оболонку, що наповнюється певним змістом, а отже, визначає ті межі, в яких здійснюється кримінально-процесуальна діяльність. Однак складність полягає в тому, що остання відбувається у різних площинах і має багатогранну структуру.

У кримінально-процесуальному зако­нодавстві містяться вимоги до підстав, послідовності, порядку, умов і строків прийняття процесуальних рішень та вчи­нення процесуальних дій. Сукупність цих вимог окреслює межі або, іншими слова­ми, форму, в якій відбувається кри­мінальний процес як комплекс прийня­тих процесуальних рішень та вчинених процесуальних дій. Між зазначеними ви­могами існує внутрішній зв"язок. Вони є структурними елементами процесуальної форми, кожен з яких має свої виміри і ха­рактеристику.

Прийняття будь-якого процесуальною рішення і вчинення будь-якої процесуальної дії мають грунтуватися на певних підставах, по суті, це початок реалізації врегульованих законом правовідносин. Можна виділити фактичний та юридич­ний аспекти цих підстав. Фактичний ас­пект — це певні життєві обставини, які існують або складаються. А юридичний аспект передбачає вказівку на ці обставини у законі, яка дає суб"єктам правовід­носин можливість реалізовувати окремі норми права. У деяких випадках форму­лювання підстав міститься безпосередньо в законі (наприклад згідно з ч. 2 ст. 94 КПК України підставою до порушення кримінальної справи є існування достат­ніх даних, які вказують на наявність ознак злочину. В інших випадках підста­ви не конкретизуються, а випливають із конституційних засад (наприклад, коли особа звертається до державних органів за захистом своїх прав у разі вчинення злочину).

Відображенням кримінально-процесу­альної діяльності ( певний порядок, ін­шими словами, визначена процедура її здійснення. Прийняття процесуальних рішень і вчинення процесуальних дій регламентуються законодавством. Його приписи чітко визначають поведінку суб"єктів кримінально-процесуальних відносин. І будь-яке відхилення від ньо­го призводить до порушення процесуаль­ної форми. Наприклад, недодержання слідчим під час проведення впізнання положення ч. З ст. 174 КПК (щодо надан­ня особі, яка пред"являється для впізнан­ня, можливості обрати будь-яке місце се­ред інших таких осіб) зводить нанівець результати цієї слідчої дії.

Крім того процесуальні рішення по­винні прийматися, а процесуальні дії вчинятися у визначеній законом послідо­вності, тобто прийняття або вчинення одних має передбачати наявність інших Так. пред"явленню особи для впізнання повинен передувати допит особи, яка бу­де впізнавати. Проведення слідчих дій, за винятком огляду місця події, не може ма­ти місця без порушення кримінальної справи. Недодержання послідовності здійснення цих логічно пов"язаних між собою дій закон не допускає. Кримінально-процесуальна діяльність законодавством умовами, тобто додатковими вимогами до підстав прийняття процесуальних рішень та порядку вчинення процесуальних дій. Так, поряд з переліченими у ч. 1 ст. 106 КПК підставами затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, у ч. 2 цієї статті зазначено, що підозрюваного може бути заттримано за наявності інших даних про його причетність до вчинення злочину лише в тому разі, коли він намагався втекти, не має постійного місця проживання, або коли не встановлено його особу. Відповідно до ч. 4 ст. 177 КПК слідчий має право провести обшук, за винятком житла чи іншою володіння особи, без санкції прокурора у невідкладних випадках з наступним повідомленням прокурора в добовий строк про проведений обшук та його результати).[2, ст.106-177]

Кримінальний процес не може бути безмежним, він має часові рамки, свій початок і кінець. Визначені законом проміжки часу, що відводиться для прийнятя процесуальних рішень і вчинення процесуальних дій, утворюють струнку систему логіко-причинних і логіко-наслідкових зв"язків у певних часових межах. Вони дозволяють розглядати кримінальний процес як цілісне, завершене і обмежене в часі явище.

Процесуальна форма сприяє реалізації ідей правової держави у сфері правосуддя, виступає гарантом захисту прав і свобод лю­дини. Якщо в правовій державі стосовно громадян доцільно реалізується ідея — "дозволено все, що не заборонено законом", то стосовно учасників процесу, які мають розпорядчі повноважен­ня, повинен діяти принцип — "дозволено лише те і лише в такій формі, що і як передбачено законом". Такий підхід обмежує пра­вом владу як взагалі, так і в кримінальному процесі зокрема, за­безпечує верховенство закону в сфері правосуддя.[7, ст.138-139]

Удосконалення   процесуальної   форми знаходиться у прямому зв"язку з визначенням її структурних елементів. Кожен з них має важливе значення і впливає на правовий статус учасників кримінального го процесу. Можна стверджувати, що захист їх прав та законних інтересів залежить   від   оптимального   законодавчого врегулювання зазначених више вимог.

Процесуальна форма — це відповідні змісту й принципам кримінального процесу, передбачені кримінально-процесуальним правом умови, послідовність та порядок діяльності учасників про­цесу, засоби реалізації ними своїх прав, свобод і обов"язків, про­цедура здійснення окремих процесуальних дій та прийняття юри­дичних рішень, а також режим документування процесуальної діяльності, покликані забезпечити розв"язання завдань і досягнен­ня мети кримінального процесу.

Процесуальна форма повинна відповідати вимогам: доцільності (забезпечувати швидке, безпомилкове й ефективне правосуддя); простоти (бути вільною від непотрібних бюрократичних фор­мальностей); надійності (гарантувати досягнення істини й справед­ливості); толерантності (забезпечувати повагу до прав і свобод людини), ясності, моральності та етичності. Вона повинна бути пронизана духом поваги до честі і гідності особи, захисту прав і свобод людини.

Значення процесуальної форми полягає в тому, що вона:

•   визначає стабільну та юридичне доцільну процедуру судо­чинства;

•   оптимізує й активізує діяльність щодо розв"язання завдань кримінального процесу;

•   надає правове поле для встановлення єдиної для всіх за­конності;

•   створює систему необхідних гарантій встановлення істини, захисту прав і свобод людини та забезпечення справедли­вості;

•   забезпечує реалізацію принципів правової держави в сфері правосуддя й створює необхідний для цього режим закон­ності;

•   забезпечує виховний вплив кримінального процесу.

Процесуальна форма — це не пуста формальність, а абсолютно необхідна умова правильності розслідування та розв"язання кримінальних справ. Вона є гарантією встановлення істини, без­помилковості застосування кримінальної репресії. Одна з умов надійності правосуддя — документування всієї процесуальної діяльності.

Процесуальний документ відіграє роль суттєвого гаранта пра­восуддя. На підтвердження цього наведемо такі аргументи.

1. Про обставини скоєного злочину робляться висновки на підставі зібраних матеріалів. Щоб висновки були правильними (відповідали істині), необхідно у доказуванні використовувати тільки достовірні фактичні дані. Доказування є встановленням істинності будь-яких суджень за допомогою аргументів (доказів), істинність яких встановлена. Достовірність доказів забезпечується можливістю перевірки джерела та способу їх отримання. При цьому джерело та спосіб отримання доказової інформації мають бути законними та надійними (не призводити до деформації, зміни первісного смислу й змісту отриманих фактичних даних). Допус­тимість та достовірність інформації може бути підтверджена в пе­реважній більшості випадків тільки процесуальним документом, де зафіксовані джерело та процес її отримання.

2. Здійснюючи діяльність щодо збирання та дослідження доказів, слідчий, орган дізнання, прокурор та суд вступають у певні правовідносини з іншими учасниками процесу й повинні вживати заходи до захисту їх прав та законних інтересів. Закон зобов"язує особу, у провадженні якої знаходиться справа, роз"яснювати учасникам процесу їхні процесуальні права та на­давати реальну можливість для їх реалізації (право заявити відвід, подати доказ, брати участь у судових дебатах тощо). Про вико­нання даних приписів можуть свідчити тільки процесуальні доку­менти, що фіксують процесуальну діяльність на різних стадіях кримінального процесу.

3. Слідчий, орган дізнання, прокурор та суд мають право за наявності для того підстав застосовувати до інших учасників процесу передбачені законом заходи примусу. Про наявність законних підстав для застосування таких заходів можна робити висновки тільки за матеріалами кримінальної справи, включаючи постано­ви, що мотивують відповідні рішення.

4. Копії основних процесуальних документів (обвинувальний висновок та вирок) вручаються обвинуваченому (підсудному) під розписку. Цим гарантується право обвинуваченого знати, у чому він обвинувачується, і захищатися від безпідставного обвинувачен­ня, а також право оскаржити безпідставний вирок. Без процесу­альних документів неможливе виконання вироку, що набрав за­конної сили.

Процесуальний документ — органічна й невід"ємна частина будь-якої правової діяльності, незмінний атрибут правосуддя.

Відступ від встановленої процесуальної форми може призвести до невиправних помилок.

Наведемо приклад. У справі про шахрайство слідчий пред"явив для впізнання потерпілій Комаровій підозрюваного Мухіна. На порушення процесуальної форми в потерпшої попередньо не були з"ясовані прикмети, за якими вона може впізнати злочинця. Сам Мухін на час впізнання перебував під вартою, потерпіла бачила, як його доставляли для впізнання в супроводі конвою. Вона, піддавшись враженню, вказала на Мухіна як на особу, яка вчинила щодо неї шахрайські дії. Згодом був затриманий Шмельов, який, як було встановлено доказами, і скоїв вказаний злочин.

Помилка сталася через недотримання слідчим процесуальної форми, а саме — правил впізнання.

Отже, діяльність органів дізнання, попереднього слідства та суду здійснюється в передбаченій законом процесуальній формі, основним та невід"ємним атрибутом якої є процесуальний документ.

Документи так органічно вплітаються в усі сфери нашого життя, що, по суті, стають сполучною ланкою між минулим, теперішнім та майбутнім, об"єднуючи їх у неподільне ціле.

Юридичний документ — це письмовий акт, що встановлює, роз­виває, змінює або перериває певні правовідносини чи фіксує юридично значущі факти та дії.

Кримінально-процесуальним документом можна вважати письмовий документ, укладений на підставі кримінально-процесу­ального закону уповноваженим для того суб"єктом у зв"язку з здійсненням будь-яких процесуальних актів (виконанням процесу­альних дій або прийняттям рішень), в якому засобами письмової мови зафіксована інформація про хід та результати діяльності учасників кримінального процесу.

У сучасній літературній мові та в юридичній науці термін «акт» має два значення: прояв людської діяльності (дія, подія, вчинок); офіційний документ — мовне відображення цієї діяльності за до­помогою письмової мови.

У зв"язку з цим слід зазначити, що процесуальний акт являє собою саме неподільну єдність процесуальної дії або рішення та засвідчуваної це частини — процесуального документа.

Процесуальний документ — невід"ємний атрибут процесуальної дії або рішення, органічна частка процесуального акту. Неприпус­тимим є здійснення будь-якої процесуальної дії без складання пе­редбаченого законом процесуального документа й навпаки. Пере­буваючи в неподільній єдності з процесуальною дією або рішен­ням, документ відображає їх зміст і форму, засвідчує хід та резуль­тати їх виконання. Він відіграє суттєву роль у розвитку кримі­нального процесу та здійсненні правосудця, є засобом реалізації учасниками процесу своїх прав та законних інтересів, слугує га­рантією їх захисту.

Процесуальний документ незмінне є найважливішим елемен­том процесуальної форми, яка покликана, по-перше, доводити до відома учасників процесу юридичне значущі факти, закріпляти та засвідчувати отримані фактичні дані — докази і цим сприяти вста­новленню об"єктивної істини, завдяки чому в самій процесуальній формі законодавче втілився вироблений людством досвід пізнання; по-друге, бути засобом реалізації учасниками процесу своїх прав та обов"язків; по-третє, бути гарантією забезпечення законності.

Таким чином, кримінально-процесуальні документи викону­ють інформаційну, пізнавальну, комунікативну, засвідчувану, правозастосовчу та виховну функції, забезпечують можливість здійснення правосуддя, дієвого прокурорського нагляду та проце­суального контролю, відіграють організуючу та дисциплінуючу роль. Процесуальні документи — необхідна умова правосуддя, влучності та безпомилковості застосування процесуального при­мусу або інших заходів юридичної відповідальності. Вони висту­пають складовою частиною процесуальної форми як одного із га­рантів правосуддя.

2.2 Заходи процесуального промусу.

Одним з найважливіших прав людини є право на свободу та особисту недоторканність, яке гарантоване Конституцією Укра­їни  та багатьма міжнародними документами, зо­крема Загальною декларацією прав людини, Міжнарод­ним пактом про громадянські та політичні права, Конвен­цією про захист прав людини та основних свобод.

Згідно з частинами 2 та 3 ст. 29 Конституції України ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом. У разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити уповноважені на те законом органи можуть застосовувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обгрунтованість якого протя­гом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом. Затрима­на особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішен­ня суду про тримання під вартою.

Ці конституційні положення реалізовані Законом України від 21 червня 2001 р., яким були внесені зміни та доповнення у главу 13 КПК «Тимчасове обмеження в користуванні спеціальним правом».

Стаття 148 «У разі наявності достатніх підстав вважати, що для припинення кримінального правопорушення чи запобігання вчиненню іншого, припинення або запобігання протиправній поведінці підозрюваного щодо перешкоджання кримінальному провадженню, забезпечення відшкодування шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, необхідно тимчасово обмежити підозрюваного у користуванні спеціальним правом, слідчий, прокурор, інша уповноважена службова особа мають право тимчасово вилучити документи, які посвідчують користування спеціальним правом»

 Тимчасово вилученими можуть бути документи, які посвідчують користування таким спеціальним правом: 1) право керування транспортним засобом або судном;2) право полювання; 3) право на здійснення підприємницької діяльності.

Стаття 149. «Особа, яка здійснила затримання зобов’язана одночасно із доставленням затриманої особи до уповноваженої службової особи (особи, якій законом надано право здійснювати тимчасове вилучення документів, що посвідчують користування спеціальним правом) передати їй тимчасово вилучені документи, які посвідчують користування спеціальним правом, якщо такі документи було вилучено. Факт передання тимчасово вилучених документів, які посвідчують користування спеціальним правом.

Серед заходів процесуального примусу, які застосову­ються при провадженні у кримінальних справах, запо­біжні заходи законодавець виділяє в окрему главу, бо вони істотно обмежують свободу обвинуваченого чи підозрюваного.

Підставою для застосування запобіжного заходу є на­явні в кримінальній справі докази, які вказують на те, що обвинувачений може ухилитися від слідства й суду або виконання вироку, перешкодити встановленню істини чи займатиметься злочинною діяльністю. Питання про наяв­ність достатніх підстав для застосування запобіжного за­ходу в кожному конкретному випадку вирішується осо­бою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором і су­дом з урахуванням даних про те, що обвинувачений не має постійного місця проживання чи постійних занять, що він схиляє свідків чи потерпілих до відмови від пока­зань чи до дачі неправдивих показань, намагався знищи­ти документи, предмети, які можуть бути речовими дока­зами, замислив чи готує новий злочин. Закон передбачає, що, вирішуючи питання про застосування запобіжного заходу, належить враховувати також тяжкість вчиненого злочину, особу обвинуваченого, його вік, стан здоров"я, сімейний стан.

Метою застосування запобіжного заходу є перешко­дити обвинуваченому скритися від слідства й суду, зава­жати встановленню істини в справі, займатися злочин­ною діяльністю або ухилитися від виконання вироку, тобто забезпечити обвинуваченого за органами розсліду­вання й суду та його належну поведінку.

Таким чином, треба розрізняти підстави і мету засто­сування запобіжного заходу, а також обставини, які вра­ховуються при цьому.

Застосувати запобіжний захід при наявності для цього достатніх підстав — це право, а не обов"язок слідчого, органу дізнання, прокурора, судді і суду. Якщо немає підстав для застосування запобіжного заходу, від обвину­ваченого відбирається письмове зобов"язання про те, що він повідомить про зміну свого місця перебування, а також про те, що він з"явиться до слідчого й суду за їх викликом. Це зобов"язання не є запобіжним заходом, і його не слід плутати з підпискою про невиїзд. При порушенні цього зобо­в"язання до обвинуваченого можуть буги застосовані привід або запобіжний захід.

Як правило, запобіжний захід застосовується до обви­нуваченого. Проте у виняткових випадках він може бути застосований щодо підозрюваного. В цьому разі обвину­вачення має бути пред"явлено йому не пізніше десяти діб.

РОЗДІЛ 3: Принципи кримінального процесу.

Крім процесуальної форми і заходів кримінально-процесуального примусу процесуальними гарантія­ми є принципи кримінального процесу .

Суттєві доповнення і зміни до нормативного змісту багатьох принципів кримінального процесу внесли закони України від 21 червня 2001 р. та від 12 липня 2001 р.; значно посилені демокра­тичні основи судочинства Законом України від 7 лютого 2002 р. «Про судоустрій  та статус суддів України».

Принципи кримінального процесу — це закріплені у законі визначальні фундаментальні положення щодо закономірностей і найбільш суттєвих властивостей кримінального процесу, які обумовлюють їх значення як засобу для захисту прав та свобод людини і громадянина, а також для врегулювання діяльності органів та посадових осіб, що ведуть процес.

Значення принципів як норм вищого ступеня нормативнос­ті полягає, по-перше, в тому, що кожне рішення правозастосувальника, яке приймається з порушенням їх вимог, підлягає ска­суванню, а одержана інформація не має доказового значення; по-друге, принципи сприяють правильному тлумаченню звичайних правових норм; по-третє, будучи своєрідними ціннісними орієн­тирами, принципи використовуються у разі правозастосування за аналогією, вносять впорядкованість при субсидіарному засто­суванні права (цивільний позов у кримінальному процесі).[10, ст.82-90]

Проаналізуємо окремі принципи кримінального процесу.

Принцип поваги до гідності особи, невтручання в осо­бисте і сімейне життя. У відповідності з Конституцією України кожен має право на повагу до його гідності. Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдсь­кому або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. Жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам. Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією. З метою запобігання розголо­шенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі, допускається закритий судовий розгляд. Обшук особи, а також її освідування, коли воно пов"язане з необхідністю оголювати освідувану особу, може проводити тільки слідчий тієї ж статі, що й обшукуваний чи освідуваний, у присутності понятих цієї ж статі. При освідуванні не допускаються дії, які принижують гідність освідуваної особи або небезпечні для її здоров"я. Відтворення обстановки та обставин події допускаються лише за умови, що виконувані при цьому дії не принижують гідності осіб, які беруть у них участь, і не є небезпечними для їх здоров"я (ч. 2 ст. 194 КПК). Під час обшуку або виїмки слідчий має вжити заходи для того, щоб не були розголошені виявлені при цьому обставини особистого життя обшукуваного та інших осіб, які проживають або тимчасово перебувають у цьому приміщенні [2, ст.185] .

Принцип права на свободу та особисту недоторканність означає, що ніхто не може бути засуджений до позбавлен­ня волі, заарештований, затриманий за підозрою у вчи­ненні злочину, підданий особистому обшуку, освідуванню, судовій експертизі, примусовому приводу інакше, як на підставі і в порядку, передбачених законом. Прокурор повинен негайно звільнити кожного, хто незаконно поз­бавлений волі або утримується під вартою понад строк, передбачений законом чи судовим вироком [2, ст.14]. Конституція України передбачає, що кожна люди­на має право на свободу та особисту недоторканність. Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше, як за вмотивованим рішенням суду і тіль­ки на підставах та в порядку, встановлених законом. У разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його пе­репинити уповноважені на те законом органи можуть за­стосовувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обгрунтованість якого протягом 72 го­дин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом 72 годин з моменту затри­мання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою. Кожному заарештованому чи затри­маному має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз"яснено його права й надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника. Кож­ний затриманий має право в будь-який час оскаржити в суді своє затримання. Про арешт або затримання людини має бути негайно повідомлено родичів заарештованого чи затриманого.

Слід мати на увазі, що протягом 5 років після набуття чинності новою Конституцією України (прийнята Вер­ховною Радою 28 червня 1996 р.) зберігається існуючий порядок арешту, тримання під вартою і затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину.

Принцип недоторканності житла полягає в тому, що ніхто не має права без законної підстави увійти в житло проти волі осіб, які проживають у ньому. Обшук, виїмка, огляд приміщень у громадян можуть проводитися лише на підставах і в порядку, передбачених законом. Конституція України проголошує, що кожному гарантується недотор­канність житла. Не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду. У невідкладних випадках, пов"язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду та обшуку (ст. ЗО).

Протягом 5 років після набуття чинності новою Конс­титуцією України зберігається існуючий порядок прове­дення огляду та обшуку житла або іншого володіння особи (п. 13 «Перехідних положень» Конституції).

Конституція України проголошує, що кожному гаран­тується таємниця листування, телефонних розмов, теле­графної та іншої кореспонденції. Винятки можуть бути вста­новлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з"ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими спосо­бами одержати інформацію неможливо (ст. 31).

Порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфних та інших повідомлень громадян, що переда­ються засобами зв"язку, карається виправними роботами на строк до 1 року або штрафом у розмірі від 25 до 35 неоподаткованих мінімумів доходів громадян [3, ст. 131].

Принцип з"ясування істини — це вимога закону, яка зобов"язує суд, прокурора, слідчого та особу, яка про­вадить дізнання, всебічно, повно і об"єктивно дослідити обставини справи з тим, щоб з"ясувати істотні, юридично значущі факти, дати їм правильну пра­вову оцінку і тим самим забезпечити правильне вирішення справи. Цей принцип є конституційним, бо в Конституції України говориться про з"ясування істини під час роз­слідування кримшальної справи і про забезпечен­ня доведеності вини. Тільки з"ясувавши істину під час слідства і в суді, можна визнати людину винною у вчиненні злочину.[7, ст.35-49]

Принцип забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, підсудному права на захист передбачений в кількох статтях Конституції України. В ній говориться, що для забезпечення права на захист від обвинувачення в Україні діє адвокатура, підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист, забезпечення обвинуваченому права на захист є однією з основних засад судочинства. Суть цього принципу полягає в тому, що закон: а) наділяє згаданих учасників процесу такою сукупністю процесуальних прав, викорис­тання яких дає їм змогу особисто захищатися від підозри чи обвинувачення у вчиненні злочину, відстоювати свої законні інтереси (це можна назвати особистим захистом); б) надає згаданим особам право скористатися допомогою захисника, а в окремих випадках визнає обов"язковим призначення захисника за рахунок держави (це можна назвати професійним захистом). Конституція України пе­редбачає, що кожен має право на правову допомогу У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав; в) покладає на особу, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, суддю і суд обов"язок до першого допиту підозрюваного, обвинуваченого, підсудного роз"яс­нити їм право мати захисника та інші права, а також надати їм можливість захищатися встановленими законом засобами від підозри чи обвинувачення та забезпечити охорону їх особистих і майнових прав. (Це можна назвати посадовим, або офіційним, захистом.)[13, ст.13-15]

Принцип презумпції невинуватості означає, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвину­вальним вироком суду.  Юридичний зміст цього принципу складають такі пра­вила: 1) ніхто не зобов"язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину або меншу винність, а також наявність обставин, які виклю­чають кримінальну відповідальність особи; 2) обов"язок доказування винності обвинуваченого (маються на увазі також підозрюваний і підсудний) покладено на слідчого, прокурора, а в справах приватного обвинувачення — на потерпілого або його представника; 3) заборонено пере­кладати обов"язок доказування на обвинуваченого, дома­гатися його показань шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів; 4) обвинувачення не може грунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом а також на припущеннях; 5) усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь; 6) недоведеність участі обвинуваченого у вчиненні злочину в юридичному відношенні означає його невинність і тягне за собою за­криття кримінальної справи на попередньому слідстві і постановлення виправдального вироку —в стадії судового розгляду; 7) факт притяг­нення особи до участі в справі як підозрюваної, обвинува­ченої, підсудної, обрання щодо неї запобіжного заходу не повинні розцінюватися як доказ її винності, як покарання винного; 8) до остаточного вирішення кримінальної спра­ви та офіційного визнання особи винною у вчиненні злочину з нею не можна поводитись як з винною, а також публічно, в засобах масової інформації та будь-яких офі­ційних документах твердити, що дана особа є злочинцем.

У разі скасування вироку суду як неправосудного дер­жава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням. [1, ст. 62]

Принцип свободи від самовикриття, викриття членів сім’ї чи близьких родичів міститься в Конституції України, яка проголошує, що особа не несе відповідаль­ності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім"ї чи близьких родичів, коло яких визна­чається законом. Право відмовитись давати такі показан­ня або пояснення повинно бути роз"яснено свідкові та особі, від якої відбираються пояснення, перед допитом свідка і відібранням пояснень від особи. Потерпілий, пі­дозрюваний, обвинувачений, підсудний мали таке право і до прийняття нової Конституції України.[7, ст.35-49]

Принцип здійснення правосуддя виключно судами перед­бачено ч. 1 ст. 124 Конституції України. В ній також зазначено, що делегування функцій судів, привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Не допускається також створення надзви­чайних та особливих судів. [1, ст. 125]

Принцип участі народу в здійсненні правосуддя. Консти­туція України передбачає, що народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів присяжних  і що правосуддя здійснюють професійні судді та у визначених законом випадках на­родні засідателі і присяжні.

Принцип незалежності і недоторканності суддів, їх під­корення лише закону закріплений в  Конституції України, які містять і основні гарантії його реалізації. Незалежність і недоторканність суддів га­рантується Конституцією і законами України. Вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється. Суддя не може бути без згоди Верховної Ради України затриманий чи заарештований до винесення обвинувального вироку су­дом. Судді обираються на посаду Верхов­ною Радою України безстроково, але перше призначення на посаду професійного судці строком на 5 років здійс­нюється Президентом України. На посаду суддя рекомендується кваліфікаційною комісією суддів, а подання про призначення судді на посаду або про звіль­нення з посади вноситься Вищою радою юстиції. Професійні судді не можуть належати до політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати ін­шу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої. Суддя звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, у разі: 1) закінчення строку, на який його призначено; 2) досягне Ішя 65 років; 3) не­можливості виконувати свої повноваження за станом здо­ров"я; 4) порушення вимог щодо несумісності; 5) пору­шення присяги; 6) набрання законної сили обвинуваль­ним вироком щодо нього; 7) припинення його громадян­ства; 8) визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим; 9) подання заяви про відставку або про звіль­нення з посади за власним бажанням. За неповагу до суду і судді винні особи притягуються до юридичної відповідальності [2, ст. 129].

Принцип змагальності судового розгляду полягає в тому, що в судовому засіданні ведуть між собою процесуальний спір дві сторони: сторона обвинувачення і сторона захисту. Кожна з них обстоює тими засобами, які дозволяє  кримінально-процесуальний закон, свою правову пози­цію, права та законні інтереси, допомагаючи таким чином суду повно, всебічно та об"єктивно дослідити всі обста­вини справи з метою з"ясування істини і прийняття пра­вильного рішення. Юридичними передумовами реального існування і дії принципу змагальності є: 1) розмежування в суді трьох основних кримінально-процесуальних функ­цій  обвинувачення, захисту і вирішення справи; 2) виконання кожної з них уповноваженими на те зако­ном відповідними органами та особами, незалежними один від одного: функції обвинувачення — прокурором (якуже зазначалося, підтримання державного обвинува­чення в суді прокурором є однією з основних консти­туційних засад судочинства), потерпілим, громадським обвинувачем і певною мірою — цивільним позивачем; функції захисту — підсудним, захисником, громадським захисником і певною мірою — цивільним відповідачем; функції вирішення справи — судом; 3) процесуальна рівноправність всіх учасників судового розгляду. При цьо­му суд не є пасивним. Він за допомогою сторін активно досліджує всі обставини справи, залучає нові докази [2,ст. 296], бо завдання суду — не просто розв"язати спір між сторонами обвинувачення і захисту, а з"ясувати істину, правильно й справедливо вирішити справу. Тому закон передбачає, що коли навіть такого спору між сторо­нами немає, бо підсудний зізнався у вчиненні злочину або прокурор відмовився від обвинувачення, суд продовжує розгляд справи і вирішує її на загальних підставах. [2,ст. 264]

Принцип гласності судового розгляду означає, що кожний громадянин, який досяг 16 років, має право бути присутнім у залі судового засідання, в якому розглядається кримінальна справа судом першої чи другої інстанції, і що хід судового розгляду та його результати можуть висвіт­люватися в засобах масової інформації або іншим спосо­бом доводитися до населення. Це — так звана зовнішня гласність. Та коли справа слухається навіть у закритому судовому засіданні, даний принцип не виключається, ос­кільки діє так звана внутрішня гласність у вигляді присут­ності в судовому засіданні прокурора, потерпілого, під­судного, захисника та інших учасників судового розгляду, а також свідків, експерта, спеціаліста, перекладача. Крім того, вироки судів у всіх випадках проголошуються публіч­но. Їх зміст може бути доведений до відома населення і засобами масової інформації. Однак у вироках у справах, які слухаються в закритих судових засіданнях, не повинно бути відомостей, які стали підста­вою для проведення закритого судового розгляду.

Відкритий розгляд справ має не тільки позитивні, а й негативні наслідки. Тому КПК передбачає винятки з принципу гласності, якщо його цілі суперечать державним і суспільним інтересам, інтересам особи, які є важли­вішими, ніж сам принцип.

Особи віком до 16 років допускаються до залу суду тільки в тих випадках, коли вони є підсудними, потер­пілими або свідками. [2 ст. 271] Закон передбачає це обмеження для того, щоб захистити підлітків від мож­ливого несприятливого впливу на них судового процесу, оскільки вони через недостатню соціальну зрілість можуть неправильно сприйняти обставини справи й те, що від­бувається в суді.

Обов"язок суду розглянути справу в закритому судово­му засіданні закон  передбачає тільки в тому випадку, коли відкритий розгляд справи суперечить інтересам державної таємниці. В інших випадках питання про необхідність розгляду всієї справи або її частини в закритому порядку вирішується судом за своєю ініціати­вою або за клопотанням учасників судового розгляду.

Закритий судовий розгляд допускається у справах про злочини осіб, які не досягли 16-річного віку, в справах про статеві злочини та в інших справах з метою запобігання розголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі, а також членів їхніх сімей чи близьких родичів. 

Забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду.

 Конституція України передбачає, що від­повідно до закону діють апеляційні та місцеві суди. У проекті нового КПК України передбачається, що в апеляційному порядку може бути оскаржено вирок або інше рішення суду першої інстанції, які не набрали законної сили (крім рішень суду присяжних), з мотивів доведеності чи недоведеності вини підсудного у вчиненні злочину, неправильного застосування кримінального за­кону або порушення кримінально-процесуального закону Апеляційний суд може провести своє судове слідство або обмежитися тими матеріалами, які є в справі. В каса­ційному порядку судові рішення можуть бути оскаржені тільки з мотивів неправильного застосування криміналь­ного закону або порушення кримінально-процесуального закону. Суд касаційної інстанції не може провадити судового слідства.

Обовязковість рішень суду як одна з основних засад судочинства підкреслює авторитет судової влади і сприяє утвердженню режиму законності й зміцненню правопорядку державі. Конституція України передбачає, що судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов"язковими до виконання на всій території України. Цій нормі відповідає стаття 403 КПК, яка встановлює, що вирок, ухвала і постанова суду, що на­брали законної сили, є обов"язковими для всіх державних і громадських підприємств, установ і організацій, поса­дових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України.

Узагальнюючи вищесказане можна зазначити, що всі принципи тісно пов"язані між собою, постійно взаємодіють, і тому ми цілком обгрунтовано говоримо не просто про сукупність, а про систему принципів кримі­нального процесу. Кожний з принципів поряд з тим, що він тісно стикається, взаємодіє з іншими принципами, зберігає свою власну цінність для побудови й перебігу процесу, свій юридичний зміст.

Звичайно за обсягом змісту і сферою дії принципи кримінального процесу розрізняються, іноді значно, але відмінність ця скоріше суто кількісна, а не якісна. Тому не можна поділяти принципи на основні, головні і дру­горядні. Будучи в тісній взаємодії, взаємозв"язку, одні принципи сприяють здійсненню інших, але це не озна­чає, що одні з них «підкоряються» іншим, що є прин­ципи, які виступають лише гарантіями здійснення інших принципів, а тим більше — такими, що випливають з інших принципів.

Тільки реалізація всіх принципів у їх сукупності, в системі, у взаємозв"язку і взаємодії може привести до виконання завдань кримінального судочинства. Можли­вість застосування кожного принципу має бути так уре­гульована в законі, щоб жодний принцип не перекреслю­вав інший (наприклад, принцип встановлення істини — принципи недоторканності особи й житла, невтручання в особисте життя громадян, таємниці листування, телефон­них розмов і телеграфних повідомлень, принцип змагаль­ності — принцип незалежності судців і підкорення їх тільки законові). Можна сказати, що необхідно забез­печити розумний компроміс між окремими принципами; і цим шляхом завжди йшов і йтиме законодавець. Все це викликає необхідність передбачати в законі розумні ви­нятки майже з кожного принципу кримінального процесу (крім принципів законності і презумпції невинуватості). Але це мають бути саме винятки, які не перекреслюють сам принцип, інакше вони перетворяться в загальне пра­вило, у протилежний, конкуруючий принцип. Наприклад, з метою забезпечення обвинуваченого за органами розслі­дування й судом, збирання й перевірки доказів закон дозволяє такі винятки з принципів недоторканності особи й житла, таємниці листування, гласності і усності, як арешт обвинуваченого, обшук у квартирі, накладення арешту на поштово-телеграфну кореспонденцію і її виїмку у відділенні зв"язку, слухання справи в закритому судово­му засіданні, оголошення під час судового слідства пока­зань свідків, якщо їх явка до суду є неможливою, але ці винятки закон теж забезпечує певними процесуальними гарантіями від довільного їх використання слідчими й судами.

ВИСНОВОК

Отже, процесуальні гарантії — це перед­бачені кримінально-процесуальним законом засоби забезпечення завдань кримінального судочинства й охорони прав і законних інтересів осіб, які беруть у ньому участь. Але процесуальні гарантії це не окремі розрізнені засоби, а цілісна система таких засобів, які в сукупності і забезпечують правосуддя. Систему таких гарантій складають процесуальна форма, принципи кримінального процесу, процесуальні обов’язки його суб’єктів і заходи кримінально-процесуального примусу.

Процесуальні гарантії прав і свобод людини в кримінальному процесі — особливий вид гарантій, які виступають засобом їх за­безпечення: реалізації в процесі кримінального судочинства, захис­ту від безпідставного втручання, відновлення порушених прав. Якщо право — це можливість відповідної поведінки, то процесу­альні гарантії представляють собою юридично визначені процедури реалізації відповідних прав, механізм попередження їх порушень, порядок захисту і відновлення порушених прав і свобод людини.

Процесуальна форма — найважливіша процесуальна гарантія захисту прав та законних інтересів суб"єктів кримінального процесу. Поліп­шенню її якості сприяє наукове обгрунту­вання встановленого законом порядку здійснення кримінального судочинства і приведення його у відповідність з вимога­ми Конституції України та положень між­народних документів з прав людини. Процесуальна форма є однією з фунда­ментальних категорій кримінального процесу, від чіткості визначення поняття якої значною мірою залежить вирішення низки теоретичних і практичних проб­лем.

 Крім процесуальної форми і заходів кримінально-процесуального примусу процесуальними гарантія­ми є принципи кримінального процесу.

Значення принципів як норм вищого ступеня нормативнос­ті полягає, по-перше, в тому, що кожне рішення правозастосувальника, яке приймається з порушенням їх вимог, підлягає ска­суванню, а одержана інформація не має доказового значення; по-друге, принципи сприяють правильному тлумаченню звичайних правових норм; по-третє, будучи своєрідними ціннісними орієн­тирами, принципи використовуються у разі правозастосування за аналогією, вносять впорядкованість при субсидіарному засто­суванні права.

 Таким чином кримінально-процесуальні гарантії є не тільки ефективними заходами покращення роботи органів кримінальної юстиції, захисту прав і свобод громадян, а  й засобом удосконалення  діяльності судових органів.

Нормативні акти:

1.     Конституція України: Прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 в //Відомості Верховної Ради України.— 1996.— № 30.

2.     Кримінально-процесуальний кодекс України.— К., 2001

3.     Кримінальний кодекс України.— К.: Юрінком Інтер, 2001.

4.     Закон України від 18.02.1992 "Про оперативно-розшукову діяльність //Відомості Верховної Ради України. 1992.— № 22 (Із змінами, внесеними Законом України № 2246-ІН від 18 січня 2001 року // Офіційний вісник України— 2001.— № 8.)

5.     Закон України "Про прокуратуру"//Відомості Верховної Ради України — 1991.— № 53.

6.     Закон України від 20.12.1990 "Про міліцію" // Відомості Верховної Ради України— 1991.— № 4

Література:

7.     Гевко В. Кримінально-процесуальна форма: структура та елементи // Право України. – 2002. –  №8. – С. 138-139.

8.     Михеєнко М. М., Нор В. Т., Шибіко В. П. Кримінальний процес України.— К., 1999.

9.     Нове у кримінально-процесуальному законодавстві України: Навч. посібник для студентів юрид. спеціальностей вищих закладів освіти / За ред. Ю.М.Грошевого. – Харків: Право, 2002. 

10.                       Рижков Е. Дотримання конституційних прав громадян у процесі оперативно-розшукової діяльності //Право України.— 1999.— № 10..

11.                       Тертишник В.М. Кримінально-процесуальне право України: Підручник. 4-те вид., допов. і переробл. – К.: Видавництво А.С.К., 2003

12.                       Тертшиник В. М. Науково-практичний коментар Кримінально- процесуально­го кодексу України.— Харків: Арсіс, 2000.

13.                       Тертишник В. М. Проблеми розвитку процесуальної форми і гарантій пра­восуддя // Право України.— 2001.— № 1.— С. 91-93.

14.                       Шемшученко Ю. Конституція України і права людини // Право України.— 2001.— № 8.— С.13-15.