Фiнансова полiтика

Р Е Ф Е Р А Т

З дисциплiни: «Фiнанси»

На тему: «Фiнансова полiтика»

СТУДЕНТКИ 3ГО КУРСУ

ГРУППА «МАРКЕТИНГ РЕКЛАМИ»

МIРОЧНИК ВIРИ

План роботи:

I.       Основнi термiни та поняття.

II.    Сутнiсть, типи та напрямки фнансової полiтики.

III. Складові фінансової політики держави.

IV.  Забезпечення реалiзацiї фiнансової полiтики.

V.   Основні напрямки сучасної фінансової політики України.

I.Фінансова політика держави; фінансова політика суб"єктів господарювання; фінансова стратегія; фінансова тактика; політика жорсткої регламентації; політика помірної регламентації; політика мінімальних обмежень; політика стабілізації; політика економічного зростання; політика обмеження ділової активності; дискреційна політика; недискреційна політика; бюджетна політика; податкова політика; грошово-кредитна політика; митна політика; боргова політика; механізм реалізації фінансової політики; фінансові методи; фінансові важелі; фінансові інструменти.

II. Фінансова політика відображає суб"єктивну сторону функціонування фінансів. Власне фінанси і фінансова система є об"єктивними явищами. Вони існують незалежно від волі окремих суб" єктів фінансових відносин і загалом відображають об" єктивні закономірності розвитку. Але механізм функціонування фінансів, організація фінансових відносин і рух грошових потоків, хоч і підпорядковані цим об" єктивним закономірностям, не спрацьовують самі по собі, їх організовують конкретні суб" єкти, які керуються багатьма чинниками політичного, економічного і гуманітарного характеру, поєднуючи при цьому як загальні суспільні, так і власні інтереси. Тому фінансова політика завжди є переплетенням різноманітних інтересів окремих політичних партій і владних структур, центральних і місцевих органів влади і управління, різних верств населення, підприємців, споживачів, інвесторів і тому подібного.

Із цієї точки зору, фінансова політика - це цілеспрямована діяльність держави та інших суб" єктів господарювання у сфері формування, розподілу та використання фінансових ресурсів задля досягнення поставленої мети.

Залежно від рівня реалізації розрізняють:

- Фінансову політику держави (макрорівень).

- Фінансову політику суб "єктів господарювання (мікрорівень).

- Фінансову політику міжнародних організацій та фінансових інституцій (міжнародний рівень).

Основна мета фінансової політики - створення раціональної системи управління фінансовими ресурсами, спрямованої на забезпечення стратегічних і тактичних завдань діяльності.

Зміст фінансової політики багатогранний і може бути представлений як єдність трьох складових частин:

- вироблення науково обґрунтованих концепцій розвитку фінансів;

- визначення основних напрямків використання фінансів на перспективу і поточний період;

- здійснення практичних дій, направлених на досягнення поставленої мети.

Пріоритетне значення має розробка і реалізація фінансової політики держави.

Державна фінансова політика - це сукупність заходів держави з організації та використання фінансів для забезпечення економічного й соціального розвитку країни.

Фінансова політика є складовим елементом економічної політики держави, в якій визначаються:

- основні напрями розвитку народного господарства країни;

- загальний обсяг фінансових ресурсів держави;

- джерела утворення фінансових ресурсів і напрямки їх використання;

- створення ефективної системи управління фінансами;

- опрацювання досконалого механізму регулювання та стимулювання економічно-соціальних процесів у державі за допомогою фінансових інструментів.

Головна мета фінансової політики держави полягає у підвищенні рівня суспільного добробуту шляхом оптимального розподілу ВВП між галузями національної економіки, соціальними групами населення та окремими територіями.

Сутність фінансової політики держави виявляється у поєднанні конкретних цілей та відповідних засобів, за допомогою яких вирішуються поставлені завдання. Цілі фінансової політики зумовлені потребами економічного розвитку і досягненням високого рівня індивідуального й суспільного добробуту. Основний вектор фінансової політики - забезпечення економічного зростання в країні через механізми фінансового впливу на попит і пропозицію, споживання, заощадження та інвестиції. Фінансова політика неодмінно має конкретне спрямування, а її реалізація завжди пов"язана зі знаходженням компромісу, між певними потребами і реальними можливостями.

Значення фінансової політики виявляється в тому, що правильно обрана фінансова політика:

- стимулює зростання виробництва, раціональне розміщення продуктивних сил по території країни;

- підвищує зацікавленість регіонів в розвитку господарства, використанні місцевих ресурсів;

- сприяє зміцненню і розвитку економічних зв"язків зі всіма країнами світу;

- призводить до підвищення матеріального і культурного рівня населення.

Для держав із ринковою економікою діють загальні принципи фінансової політики, на основі яких вона ґрунтується. До них належать:

1. Постійне сприяння розвитку виробництва, підтримання підприємницької активності й підвищення рівня зайнятості населення. Цього можна досягти за рахунок залучення вітчизняних та іноземних інвестицій в економіку, надання пільгового оподаткування підприємствам, удосконаленням податкової політики держави.

2. Мобілізація й використання фінансових ресурсів на забезпечення соціальних гарантій населення, розмір яких визначає розміри перерозподілу валового внутрішнього продукту через державний бюджет.

3. Вплив за допомогою фінансового механізму на раціональне використання природних ресурсів і заборону технологій, що загрожують здоров"ю людини. За допомогою таких фінансових інструментів, як податки, штрафні санкції, дотації держава вимагає від виробничих структур відшкодування витрат на відновлення природного середовища.

Залежно від тривалості періоду і характеру вирішуваних завдань, фінансова політика поділяється на фінансову стратегію і фінансову тактику.

Фінансова стратегія - довготривалий курс фінансової політики, що розрахований на перспективу і передбачає рішення великомасштабних завдань, визначених економічною і соціальною стратегією, і стосується важливих великих змін фінансового механізму, пропорцій розподілу фінансових ресурсів. Спрямованість фінансовій стратегії визначається конкретними завданнями розвитку суспільства на певному історичному етапі розвитку. В умовах економічної кризи головним завданням є фінансове забезпечення макроекономічної стабілізації, в умовах економічного розвитку - досягнення оптимальних темпів зростання ВВП. Водночас, за будь-яких умов основою фінансової стратегії є надійне забезпечення потреб економіки фінансовими ресурсами і створення достатніх стимулів для ефективної діяльності суб" єктів господарювання. Фінансова стратегія зорієнтована на певну модель фінансових відносин у суспільстві.

Фінансова тактика спрямована на вирішення завдань конкретного етапу розвитку суспільства шляхом зміни способів організації фінансових відносин, перегрупування фінансових ресурсів. Фінансова тактика передбачає вирішення завдань поточного періоду (в межах року і менше), відрізняється гнучкістю, рухливістю. Типовий приклад вирішення тактичних завдань - бюджет країни, що приймається на черговий рік.

Фінансова тактика здійснюється через переорієнтацію фінансових ресурсів і змін в організації фінансової діяльності. Фінансова тактика мобільніша, оскільки полягає в своєчасному реагуванні на економічні проблеми і диспропорції, її головне завдання - досягнення стратегічних цілей розвитку.

Фінансова стратегія і фінансова тактика тісно взаємозв" язані. Стратегія визначає суть і напрями тактики. Своєю чергою, тактичні можливості обмежують вибір стратегії, адже безглуздо визначати стратегічні цілі і завдання, для вирішення яких недостатньо належних тактичних засобів. Водночас, слід зазначити те, що тільки фінансова політика, яка ґрунтується на поєднанні і взаємоузгодженості стратегії і тактики, їх єдності і підпорядкованості, може бути успішною. Фінансова політика, яка не має стратегічних орієнтирів, а полягає лише у вирішенні тактичних завдань, має обмежений характер і, зазвичай, малоефективна.

Фінансова політика реалізується за двома напрямками: регламентація фінансових відносин у суспільстві і здійснення поточної фінансової діяльності. Регламентація фінансових відносин характеризує стратегію фінансової політики, а поточна фінансова діяльність - її тактику. Базовим елементом є регламентація фінансових відносин, яка може здійснюватися державою в законодавчій і адміністративній формах.

Законодавча регламентація полягає в ухваленні відповідних законодавчих актів, які встановлюють суб" єктів фінансових відносин, їх права і зобов" язання, порядок і методи здійснення фінансової діяльності, і тому подібне. Адміністративна регламентація передбачає надання прав регуляції фінансових відносин органам державного управління. Головною формою вироблення фінансової політики є законодавча регламентація фінансових відносин, оскільки воно ставить фінансову діяльність на стабільну правову основу, яка робить стійкою і фінансову політику.

Залежно від міри законодавчої або адміністративної регламентації фінансових відносин, яка характеризується тією частиною доходу, який розподіляється і споживається відповідно до чинного законодавства або адміністративних рішень, розрізняють три типи фінансової політики:

- політика жорсткої регламентації;

- політика помірної регламентації;

- політика мінімальних обмежень.

Жорстка регламентація полягає в тому, що переважна частина фінансових відносин регулюється державою. Права підприємств і громадян у здійсненні фінансових операцій визначаються не стільки їх інтересами, скільки правилами, встановленими законами або адміністративними рішеннями. Така політика проводиться в умовах або адміністративної економіки і відповіднї їй фінансовій моделі, або в умовах обмеженості фінансових ресурсів. Подібна фінансова політика малоефективна, оскільки знижує стимули до продуктивної діяльності, адже фінансовим продуктом діяльності - доходом - більше розпоряджається держава, ніж його власники - юридичні і фізичні особи. Така політика, зазвичай, передбачає достатньо високий рівень бюджетної централізації ВВП.

Помірна регламентація здійснюється в законодавчій формі і охоплює обмежену частину фінансових відносин - взаємини з державою, окремі елементи взаємин на кредитному, фондовому, валютному і страховому ринках. Помірна регламентація повинна зрівноважити інтереси держави і суспільства в цілому і інтереси окремих юридичних і фізичних осіб. Вона забезпечує юридичним і фізичним особам достатні стимули для продуктивної діяльності і в той же час дає можливість державі впливати на соціально-економічний розвиток суспільства.

Політика мінімальних обмежень спрямована на формування максимальної зацікавленості суб" єктів підприємницької діяльності і громадян в ефективному господарюванні. В такому випадку переважно регламентуються тільки взаємини з державою, які до того ж зводяться до мінімуму. Переважна частина фінансових відносин за таких умов регламентується на договірних принципах між окремими суб" єктами.

Поточна фінансова діяльність держави відображає тактику реалізації фінансової політики. Її основним знаряддям є бюджет. Його структуриза-ція за джерелами формування доходів і напрямками фінансування витрат, за рівнями адміністративно-територіального поділу характеризує ту або іншу фінансову політику.

Залежно від завдань, на рішення яких спрямована фінансова політика, вона поділяється на такі види:

- політика стабілізації;

- політика економічного зростання;

- політика обмеження ділової активності.

Політика стабілізації направлена на підтримку макроекономічної рівноваги на основі постійних обсягів виробництва при стабільності цін. Її реалізація ґрунтується на забезпеченні стабільних об" ємів фінансових ресурсів при постійних пропорціях розподілу і перерозподілу отриманих доходів.

Існують два різновиди цієї політики, які достатньо істотно відрізняються один від одного. Перший - це політика стабілізації після економічного спаду, яка має стимулюючий характер. Другий - політика стабілізації в період економічного піднесення, яка має обмежувальний напрямок.

Політика економічного зростання направлена на досягнення необхідного для країни рівня щорічного збільшення об" ємів ВВП з урахуванням її потенціалу. Вона націлена на розширення обсягу фінансових ресурсів і забезпечення їх доступності як за цінами, так і за умовами залучення. Реалізація фінансової політики економічного зростання може здійснюватися у три основні способи - через зростання державних витрат, зниження рівня оподаткування і проведення політики "дешевих грошей".

Політика обмеження ділової активності використовується для регуляції економічного циклу з метою запобігання кризі перевиробництва або недопущення виснаження економіки в результаті надмірних темпів економічного зростання. Вона здійснюється в такі самі способи, як і при політиці економічного зростання, тільки у зворотному напрямку - скорочення державних витрат, підвищення рівня оподаткування, встановлення високих процентних ставок за кредитами.

За характером реалізації фінансова політика поділяється на дискреційну і недискреційну.

Дискреційна політика передбачає здійснення державою певних заходів, направлених на реалізацію фінансової стратегії і тактики. Конкретні заходи, стимулюючі або стримуючі, застосовуються відповідно до ситуації, яка складається на певний час в економіці і фінансах.

Недискреційна політика полягає у використанні певних фінансових інструментів - "вмонтованих стабілізаторів", які автоматично регулюють ситуацію в економіці.

Функції "вмонтованих стабілізаторів" виконують, насамперед, податки, а також соціальні державні виплати, різні субсидії. Водночас, повної збалансованості за допомогою вмонтованих стабілізаторів досягти важко. Тому у фінансовій практиці використовуються одночасно і "вмонтовані стабілізатори", і засоби дискреційної політики.

III. Основні складові фінансової політики держави такі:

1. Бюджетна політика - діяльність державних органів влади і управління стосовно формування, виконання та регулювання державного бюджету країни з метою забезпечення соціально-економічного розвитку та стратегічних пріоритетів держави. Бюджетна політика виражається у формах і методах мобілізації бюджетних ресурсів та використанні їх на різні потреби держави (включно з податками і податковими пільгами, санкціями, бюджетними стимулами у вигляді дотацій та субвенцій), визначенні джерел фінансування бюджетного дефіциту, принципів взаємовідносин між окремими ланками бюджетної системи тощо.

2. Податкова політика характеризує діяльність держави у сфері встановлення, правового регламентування та організації справляння податків і податкових платежів у централізовані фонди грошових ресурсів держави. Формуючи свою податкову політику, держава шляхом збільшення або скорочення частки податкових надходжень, зміни форм оподаткування та податкових ставок, тарифів, звільнення від оподаткування окремих галузей виробництва, територій, груп населення сприяє зростанню або спаду господарської активності, створенню сприятливої кон"юнктури на ринку, умов для розвитку пріоритетних галузей економіки, реалізації збалансованої соціальної політики.

3. Грошово-кредитна політика - комплекс дій і заходів держави у сфері грошового та кредитного ринків, наприклад, регулювання інфляції і курсу національної грошової одиниці, забезпечення своєчасних розрахунків шляхом регламентації функціонування банківської системи та стабільності грошового обігу через управління емісією, розширення безготівкових форм розрахунків банківських установ із фізичними особами у різних сферах їх обслуговування тощо. Основні складові грошово-кредитної політики: емісійна, цінова, валютна та безпосередньо кредитна політики. Грошово-кредитна політика забезпечує економіку повноцінною та стабільною національною валютою, регулює грошовий обіг відповідно до потреб економіки з метою стимулювання економічного зростання за низького рівня інфляції і безробіття та сприяє залученню кредитних інституцій до фінансування інвестиційних проектів.

4. Завдяки митній політиці держава захищає свої інтереси у сфері розширення чи скорочення експорту або імпорту, застосовуючи систему митних платежів або певний митний режим. Митна політика може реалізовуватися у формі протекціонізму (політики, спрямованої на захист та стимулювання розвитку вітчизняної економіки) і вільної торгівлі (політики, спрямованої на скасування обмежень у сфері зовнішньоекономічної діяльності) з використанням тарифних інструментів регулювання.

5. Боргова політика передбачає систему дій та заходів щодо уникнення і врегулювання боргових проблем держави, забезпечення чи відновлення її платоспроможності та отримання максимального ефекту від фінансування за рахунок запозичених коштів. Боргова політика визначає межі та умови державного запозичення, співвідношення між його формами, кредиторами, а також порядок і механізм погашення боргу.

6. Головне завдання інвестиційної політики полягає у створенні привабливого інвестиційного середовища для пожвавлення інвестиційної діяльності та нарощування обсягів інвестицій у національну економіку. У випадку активної інвестиційної політики держава широко застосовує усі можливі прямі методи регулювання, і доволі часто сама стає безпосереднім інвестором. За реалізації пасивної інвестиційної політики максимальна свобода і самостійність суб" єктів господарювання під час формування власної інвестиційної політики лімітується державою через податкову, амортизаційну, грошово-кредитну політику, систему пільг та санкцій, які мають бути адекватними інвестиційній політиці.

Крім перерахованих вище самостійних складових, фінансова політика поєднує певні напрями державної діяльності у галузі страхування, соціальній сфері, сфері фінансового ринку та ін.

Фінансова політика у сфері фінансового ринку відображається у прийнятті законодавчих та нормативно-правових актів щодо фінансових питань діяльності учасників ринку, регулюванні випуску та обігу фінансових активів, створенні системи захисту прав інвесторів і здійсненні фінансового контролю за дотриманням цих прав емітентами фінансових активів і особами, які здійснюють професійну діяльність на фінансовому ринку.

Фінансова політика держави в галузі страхування полягає у законодавчому та нормативно-правовому регулюванні страхової діяльності, залученні страхового ринку до вирішення важливих фінансових питань соціального страхування, створенні цільових резервів для компенсації неспроможності окремих страхових компаній виконати зобов"язання за договорами страхування життя, здійсненні державного нагляду за фінансовою діяльністю страховиків.

Фінансова політика у соціальній сфері визначається державним нормативно-правовим регулюванням соціального страхування, встановленням та затвердженням розмірів страхових внесків, видів та розмірів соціальних виплат, обов"язкових вимог щодо створення страхових резервів, здійсненням фінансового контролю за дотриманням законодавства та нагляду за діяльністю державних цільових фондів.

IV. Процес формування і реалізації фінансової політики охоплює декілька етапів:

1. Вироблення цілей, постановка завдань.

2. Вибір типу фінансової політики.

3. Вибір напрямків реалізації (монетарна чи фіскальна) та розмежування завдань між ними.

4. Вибір інструментів реалізації.

5. Координація дії окремих інструментів.

6. Здійснення конкретних заходів.

7. Контроль за ходом реалізації.

Дієздатність фінансової політики залежить від ефективності діяльності держави на кожному етапі і правильності ухвалених рішень. Її формування починається з чіткого визначення цілей і постановки обґрунтованих завдань. Виходячи з цього здійснюється вибір типу фінансової політики - жорстка або помірна регламентація, або політика мінімальних обмежень; дискреційна або вбудованих стабілізаторів. На цій основі обираються напрями реалізації (вирішується, які завдання забезпечуються засобами монетарної, а які - фіскальної політики) і інструменти реалізації та способи забезпечення скоординованості їх дії.

На основі сформованої політики здійснюються конкретні заходи у сфері фінансів. При цьому дуже важливо забезпечити дієвість фінансових інструментів, адже результативність фінансової політики залежить як від її обґрунтованості, так і від того, як реалізуються механізми її здійснення. Тому украй важливим є контроль за ходом реалізації виробленої фінансової політики. Фінансові відносини і фінансова діяльність настільки складні і багатогранні, що будь-які зміни в економічному середовищі можуть або змінити дію фінансових інструментів, або спрямувати її в інший бік. Це, своєю чергою, може призвести до зовсім інших результатів, порівнянно з тими, які очікувалися від цієї фінансової політики.

Свою фінансову політику держава реалізує за допомогою фінансового механізму, склад і структура якого визначаються рівнем розвитку економіки, відносинами власності, історичними та національними особливостями окремої країни, зміст якого висвітлений в т. 1.

Для нормального функціонування фінансового механізму необхідним є його відповідне нормативно-правове забезпечення, представлене, передусім, Конституцією України, численними законами, а також підзаконними нормативно-правовими актами. Закони приймаються Верховною Радою України, є обов"язковими до виконання і мають вишу юридичну силу стосовно інших нормативних актів. Велике значення в регламентації фінансових відносин в Україні відіграють такі закони: "Про власність", "Про систему оподаткування", "Про місцеве самоврядування в Україні", "Про цінні папери і фондовий ринок", Господарський кодекс України, Бюджетний кодекс України тощо.

Підзаконні нормативно-правові акти приймаються компетентними державними органами на підставі чинних законів. До таких документів належать: укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів, інструкції, накази міністерств, міжнародні договори, укладені і ратифіковані Верховною Радою України тощо.

Ефективність функціонування фінансового механізму залежить також від якості його інформаційного забезпечення. Вичерпна, достовірна, своєчасна і зрозуміла інформація є запорукою прийняття оптимальних фінансових рішень, спрямованих на забезпечення економічного розвитку і соціальних потреб громадян. Інформаційне забезпечення складається з різних видів економічної, фінансової та іншої інформації.

До джерел фінансової інформації належать показники, що характеризують макроекономічний розвиток країни, окремих галузей, кон"юнктуру фондового і грошового ринків, повідомлення про фінансову діяльність контрагентів і конкурентів, фінансова звітність суб"єктів господарювання тощо.

Організаційне забезпечення реалізації фінансової політики через фінансовий механізм полягає у створенні відповідної системи фінансових органів та інституцій, визначенні їх функцій і повноважень з метою забезпечення повноти здійснення фінансової політики та досягнення координації дій усіх суб"єктів. Кожен із фінансових органів та інституцій має власну сферу діяльності і несе відповідальність за реалізацію фінансової політики в певному напрямку, наділений функціями і повноваженнями, які необхідні для реалізації тієї або іншої політики

Сукупність фінансових органів та інституцій, з виділенням їх повноважень і функцій, які здійснюють управління фінансами, висвітлена в т. 2. Стратегічне управління в Україні (управління фінансами на тривалу перспективу) здійснюють найвищі органи державної влади і управління: Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, апарат Президента.

Оперативне управління фінансами здійснює безпосередньо фінансовий апарат, який складається з фінансових органів управління (Рахункової палати Верховної Ради України, Міністерства фінансів, Державного казначейства, Державної контрольно-ревізійної служби, Державної податкової служби, Пенсійного фонду; Фондів соціального страхування тощо) і фінансових інститутів (Національний банк України, банки і небанківські кредитні установи, страхові компанії, фондові біржі, інститути спільного інвестування тощо).

Координуючими центрами в цій системі є міністерство фінансів і центральний банк. Міністерство фінансів розробляє принципи фінансової політики країни загалом і реалізує та координує фіскальну політику. Воно складає проект Державного бюджету і забезпечує його виконання. Склад і структура витрат бюджету відображають зміст і напрями фінансової політики на поточний рік. Водночас бюджет як фінансовий план складається на основі бюджетної резолюції, яка розробляється найвищим органом законодавчої влади, який і затверджує бюджет. Тому фіскальна політика держави є відображенням загальних дій законодавчої і виконавчої гілок влади. Законодавча влада визначає принципи цієї політики, а виконавча, передусім, в особі Міністерства фінансів забезпечує її реалізацію.

Центральний банк розробляє принципи монетарної політики і забезпечує її втілення. На відміну від Міністерства фінансів, яке входить до складу уряду, Центральний банк в більшості країн світу діє як самостійна і незалежна фінансова інституція. Особливості статусів двох провідних фінансових структур - Міністерства фінансів і Центрального банку - безпосередньо відображаються в реалізації фінансової політики і забезпеченні взаємозв"язку її фіскальної та монетарної складових. З одного боку, відсутність єдиного підпорядкування і чітко визначеного співвідношення функцій може обумовлювати різновекторність монетарної і фіскальної політики. Але, з іншого боку, в цьому полягає властива демократичному суспільству система противаг, яка сприяє збалансованості фінансової політики загалом. Водночас, це вимагає обов"язкової координації дій Міністерства фінансів і

Центрального банку. І фіскальна, і монетарна політика повинні бути спрямовані на вирішення основних завдань соціально-економічного розвитку.

Нині фінансово-економічна ситуація в Україні є складною, неоднозначною й суперечливою. Об" єктивні економічні реалії сьогодення висунули в центр фінансової політики питання про вихід із системної фінансово-економічної кризи і поступовий перехід до розширеного відтворення, тобто про економічне зростання, яке можливе лише за наявності економічної, грошової й соціальної стабілізації.

Для виходу з фінансової кризи держава повинна запроваджувати фінансову політику, спрямовану на:

- створення сприятливих умов для залучення іноземного капіталу в національну економіку;

- забезпечення прискореного розвитку пріоритетних галузей економіки шляхом субсидування та зниження податкового тиску;

- активізацію роботи з подолання кризи неплатежів;

- сприяння підвищенню кредитної спроможності та стійкості банків;

- легалізацію тіньових капіталів і повернення іноземних кредитів.

V. У фінансовій політиці знаходять своє відображення корінні ін­тереси суб"єктів суспільства: фізичних і юридичних осіб, та їх взаємо­відносини з державою. Зміни фінансової політики відбуваються на основі змін економічної політики держави. Це не означає, що фінансо­ва політика є пасивним відображенням економічної політики. Вона випливає з економічної політики і в подальшому безпосередньо впливає на соціально-економічний розвиток та економічну політику держа­ви. Але щоб фінансова політика могла сприяти розвитку економіки та економічній політиці, вона повинна своєчасно виявляти потребу у фі­нансових ресурсах певної ланки народного господарства та джерела їх мобілізації. Причому мобілізація необхідних ресурсів не повинна об­межувати розвиток окремих підприємств чи суб"єктів суспільства, які виявилися джерелом формування цих ресурсів. Загалом розвиток фі­нансової політики характеризується трьома напрямами:

а)  підвищення суспільного добробуту. Для цього фінансова по­літика повинна сприяти зростанню ефективності виробництва і, в пер­шу чергу, підвищенню продуктивності праці;

б) мобілізація і використання фінансових ресурсів для забезпе­чення розширеного відтворення, соціально-культурних заходів, оборо­ни, управління та інших потреб суспільства;

в)  удосконалення фінансового механізму, який зумовлює фор­мування оптимального обсягу фінансових ресурсів та їх найраціональнішого розміщення й використання та заборону технологій, що загро­жують здоров"ю людині. При цьому виробничі підрозділи повинні нести витрати з відшкодування відновлення довкілля.

Ефективність фінансової політики залежить від обсягу фінансо­вих ресурсів, які необхідні для задоволення визначеного рівня потреб соціально-економічного розвитку суспільства.

Реалізація сучасної фінансової політики характеризується тяга­рем не зовсім тривкої стабілізації в країні, помірним пожвавленням економіки, стабілізації матеріально-фінансового балансу та поступо­вою ліквідацією великої заборгованості перед внутрішніми та зовніш­німи кредиторами. В Україні розроблена і прийнята Конституція. У ній накреслені основні напрями фінансової стратегії уряду. Головними напрямами фінансової політики сучасного періоду вважаються:

-             сприяння завершенню роздержавлення і приватизації ;

-             завершення земельної реформи;

-             демонополізація економіки;

-             забезпечення соціального захисту населення;

-             удосконалення зовнішньоекономічної діяльності з метою
зміцнення позиції України на світовому ринку;

-             вступ України до світової організації торгівлі;

-             захист і оздоровлення екологічного середовища;

-             проведення адміністративної та пенсійної реформ.
Розв"язання завдань, передбачених фінансовою політикою, ви­магає значних фінансових ресурсів. А для реалізації окремих з них необхідна допомога світового співтовариства . Водночас економічне становище в країні стабілізується. Спостерігається стабілізація націо­нальної валюти, передбачається зменшення податкового тиску за ра­хунок зниження окремих ставок податку на прибуток з 30% до 25%, зменшення податкового обкладання фізичних осіб прибутковим подат­ком, дискусійним є питання зниження ставок інших податків. Одночас­но передбачається розширення бази оподаткування за рахунок змен­шення кількості пільг та введення нових податків, зокрема податку на нерухомість. Загалом забезпечення фінансовими ресурсами потреб суспільства вимагає ефективного і раціонального ведення господарсь­кої діяльності незалежно від форми власності та виду діяльності.

Перелiк використаної лiтератури:

Фінанси (загальна теорія) - Опарін В.М.

Теорія фінансів - Федосов В.М.

Напрями реалзацiї фiнансової полiтики України - Стрєчна І.В.